Неділя, 30.04.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

Згадати все. 25 років Незалежності України (1991-2003)
Про 25 головних подій в житті незалежної України розповідають їх ключові учасники

Згадує перший
президент
Леонід Кравчук

Влітку 1991-го року хитка конструкція Радянського Союзу почала остаточно сипатися: балтійські республіки вимагали незалежності, економіка не працювала, а в Кремлі набирала обертів війна між двома президентами – першим президентом РРФСР Борисом Єльциним та президентом СРСР Михайлом Горбачовим.

Останньою спробою втримати імперію від розпаду став державний заколот у Москві: 19 серпня кілька генералів КДБ заявили про усунення від влади Горбачова, заборону діяльності політичних партій, крім Комуністичної, та введення військового стану. Після заклику Єльцина на вулиці Москви вийшло понад 100 тисяч людей. Військові відмовилися стріляти в беззбройних. 22 серпня заколотників заарештували.

Україною в ті дні, 19-22 серпня, прокотилися мітинги проти путчу. У Верховній раді опозиція вимагала негайно проголосити незалежність. 24 серпня 1991 року відбулося термінове засідання парламенту. Воно тривало цілий день. Весь цей час під стінами Ради до півсотні тисяч громадян з жовто-блакитними прапорами скандували «Незалежність!».

Після тривалих суперечок, дискусій і вагань Леонід Кравчук, тоді голова парламенту, зачитав Акт проголошення незалежності України. Його текст умістився на одному єдиному аркуші.

346 депутатів, включно з комуністами, проголосували за. Проти був лише один, кілька утримались.

Озираючись назад, Кравчук, якому сьогодні 82, вважає здобуток того дня – незалежність – головним за 25 років. «Це найважливіше, що увійде в історію, - каже він. - Незалежна Україна – це навічно зафіксований в історії результат».

Результати кожного з чотирьох своїх наступників за 25 років, що минули від того знаменного дня, – Леоніда Кучми, двох Вікторів – Ющенка та Януковича та Петра Порошенка, – Кравчук формулює лаконічно: ліберальна економіка, національна ідея, тотальне грабування і європейський вектор:



Леонід Кучма відійшов від планової економіки й зробив все, щоб у країні почала працювати ліберальна економіка. Чи дало це результат? Дало. Але ліберальну економіку використали ті, хто від цього швидко збагатився. Проросли швиденько мільярдери, а серед них найбагатшими стали ті, хто був наближеним до влади. Тобто вийшла ліберальна економіка зі мінусами. Але головне, що вона розтрощила планову радянську економіку.



Віктор Ющенко зробив національну ідею силою, вивів на офіційний рівень питання національної гідності та історичної пам'яті. До нього ці теми десь жевріли, але він дав їм потужний заряд енергії, і вони зарясніли. Можна багато говорити про позитиви і негативи його президентства, але тоді треба брати не тільки його особисто, а і Верховну Раду, і Уряд.



Віктор Янукович показав народу, як треба грабувати Україну. Зрозуміло, що грабування було й до нього. Я не знаю такого президента, при якому не було б грабування України. Але так, щоб це побачив народ і став проти, це – «заслуга» Віктора Федоровича. Він настільки публічно, відкрито запустив механізм пограбування, що народ і на сході, і на заході, і в центрі вочевидь це побачив.



Петро Порошенко прийшов до влади в найскладніший час, на тлі Революції Гідності, з завищеними цілями і неочікуваним масштабом проблем. Молода революція вимагала максимальних досягнень, тому йому нічого не залишалося, як взяти їх на озброєння. Коли ж почав робити, з’ясувалося, що це не так швидко, як планувалося. Заслуга Порошенка залишиться в тому, що він чітко визначив європейський вектор розвитку країни. Ні в Кучми, ні в Ющенка, ні в Януковича це не було так яскраво артикульовано.


1992

Запуск першого приватного телеканалу


Згадують президент ICTV Олександр Богуцький та програмний директор Юрій Колісник, який працює там з дня заснування

Багаторічна монополія держави на телемовлення закінчилася в Україні 15 червня 1992 року. Кінець їй поклала група з восьми журналістів та технічних фахівців, яка вивела в ефір першу програму першого приватного телеканалу України – ICTV.

