З книги «Легенди та перекази Міжгірщини» - Етнографія. Фольклор. - Матеріали конкурсу - Турка-перлина Карпат
Четвер, 31.07.2014 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД
Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians

Матеріали конкурсу

Головна » Матеріали конкурсу » Етнографія. Фольклор.

З книги «Легенди та перекази Міжгірщини»
31.05.2013, 12:34
Іван ХЛАНТА
До джерел народних

З діда-прадіда закарпатець, якому за плечима понад шість десятків літ, не уявляв себе, своєї долі без рідного Закарпаття - одного з найчарівніших куточків нашої України. У пошуках народних скарбів — казок, пісень, прислів'їв та приказок, колядок, легенд, повір'їв довелося пішки обійти майже весь наш рідний край, який ще порівняно не так давно називали по-різному: то Угорська Русь, то Земля без імені, Карпатська Україна...

Всесвітньовідомі Ліхтенштейн чи Монако не більші географічно за моє Закарпаття. Навряд чи більші, багатші за нього й історично, культурно. Недарма ж видатний український поет-академік Максим Рильський писав:

Карпати...

Сива давнина

При цьому слові вирина...

А геніальний поет Павло Тичина, в захопленні від побаченого й почутого на Закарпатті, вигукнув:

Все чудове:

гори, мова,

Пісня дзвонить солов'їно...

Будь здорова, будь здорова,

Закарпатська Україно!

Пам'ять, коріння древнього роду будять нас у нас, повертають до витоків, до тих джерел руху, поза якими важко й називатися цивілізованими людьми, українцями.

Закарпаття, як і Україну загалом, обкрадено як географічно, так і духовно. Карту сильні світу цього, хоча й з великими потугами — де війнами, а де й хитрощами — перекроїли, та на пам'ять людську, на творчість народну - цю святая святих -замахнутися з-за плеча їм не вдалося.

Чи не найбільше довелося випити з чаші бід та горя моєму рідному Закарпаттю, у якого століттями висмоктували чужинці соки душі народної. Мадяри, татаро-монголи, турки, чехи й словаки, „червонозоряні визволителі"...

Неймовірно живописна і водночас якась сувора, підхмарна земля на Землі, край у Карпатському краї - Міжгірщина, край, що дав світові визначного поета й просвітителя Василя Гренджу-Донського, Президента Карпатської України, богослужителя й культурно-громадського та політичного діяча Августина Волошина, визначних учених, тонких знавців історії та життя народного, докторів філологічних наук Олексу та Степана Мишаничів, талановитого поета, лауреата Шевченківської премії Петра Скунця, художника й скульптора Михайла Беленя, письменника й публіциста Андрія Дурунду, вченого літературознавця й фольклориста Івана Сенька...

Колись, за висловом чеського письменника Івана Ольбрахта, який певний час жив і творив на Міжгірщині, „Земля без імені" нині знана далеко за межами України як район, де народна творчість чи не найбагатша серед усіх регіонів Закарпаття. Фольклорні традиції тут настільки наявні та живучі, що гріх було б замовчати їх, не звернути на них уваги.

Неодноразово доводилося бути на Міжгірщині, та щоразу якась несказанна, таємнича сила притягувала мене сюди живим магнітом знову й знову. Бо й справді: хто ж побував тут хоча б один раз, неодмінно захоче побувати ще, а якщо цього не вдасться, до кінця днів своїх згадуватиме захоплено цей, сповнений чарами природи й моральної краси, самобутній район бойківської Верховини.

Щоразу, буваючи в цьому чудовому куточку Закарпаття, відчуваюся духовно міцнішим, вищим. Осягаю зором вершини й полонини, взимку чи влітку, восени чи весною, а думаю про вершини й полонини духу людського, про творців та зберігачів тих народних скарбів, які й самі чимось схожі на свої чарівні й водночас якісь суворі піднебесні краєвиди.

Ні, не туристом приїжджаю на Міжгірщину. Іду в гості, як рідний до рідного, до своїх українців - сивобрових, бідових, струджених, умудрених життям 80-90-літніх дідів та бабусь, які пережили різні політичні режими, були ув'язнені „найгуманнішою в світі" комуно-радянською владою тільки за те, що свого часу (наприкінці 30-х та на початку 40-х років XX століття) перейшли кордон мадярський (чехословацький) лише з однією метою - побачити краще життя в Росії.

