Субота, 16.12.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Матеріали конкурсу

Головна » Матеріали конкурсу » Проза

З книги «Володар»
16.11.2013, 17:01
Михайло ЯВОРСЬКИЙ

ШАНТАЖ

3 самого початку робочого дня Володареву секретарку просто засипали дзвінками. Усі питали про одне і те ж: «Де Володар? Хто його вороги? Він переховується? Що він планує робити далі?» Вся преса прагнула інтерв'ю.

Новина прогриміла у день Володаревого приїзду. По радіо говорили про «замовне вбивство та підпал в аеропорту». По телевізору показували обвуглене тіло водія біля згорілого каркасу Гаммера. «Триста тисяч доларів пішли за димом», — коментував репортер.

Ранкові газети рясніли заголовками «ВІЙНА ОЛІГАРХІВ». Детальніший фоторепортаж було розміщено далі: обвуглена голова водія з величезним отвором у черепі, палаючий бак, від якого зайнялися сусідні машини, густий чорний дим від шин.

Один із дзвінків був від юриста, який залагоджував земельні справи Володара. Він просив зв'язатися з Григорієм Олександровичем, продавцем землі зі Жмеринки.

Наступного дня Володар сидів у тому ж кабінеті, в якому Григорій Олександрович приймав його сина Діму три тижні перед тим. Його увагу привернула велика ікона зі святим Юрієм, що вбиває змія. Це наштовхнуло його на думки про тих, хто вбив його водія і спалив Гаммер. Йому було шкода водія, але він анітрохи не жалкував про Гаммер. Він вже давно стояв вище цього. Його життя більше не нагадувало розбещене існування безпардонного жевжика, який купається у грошах. Він вже перестав бути нарцисом. Тепер він думав і про інших, про суспільство, про тих, хто лягає спати голодним.

- Цей кабінет броньований, — сказав Григорій.

Вони називали один одного по імені.

- Ми можемо говорити вільно. Тут нас точно ніхто не почує. Будеш коньяк?

Вони дзенькнули склянками.

- Я все бачив по телевізору, — сказав Григорій.

- А я не бачив, — відповів Володар. — Але краєм ока я бачив дим, коли ми їхали з аеропорту. Вони розрахували все так, щоб у часі співпало з моїм приїздом. Суть очевидна. Я вже раніше отримував погрози. Остання, яку доставили моїй секретарці майже перед моїм від'їздом, була «Залишайся в Америці!»

- Це те, що повідомляють...

- Вони — безсовісна кліка. Мер вдає з себе святого, але насправді він — найгірший у світі дурисвіт. Він сам себе боготворить. За допомогою шантажу він скупив більшість найродючіших земель України. А тепер він шантажує мене, щоб я продав йому землю, яку я купив у тебе. Він хоче скосити добрячі прибутки, перепродавши цю землю іноземцям... німцям, голландцям і — тільки уяви собі — росіянам і китайцям... Якщо у нього вийде, ми збережемо свою «незалежність», але наша земля належатиме іноземцям, яким на нас насрати. Ми не матимемо доступу до землі, на якій і з якої наші предки жили останні тисячу років. Ми втратимо контроль над виробництвом сільськогосподарської продукції у час, коли забезпечення продуктами харчування — це серйозна глобальна проблема. Хіба нам потрібен другий голодомор?

Він на мить замовк, ковтнув коньяку.

- Ну, що ти думаєш, Григорію?

- Я тебе підтримую. Саме тому я хотів, щоб ми зустрілися.

Григорій піднявся. Взяв з бару дві склянки та пляшку мінералки і поставив на столик.

- Я згоден з тобою, що ми мусимо зберегти нашу землю. Інакше, як казав Шевченко, ми будемо чужими на рідній, не своїй землі. До мене дійшла інформація, що мерова кліка почала скуповувати землі у Черкаській області. Вони вишикували в чергу іноземців, які чигають, як шуліки, щоб захопити наш край.

Григорій перевів подих і випив мінеральної води. Він насолоджувався кожним ковтком, ніби останнім. Володар налив собі ще.

- Бачу, Володаре, ти також вже відвик від радянської звички — раз пляшку коньяку відкоркували, то її треба випити до дна... Але, повертаючись до нашої дискусії, ця кліка примушує мене продати ще й ті землі, які належать мені. Вони — грубі шантажисти. Вони просто написали в імейлі до моєї секретарки: «Скажи своєму шефові, що нам потрібна його земля». Потім йшла смішна ціна. Вони надсилали такого листа кілька разів, але оскільки я не зважав на нього, як на якийсь фарс, вони почали погрожувати телефоном. Секретарка все записала на плівку... А зараз, думаю, вони вживуть радикальніших заходів... щось схоже на те, що вони вчинили з тобою... це «нормальна» процедура перед остаточним кроком...

- І що ти пропонуєш? — запитав Володар.