Олександр Богуцький розповідає про те, як перший приватний телеканал став для українців вікном у інший світ:

ICTV став першою телекомпанією, яка не користувалася існуючими на той час радянськими мережами. Дециметрові мережі на той час були не зайняті, тому нам довелося просто крок за кроком будувати мережу з нуля.

Перші інвестиції в проект надала американська телекомпанія StoryFirst Communication – підрозділ величезної американської компанії Universal Studios. Для них розвал Радянського Союзу став величезною можливістю для розвитку нового бізнесу. Так вони заснували нас, International Commercial TeleVision, тобто ICTV, та Music Radio – першу або одну з перших приватних радіостанцій в Україні. В Росії вони засновували компанію СТС.

Це був дуже романтичний час. Тоді держава тільки створювалася, і всі, хто вірив в якісь недержавні медіа чи мав амбіцію їх створити, могли зробити це дуже швидко. Наприклад, я починав свою кар'єру в журналістиці з радіо Незалежність – це така львівська радіостанція. Вона виникла за один день. Знаєте як? Коли в Росії відбулося ГКЧП, В'ячеслав Чорновол пішов на радіо, аби засудити їх. Йому не дали виступити. Він розвернувся, дійшов пішки до Обласної ради за 5 хвилин, де депутати проголосували за створення першої недержавної радіостанції. Чорновол повернувся в те саме приміщення й виступив вже на незалежній радіостанції. Отак і створювалася держава.

ICTV став першим телеканалам, який показав українцям не тільки Альфа, але й баскетбол, Формулу-1, Шваценеггера, американські кліпи. До появи інших телеканалів це було у чистому вигляді вікно у інший світ.

Зараз на каналі працює близько 500 людей, ми – одні з лідерів власного виробництва, близько 50% того, що виходить в ефір – наш власний телевізійний продукт. Частина програм на нашому телеканалі можна назвати українською пропагандою, лідером якої є Громадянська оборона. Ця передача особлива – 10% чи 15% українців завжди її дивляться, і інтерес до неї стабільно високий.


Олександр Богуцький показує технику, за допомогою якої перший приватний телеканал вперше вийшов в ефір

Остання тенденція українського телебачення – втрата домінування великих телеканалів: якщо в 1998-му частка аудиторії Інтера та 1+1 складала 25-30%, зараз одразу шість телеканалів змагаються за аудиторію близько 10%. Прийдемо до того, щоб як в умовних Сполучених Штатах - 5-6 великих телекомпаній змагаються за приблизно однакову аудиторію».

Юрій Колісник, редактор програмної дирекції, який працює на каналі з першого дня його існування згадує, як починалася історія одного з найбільших українських телеканалів.

Ми починали з ретрансляції супутникового телеканалу Super Chanel, аби привчити людей до кнопки. 15 червня запустили першу адаптацію якоїсь програми цього телеканалу – щось перекладали, щось давали з субтитрами, почали потроху знімати новини. До кінця 1992-го нас було вже близько 40 працівників.

Якщо до кінця 1993 року в Україні було зареєстровано 25 телеканалів, до початку 2000-го їх стало майже 800, а нині в країні працює понад 1,5 тисячі телевиробників. Частка державних телевізійних ЗМІ за цей час впала з 85% до 4%.

1993

Перший дзвінок по мобільному телефону


Згадує тодішній міністр зв’язку
Олег Проживальский

1 липня 1993 року президент Леонід Кравчук вперше в Україні подзвонив по мобільному телефону. Кілька хвилин розмови з послом України в Німеччині Іваном Пісковим стали початком ери українського мобільного зв’язку.

