Неділя, 28.05.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Турківщина. Сучасність та сива давнина.

Турківщина – один із 20-и районів Львівської області, його територія 1193 км2. Населення 52000 осіб.

Знаходиться Турківський район в північно-західній частині Українських Карпат. Його географічне положення визначається такими координатами: крайня північна точка – г. Магура Лімнянська (490 20/ пн.ш); південна – г. Пікуй (480 51/ пн. ш); західна – г. Балита (220 40/ сх. д.); східна – г. Липовали (230 13/ сх. д.).

На півночі район межує із Старосамбірським, на сході – із Дрогобицьким і Сколівським районами Львівської області, на півдні – з Великоберезнянським та Воловецьким районами Закарпатської області. На заході, на великому проміжку від Ужоцького перевалу до гори Магура Лімнянська (понад 60 км.) межа району співпадає з державним кордоном України і Польщі. Природною межею тут є річка Сян. На захід від цієї лінії опинилися значні території як Турківщини, так і інших українських етнічних земель, внаслідок демаркації кордону 1944 і 1951 років.

Особливістю географічного положення Турківщини є те, що через його територію проходить частина Головного Європейського вододілу, що розділяє води Балтійського і Чорного морів.

Другим важливим вододілом у межах району є Верховинський вододільний хребет, який розділяє води річкових басейнів Дністра і Дунаю.

Територію Турківщини перетинають транзитні автомобільний і залізничний шляхи х Самбора через Ужоцький перевал на Ужгород. Через південну окраїну району проходить міжнародна автотраса Чоп-Київ-Москва. Район має добре сполучення з сусідніми Старосамбірським (автомобільне і залізничне), Дрогобицьким (автомобільним) і Сколівським (автомобільне) районами Львівської області та Великоберезнянським (залізничне і автомобільне) і Воловецьким (автомобільне) районами Закарпатської області.

Ще 70-80 мільйонів років тому на місці Карпат хлюпотіли води глибокого моря-океану Тетіс. Потім було активне гороутворення, а сучасний рельєф оформився протягом неогенового і плейстоценового часу (26-2 мільйони років тому). Якщо Карпати за шкалою висот відносяться до середньовисотних гір, то Турківщина в основному є низькогірною. Більше 70 % її території займає низькогірна Стрийсько-Смеська Верховина, та 8 % – Верхньодністровські Бескиди. Середньовисотними (вище 1000 м) є Сколівські Бескиди, що по правий бік від р. Стрий (від с. Завадівка вниз по течії до с. Ластівка), та Верховинський Вододільний хребет, що на межі з Закарпаттям.

Абсолютні висоти території Турківщини в основному від 500 до 1000 м. Найнижчим місцем є русло р. Дністер в урочищі Копанини (Лімна) – 470 м. над рівнем моря, а найвищим – гора Пікуй – 1408 м., яка водночас є і найвищою точкою всіє Львівщини. Знаходиться вона на Верховинському вододільному хребті на південь від с. В.Гусне (5 км.).

Рельєф Турківської Верховини характеризується м’якими формами і місцями набуває горбистого характеру. Відносні ж висоти досягають всього 200-300 м., схили досить пологі, вкриті товщею суглинків, що легко руйнуються. Це одна з найнижчих територій Карпат, що є другою особливістю Турківщини.

Доступність і легкопрохідність, зручність у господарському користуванні пояснюється і наявністю тут давніх поздовжніх долин, які відомі під назвами Турківська і Боринська. Ширина їх досягає 2-3 км. Перша з них проходить по лінії Завадка (Сколівщина) – Риків–Ільник–Турка–Вовче–Хащів, друга – по лінії Мохнате–В.Висоцьке–Комарники–Бориня–Боберка. До системи давніх поздовжніх долин належить також поздовжній відрізок верхнього Сяну по лінії Нижнє–Верхнє–В.Турів–Соколики.

