Неділя, 17.02.2019 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Матеріали конкурсу

Головна » Матеріали конкурсу » Поезія

З книги «Осінній вогонь»
29.06.2013, 18:15
Світлана БЛОНСЬКА

Залишись для мене тільки мрією,

Не приходь схвильовано у сни.

На дощах сивіють білі лілії,

Виростають мужніми сини.

Залишись собі чужою долею

На чужих зцілованих вустах.

Я затихну сиво матіолою

На сторінці давнього листа,

Де колись в любові сповідалося

Юне недосвідчене дівча,

Що на казку світлу сповідалося

І хилилось до твого плеча.

Я запахну дико матіолою

Крізь щасливо пройдені роки

І залишусь квіткою казковою,

Щоби й ти повірив у казки.

* * *

Ви мене не шукайте

У небесах восени,

А на землі впізнавайте

В перших фіалках весни.

Очі зав'яжуться синім

Непереборним вогнем,

Ягодами малини

Серце моє спалахне,

Топче плоди соковиті

Буднів важкий черевик,

І витікає розлитий

Сік в прохолоду трави.

* * *

По коліна у листі –

Забрела в пізню осінь.

Кольори урочисті

Вітер в сни порозносив.

Зацвіли хризантеми

У жіночому серці,

Переповненім щемом

Різнобарвних озерець.

О, фантазії ніжні

Незабутнього літа!

Замість днів білосніжних –

Розрум'янені квіти.

Я чекаю вас, зими

І рясні снігопади.

Засіваються рими

У моїм листопаді.

* * *

Осене, осене,

Світлом відходиш,

Болем непроханим

Серце холодиш,

Листям розпеченим

Землю встеляєш,

Небом приречено

Слізно ридаєш.

Осене, осене,

Сивим полином

Світ запоророшено

В серці гостиннім.

Їжаться спогади.

Паморозь біла.

Відчай у погляді –

Зраду зустріла.

Осене, осене,

Вітром зітхаєш,

Ніжною просинню

Перецвітаєш.

Тихо зажурою

Лист опадає

Щастям минулого –

Вітер зриває.

* * *

Іду у небо по димах осінніх,

Невидима, неначе сива тінь,

Зібравши від землі усе нетлінне,

Що випало мені в оцім житті.

Гортаю крилами пухнасті хмари,

Неначе білі глянцеві листки,

І грію у долонях сонце каре.

Що розстеляє золоті шовки.

Купаюсь в них, перебираю мрії,

Зав'язую у вузлики думки.

А серце до землі чомусь тяжіє

І проситься у пройдені роки.

Осіння рапсодія

Осінь грає забуту рапсодію

На розтягнутих струнах дощів.

І щемить загадково мелодія

У самотній чутливій душі.

Часті схлипи холодними краплями

Затихають за синім вікном,

І незграбними сивими чаплями

Віддаляються за нашим селом.

І розмиті грунтівки зажурено

Розповзаються за горизонт.

І ховаю я душу зіщулену

Під розкладений долею зонт.

Столяр

У стосах сохнули дошки.

Смола густа, тягуча

Стікала холодом терпким

У променях блискучих.

Гуділа радісно, мов джміль,

Сталева циркулярка,

І дід викроював, як вмів,

Дубові витинанки,

Що ляжуть лагідно в паркет

Великої кімнати:

Мереживо з дощок легке

Любив він підбирати.

Робив і вікна, і дахи,

Й торкався він побожно

До дощок, що, немов птахи,

Піднятись в небо можуть.

Із дня у день, із року в рік

Він майстрував натхненно,

І смерть здивовану зустрів

Біля станка, буденно.

Покинуті діти

Голі і босі, немиті, брудні

Бродять покинуті діти,

Наче забуті на древнім вікні

Дикі, запущені квіти.

Очі меткі, але личка сумні.

Сплять у стареньких вагонах,

Грають у карти й співають пісні,

Їздять на крадених конях,

Просять сльозливо собі на їду

І на солодкі цукерки,

Яблука рвуть у чужому саду,

Носять брудні табакерки.

