Субота, 16.12.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Новини Турківщини

Головна архіву новин » Новини » 2017 » Вересень » 17 » Олег Вівчарик: Про мою Україну
17.09.2017 (15:36)

   Олег Вівчарик: Про мою Україну
Можете запідозрити мене у голослівності чи навіть цинічності, але запевняю Вас, що тут немає жодного намагання когось ображати чи тим паче повчати. Тому хай цей текст буде для тих, хто може почути. Бо вірю, що можете. Тому ставлюся із розумінням до вашого не розуміння і прошу пом’якшити ваше критиканство.

Не ображайтесь, бо не все у цьому тексті про Вас, бо все у ньому про Нас. Я мабуть не патріот своєї країни. Я не люблю цієї деморалізованої, плаксивої і безвольної нації, яка навіть у найкритичніші моменти своєї нинішньої історії готова зігнути голову й зогнити до основи.

Я не сприймаю всецільного егоїзму, який мотивується «власними справами», родинним добробутом та «особистими пріоритетами». Я не готовий робити «скидку» на кризові явища світу чи економічні колапси, які могли б пояснювати убогість існування і пригнобленість способу мислення.

Чомусь люди у цій країні й досі не навчилися цінувати одне-одного і зазирати глибше, аніж статуси й костюми. Працьовитість, інтелектуалізм, щирість чи істинна словесність тут сприймаються дуже ворожо, а тих, хто її проявляє здебільшого відкидають на маргінес загальних процесів, через повну неспроможність жителів цієї землі зазирати у вічі іншому, в очі тому, що йде всупереч спрощеній тенденційності та програмності пріоритетів.

Представники цієї нації не навчилися просто ставити питання й давати на них відповіді. Перш за все собі, але прикмето, що й іншим: чиновникам, президентам, журналістам, професорам, безхатченкам, друзям і ворогам.

Я, мабуть, навіть не реаліст, бо ніяк не можу повірити у ту реальність, яку сьогодні нам всім нав’язують: тупе сприйняття, рефлекторність, відсутність осмислення, покірна готовність за мізерні обіцянки тримати голову в емоційному чи фінансовому ярмі, а рот на замку. Я не вірю у розстановку далекосяжних особистих пріоритетів, які стають важливішими за традиції, людяність та розуміння.

Не вірю, що люди можуть просто йти, всупереч логіці та цінностям, для того, щоб здобувати славу, гроші чи місце під сонцем. Таких українців я не можу любити.

І проблема тут навіть не у чинній владі, на яку так личить вішати всіх собак. Погані керівники, продажні люди, спотворені особистості завжди були, є і будуть. Цього не забереш, як не забереш загального концепту зла із спільної системи координат людськості. Проблема не в існуванні хабарництва, банальної тупості чи зла. Проблема полягає в готовності жертвувати добром та цінностями.

У всеприсущому потуранні негативу, навіть тими людьми, які у властивому їм стані є моральними, освіченими та нібито розумними. Бо так само як неможливо досягнути щастя випадковими стосунками чи побіжними справами так і не збудувати країни заграваннями із цінностями.

Отримавши шанс на омріяну свободу та духовно повставши проти старого суспільного режиму, ця нація так і не навчилася поважати саму себе. Так і не змогла відновити свою духовність і банальну просту спроможність – любити й творити, кожен день і кожну мить. Себе та інших.

Ця нація досі дозволяє, щоб церковні помости перетворювали на політичні трибуни, потурає інтелектуальній убогості своїх керівників, не намагається налагодити структури, демонструє повну неспроможність дійти порозуміння у простій комунікації, пройнята втомою до рідного й тягнеться до містифікації та зовнішньої мотивації власного існування. Врешті мириться із щоденними втратами, того, що заслуговує на розбудову…

Я не люблю нації безвольних, беземоційних боягузів, якими стали українці. Не виробивши свого ціннісного світогляду особистості ХХІ століття нація піддалась зовнішнім мутаціям східних та західних маскультурних чинників, які створили культ успішних менеджерів, «твідових» професорів, матюкливих письменників та поетів, розфарбованих молодиків, боягузливих чоловіків, тенденційних жінок та замкнутих у собі стариганів.