Своїми верхів’ями річки Дністер, Стрий, Сян, а також давні поздовжні долини близько підходять до досить низьких перевалів – Ужоцького (889 м.), Руський Путь (1217 м.) та Верецького (841 м.), які ведуть в долини річок Уж, Латориця (басейн Дунаю). Те, що в районі, або неподалік починаються досить великі європейські річки – Стрий, Дністер, Сян, Латориця, Уж (які до того ж належать до різних морських і річкових басейнів) – є третьою особливістю Турківщини. Ця особливість не могла не бути використана у глибоку давнину різними племенами і народами, що жили по обидва боки Карпат.

Карпатські гори не були великою перешкодою для постійного переміщення людей і прокладання поперечних транспортних шляхів. Особливо полегшували переходи безлісі відрізки Верховинського вододільного хребта – полонини із зниженими місцями – сідловинами (пересмиками).

Долинами річок і потоків, а потім через гірські перевали у пошуках їжі ще в добу мезоліту (9-4 тис. до н.е.) із Дунайської низовини у наш край прибули перші люди. На початку 20 століття селянин с. Багновате – Ілько Білокопитний – знайшов кам’яну сокиру, яка була передана в один із музеїв Польщі. У 1991 році пам’ятки доби мезоліту виявлені на околицях Турки. Подібні сліди кам’яної доби випадково в різний час знайдено в Зубриці, Беньовій, Лопушанці, Либохорі, Комарниках, Яворі. Давність освоєння території є четвертою особливістю Турківщини.

Після кам’яної доби настала доба металів. Люди почали виробляти знаряддя праці із міді і бронзи. До нас ці вироби потрапляли з країн Середземномор’я. А обмінювали їх на прикарпатську сіль. Міграційні стежки через карпатські перевали перетворилися у торговельні. Свідченням цього є знахідка 12 бронзових мечів у Комарниках, які датуються 1200-1000 до н. ери. У своїй праці “бронзові мечі Турецького повіту” великий український історик Михайло Грушевський писав: “В маю сього (1889) року на ґрунтах с. Комарники на полі Ф.Пилипова, високо полоненім при горі Кичера Каменна виорано плугом 12 мечів, що лежало купою”.

Завдячуючи місцевому священику о. Саломону Щасному, науковцям в руки потрапили тільки два мечі і частина третього, решта втішні селяни переробили на знаряддя праці.

У V ст. до Христа з верхів’їв Дністра побував відомий грецький вчений Геродот, який річці дав назву Тірас, що означає швидкий.

У І-ІІ ст. по Христу древнім шляхом через Карпати до нас прибували торговці з римських провінцій розташованих у долині р. Дунай. Доказом цього є знахідка після сильної зливи 100 римських монет у с. Бориня, а окремі монети було знайдено також у с. Яблунів і Вовче.

Через територію краю пролягли шляхи різних народів під час так званих великих міграцій. Сліди перебування гунів біля с. Присліп у лісі Карданівка.

Польський історик А.Шнайдер у своєму рукописі “Пам’ятки історії та архітектури” пише, що у с. Риків на Грінському куті (урочище Гробища) є якісь незапам’ятних часів гроби, а на Ватащині – могила найбільш славетного вождя гунів Атілли, який підступно був убитий у 453 році.

У VІ-VІІ ст. по Христу наш край заселяють землеробські племена слов’ян, які утворювали велику державу антів.

Київський літопис на межі ІХ-Х ст. називає населення Карпат і Передкарпаття хорбетами (хорватами). А візантійський імператор і письменник Костянтин Багрянородний, згадуючи про білих хорватів, вживає назву “бойко”. А це говорить, що бойки наші нащадки, стали постійними мешканцями карпатських гір уже в VІІ ст. по Христу. Давність постійного заселення території верхів’їв Дністра і Сяну є п’ятою особливістю Турківщини.