Проживальский згадує, що довелося зробити, аби запустити мобільний зв’язок в Україні:

Для здійснення першого міжнародного дзвінка по незалежному від Москви кабелю ми взяли кредит в $10 млн у американської компанії AT&Т. На побудову повноцінної мережі для перших п’яти тисяч абонентів витратили ще $52 млн Європейського банку реконструкції та розвитку. За ці гроші ми побудували оптоволоконний кабель до Палермо в Італії: до Одеси – по суші, далі – через Чорне та Середземне море зайшли в Палермо. А звідти були оптоволоконні лінії і в Америку, і в Японію. Запросили Кравчука перерізати дріт з телефонної трубки, аби символізувати перехід на нову технологію.

Мобільний зв'язок був на той час дуже дорогий. Апарати коштували від $1-2 тис. Тому перші три телефони були у мене, Кучми як прем'єр-міністра й Кравчука як президента. Отак доводилося на самому спочатку спілкуватися по мобільному втрьох.

За перші три роки набралося 5 тисяч абонентів, за вісім наступних кількість абонентів сягнула мільйона, й це призвело до буму розвитку мобільного зв'язку.

До 2003-го року українські оператори належали переважно західним та європейським компаніям, з 2004-го на вітчизняний ринок мобільного зв’язку прийшли російські компанії. Це було пов’язано з кризою запровадження технології 3G в Європі. Тоді вартість ліцензій там сягала $6 млрд, і європейці активно виводили гроші з інших ринків, аби зберегти свої компанії.

В Україні на той час ринок був слабким, тому росіяни прийшли і скупили ці акції. Щоправда, український ринок і зараз не такий привабливий: якщо в західних країнах середній доход від одного абонента складає 30 євро, у нас – десь 1,5.

1994

Відмова України від ядерної зброї в рамках
Будапештського меморандуму


Згадує дипломат та працівник МЗС на той час Богдан Яременко

Насамкінець свого президентського терміну, 5 грудня 1994 року, перший президент України Леонід Кравчук поставив підпис під доленосним документом. Разом із президентом США Білом Клінтоном, президентом Росії Борисом Єльциним та прем’єр-міністром Великобританії Джоном Мейджором вони прийняли так званий Будапештський меморандум. Україна віддавала майже чотири тисячі одиниць ядерної зброї в обмін на «гарантії безпеки» з боку країн-підписантів.

Відомий нині дипломат і міжнародний експерт Богдан Яременко прийшов працювати у Департамент інформації МЗС в 1993-му. Він розповідає, яким був внутрішній та міжнародний контекст того року, коли Україна відмовилася від ядерної зброї:

Мова йшла не про примус до підписання меморандуму, а про тиск. Тоді й Європа, й Росія, й США хотіли позбутися гравця серед країн-власниць ядерної зброї. Їх інтереси в цьому повністю співпадали.

Політична еліта керувалася тим, що відмова від ядерної зброї полегшить визнання держави Україна

Частково необхідність відмови від ядерної зброї була закладена ще в декларації про суверенітет України. Там внесли положення про те, що Україна – без’ядерна держава. Фактично, це прийняли разом із проголошенням незалежності, й це було безглуздо, бо далі політичне керівництво повинно було слідувати в руслі тих заяв і намірів.

З точки зору сьогоднішнього дня це виглядає, може, й безглуздо, але політична еліта керувалася тим, що відмова від ядерної зброї полегшить визнання держави Україна. Ніхто не знав, як треба створювати нову державу, а старші люди взагалі закликали зберегти Радянській Союз. Це зараз зрозуміло, що підстав не визнавати незалежність України не було, й її б визнали рано чи пізно, але ж тоді цього досвіду не було.

Драма української політичної еліти полягала в тому, що вона одразу після проголошення незалежності не змогла чітко визначити курс розвитку на ЄС і НАТО. Якби це зробили в 1991-1992 роках, вже в 1994-му в обмін на відмову від ядерної зброї можна було б щось просити, торгуватися – скажімо, не за Будапештський меморандум, а за гарантії вступу в НАТО.

По факту Україна за відмову від зброї нічого не отримала. Але давайте не забувати, що це дозволило нам спокійно розвиватися без війн і дипломатичного тиску 20 років. До того ж, на той час в Україні не існувало громадянського суспільства, й висловити альтернативну точку зору було просто нікому. Це зараз суспільство здатне не тільки критикувати Мінські домовленості, а й пропонувати альтернативний варіант, до якого змушувати прислуховуватися владу, та навіть змінювати позицію міжнародних партнерів. В 1994-му для цього навіть передумов не було.