Парадокс полягає в тому, що зі спольщеної Галичини селян спіткала така ж доля (чи то пак недоля). Недарма ж саме втікачами-бунтарями галичанами, які також вважали себе русинами, руськими, були заселені Міжгірський, Воловецький, а частково й Великоберезнянський райони Закарпаття. Сталося це понад 500 літ тому. То вже нас „доблесні" червоноармійці почали в комуно-радянські часи ділити на галичан і закарпатських русинів. Бо це було вигідно владоможцям. Аякже! Це йде ще від імперської Росії - „разделяй і властвуй".

А ви почитайте, почуйте з вуст народних казки, легенди, перекази, повір'я галичан і закарпатських верховинців - схожість разюча! Звісно ж, свої певні етимологічні, етнографічні та інші „їхні" особливості віднайти можна. Бо ж і на самій закарпатській Верховині майже в кожному селі є певні відмінності у говірці. Це підмічено ще таким авторитетом в українській і європейській фольклористиці, як Володимир Гнатюк. Та й після нього на ці нюанси наголошувалося, щоправда, більше в мовознавстві, зокрема в діалектології, особливо таким ученим-діалектологом, як Йосип Дзендзелівський.

Багато схожого в закарпатців і в галичан при бажанні можна знайти особливо в коломийках. Довгими зимовими вечорами жінки, дівчата пряли, ткали, вишивали, і без пісень-коломийок тут не обходилися.

Ось одна з них:

Та напряла-м веретено,

намотала-м пасмо,

Таку-м біду полюбила,

що всім людям страшно.

Цю та схожі варіанти коломийки можна почути в селах Міжгірського, Воловецького районів Закарпаття та в селах Сколівського району Львівщини (Синєвидне, Мохначка, Тухолька, Либохора та інших).

— Кавалєра-м полюбила, що самій ми страшно, — співають у Мохначці, що сусідить з Воловецьким районом.

Коломийок, дуже схожих як тематично, так і мовно, у закарпатських верховинців та в галичан пребагато. Те ж саме, хоч і меншою мірою, можна сказати й про казки, легенди, пе-рекази... Тут є ще один пласт до кінця не вивченого багатющого матеріалу, який, безумовно, заслуговує окремої, ґрунтовної оцінки вченого-фольклориста. Тим паче, що незалежна Україна нині, здається, дає нам такі можливості. Без коректури, цензури „старшого брата"-росіянина та нашого боягуза-безбатченка українця.

Багато літ доводилося працювати над збірником легенд і переказів Міжгірщини, який ти, дорогий читачу, нині маєш змогу придбати в книгозбірнях чи в книжкових магазинах. Їх народження на світ білий було, без перебільшення, важким. Але все по порядку.

Чи маємо ми, українці, свою ґрунтовну працю, яка „тягне" на кілька томів — про український фольклор, про його історію - від першовитоків аж до сьогодення? На жаль, похвалитися цим не можемо. Це ж саме можна сказати про багатющу українську етнографію, археологію...

Російський царизм, а пізніше комуно-радянська епоха душили в самих зародах все національне, особливо ж -українське. Як тільки появлялися окремі праці з фольклору, етнографії України — тут же починалися гоніння на їхніх авторів, знищення всього друкованого про Україну. В кращому випадку праці про фольклор та етнографію України якщо й виходили, то неодмінно в заідеологізованому, викривленому, спотвореному вигляді. Тому не варто дивуватися, що навіть праці таких велетів, знавців народного життя, як М.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов, І.Франко, В.Гнатюк, О.Потебня, М.Сумцов, наших закарпатських авторів- П.Лінтура, Ф.Потушняка, О.Маркуша та цілої плеяди фольклористів, етнографів у сумнозвісну радянську добу зазнали значної цензури, ідеологічних викривлень. Диву даєшся, як у таких умовах наші вітчизняні фольклористи й етнографи все ж зробили немало. Але їхні праці потребують нині нового, цілісного прочитання, доповнення як методологічного й фактичного характеру, так і передусім наповнюваності їх першоджерелами, де живе, дихає, нуртує й бореться народна душа без усіляких там „ізмів".