Що приваблювало наших далеких предків? Насамперед територія з м’яким формами поверхні, де були світлі широколисті ліси з численними галявинами, де можна було займатися землеробством, випасати худобу а в лісах полювати на дичину.

У VІІ-ІХ ст. на території Передкарпаття і Карпат існувала слов’янська держава Велика Хорватія. Її в 992 році до Київської Русі приєднав великий київський князь Володимир Великий. Тоді ж було приєднано і Закарпаття. Шлях війська Володимира Великого проліг у долині Дністра і Стрия через Карпатський перевал у долину Латориці. Про його перебування у наших краях свідчить знахідка у с. Тур’є біля Стрілок давньоруського меча і інших речей, а також існують перекази місцевого населення. Шлях, по якому можна було потрапити у Русь, дістав згодом назву Руський Путь.

Щоб забезпечити свої кордони і місцеве населення від несподіваних набігів войовничих сусідів із-за Карий-угрів вздовж прадавнього карпатського шляху було споруджено оборонні укріплення.

Ціла система таких укріплень виникла в районі теперішнього Старого Самбора і с. Спас, які творили своєрідні Ворота. Дальше розміщувалися вони вздовж шляху біля Стрілок, в Розлучі, Турці, Турочках. Обороннє городище існувало на вершині гори Магура Лімнянська, і,як твердить польський історик Ян Длугош, біля витоків Дністра, яке мало назву Собінь. Про існування городищ свідчать результати археологічних розкопок, а також топоніми (назви). Так біля с. Спас є Замкова гора, біля Стрілок – гора Замок, в Розлучі – Підзамче, в Турці – Круг-Гродище, на горі Магура Лімнянська – Опін-Замчище.

Крім оборонних городищ, вздовж шляху Руський Путь, існували і сторожові поселення, зокрема вони виявлені біля Ільника, Лосинця, Штуківця. В часи Галицько-Волинської держави вже існували села Розлуч, Явора, Комарники, В.Висоцьке, Яблунів. У церкві с. Явора на зворотній стороні ікони було виявлено зображення воїнів-мучеників ХІІІ ст.

На всьому протязі давнього карпатського шляху була налагоджена система своєчасного оповіщення. Сигнали про не безпеку передавалися з вершини на вершину з допомогою вогню і диму. Це був найшвидший спосіб передачі інформації на значній відстані в той час. Наші предки вдало ним користувалися: вчасно оповіщені про небезпеку, мирні мешканці ховалися у ліси, а вони-дружинники ставали до оборони.

Цим безпечним шляхом користувались для своїх походів великі Галицько-Волинські князі. Князь Данило Галицький Руським Путем ішов походом 1269 року. Біля В.Висоцька є потік під назвою Данчин. За переказами, тут князь Данило, якого в народі ще називали Даньо, зупинився перепочити і освіжитися цілющою карпатською водою.

Неодноразово цим шляхом зі своїм військом здійснював походи син Данила князь Лев. У 1250 році він оженився з донькою Угорського короля Бели ІV Констанцією.

Очевидно, тоді, ніби скріплюючи свою вірність до коханої, він залишив свій напис на камені на вершечку гори Пікуй.

У 1258 році шляхом Руський Путь князь Лев пішов походом, щоб приєднати до свого князівства відібране уграми Закарпаття. У горах, які полюбив над усе, залишився Лев на вічний свій відпочинок, як чернець у 1301 році. Похований він у Лаврівському монастирі поблизу прадавнього шляху через Карпати.

Наявність у межах Турківщини одного з найдавніших і найбезпечніших шляхів через Карпати – шоста особливість цього гірського краю.

