Субота, 21.10.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

Сенс смерті

Жити глибиною духа означає приймати життя цілісно, разом із його завершальним етапом - смертю. Смерть - це завжди кінець біологічного життя, фізичний процес розкладу, деструкція, перед лицем якої людина залишається безсилою. Також вона є небуттям несповнених мрій, життя, існування.

Давні монаші статути, наприклад, бенедиктинський чи камедульський, радили щодня згадувати про смерть. Однак не згадувалося про смерть заради тривання в смутку, але навпаки, аби жити свідомо й інтенсивно.

Якби ми щодня думали, що можемо не дочекатися світанку, то кожен день переживали б у спосіб більш свідомий та інтенсивний.

Ми всі маємо схильність жити минулим або майбутнім. Минуле приводить із собою спогади, незагоєні рани, жалкування. Майбуття викликає в нас неспокій, страхи за себе та близьких, або робить так, що ми втікаємо у світ нереальний, світ мрій, ілюзій. Усвідомлення, що кожна мить це дар і ніхто з нас не має певності у завтрашньому дні, дозволяє жити повніше, глибше, пише CREDO.

Смерть - це духовне визволення. Дитина, приходячи на світ, звільняється від матері. Вона дозріває і дорослішає, стає готовою покинути своє дитинство. Духовне життя вимагає, щоб ми дозрівали до свободи; щоб ми покидали, полишали позаду себе речі, здоров’я, зіграні ролі, безпеку, друзів, дітей… Ми також мусимо покинути свою стару людину, аби в нас могла народитися нова. З досвіду знаємо, що визволятися нелегко. Ми так призвичаєні до старого, ми так добре вміємо ним жити, навіть якщо це пов’язане зі стражданням… Нове викликає страх, жахає.

І тому нам так важко його прийняти.

У «Фундаменті» Духовних вправ св. Ігнатій Лойола пише, що потрібно ставати людьми байдужими (відсилання до відомої «святої байдужості» єзуїтів. - Прим. пер.). Зауважмо: він пише СТАВАТИ, а не БУТИ! Справжня свобода це не миттєвий досвід. Дозрівання до неї становить тривалий процес, внутрішню переміну, яка вимагає зусилля, терпеливості, здорової аскези, внутрішнього вмирання, а насамперед - благодаті, молитви…

Допіру смерть нас визволяє повністю. Тоді спадають усі маски, які ми носимо, і відпадають ролі, які ми граємо перед іншими, перед світом.

Ми перестаємо перейматися осудами та оцінками інших. Опадає з душі страх перед компрометацією чи відкиненням. Перестають бути важливими успіх, багатство, амбіції, плани… Смерть скасовує мірки, застосовувані протягом життя. Вона звільняє від мислення суто людського, світського, і вводить у новий світ, повністю проникнутий Богом. Тому потрібно все життя думати про смерть, відкривати її мету і сенс. Хто бачить у смерті її сенс, тому набагато легше розставатися з тим, що минуще.

Французька містичка Габріела Боссі почула від Ісуса слова: «Чи ти усвідомлюєш, що ти ще не народилася? Справжнє народження — це входження у життя поза гробом. Приготуйся. Згадай хробачка, смиренного, який по землі повзає. Потім личинку. Це життя потаємне і приховане. А потім нарешті метелик прекрасних кольорів, вільний у просторах блакиті! О, радій, що незадовго ти народишся до життя у повноті».

Своєю чергою, св. Василій Великий порівнює смерть із бігом спринтерів: «Як ті, що добігають у перегонах до кінцевої межі стадіону й повертаються назад, і мусять на мить зупинитися, щоб розпочати біг у зворотному напрямку, так видається обов’язковим, щоб і при зміні життя, поміж старим і новим існуванням смерть була посередником, який кладе межу тому, що відходить, і початок тому, що настає».