- Я давно відкинув старі, добре нам з тобою відомі, методи дев'яностих. Я — проти них. Але ми маємо справу з жорстоким інтриганом і шахраєм. Він разом зі своєю зграєю захопив владу у столиці і думає, що може правити цілим світом. Він кидає ковбасу з хлібом бідним, щоб показати, яка він турботлива і благородна людина. Я недавно читав десь у вечірній газеті інтерв'ю з ним. Він говорив через вікно свого Майбаху. Він не зміг відповісти на жодне запитання. На деякі з них він просто відбувався відмовками на зразок «Це явна провокація!», або «Це брудна кампанія проти мене». А на решту відповідь була одна: «Я живу тільки для того, щоб боротися за справедливість». А на питання про його придбання найродючіших українських земель він сказав: «Я не в настрої обговорювати чутки — це нижче моєї гідності».

- Розумію, — сказав Володар, — старі методи вже віджили своє. У ті часи діяв закон джунглів — виживання найсильнішого за будь-яку ціну. Зараз вони викликають у мене огиду. Я сподівався, що більше не доведеться до них вдаватися, але ця кліка нападає на нас по-старому — або ми, або вони. Наш вибір очевидний, правда ж? Єдине, що мене цікавить — ЯК? Ти про це думав, Григорію?

- Я вже казав, я також сподівався, що більше не доведеться застосовувати старі методи втихомирювання таких грабіжників. Але інтуїція мені підказувала не втрачати пильності на випадок, якщо на мене нападуть. Тому я притримав деяких людей, які колись вірно мені послужили. Це колишні контррозвідники КДБ. Вони перевірені професіонали у своїй справі. Нехай вони самі вирішують, «як», я тільки скажу їм, «коли»... Напевно, незабаром...

Вони мовчки дивилися на ікону святого Юрія, який своїм списом одним ударом вбиває змія. Ікона символізувала те, що мета — позбутися зла — оправдовує засоби. Ця картина додавала їм впевненості у своїй правоті.

Мовчазні роздуми перервав Григорій.

- Як пройшла твоя поїздка до Америки?

- Краще, ніж я сподівався, — підхопив Володар. - Зі мною були два відомі фахівці з питань сільського господарства і ще одна жінка-психолог. Ми побували і на східному, і на західному узбережжі, вивчаючи екологічне фермерство. А воно, як не дивно, там розвиненіше, ніш у західній Європі. Там дуже поширені мережі продуктових магазинів, які пропонують лише органічну їжу. Мені було справді приємно бачити буйні поля овочів і зеленини, які вирощують без хімікатів. А на смак вони просто чудові. А зважаючи на твоє професійне минуле, тобі треба було їхати з нами. Сам не знаю, чому я тобі так і не сказав, що купую ці землі для екологічного фермерства.

Григорій перебив:

- Взагалі-то, я, як агроном, мав би подумати про це раніше за тебе. Це чудова думка, але розкажи ще про свою поїздку.

- Ми оглядали ферми, говорили з власниками, менеджерами і робітниками. Найбільше мене вразило те, як вони між собою спілкуються. Ми звикли, що нами командують зверху, а там, незважаючи на те, що ферми приватні, спілкування відбувається у зворотному напрямку — воно йде від робітників до менеджерів і власника. А в одному зі штатів ми були на такій фермі у формі комуни, де всі рішення приймаються за загальною згодою. Ми навіть були на їхніх зборах, де розробляли річний виробничий план. Вони сиділи у колі, мирно обговорювали подробиці, уважно прислухалися один до одного. Це було схоже на якийсь оркестр, тільки без диригента. Рішення приймали лише, якщо усі його підтримали після загального обговорення. Це був справжній колектив, на відміну від наших колишніх колгоспів, які нібито належали робітникам, але де насправді до них ставилися, як до рабів. Ще однією вражаючою рисою цього колективу є те, що там робітники не приречені виконувати одну і ту ж роботу довіку. Вони постійно чергуються у своїх обов'язках. Немає «кращої» чи «гіршої» роботи. Їх гасло — це слова Мартіна Лютера Кінґа. Я їх добре запам'ятав, бо вони так нам підходять. «Якщо людині доручають підмітати вулиці, то вона повинна робити це так добре, як Мікеланджело малював, Бетховен писав музику, чи Шекспір — поезію. Він повинен так добре підмітати вулиці, щоб усі, на небі й на землі, милуючись, казали: тут жив неперевершений підмітальник вулиць, який добре робив свою роботу».

- Дивовижно, що ферма-комуна ефективно працює у капіталістичній Америці, — висловився Григорій.

- Ну, комуна працює заради прибутку, як і приватне підприємство, але прибуток тут не йде до кишені приватного власника. В основі стосунків між членами комуни лежить інша психологія. Вони ставляться один до одного з повагою і шаною, незалежно від того, яку роботу виконують. Вони вважають, що основна частина життя людини — це продуктивна праця і навчання, незалежно від того, якої вони можуть набирати форми. Тим, хто бажає підвищувати свій професійний рівень, надають стипендії. Там я не міг не згадати наші радянські часи, коли ми пропагували комунізм, який якраз і передбачав такий підхід до людини і праці, але ми поводили себе, як печерні люди — голова вимахував нагайкою, а всі слухали.