У 1340 році територія Турківщини, як і всіє Галичини була загарбана Польщею. Галицько-Волинська держава, яка проіснувала більше 300 років перестала існувати. Почалися довгі і важкі роки чужоземного поневолення. Уздовж шляху Руський Путь були зруйновані давньоруські городища, а разом з ними почало зникати і людське життя у Карпатах. Посприяли цьому і чвари між Польщею і Угорщиною. У 1352 році Угорський король Льодовик з невеликим загоном проходив Турківщиною з метою завоювання Галичини. Шлях його проходив від верхів’їв Сяну до верхів’їв Дністра і вздовж Дністра до Самбора. Похід відбувався 6-10 квітня. Цю поїздку зафіксував брат короля. Коні по шию западали у сніг, у багатьох місцях лише з небезпекою для життя можна було переїхали бурхливі ріки і потоки та густі хащі. За час переїзду король і його свита не зустріли жодної людини.

Для зміцнення польсько-угорського кордону польський король почав щиро роздавати землі у Карпатах військовим людям з числа колишніх Галицьких дружинників або їх нащадків. Посилилися вони в основному на місці старих сторожових поселень уздовж р. Стрий, ближче до польсько-угорського кордону. Так виникли села Турка, Ільник, Явора, Яблунів, Комарники, В.Висоцьке, Матків, Красне. Для заохочення сумлінної служби польська влада надавала тим різні привілеї. Такі привілейовані селяни назвали назву шляхетські.

Для густішого заселення Карпат, особливо земель, що належали польським королям, почали засновуватися села або поселюватися уже існуючі на так званому волоському праві. Суть його полягала в тому, що селянам які поселялися на королівських землях, давалася воля, тобто звільнення від кріпацтва на 12-24 роки.

З ХVІ ст. починаються масові втечі селян-кріпаків з поміщицьких маєтків Передкарпаття у Карпати. Більш родючі землі і м’який клімат вони із задоволенням змінювали на волю. Тимчасово вільні села, які виникали на королівських землях, називалися королівськими. До них належали села, починаючи від Лопушанки, Хащова, Лімни – і аж Либохори, Кривки, Івашківців. У ХVІ ст. із 74 сіл Турківщини, 54 вважалися власністю польських королів.

Села, засновані на волоському праві, мали більше свободи порівняно з рівними, навіть по закінченню строку “волі”.

Вздовж річки Сян на Терновому полі, площею 3000 кв. миль, яке належало Турківській шляхті, виникли приватні села – це Тарнава Верхня, Тарнава Нижня, Дидьова, Локоть, Соколики, Беньова, Звеняч Гірський, Слипи, Буковець. Життя селян в таких селах було дещо важчим, оскільки села разом з людьми можна було продавати іншому власнику. Та й повинність була подвійна – на власника і короля. Однак самі селяни не продавалися, тобто були також вільними.

Таким чином, в усіх гірських селах Турківщини довгі часи зберігалася особиста свобода її мешканців навіть у часи старшого кріпацтва, що є також однією з особливостей краю. Усі села розміщувалися у долинах вздовж річок і потоків, де кращі були умови для землеробства. Такий тип поселення називається ланцюжковим, і він є характерним для більшості бойківських сіл.

Наприкінці ХV ст. на півдні України виникла держава Кримськотатарське ханство, яке було васалом Туреччини. Татари і турки часто нападали на українські землі, після них залишалися лише руїни та згарища, людей забирали в неволю. Спустошували вони і галицькі землі. Це спричиняло втечу мешканців Передкарпаття в Карпати, де був природній сховок (гори і ліс). Крім того, населення тут робило і штучні перешкоди – лісові завали, тому ворог проникав сюди рідко.

Мешканці краю давали рішучу відсіч нападникам. В одному з історичних творів записано так: “Вздовж річок і потоків, в широких чи вузьких долинах знаходилися поздовжньо бойківські села. Мешканці їх високого росту, щуплого лиця, живих і ясних очей, з округлим, або легко задертим носом веселої, але мстивої вдачі. Була у них поговірка: “Так належить розправитись з ворогом, щоб гори знали, яких мають хлопців”.