„Легенди та перекази Міжгірщини" — найбільш повне на сьогодні видання фольклору з цього верховинського, бойківського краю Закарпаття. Звісно, все з фольклору охопити не вдалося, таку мету й не ставили перед собою. Можливо, з часом і буде зроблено це. А в цьому збірнику представлені кращі, як на мене, з художнього боку народні легенди та перекази, що дають досить повне уявлення про їх тематичний, сюжетний склад і побутування. Записані вони на території цього району протягом XX століття. Це в переважній більшості фактичний, конкретизований фольклор історико-героїчного, побутового й топонімічного характеру.

В одному з найбільших розділів видання „Апокрифічні легенди" вміщено твори, в яких бойківські верховинці Міжгірщини на основі біблійних сюжетів, образів та міфів створили свої, народні варіанти Біблії.

Шкода, що на сьогодні закарпатська, ба й загалом вітчизняна фольклористика не мають ґрунтовних, спеціальних розвідок з народного розуміння, перелицювання Біблії. Намагався це зробити ще М.Костомаров у своїй праці „Слов'янська міфологія". Але там більше проязичницькі вірування про походження міфології, символів і т. ін. М.Костомаров стверджує і боронить ідеї монотеїзму праслов'янської віри, водночас визнаючи єдиного Бога, Отця всього видимого і невидимого.

Слід відзначити, що апокрифічні легенди, взагалі фольклор міфу, символу, пов'язаний з віруваннями, релігійністю закарпатців, вивчений далеко не належним чином. У радянські часи друкувалося лише те, що викривало „шкідливість релігійного вчення", Бога-Отця, Бога-Сина, християнське віровчення. Нерідко цензори, редактори змушували фольклористів переробляти першоджерела настільки, наскільки це було вигідно атеїстичній агітації й пропаганді.

В апокрифічних легендах бойків Міжгірщини чітко прочитується піднесення духовних сил простолюду, поетизація природи. Горяни цього району зливали в нерозривне ціле небесне і земне, конкретне й таємниче. Людське життя нерідко в цих легендах переплітається з небесним і — навпаки.

Думається, що ґрунтовне вивчення старожитностей, історії та археології бойків Міжгірщини сприяло б також активізації збирацької роботи, привернуло б увагу збирачів не лише до апокрифічних легенд, але й до замовлянь, казок, загадок, прислів'їв, прокльонів, тощо, тобто розкрили б ті чинники, що впливали на формування самобутності горян цього району, їхнього менталітету, особливої символічно-ідеалізованої картини. Але й з одних лише апокрифічних легенд виразно видно, що поза суто християнськими догмами бойки Міжгірщини бачили й розуміли земне й небесне по-своєму, через призму гірської природи, верховинської дійсності.

Цікаво, що на відміну від міфологічних уявлень українців Придніпров'я, де знаходимо багатий матеріал про язичницьких богів, в „Апокрифічних легендах" Міжгірщини цього ви майже не знайдете. Тут переважна більшість творів базується виразно на християнській, а ще глибше - на біблійній, теологічній основі. Верховинці Міжгірщини бачили божественне через призму земного, конкретного. Але майже не знаходимо тут Перуна, Даждьбога, Стрибога, інших міфологічних, язичницьких богів.

Ще видатний вітчизняний історик М.Грушевський відзначав, що М.Костомаров продемонстрував у своїх працях широке, нецерковне розуміння релігії. А от про сюжети з Біблії- майже нічого. Не знайдете ви ґрунтовної праці на цю тему аж до наших днів. Це, безперечно, значний мінус нашої міфологічної, апокрифічної вітчизняної фольклористики.

Дуже мало сказано про легенди чи міфи на біблійні сюжети й таким визначним ученим-славістом, фольклористом, як Олександр Котляревський (1837-1881), всесвітньовідомими О.Потебнею, Ф.Колессою, М.Сумцовим та ін. Наша ж закарпатська, зокрема верховинська школа апокрифічних легенд чомусь сягає лише християнських, у кращому, ширшому випадку — біблійних часів. І лише частково — язичницьких. Та й то, на наш погляд, вона ще не здобула свого повноцінного оформлення як самостійна наукова школа.