І люди, які, для годиться, начіпають на себе вишиванки чи пригвинчують до поли піджака синьо-жовтий прапорець є аж ніяк не кращими від тих, хто розкрадає цю країну, нищить культуру, закриває вуха й очі. Бо весь їхній традиціоналізм і нібито патріотизм найчастіше є таким же далеким від України моєї свідомості, як і патріотизм олігархічних кланів.

Просто для одних країна – це спосіб фінансами виправдати свою внутрішню убогість, а для інших – елемент самовираження у переміш із надто вже пафосним мазохізмом, постійного мученика знедоленої України. І перші і другі потрібні одне одному, як кисень необхідний вогню і в цьому теж розмитість уявлень, бо вогонь не повинен займатись від бруду. Бо кисень – це життя і внутрішній вогонь країни повинен горіти від життя, а не від наявності багна.

Вийти на вулицю на убогий мітинг, а потім заховатись у своєму домі, ізолюватись у своєму світі-мушлі, виголосити пафосні промови, прокричати про справедливість із думкою, «яку вигоду я матиму від цієї справедливості?» – це лише декілька ілюстративних фактів, читаючи які ви вважатимете, що у цьому немає нічого поганого, бо в цьому часто і є ваше бунтарство. Але констатую єдине – в цьому немає нічого доброго, бо люди, які стоять поруч мріяли про інше, бо у своїй первинності ви теж мріяли про інше.

Несучи вигаданий для самих себе свій історичний біль ця нація наскільки запишалася власними ранами, що їхнє лікування не дозволило б їй жити далі, бо на минулих невдачах ті, хто є інтелектуальнішою частиною країни будують своє знедолене теперішнє. Ті ж, хто не страждає надмірною мисленнєвістю апріорі не підозрює про те, що можна вчитися на минулому, піддаючись будь-яким тенденційним баченням політики, історії, пріоритетності, любові, ціннісності.

Я не хочу вдаватися у конкретику історичних подій чи торкатися персоналій, бо тут це абсолютно не доречно. Проте заради цінностей цієї країни мої предки зберігали власну ідентичність, а сотні тих, які виборювали ці цінності вже покояться в сирій землі, в яку полягли не лише за часів тоталітаризму, а й в період вже нинішньої України.

Тих же, хто таки лишився живим варто шукати лише на безмовному узбіччі, де навряд чи до них хоча б хтось спроможний дослухатись. Бо та ж інтелігенція, в особі вимуштруваних юних, але вже заплямованих, лідерів, в лиці співочих і войовничих націоналістів, в образі щирих поетів та інтелектуальних бунтарів перша ж відкине ідеї, які йтимуть у розріз із їхніми особистими цілями.

І це не просте критиканство. На жаль це перевірений факт, який ви можете бачити у кожному своєму дні і який чітко простежується, хоча б у хронології Помаранчевої України, результати якої нівелювалися зовсім не через погану якість помаранча, а, скоріше, через неспроможність подолати в собі алергію на цитрус.

Можливо українцеві варто, нарешті, закарбувати собі на лобі, що він і є країна, він і є компанія, він – це історія і він же майбутнє. Але якщо зможете зробити це, не забудьте прочитати той же напис на лобі в інших людей.

Я ніколи не міг доконечно обгрунувати чому я залишаюся тут. Чому не погодився на зміну місця проживання, не пристав на інші пріоритети. Можливо, тому що не люблю саме такої України, але невідворотно люблю ту країну, яку бачу за межами нинішньої реальності. Тобто справжню.

Джерело





Теги:  

Схожі матеріали :

Оцінка--> 
Категорія: Новини | Переглядів: 769 | Додав: Today | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
0
1 Victor   (18.09.2017 06:29)
Дуже файно сказано!

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.