Висока ступінь заселення – ще одна особливість Турківщини, що не завжди характерно для гірських територій. Ця особливість склалася, як бачимо, історично при сприятливому природному факторові (м’який рельєф і широкі поздовжні долини). Самбірський повіт, коли входила і Турківщина, по густоті населення у ХVІ ст. (327 чоловік на квадратну милю) поступався лише Сяноцького (518) і Львівському (349) повітам. У наступні століття населення зростало в основному за рахунок природного приросту, хоча з ХVІІ ст., коли Турківщина стала складовою частиною Австро-Угорщиною, суди ринув великий потік жидів, поляків та німців. На початку ХХ ст. їх кількість у структурі населення повіту дорівнювала 20 відсоткам: з них 11 тисяч жидів, 2200 осіб поляків і 330 осіб німців. Більше половин числа з жидів проживала в Турці. Натуральний приріст населення у Турківському повіті на початку ХХ ст. склав 20,8 % на десять років, тоді як в Галичині в цілому цей показник дорівнював 9,7 %. З 1787 по 1910 роки тут населення зросло у 2,83 рази, а порівняно з 1642 роком – у 6,67 рази! У 1910 році густота населення у повіті становила 61,8 осіб/км2, а в басейні Сяну і Дністра рядом з Туркою навіть 85,5 осіб/км2. По Галичині в середньому тоді густота населення дорівнювала 102 особи/км2.

За переписом 1931 року, у тодішньому Турківському повіті, площа якого складала 1829,2 км2 , проживало 114 тисяч осіб.

Ще однією особливістю Турківщини є її високий ступінь господарського освоєння, наявність великої площі ріллі. Землеробство на протязі багатьох віків є провідною галуззю господарства горян-верховинців.

До ХVІ ст. у багатьох селах уже існуючих рілля і поля були викорчувані і виміряні. Згідно люстрації 1565 року, на 164 села Самбірського повіту припадало 1148 ланів орної землі, включаючи гірські села, тобто на одне село в середньому припадало сім ланів, тоді, як у Жидачівському – 4,2, Бузькому – 2,7 (лан землі становив 20-23 га.).

На початку ХХ ст. за станом господарського освоєння Турківщина не поступалася рівнинним територіям. Рілля тут займала 50,8 %, тоді як у Галичині в цілому – 48,5 %.

Із сільськогосподарських культур найпридатнішими були овес і жито, при явному переважанні вівса (до 80 %). Овес був головною харчовою культурою для мешканців нашого краю протягом багатьох віків.

Ще однією особливістю Турківщини є широкий розвиток допоміжних промислів у минулому. фактично кожна селянська хата була невеликою майстернею. Це пояснювалося у першу чергу тим, що територія була відділена від ремісничих центрів – Самбора, Дрогобича, Перемишля; по-друге землеробським характером зайнятості населення і потребою в різному інвентарі. Ще В.Площинський, відомий історик минулого століття, характеризуючи наші гірські села, писав: “Крім коваля, немає тут ремісників, бо кожен верховинець сам собі тесляр, ткач і колесар”. І справді, важко тут було знайти чоловіка, який не вмів би сам виготовляти дерев’яний посуд, дерев’яні господарські приладдя (скрині, бочки, діжки та інше). Виправа шкір і пошиття взуття робилося майже у кожній селянській хаті. Жінки і дівчати ткали взимку найрізноманітніші за своїм призначенням полотна, сукно, шили одежу, яку прикрашали своєрідними вишивками. Є дані, що середньовічні купці з приморських держав закуповували майно у населення краю для виготовлення корабельних вітрил. Це свідчить про високу якість домотканого бойківського волокна. Предмети матеріальної культури краю відзначаються своєрідністю і оригінальністю, багато з них стали цінними експонатами музеїв Львова, Самбора, Дрогобича, Києва та інших міст України.