Шкода, що швидкоплинний час десь на якійсь стадії перервав зв'язки поколінь, а з нинішніх представників старшого покоління бойківських верховинців лише кілька десятків (та й то обмежено) можуть дещо вихопити з пам'яті те, якими віруваннями жили їхні предки, які міфи й символи найчастіше супроводжували їх у житті — у мові, ритуалах, фольклорі та побуті з прадавніх часів. Нам потрібні терплячі, серйозні, компетентні дослідники в цій галузі. Хочеться вірити, що матимемо невдовзі більш повноцінний у часі апокрифічний матеріал без цензури політичної, ідеологічної, матеріал, що корінням своїм сягає в сиву прадавнину. Але й те, що маємо в цьому збірнику, досить високопрофесійне як з точки зору теології, так і з художнього боку.

Значно більше, глибше й ширше треба б говорити в цьому виданні про розділ „Легенди про тварин і птахів". Аж не віриться, що на Міжгірщині, де людина так тісно співживе з природою, її лісовими та польовими звірами й птаством, так мало маємо зразків усної народної творчості на цю тему.

Можливо, автори не задавалися метою збирання фольклорного матеріалу цього плану, адже навіть для студента-філолога знайшовся б багатющий матеріал про тварин і птахів у світоглядному розумінні, баченні горян-верховинців, які по-своєму сприймають і розуміють світ людини, природи, тварин і птахів. Найбільшим у збірнику є розділ „Легенди та перекази про історичні події та історичних осіб" — від татарського нашестя і аж до двадцятого століття.

У цих легендах міжгірські верховинці прагнуть залишатися і залишаються тими, якими вони є насправді. Вони живуть своїм корінним життям, мислять не чужою, а своєю головою, можна сказати, за висловом відомого вченого фольклориста Йосипа Волинського (1812-1873), живуть „самостійно й безпосередньо і, таким чином, живуть усіма силами свого буття..."

У цих легендах та переказах виразно вловлюється живий зв'язок між минулим і сучасним. Верховинські бойки Міжгірщини виступають як творці й захисники історичної пам'яті, як будівничі-патріоти, свідомі саморозвитку та самоповаги („Як жона втопила татарина в розсолі", „Як татарів били" та ін.).

Історичні події та історичні особи в легендах цього збірника — це багатющий матеріал як для історика, так і для фольклориста, етнографа, чоловіка, не байдужого до того, в якому краї він живе, хто населяє цей край та хто боронив його від чужинецької навали.

Під час упорядкування цих легенд найменше хотілося виглядати лише емоційно-настроєвим романтиком, ідеалістом чи фантазером. Я також твердо стояв на позиціях історика, фольклориста, знавця народних почувань, патріота, який неупереджено розглядає реалії, визнає за верховинськими горянами право бути самими собою.

Є щось схоже в цій історичній тематиці в інших слов'янських народів, але сплутати фольклор міжгірських верховинців навіть з братами по роду й духу з Галичини, не кажучи вже про українців Придніпров'я або сусідів-слов'ян, важко або й зовсім неможливо.

Ми не переймалися лише тим, щоби зібрати й надрукувати легенди в певному порядку (хоча й це важливо), ми хотіли передусім привернути увагу читачів до тих процесів, які забезпечують початки та плоди усної народної творчості, зокрема історичних легенд; намагались вгадати, розшифрувати їх смисл, підкреслити важливість єдності поколінь верховинців, уявити разом з читачем більш повну, цілісну картину народної, фольклорної історії та її героїв. Це особливо цінним видається в наш технізований час, коли ми відчуваємо явну нестачу усної народної творчості у всій її розмаїтості, без обчикриження ідейного чи ідеологічного. Ми систематизували, упорядкували, синтезували фольклорний матеріал оповідачів, що видається дуже важливим, цінним не лише для пересічного читача, але й передусім для науковця в цій галузі.