Григорій при згадці про старі часи свого головування іронічно підсміхнувся.

- Хіба зараз не навпаки? — спитав він.

- Так, ти маєш рацію, зараз, з усією цією свободою слова, всі говорять, але ніхто не слухає.

Вони розсміялися.

- А як же ж методи екологічного фермерства? — спитав Григорій. — Тобто оброблення ґрунту, посіви, прополювання, збирання урожаю, розподіл продукції, необхідна техніка. Ці моменти мене надзвичайно цікавлять.

- Всюди, де ми бували, ми все знімали на плівку. Ще у нас є професійні фільми про всі етапи екологічного фермерства, починаючи з оброблення ґрунту, засівів, і закінчуючи тим, що продукція потрапляє на полиці магазинів здорової їжі. Ще ми накупили багато посібників на цю тему, навіть на таку, здавалось би, нечітку тему, як духовні аспекти екологічного фермерства та гідне ставлення до природи.

- Бачу, що ти добряче вивчив ці питання, хоч ти й не агроном, — зауважив Григорій.

- Я тільки почав, але запалу у мене повно, і я налаштований зробити щось добре для всіх. Час годувати людей обіцянками минув. Нам треба годувати людей власною їжею, здоровою їжею, а не недоїдками, імпортованими з Європи. Ми маємо починати створювати власні фермерські організації, які б використали найкращий західний досвід, але водночас відповідали б нашим рідним землеробським традиціям, щоб не наражатися на небезпеку катастрофічних радянських колгоспів. Ми мусимо це зробити до того, як іноземці скуплять нашу найкращу землю і використовуватимуть виключно для вирощування рослин на біопальне... Про що ти задумався, Григорію? — закінчив Володар.

Той відповів не одразу. Григорій замислився. Думками він полинув у часи, коли він працював агрономом, коли він зі своїми колегами проводив досліди зі збільшення врожайності зернових та збільшення цукристості буряка. «Це були, — думав він тепер, — мої найкращі роки».

Григорія повністю поглинули роздуми. В його очах з'явився грайливий вогник. Здається, він прийняв якесь рішення. Нарешті він набрав повні груди повітря, ніби плавець перед тим, як ринути у глибини.

- Я поділяю твій запал щодо екологічного фермерства. — мовив він. — Чому б нам не об'єднатися?

Володар навіть не вагався.

- Згода! — відповів він і на його лиці з'явилася посмішка людини, яка відчуває, що нарешті знайшла правильний шлях.

- Я уявляю, — сказав Григорій, — що це мав би бути довготривалий проект, щоб створити цілу мережу екологічних ферм. Спочатку у Вінницькій області, а потім — у інших частинах України. Недаремно ж кажуть, що по нашій медовій землі течуть молочні ріки. Ми можемо знову здобути свій добробут, як у минулому. Вона стане не просто нашою гордістю, а й взірцем для всієї Європи.

- Ти думаєш, можна дійти до таких великих масштабів? — спитав Володар.

- Я живу за принципом, що потрібно прагнути неможливого, щоб здобути можливе. Легко не буде. Ми зустрінемося із значним і запеклим протистоянням з боку урбаністичних елементів. Ті ошуканці з міст не відчувають до землі нічого. Якщо вона їх і цікавить, то виключно як товар, те, що купують і продають заради прибутку. Але сьогодні, коли ціни на енергоносії і продукти зростають з астрономічною швидкістю, найсприятливіший час, щоб перебудувати наше теперішнє примітивне сільськогосподарське виробництво, яке повністю залежить від техніки і хімікатів, на таке, яке б залучало фізичну працю і бережливо ставилося до природи. В екологічному фермерстві потрібні люди, чутливі до землі. Земля — це живий організм, а відтак саме так слід до неї і ставитися. Як і людину, її потрібно постійно підживлювати, щоб вона не втрачала своєї родючості. У нашій країні вистачає людей, звернених до землі, і багато з них — без роботи. Найкращий приклад — це ті бойківці, сезонні робітники, які у пошуках роботи їдуть на схід. Твій син Діма може тобі чимало розповісти про їхню сумлінність. Вони — люди землі, особливо жінки. Врешті-решт, я гадаю, безробіття у містах зростатиме, тому охочих повернутися в села і навчитися працювати біля землі не бракуватиме.

Нехай я і мрійник, але врешті-решт можуть утворитися і так звані екологічні міста — невеликі розкидані населені пункти, які поєднуватимуть у собі найкраще від традиційного села і сучасного міста. Комп'ютери та мобільні телефони вже сьогодні показують, що така децентралізація можлива. Навіть деурбанізація.

Вони дивилися один на одного, ніби щойно відкрили невідомий острів. Що змусило їх зустрітися — доля, випадок, чи, може, збіг обставин?

Григорій відкрив сервант і вийняв пляшку французького вина.

- Цю пляшку я привіз з Бургундії. Я хотів її відкрити на своє п'ятдесятип'ятиріччя.

Вони піднесли келихи.

- За нові звершення!

Переходів: 0 | Додав: Ruslan_Bonchuk | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.