Не менш цінним скарбом матеріальної культури Турківщини є її церкви і дзвіниці, збудовані у класичному бойківському стилі. Про їх унікальність свідчить той факт, що для Музею народної архітектури і побуту у Львові вибрано було ще у 1930 році церкву Пресвятої Богородиці з Кривки, збудованої у 1793 році. У цьому ж музеї під відкритим небом є і дерев’яна бойківська курна хата із с. Либохора (1812 рік). Ряд церков і дзвіниць у районі є пам’ятками архітектури (Матків, Комарники, Ісаї, Турка та інші). А церква з Кривки є по праву шедевром народної архітектури світового значення.

У зв’язку з тим, що Турківщина знаходилась далеко від замку (Самбір) для зручності адміністративного управління вона і інші гірські території теперішньої Старосамбірщини, Дрогобичччини і Сколівщини були поділені на так звані крайни (країни). Поділ на крайни – ще одна особливість з минулого Турківщини. Можливо, ці адміністративні одиниці, є залишками поділу наших земель в найдавніші часи, звідки беруть свої назви українці і Україна. До кінця ХVІІ ст.на Турківщині були такі крайни: Либохорьска, Розлуцька, Ільницька. Ряд сіл належали до Волосянської, Линецької, Під бузької країни. Управляв країною крайник з числа князів (так називалось ті, що засновували села). Але найбільшу роль в житті села відігрівала громада. Всі питання громада вирішувала на своєму вічі і її рішення мали току вагу, що з нею навіть рахувались у замку. А мешканці сіл часто більше боялися вироку громади (від фізичної кари до вигнання з громади) ніж замкового суду. Громади навіть мали свої в’язниці, сторожів, присяжних. У громадському користуванні були ліси, пустища, пасовища, чагарники.

Населення краю довго не сприймало ні польське, ні німецьке право. Протягом кількох століть тут головним джерелом права був звичай, а “звичаєве право”, яке бере початок “Руської правди” Ярослава Мудрого. Права громади поширювалися не лише на селян, а й на війтів, шляхту оскільки вони також були також членами цієї громади. Війт присягав громаді, яка його обирала.

З усіх земель Київської Русі лише тут, у глибині Карпат найдовше зберігались закони “Руської правди” – віче, “ведення сліду”, “поволанія”, “вигнання з громади”, “присяга землею”. Досить давньою традицією є “відумерщина”, а звичай купівлі-продажу “по свідому” або “напропало” дійшов до наших днів. Тобто тут продовжувалося життя вже не існуючої Київської Русі. Тому без перебільшення можна назв ати наш край своєрідним заповідним куточком, не тільки бойківського етносу, а й усього українського народу. Ця особливість Турківщини є чи не найважливішою. Правда цю законсервованість життя польські історики із іронією називали “світом, забитим дошками”, а деякі радянські – “відсталим краєм”.

Збереження звичаєм, традицій, обрядів попередніх поколінь дало право Турківщині називатись “серцем Бойківщини”. Саме тут вирішено бойківською спільнотою всього світу кожних п’ять років проводити найбільше бойківське свято – Всесвітні Бойківські фестини. Ініціатором і організатором їх проведення є уродженець Турківщини, заслужений працівник культури – Косачевич Петро Іванович.

Турківщина завжди відзначалася своїми природними багатствами. Найбільшим, звичайно, був ліс. Наші пращури використовували його для будівництва житла. Виготовлення різного господарства інвентаря, опалення будинків. Використовувалася деревина і для будівництва військових городищ, мостів.

Нещадне вирубування лісів почалося з поневолення нашого краю чужинцями. У часи першого польського панування (1340-1772 рр.) ліси масово нищили для спорудження міст, виробництва поташу, деревного вугілля, солеваріння, випалення цегли.

Ще більше ліси краю винищувалися у часи Австро-Угорщини (1772-1918 рр.). У цей час у Європі зріс попит на деревину для будівництва кораблів. Плотами (драбами) ліс сплавляли Стриєм та Дністром до Заліщик, а звідси до Одеси. Відправлялась деревина і до Гданська на Балтійському морі, а також до Угорщини і Австрії. У кінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття Турківщина щорічно виробляла півтора мільйона штук гонт, чимало тесаного дерева.