„Легенди та перекази про історичні події та історичних осіб" — це не дешевенькі підробки, а оригінал з уст конкретних оповідачів, багато з яких живе й сьогодні. Скажімо, легенди про опришків існують на Закарпатті в різних варіантах. Але таких глибоко правдивих, реалістичних з погляду історика, таких високохудожніх з погляду літературного ми ще, здається, не мали. Опришки Пинтя, Довбуш, Зворовий, Громовий, Баюрак, Биба та інші — це патріоти-месники, кращі сини свого часу й свого народу. Не обійшлося, щоправда, без ідеалізації. Але, що поробиш, горяни Міжгірщини бачили їх (чи хотіли бачити їх) саме такими. Вони ідеалізовані настільки, наскільки прагнув цього простий верховинець, свідомий і гордий свого власного „я", бунтар, якому ненависне чужинське ярмо чи ярмо своїх визискувачів, глитаїв.

Ми співставляли різні варіанти легенд, відбираючи до збірника найкращі, найхарактерніші, найдостовірніші. Кожен твір на історичну тематику в цьому збірнику максимально наближений до історичної правди, а художність, поетизація хоча й відіграють тут важливу роль, проте, як і годиться, виконують другорядну, доповнюючу функцію. Легенди та перекази про історичні події та історичних осіб є мовби живою історією народного руху. В цих творах — патріотична, високоморальна душа горян Міжгірщини. Ось такої сили твори дали б сучасні письменники, які пишуть на історичну тематику!

В історичних легендах цього видання більше правди, аніж у працях деяких псевдопатріотів про революцію в Угорщині 1848 року. Шовіністично налаштованим угорцям та українським мадяронам щиро раджу прочитати ці легенди, як і народні твори про трагічні події Карпатської України 1939 року. Ці дві події відділяють майже сто років. Але деяких горе-істориків (і не лише їх) вони, здається, нічому не навчили.

Для міжгірського горянина, якому його історію диктували то мадяри, то чехи, словаки, а пізніше „червонозоряні визволителі", бо історична наука, з об'єктивних причин, майже не розвивалася, історичні легенди були чи не єдиним джерелом пізнання самого себе, своїх історичних коренів. Легенди, перекази, балади, пісні були для міжгірських бойків чимось набагато більшим, аніж просто жанр усної народної творчості, бо в них — характер, душа і пам'ять роду русина-українця цього чудового куточка Закарпаття.

Образи Пинті, Довбуша та Шугая в легендах і переказах верховинців Міжгірщини — історично правдоподібні, достовірні, художньо довершені, самобутні. Ці народні месники в інтерпретації сільських оповідачів є майже бездоганними, вершинними у сузір'ї народних героїв не лише Закарпаття, але й усієї України, а можливо і Європи. Образи ж Франца -Йосипа, Марії-Терезії теж не зовсім такі, як це маємо в історичній чи художній літературі тогочасної автохтонної Австро-Угорщини. Верховинці Міжгірщини сприймали їх через призму світоглядних, релігійних, звичаєвих мотивів душі, розуму і почувань руснака-українця, ставили їх у конкретні історичні й економічно-соціальні умови на тогочасній Підкарпатській Русі. Угорський король Матяш — це, виявляється, наш руснак-українець, Ракоці, якого так обожнюють угорці, також в історичних легендах міжгірських верховинців виглядає далеко не бездоганним героєм, а тим паче — не захисником горян Закарпаття. А повертаючись до трагічних подій Карпатської України 1939 року, відзначимо ще раз: у переказах Міжгірщини напрочуд точно з історичної точки зору відображені настрої, дії як руснаків-українців, так і угорських окупантів. Ось де багатий додатковий матеріал для історика. На Міжгірщині ще залишилися поодинокі дідусі, які були безпосередніми учасниками тих кривавих подій. „Про Волівську Січ", „Вбиті пострілами в потилицю", „Січовиків топили у Тисі" та інші перекази мужніх бойків цього краю змальовують нескорену, патріотичну душу руснака-українця, прагнення жити самостійно зі своєю рідною матір'ю-Україною.

Легенди та перекази, сплітаючись у тонкий візерунок із справжніми подіями старовини, часом вчать нащадків набагато більшої й святішої науки, ніж бездоганні, але водночас сухі й безбарвні зведення самих лише незаперечних фактів.

Легенди та перекази належать до найдавніших жанрів народнопоетичної творчості. Почали вони своє існування ще на тій стадії розвитку суспільства, коли людина не могла пояснити собі походження тих чи інших явищ природи, коли в зв'язку з ними в її уяві виникали різні понадприродні сили, діяли чаклуни, чорти, відьми. Тому й побутують у народі такі легенди, як „Чорт дурить подорожніх", „Як чорта виганяли" та ін.