Питання про сенс смерті знаходить найповнішу відповідь у перспективі смерті й воскресіння Ісуса. Смерть, якої зазнає людина віруюча, відкриває шлях до Бога Отця, й тому вона завжди має вимір надії та любові. Святий Павло у Посланні до Филип’ян пише: «Для мене бо життя - Христос, а смерть — прибуток» (Флп 1, 21), і в Посланні до Тимотея: «Вірне слово: коли ми разом з Ним померли, то разом з Ним будемо й жити» (2 тим 2, 11).

Перші християни були захоплені особистістю Ісуса і чекали на Його швидке повернення. Кожна Євхаристія була сповнена звіщанням Господа, доки прийде (пор. 1 Кор 11, 26). Особливим часом очікування була Великодня ніч. Тоді молилися про прихід Воскреслого у славі. Це очікування виражає також і останнє слово Нового Завіту: «Так, приходжу скоро. Амінь. Прийди, Господи Ісусе!» (Одкр 22, 20). Очікування перших християн має своє значення. Спершу вони і справді вважали, що кінець світу близько. Але пізніше прийшло усвідомлення, що Господь завжди близько біля нас: Він приходить щомиті.

Смерть - це завершення земного паломництва. Це завершення часу благодаті й милосердя, що його Бог пропонує нам, аби ми виповнили своє земне призначення. Коли завершиться цей єдиний і неповторний біг нашого життя, ми не повернемося до наступного земного життя (реінкарнацій не існує). У хвилину смерті ми пізнаємо істинне обличчя Бога. Розпізнаємо обличчя Христа, який супроводив нас у земному житті в особах наших ближніх. Буде знято заслону, яка відділяє нас від таємниці Пресвятої Трійці.

У мить нашої смерті ми пізнаємо любов абсолютну, безумовну, і в світлі цієї любові побачимо весь свій егоїзм. Зустріч із Богом — це найбільш болісне пізнання себе самого. Однак Бог, якого ми пізнаємо уповні, то не бухгалтер і не суворий суддя. Він завжди Бог Люблячий, який являє себе як Любов і Світло. І нам не потрібно лякатися, що в момент смерті наші руки будуть порожні. Зрештою, хоч би як ми старалися, а перед Богом завжди будемо «слугами непотрібними» (пор. Лк 17, 10). Натомість достатньо вірити, довіряти, любити. Це дуже мало — і дуже багато!

Відео до теми


Схожі матеріали :

Категорія: Статті | Додав: Admin (24.01.2016)
Переглядів: 496 | Коментарі: 4 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 4
0
4 Бойко1   (27.01.2016 13:26)
Схоже,схоже.На превеликий жаль!

0
3 Victor   (27.01.2016 09:50)
«Новий Степан прослужив 4 роки і вже відрікся…».

Якби «Новий Степан» пам’ятав слова первомученика архідиякона Стефана, а до того ж ще усвідомлював сенс пастирського служіння та мав духовний досвід помирання і воскресіння з Христом, а до того всього якісь елементарні знання духовного закладу, то не продав би свою совість за миску «квасольової» зупи, як це в свій час зробив Ісав. Не проінспектувавши своє серце, «Новий Степан» буде «інспектувати» семінаристів. Сміх та годі.

«Жив собі у одному селі Степан Новий. Пас корови, годував свині, возив на поле гній та гнав самогон. Заманулося йому попом стати. Служить, кадить, співає, складає в калитку гроші і все нібито добре, аж на тобі: диявол запропонував посаду інспектора семінарії в замін на зраду. Став Новий Степан інспектором, ходить гоголем по семінарії, до всього прискіпується, до всього йому діло. Дійшла справа до семінаристів: «Це хто, семінаристи, майбутні попи? Це бізнесмени майбутні, а не попи! А якщо раптом в Україну маскаль полізе! Раптом війна?! Хто з вас Батьківщину захищати буде на духовному фронті? Я? Та вона мені на хрен не потрібна!!!»».