Значно прискорилося вирубування лісів із введенням в дію залізниці Самбір-Турка-Ужгород у 1904 році. Для швидшої доставки лісу чужоземні фірми почали будувати вузькоколійки. Перша з них сполучила Соколики із лісосіками, друга 1906 році – ліси Зубриці з Верхнім Синьовидним (Сколівщина), третя – Завадку з Туркою.

У часи другої польської окупації (1918-1939 рр.) вступала в дію вузькоколійка Турка-Ясениця і канатно-підвісна дорога (довжиною 12 км.) з Либохори до Сянок, яка щорічно доставляла 300-500 м3 деревини.

У 40-50-х роках масово вирубували ліс для відбудови зруйнованих війною міст і сіл, шахт Донбасу.

Неконтрольоване, хижацьке вирубування лісів у нашому районі має місце і в останні роки.

Підземні багатства Турківщини були відомі давно. Нафта (під назвою ропа) виходила на поверхню у багатьох місцях. Про це свідчать назви: Ропавське, Ріп’яна, присілок Роп’яник (с. Мохнате), урочище Ропавське (с. Н.Висоцьке). Bитоки нафти спостерігали у Бітлі, Хащові, Кринтятах. Ропу використовували для змащення возів, гонт, лікування тварин.

Промислово нафту почали видобувати у Лімні у 1848 році. У 1874 році Бельгійсько-Галицьке товариство пробурило тут 3 свердловини, видобуток нафти 1918 році становив 60 тонн.

Поклади нафти були відкриті у Верхній і Нижній Яблуньках, а в Малій Волосянці у 1903 році було пробурено свердловину, з якої пішла нафта. Через 25 років тут було пробурено ще 5 свердловин, найбільші три давали по 100-120 кг ропи щодоби. Її використовували для Турківської електростанції.

На території району були відомі й інші корисні копалини. На околиці сіл Ісаї, Ясениця, Зубриця добували залізну руду, а метал з неї виплавляли в гуті с. Ясениця. Знайдено було на території району і срібло, всередині ХІХ століття його добували у Івашківцях.

Особливістю Турківщини є практично невичерпні можливості для відпочинку, оздоровлення, туризму.

Найдавнішим видом туризму на Турківщині було Лещаторство. Ще у 1913 році Сянки стали другим за значенням Лещаторським центром Львівщини. Тоді було відзненовано першу Лещат орську трасу Львівщини Сянки-Пікуй. Ця траса була визнана найкраща у Польщі. 16 березня 1936 року у Сянках відкрили найкращий лещаторський центр Польщі на 150 місць. Займалися тут в основному професіонали.

Поряд із Сянками Лещаторський район охоплював Соколики Верхні, Либохору Гусне, Гнилу, Яворів і Бітлю.

Важливим туристичним центром для любителів і професіоналів був Розлуч. 15 січня 1933 року тут було відкрито 50-метровий природний трамплін, який став другим за величиною у Європі. До послуг відпочиваючих були джерела мінеральної води, цілюще гірське повітря, суниці, чорниці, малина та гриби. У 1937 році на базі джерела “солоного” було відкрито єдиний в Карпатах басейн з мінеральною водою, площею 3000 кв. м. За один сезон Розлуч міг прийняти до 2,5 тисяч осіб.

Зараз у селі діє 11 баз відпочинку в яких також одночасно відпочивають до 1,5 тисяч осіб. Найбільші з них: “Джерела Карпат”, “Полярон”, “Термоприлад”, “Іскра”, “Колос” та “Карпати”.

Важливим лещаторським центром Турківщини була Турка, де 1935 році було відкрито 40-метровий трамплін.

