Середа, 24.05.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Матеріали конкурсу

Головна » Матеріали конкурсу » Проза

З книги «У музиці – його життя і доля»
23.10.2013, 15:56
Микола ТУРКІВСЬКИЙ

ВОНА ВСЮДИ З НИМ

(новела)

Біля сінешніх дверей, на ґанку, присів Віктор Олександрович, опустивши ноги на сходинки, і вилущує соняшникові грінки до великої миски, яку принесла від літньої кухні дружина, а сама поїхала аж у центр міста за якимись покупками. Обіч нього -лантух з грінками. Трохи висипано, щоб зручніше брати.

Діло це йому до вподоби. Ще як і зрячим був то вибивав і вилущував з охотою. Мо, через те, що любив лузати насіння, особливо взимку, присівши чи прилігши на диван, а заодно й по телевізору щось дивитися.

Сам попрохав, щоб надала цю роботу дружина. Та й легшає на душі: чимось і допоможе їй, хоч білого дня й не бачить.

І не сидить він, руки склавши, і не лежить лежма, ні. Він і по вагонах не піде, не проситиме, ні. Не гибітиме днями коло базару під крислатим деревом у затінку зі знятим картузом, щоб кинув хтось копійчину, ні – не дозволяє йому душа, і ніколи не дозволить, бо в ній на все життя поселилася музика, поселилася ще з дитячих отих літ. Це вона вела – приводила його і в музичну школу, і в училище музичне, і в інститут культури. Бо вона - все із ним: і коли він бачив, і коли почав сліпнути, і коли переносив декілька складних операцій, що так і не принесли ніякого успіху, і коли він зовсім осліп - вона була з ним, із ним,як рідна матір, яку втратив, знаємо, малим-малесеньким дитям. І це ж вона, вона, музи к а, як матуся, його прохала й благала, вговорювала: "Не розчаровуйся... Не падай від мороку... Приймай ту дорогу, яку тобі доля стеле, адже від неї нікуди не дінешся... А я не зраджу... Буду все із тобою..." - і додавала: - "А щоб дорога була життєдайнішою, ти придумуй мене, так, придумуй, як кажуть, твори, твори щоденно... Колись ти пробував це робити... І в тебе ж виходило вдало, хіба суєти буденщини, мов та іржа, роз'їдали твій хист. Я благословляю тебе...Перехрещую Божою ласкою... Роблю дужим... Повноцінним і радісним. Тільки вслухайся... Вчувай мене."

І Віктор Олександрович дав згоду. Він чимало вже віршів окрилив мелодіями і вони зазвучали по-іншому, знялися чарівними птахами й бентежать людські серця.

Та зараз він не з баяном і не за піаніно. А сидить на ганку й вилущує соняшникове насіння.

Це помітили кури, що ходили подвір'ям, й почали нишком підходити все ближче: і зозуляста, і біла, і ряба, і ота, що наче в лисиці колір собі позичила, й інші і, звичайно ж, між ними й півень пишний, правда, з гребенем таким, як у Прокопа ніс від розпроклятої горілки, а хвіст- що й казати: переливається сотнями райдуг. Мабуть, тому й кури всі залюблені в нього.

Ось одна вже ступила на першу сходинку, потім на другу, на третю й на ґанок зійшла й покльовує прямо з миски, а за нею й решта, а та, що, як лисиця, вмудряється клювати з грінки, яка у руках.

- Киш, - проказав Віктор Олександрович й змахує правицею. Курка відскакує. З нею відскочили і її посестри.

- Ко-ко-ко-ко, - почала ряба. - Та він сліп-ко, - мовляв, не бійтеся, а сама відбігла далі від усіх.

- Е-е, - зозуляста у відповідь. - При-ди-ви-ся на очі... Он відкриті.

- Вони не ба-чать, - озвалася біла.

А від півня, який вигнув золотисті груди, вчулося:

- Він добрий!.. Ходімо знов, - й почав підступати.

Сонце з неба світить ясно, гріє мило і ніжно.

Віктор Олександрович бере грінку за грінкою, вилущуючи їх, і спрямовує не на них, а кудись далеко свій проникливий погляд, ледь схиливши вбік голову з посивілим чубом. І кури вже тут як тут, продовжують вихоплювати насінини. Та чомусь не проганяє він. Бо злинула з неба, чи звідкись, до нього музика, заполонила душу й почуття, народжуючи мелодію до вивченого вірша днів кілька тому і цей вірш не дає спокою, усе виводить уяву і серце, де творче море з бурунними хвилями. Вилущує -лущить насіння і стиха проспівує:

Віє вітер війни,

віє вітер війни,

де оті обеліски.

І виростають перед очима вони. І розбурхуються воєнні дні І він відчуває вже всім своїм єством гарячий, пекучий, смертельний вітер війни, що влітає в мелодію. І дзвенять, мов струни, обагрені кров'ю, наступні рядки:

Впали наші сини,

впали наші сини

від ворожого війська.

Тривожна мелодія звучить, не вмовкає. І вже виписує кожне слово, кожну літеру в іншій строфі:

Впали юними ще,

впали юними ще

(провела тільки школа)

під снарядним дощем,

під снарядним дощем,

щоб не встати ніколи.

Розриває уяву снарядний дощ. Бачить полеглих синів. А пальці вже не вилущують насіння -торкають ґудзики у баяні. Він розчинився у музиці. Його розум заповнюють подальші рядки:

Віє вітер війни,

віє вітер війни

від важкого граніту,

віє він аж до нив,

віє він аж до нив,

в"є журбу серед літа.

Знову вривається вітер війни. І оте повторюване звучання "ві" пронизує серце, а граніт важко-важко лягає на душу.

Кожний нерв його у напрузі, кожний окроплений материнськими сльозами. Відсовує вбік обережно миску, підводиться й ступає до дверей, помацки направляється в хату, бере баян й виходить знову на ґанок.

Всівся. Накинув ремінь й почав виводити "Ві-іє ві-і-тер ві-й-ни-и..."

Кури, зачувши тривожні звуки, перестали клювати, зійшли одразу на подвір'я і збилися в гурт мов солісти - й заслухалися. Біля них і півень стояв гордовито - наче той диригент.

А Віктор Олександрович грає, грає. Пробує заключну строфу, як вона буде лягати на музику.

І тому колоски,

і тому колоски хилять

голови, хилять...

Юнаки! Юнаки!...

Юнаки! Юнаки!..

У солдатських могилах.

- Є!.. Є мелодія, - радісно вигукнув, а подумки мовив: "Спасибі тобі, творцю небесний, за поміч... Спасибі і вам, грінки мої дорогі", - й дістає ще не вилущені, розціловує, заціловує їхнє насіння, що згрупувалося - як молоді воїни побатальйонно і ротно, які йшли захищати рідну землю.

Тут і дружина клацнула клямкою хвіртки. Зайшла на подвір'я:

- О!.. Так тобі не скучно... І баян з тобою... І кури... Видно, допомагали?

- Всі ...Усі допомагали, - відповів задушевно, а потім: - Ось присядь... Ось послухай... Є нова пісня.

І закрилила мелодія до отих обелісків, що в полях... А їх, ой, так багато.

Переходів: 0 | Додав: Ruslan_Bonchuk | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.