Чимало є легенд, в яких пояснюється походження назв річок, селищ та сіл Міжгірщини. Легенди та перекази про походження різних географічних назв перегукуються із зразками цих же жанрів, що побутують і в інших регіонах України. Щоб переконатися в цьому, досить заглянути у збірник „Легенди й перекази" (1985), де теж зустрічаються легенди та перекази про походження озер, річок, сіл.

Народ береже в пам'яті та відбиває в своїй творчості і легенди та перекази про кріпацтво, історичні події.

Недарма М.Бердяев писав: „У націю входять не тільки людські покоління, а також каміння церков, палаців і садиб,-могильні плити, старі рукописи й книги. І щоб уловити волю нації, треба почути голос каміння, прочитати зотлілі сторінки". Додамо: і ознайомитися з легендами та переказами.

Слід відзначити достатню оригінальність фольклорного матеріалу цього збірника. На відміну від попередніх матеріалів, тут маємо лише легенди в прозі, записані з уст народу. Але ця проза є доволі фундаментальною і, звісно ж, дещо відмінного від фольклору пісенного, поетичного чи обрядово-побутового характеру. Це легенди, за винятком легенд про тварин і птахів, радше дослідницького плану, з певним нахилом до історичних джерел.

Структура творів цього збірника неоднорідна. Вона різна за принципами підготовки, систематизації та класифікації матеріалів. В окремі розділи виділено географічні назви та пам'ятки архітектури, населені пункти Міжгірщини в інтерпретації носіїв народнопоетичної творчості.

Збирачі-записувачі легенд та переказів цього збірника досить глибоко, багатоаспектно порушили складні проблеми атрибуції, природи творчого процесу, виконавства та методики фіксування. Видно, що збирали цей фольклор люди, які тонко розуміють, знають свій предмет та душу, почування його носіїв. Найперше ж низько треба кланятися тим людям, з уст яких записано твори цього збірника. Їх стає, на жаль, все менше й менше, жертовних оберігачів, а часто самих носіїв, творців народної мудрості.

Перечитуючи „Легенди та перекази Міжгірщини", я мимоволі подумав: „А чому б нашим фольклористам (роблю цей закид і собі) не зібрати на Міжгірщині набагато ширший, глибший жанрово матеріал — легенди, перекази, казки, пісні, прислів'я, повір'я, колядки, тобто все, що стосується усної народної творчості, — в один чи два, три, а то і більше солідних томів. Або ж зібрати фольклор верховинців Міжгірщини, Воловеччини, Великоберезнянщини, зробити їх порівняльний аналіз.

Може, варто було б подати окремим розділом короткі біографії оповідачів, носіїв народнопоетичної творчості. Нерідко буває так, що оповідач сам творить фольклор чи інтерпретує вже відомі зразки того чи іншого твору, явища, події. Читачеві, ба й ученому-фольклористу, етнографу цікаво було б дізнатися, як тому чи іншому народному оповідачеві живеться, мислиться, які секрети його, так би мовити, творчої кухні? Не всім же вдається реалізувати себе так, як це зумів фольклорист, знавець селянського життя, побуту і звичаїв верховинців Закарпаття письменник Лука Дем'ян з с.Верхні Ворота Воловецького району. Аж не віриться, що дем'яни на Верховині геть перевелися. Так, час вносить свої корективи, світ міняється буквально на наших очах, трансформується, синтезується думка, погляди на ті чи інші явища, речі, але душа людська, прадідівські гени, пам'ять здатні зберігати в собі найсуттєвіше, найхарактерніше в почуваннях, світогляді, звичаях та побуті нашому.

