П'ятниця, 18.08.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

ЯК БОЙКО ПЕРЕХИТРИВ САМОГО СЕБЕ
«Коли народжується маленький бойко,
то він народжується з сокирою в руках»

               (Бойківська народна мудрість)

Колись, давним давно, між Карпатськими горами, у затишній долині, жило своїм тихим, невигадливим життям, невеличке село. Акуратні дерев’яні хатки під солом’яними стріхами, тулилися по високих берегах між бурхливою річкою та крутими схилами. Біля кожної хати була велика стайня з стодолою та обороги із запашним сіном. Все вказувало на те, що тут жили дружні й працьовиті люди.

Посеред села красувалася невеличка дерев’яна церква, покрита ґонтою. Поряд височіла така сама гарна дзвіниця, з якої лунали дзвони, скликуючи громаду на недільні та святкові богослужіння: разом молилися – разом і працювали.

Схили гір, покриті прадавніми лісами, вражали своєю величчю. Стовбури деяких дерев були настільки товстезними, що кілька дорослих чоловіків, взявшись за руки, не могли обійняти дерево. З такого одного дерева навіть можна було збудувати і невелику хатчину. Ліс милував око, давав деревину для господарювання і неабияк урізноманітнював своїми дарами стіл кожного бойка. В лісі стадами бродили олені, косулі і кабани. В гіллі дерев гніздилося й виспівувало різноманітне птаство. Діти збирали тут вдосталь грибів, ягід та горіхів. На високих полонинах вівчарі випасали отари овець. В бурхливій річці, до сонця, де-не-де виблискувала боками велика риба. Природа щедро ділилася всіма своїми скарбами з людиною, а тому при такому багатстві та працьовитих руках, у селі ніхто ніколи не бідував. І жили б собі люди дружно та працювали, якби не сталося лихо.

Якось один чоловік поїхав волами до лісу, аби привезти на зиму трохи дров. Заготувавши добрячого воза, він вирішив перепочити, а заодно й підкріпитися чим Бог послав. Сів під деревом, вийняв з торбини хліб, кавалок сиру і кілька цибулин, тай їсть. Раптом повз нього стрімголов пробігло кілька оленів, яких з гавкотом переслідував гурт мисливських собак. Їх, на баскому коні, наздоганяв незвичний мисливець. Побачивши чоловіка, мисливець раптом втратив всякий інтерес до оленів, зліз з коня, привітався і сів поруч. Він розпитав чоловіка з якого той села, а далі завів мову про звичні сільські буденні справи та про хазяйство, з яким, напевно, селянинові нелегко справлятися. Відчувши в розмові нотки нарікання, мисливець, котрий виявися паном, запропонував чоловікові полегшити й покращити його життя.

Чоловік жив в достатку і не мав ні в чому потреби, але пан пропонував те, чого в хлопа було мало – гроші. За кожне зрубане велике дерево, пан обіцяв ставити на пень одного золотого. Чоловік подумав: «Харчі маю, одяг маю, а ось золоті мені не завадять. Маю діти, то треба виводити їх в люди, а тому без грошей не обійтися». Не довго думаючи – погодився. Приїхав возом до хати, добре нагострив велику пилу та порядну сокиру і наступного ранку, як тільки засіріло на сході, подався до лісу.

Завзято працюючи сокирою та пилою, чоловік звалив у лісі п’ять великих дерев, на пні яких пан запопадливо поклав по золотому. Виснажений, спітнілий, але задоволений дзвоном монет у кишені, чоловік повернувся додому. Жінка приготувала вечерю й на радощах побігла до сусідки, щоб похвалитися надбаним золотом.

Цієї ночі у сусідів довго горів каганець. Там жінка заздрісно розповідала чоловікові про сусідське золото, договір з паном та роботу в лісі. Наступного ранку до лісу зібралося вже двоє чоловіків. Ще не піднялися з глибоких потоків тумани, як лісову тишу роздерли звуки пил та сокир. Падали зрізані дерева. Від страху тікали звірі і птахи. На пнях блищали золоті, а пан хитро підкручував вуса – того дня ліс втратив добрий десяток великих дерев.

Не пройшло й тижня, як з кожної хати села чоловіки почали промишляти у лісі. Сильніші ґазди валили більше дерев, а слабші – менше. В одного ставало грошей більше, а в другого – менше. В людське серце ввійшла заздрість. Між сусідами та родинами почали виникати сварки через всіляку дрібницю, якої раніше ніхто б й не помітив. Тепер люди з тугішими гаманцями могли дозволити собі більш розкішне життя. Вони будували просторі будинки, розбудовували стайні, прикуповували землі та наймали батраків.

Не дрімав і пан. Він поставив в селі кілька шинків, крамниць і почав потихеньку через них повертати своє золото назад. Крім того він висунув нові умови: в лісі всі величезні дерева вже були зрізані, а тому тепер він буде ставити одного золотого на три пні. Люди погодились. Щоденно в лісі падали зрубані дерева. Люди тішились грошам та різному придбаному на них у пана, непотребу. Пан тішився з очманілих людей, котрі готові були валити й по десять дерев навіть за одного мідяка.

Ліс рідів на очах, адже нових дерев ніхто не садив – про це й гадки не мали. Вже не так весело щебетало тут птаство. Зникла звірина. Перестали шуміти повноводні потоки. Річка в селі перетворилась на потічок, а люди все глибше вгризалися в скелі, аби в їхніх криницях заблищала вода. Та на це ніхто не звертав уваги. Пан привіз до села якусь заморську машину, яка перемелювала деревину на дрібні скіпки і почав приймати будь-яке дерево. До лісу з сокирами потяглися і малий, і старий. Кожен ніс звідси все, що могла перетерти панова машина.

Пройшло трохи років і гори перетворились на лисі горби. Більше пану тут нічого було робити. Він зібрав свої манатки і зник у пошуках нових земель. Суровими зимами люди допалювали останні кущі, суху траву та кізяки. Улітку тут почала дошкуляла нестерпна спека, від якої висихали колись такі повноводні криниці. Велику біду приносили страшні зливи, які змивали з гір глину, оголюючи високі скелі. Сонце вітер та мороз помалу перетворювали їх у пісок.

Таке прекрасне село невдовзі захиріло. Люди помалу залишали свої маєтки й переселялись деінде. Поселення осиротіло. Хати вростали в землю, поскрипуючи дверима та жахаючи прохожих вибитими вікнами й дірявими стріхами. Похилились хрести на сільському храмі, до якого забули дорогу колись такі набожні люди. З гір наступав пісок. Він був усюди: в руслах струмків та річок, в криницях, різав очі та скрипів на зубах. Зверху нещадно палило сонце і Карпати помалу перетворювались на пустельні бархани.

Якось на хребті одного з них з’явилася вервечка дивних тварин з горбами та довгими шиями, які несли на собі якісь тюки. Довкола них, вигавкуючи, бігали сухоребрі пси. На горбі одної з тварин, у кріслі сидів зморшкуватий пан. Він згори дивився на те, що ще не встиг покрити собою пісок. Згадував ліс, оленів та мальовниче село.

Знизу на нього дивилося кілька зчорнілих від сонця та злиднів таких самих старезних дідів. Вони довго стояли, пожираючи пана очима, та згадували своє життя, яке так безглуздо змарнували, намагаючись в ньому надбати те, в чому ніколи не мали потреби і ради чого знищили все.

Віктор Саварин. м.Турка.


Схожі матеріали :

Категорія: Статті | Додав: Admin (14.02.2016)
Переглядів: 409 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0

УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.