У селі Лімна діяв один з найдавніших курортів центральних Карпат, вивчений ще в 1800 році. Перший санаторій було відкрито у 1881 році. Місцеві розсоли містять бром, йод, органіку.

Розсоли були відомі і в Івашківцях, Нижній Яблунці, де, крім сірчаних вод використовувались торфогрязі для лікування ревматизму. Джерело “Парай” у Івашківцях вивчав ще австрієць Текет у 1791 році. Санаторій було збудовано у 1937 році Спілкою лінерів.

У В.Висоцькому знаходився санаторій, а у Маткові курорт для священиків. На передодні Другової світової війни на Турківщині відпочивало і оздоровлювалося 3,5 тисяч осіб.

Враховуючи всі особливості Турківщини, розкриті в попередніх розділах, цей район має великі можливості для свого розвитку в майбутньому.

Перш за все вражають своє красою гори, які мають м’які форми поверхні і викликають у кожної людини приємні емоції і не лякають своєю суворістю. Привабливими для туристів є гірські хребти: Верхньовисоцький вододільний, Розлуцький, Високий Верх. На Турківщині знаходиться одна з найгарніших полонин гірської Львівщини Буковецька, у східній частині якої височить гордо гора Пікуй. Звідси відкривається чудова панорама гір Турківщини, Сколівщини і Закарпаття.

Історичною вершиною можна назвати гору Магура Лімнянська, з якою пов’язано багато подій з історії краю.

Відпочинкове і оздоровче значення мають ліси. Ліс – не лише фабрика чистого, збагаченого кислим повітрям, а й невичерпне джерело радості людини. Лісова тиша благородно впливає на людський організм, стимулює творчі її можливості.

Важливими цінностями краю є багаточисельні (до 70 !) джерела мінеральних вод та джерела з чистою прохолодною прісною водою.

Туристів завжди приваблюватимуть до нас виток річок Дністер, Сян і Стрий.

Туристично-екскурсійними об’єднаннями є історичні місця краю. Перш за все, це Ужоцький перевал місце перших боїв Українських січових стрільців у вересні 1914 року. Це і древній шлях Руський Путь і вздовж нього місця військових городищ і сторожових поселень періоду Київської і Галицько-Волинської держави.

Та найбільшою цінністю краю є люди. Турківська земля дала Україні ряд відомих людей. В селі Жукотині народився Омелян Бачинський – засновник і директор першого українського театру у Галичині; в селі Кіндратів – Михайло Зубрицький – визначний етнограф і історик; в селі Хащів – Захар Павлюх – генерал-аудитор часів Австро-Угорщини і ЗУНРу.

Територія Турківщини, зважаючи на значну освоєність, потребує дбайливої охорони. В різних її частинах створено національні парки, заповідники, заказники. Охороняються законом і пам’ятки природи:
1) Міжнародний польсько-словацько-укарїнський біосферний заповідник “Східні Карпати”. З української сторони до нього входить ландшафтний парк “Надсянський”.
2) Національно-природний парк “Сколівські Бескиди”, який включає частини території Турківщини (майданське заказано-мисливське господарство).
3) Заказник республіканського значення “Пікуй”.
4) Державний заказник “Розлуч”.
5) Державний заказник “Витік Дністра”.
6) Букове урочище “Сянин” Боринського лісгоспу.
7) Буково-ялицеве урочище “Ялина” Либохірського лісництва.

Пам’ятки природи;
1. Скала Ступінчаста біля с. Лосинець.
2. Водоспад Явірник біля с. Явора.
3. Довбушева криниця в с. Розлуч.
4. Довбушева криниця біля гори Звіринець (біля Завадівки).
5. Довбушева криниця і скеля біля с. Карпатське.
6. Довбушева криниця біля с. Бітля.
7. Довбушева криниця біля с. Беньова.
8. Довбушева криниця біял с. Івашківці.
9. Криниця Івана Франка у с. Вовче.

Ярослав Тирик , вчитель географ