Назріла пора видати повне зібрання усної народної творчості В кожному регіоні Закарпаття, усіх найцінніших пам'яток народної літератури, а відтак, не гаючи часу, братися за видання повного зібрання закарпатського фольклору з давніх-давен аж по сьогоднішній день. У тому зібранні має бути все: школи, студії, течії, теоретичні набутки відомих закарпатських фольклористів, етнографів, творців, носіїв народнопоетичної творчості, словом, бачиться солідне видання на солідній науковій основі. Браку інтелектуального, не кажучи вже про пересічних оповідачів, на українському Закарпатті не відчувається. Потрібен лише могутній фінансовий поштовх у сфері фольклористики. За роботу може взятися група однодумців-фольклористів, етнографів, учителів-словесників, учителів музики і співів, працівників культури і просто не байдужих до творінь народних людей, які знають, хто вони і чийого роду.

Нам треба знати також європейську та світову фольклористику, не кажучи вже про материнську українську.

Що ж до запозичень, то в горян Міжгірщини (як і загалом у закарпатських українців) вони проявляються мінімально, лише з деяким, дуже незначним, натяком на фольклор угорців та словаків - наших сусідів. Однак корені фольклору дуже різні. Органічно, що фольклор руснаків-українців Закарпаття має набагато більше спільного з фольклором словаків, аніж з азіатського походження фольклором угорців. Шила в мішку, як кажуть, не сховаєш. Тисячоліття прошуміли, мов шелест крил вогненних казкових птахів, а народна пам'ять, гени наші слов'янські, безперечно, чимось дуже схожі.

Беру на себе відповідальність судити однозначно: в українській народній пісні, казці, легенді, повір'ї, прислів'ї, колядці найбільш повно й достовірно виявлена душа народу.

Мені не подобається, коли кажуть: оце русин, а це галичанин; це полтавчанин, а це — „донецький парень". Треба знати археологію, етнографію, фольклор свого народу, щоби вкотре пересвідчитися: ми — кровні брати і сестри духом і буквою. Зрештою, треба знати, як заселяли примусово Донбас українцями Закарпаття, які через півстоліття позбулися з „ласки" радянських „вождів" і „вождиків" українства і всього, що пов'язано з ним. Петро Перший, Катерина Друга, Микола Другий, Ленін, Сталін, Берія, Каганович... Крізь десятки, а може й крізь сотні диявольських душ відомих лідерів історії проглядається історія України, яка вже немислима без осягнення фольклору — найчутливішого, найвразливішого і найоб'єктивнішого чинника людських дум і почувань українців. Гіпотези можуть і будуть висуватися різні. Але незаперечним залишається факт спільного слов'янського кореня, а конкретно до нашого збірника — спорідненості душ і почувань галицьких та закарпатських українців.

Я захоплююся фольклором Міжгірщини, віддаю щиру шану його творцям, оберігачам, примножувачам, а разом з тим, мене болить, пече наша всесвітньовідома терплячість, уповільненість якась в оцінці як народної душі, так і в сучасному трактуванні подій, явищ молодими людьми, які часто-густо не знають навіть жодного видання фольклористики, краєзнавства, етнографії...

Не є новиною, коли скажу, що часто до рук читачів потрапляють обчикрижені фольклорні збірники. А треба, щоб читач отримав повноцінне видання про закарпатських українців, де фольклор, історія, культура, народне мистецтво, все, що пов'язане з історією мого краю, підкріплювалося б, живилося б пам'яттю поколінь руснаків-українців. А в яких творах культури й мистецтва, якщо не в фольклорі, найповніше, найглибше і найширше розкривається сама душа етносу, народу, суспільства?

Закарпатська фольклористика, не відстаючи від загальнoукраїнської, ачей доведе свою спроможність бути самодостатньою, оригінальною в букві, бо в дусі, у світосприйнятті, в поглядах на побут і звичаї, на явища і події в світі — ми єдині. Ми — сини України!

Такі і подібні думки зроїлися в мене під час підготовки збірника „Легенди і перекази Міжгірщини". Оформити б усе це спочатку на районних, регіональних рівнях, а відтак мати цілісні видання обласного масштабу, якими не соромилося б Закарпаття, Україна загалом, а також Європа, світ.

Ми варті цього! Ми заслуговуємо на це!

Переходів: 0 | Додав: _Ruslan_ | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0



Додайте свій коментар:
Им'я *:
Email*:
BB-коди     Завантаження зображень
   Правила спілкування на cайті
Код *:
Якщо погано видно цифри коду,натисніть на картинку і вона обновиться. Натискайте ,поки не побачите чіткий код.