0
2 Бойко1   (26.01.2016 16:45)
Шановне панство,на превеликий жаль,є певна частина людей,які взагалі не думають предстати перед Господом Богом.Бог-Мудрий Передбачливий Творець,-знаючи наперед можливість спокуси перед можливістю непослуху творіння перед Творцем,Бог відокремлює себе в перебуванні у єдиному перебуванні із людиною. Смерть-поріг із земного життя в позаземне життя,яке називається вічність. Більш обдумано над вічність задумуються люди,яким більше 50 років,а молоде покоління,десь до 40 років,на превеликий жаль над своїм відходом із земного життя майже не задумуються,а якщо й задумуються,-то це поверхнісно і вряди-годи. Про життя земне й позаземнне досить рідко звертає увагу для себе і вірних й саме духовенство,в більшості роблячи усний переказ,проповідь, із прочитаних уривків на богослужіннях.Складається враження,що певна частина самого духовенства,безконфесійної приналежності,не самовдосконалюється у поповненні розумових духовно-спасительних читаннях,а отже ж,і самі роблять "витвори мистецтва спокус"для своїх парафіян. Політико-православіє,політико-католицизм,політико-протестантизм часом стають чи не основою проповідей деяких священнослужителів(не йдеться виключно про Турківський район,а узагальнено,- по території України!!!). Як можна пояснити і нещодавній факт зради УПЦ КП колишнім панотцем с.Красне Степаном,на плутати із о.Степаном який прослужив в Красному 30 років і помер 4 роки назад не ставши зрадником. Новий Степан прослужив 4 роки і вже відрікся від Київського Патріархату за посаду у Львові,-інспектор семінарії. Приклад духовенства є суттєвим для віруючих,які звикли бачити в своєму пастирі приклад для духовності,а не.... .Чи думають пастирі,пресвітери,про світ позаземний?Чи тільки про земний???

0
1 Victor   (24.01.2016 18:33)
Цікава стаття. Добавлю кілька слів. Як зазначив автор, смерть – це завершення біологічного життя, розпад. Так говорять про тілесну смерть. Коли говорять про душевну смерть – то це «розпад» моралі.

Взагалі-то, Бог як досконалий Творець, створив людину для вічного життя. Але через його спотворення, в фізіологічну природу входить розпад і тіло людини стає смертним, звідси й щоденне підсвідоме згадування про смерть. Але чи тільки страх перед біологічним розпадом заставляє людину думати про смерть? Ні! Дух, як образ Божий в людині, звіщає душі свій ідеал, згідно якого вона вибудовує мораль і задає правильний рух пам’яті про смерть.

В Старому Заповіті Господь заповідає Своєму народу обрізати крайню плоть свого серця. А в Новому – щоб воскреснути з Ним, потрібно з Ним і померти. Обрізування крайньої плоті свого серця і смерть з Христом – це один і той самий процес – боротьба з гріхом. Процес помирання ніколи не відбувається поза процесом воскресіння, тому ми його називаємо преображенням. Преображення відбувається в акті синергії, співробітництва людини і Бога. Чим більше «тліє» в нас стара, гріховна людина, тим більше ми відроджуємося до життя вічного.

В акті помирання людина звільняється від всього, що заважало бути їй святою, обожненою. В акті воскресіння вона дістає свободу. Це відбувається поступово на протязі всього її життя. Після відходу у вічність, цей процес преображення, уподібнення Богу продовжується. Саме в цьому й полягає ціль творіння.

Для кожного з нас важливо усвідомити, що для того, аби жити разом з Христом, разом з Ним потрібно й померти. Зернина, якщо не помре – плоду не принесе. Сенс смерті у воскресінні. Якщо він втрачений – людина із смерті в смерть переходить, оскільки не заклала в собі начало воскресіння вже і тут – в земному житті. А оскільки ми не знайдемо людини, котра б була залишена бодай хоч якогось мінімуму цього начала в собі, то маємо надію, що кожен з нас вже приймає участь у своєму особистому помиранні та воскресінні, аби по розлученні з тілом бачити Бога як Він є і перебувати в Його славі у вічній радості та любові.


УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.