Вкотре тікають з притулків і шкіл:

Вабить природа і воля,

Їх обирають дороги важкі

І невибаглива доля,

Топлять надії в дешевім вині,

Крадену нишком з кишені,

У заґратованім сталлю вікні

Камер тісних і студених.

Бродять, як докір, вгодованим нам,

У двадцять першім столітті!..

Душі калічить не тільки війна,

Черствість - ото лихоліття.

Мамині грушки

Дико медами

Пахнуть грушки.

В хаті у мами

Оси й пташки,

Повідкривала

Крила дверей

І наскликала

Повно гостей.

Гості незвані.

Дружно гудуть,

Груші духмяні

Ласо клюють.

Жовтогарячі

Стиглі грушки,

Руки тремтячі

Спогад гіркий.

Порозбігались

Діти в світах

І залишилась –

Зболений птах,

На перелозі

Зораних днів

І на порозі

Кличе синів

В батьківську хату

З дальніх доріг.

Вицвіла мати,

Сивий поріг.

Тільки медами

Пахнуть грушки,

І позлітались

В гості... пташки.

Філіжанка кави

Філіжанку пахучої кави

З білосніжних долонь

На підносі квітчасто-яскравім

(мов жар-птиці крило)

Подаю до святкового столу.

І густа рідина

Чорним оком майбутньої долі

Поглядає із дна.

Й залишає у світлих здогадках,

Бо кипучий напій

Від кінця й до самого початку -

Для душі буревій.

...Пригощу тебе чашкою кави.

Хай густий аромат

Нагадає про літо яскраве.

Бо надворі зима.

* * *

Хочеш злетіти,

Хочеш, як вітер,

Зоряно мчати

І не спинятись

В сивих Карпатах,

В соснах лапатих.

Через кордони

І перепони

Гордо летіти,

Щиро радіти

Від споглядання

Вечора й рання...

Крилами ріжеш

Темряву свіжу

Але літаєш...

В серпі - світає.

* * *

Хрести, як одвічна спокута

Земних за наземні гріхи.

Життя - це вино і отрута.

І ліки від туги гіркі.

Я вип'ю його без вагання,

Я вип'ю до самого дна

Надії й тривоги кохання,

І смуток осіннього дня,

Коли відцвітають в зажурі

Голівки святкових жоржин,

Коли опадають пурпуром

Листки із колючих ожин.

Я вип'ю січневого неба

Із льодом розтрачених зим,

Й пекучого болю від тебе

В холодній пелюстці сльози.

Зів'яне знеможене тіло,

Затихне свавільна душа,

Проявиться холодом білим

На ніжних полотнах вірша.

А потім розкриюсь весною

Підсніжником сонячних мрій

І стану нарешті собою,

Забувши образи старі!

З осені - в зиму

Залишилось півкроку до зими,

І мокрий сніг обліплює обличчя,

А в небі розходилися громи

І серце голосисто в літо кличуть.

І на уривку білого крила

Замріє кольоровий спогад літа

З дощами світлими надії і тепла,

Які підносять різнобарв'я квіту.

Здригається здивовано земля,

Громи з снігами засівають долю.

І вишиває блискавки стріла

Узором білим геть усе навколо.

* * *

Холодний промінь,

В калюжі змерзлий,

Здолавши втому,

Багряним вензелем

Вінчає осінь.

Останнє листя

Ходою босою

Ступа врочисто

У білу зиму.

Повітря стигне

Блакитним димом,

А я не встигла

Переписати

Осінні барви

В слова крилаті

Пером яскравим.

Відходить осінь...

* * *

Втекла остання електричка

У сиву непроглядну ніч,

Перон - спустіла рукавичка –

Заснув в зимовій тишині.

І я зі згорбленою тінню

Бредемо стомлені удвох,

І огортає сум осінній

Мене пеленкою тривог,

І заграють з лицем сніжинки,

Примерзло тіло до душі.

І не полишу я зупинку,

Де сніг вривається в вірші,

І де розписують морози

Узорами холодні дні,

Де замерзають теплі сльози

Під віями у білизні.

Переходів: 0 | Додав: Ruslan_Bonchuk | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Всі смайли
Код *:
Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.