1995

Побиття віруючих православної церкви Київського патріархату при похованні патріарха Володимира в Софійському соборі


Згадує колишній депутат та учасник подій Микола Поровський

18 липня 1995-го, яке увійшло в історію як «чорний вівторок», стало для України першим відкритим і кривавим проявом конфлікту між віруючими Київського патріархату і представниками влади, які на той час майже повністю були прихильникам Московського патріархату. Понад 100 поранених, чутки про двох вбитих, масова бійка віруючих зі спецпризначенцями – так закінчилася спроба поховання патріарха Володимира в усипальниці київських патріархів у Софійському соборі.

Сам патріарх був для українців легендарною людиною. В 19 років його засудили на 10 років ув’язнення за належність до Організації Українських Націоналістів, в тюрмі додали другий термін за «антисовєцьку агітацію і пропаганду». Після звільнення він закінчив семінарію і працював священиком Івано-Франківської та Коломийської єпархій, а в 1976-му відмовився від радянського громадянства, став активним членом Гельсінської правозахисної групи, багато їздив по США, Канаді та Англії. Після повернення в Україну в квітні 1990 року став архімандритом Володимиром, з першого дня публічно виступав за створення незалежної Української Православної Церкви, став одним з засновників УПЦ КП, яку й очолив у жовтні 1993 року в сані патріарха.

Два роки по тому поховання легендарного священнослужителя перетворилося на масову акцію за участю понад десяти тисяч людей. Попри заборону влади ховати патріарха на території Софійського собору, після відспівування у Володимирському соборі люди майже одразу повернули до Софійської площі.

Микола Поровський, один із засновників Народного Руху і тричі депутат Верховної Ради, був одним з учасників тих подій. Після того, як людей зупинили кордони міліції по вулиці Володимирський, він кілька годин вів переговори в Кабміні про офіційний дозвіл на поховання патріарха на території Софії. Тодішній прем’єр-міністр Євген Марчук на це так і не погодився.

Поровському довелося повертатися до учасників траурної процесії, які до вечора так і не дочекалися рішення влади.

«Тільки но автівка завернула на Софійську площу – бачу, Беркут якраз вихопився з-під дзвіниці собору й почав гнати людей з площі й бити. Вискочив із машини і побіг чимдуж до дзвіниці. Там стояла труна з патріархом, а поки ми вели переговори – люди викопали могилу прямо під парканом собору.

Мій приятель і також депутат Василь Червоній розпорядився: «Опускаймо труну, опускаймо!». Разом із ним та ще кількома людьми опустили труну патріарха в могилу, засипали могилу руками, загортали землю якимось уламком дошки. Довкола –міліція, за кілька метрів лежать й стогнуть побиті люди, по площі ведуть до автозаків арештованих. У такій обстановці ми за 10-15 хвилин засипали могилу... Коли вже клали до хреста вінки, Василь розгинається й каже: «Ось так, Миколо, робиться історія».

Буквально за кілька хвилин після цього на площу виїхало міліцейське авто, і з нього вийшов тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко. Ми із Червонієм розлючені кинулися до нього, він почав виправдовуватися: «Я не давав ніяких наказів. Що, що тут сталося?». Я схопив його за піджак і крикнув: «Ти не бачиш що сталося? Твої беркутівці людей убивали в час похорону». Бо вже прокотився слух, що хтось з побитих на площі помер. Потім з’ясувалося, що постраждало більше сотні людей.

Знайти та покарати винних у побитті людей так і не вдалося, хоча я вважаю винним у тих подіях особисто тодішнього голову Адміністрації президента Дмитра Табачника, на що нам, до речі, натякав під час особистих розмов Кравченко і безпосередні міліцейські начальники та виконавці. Він же був апологетом Москви і вхожий до найвищих осіб московського патріархату.

Коріння побиття студентів на початку Євромайдану – саме у тих подіях, у розгоні похоронної процесії Патріарха Володимира 1995 року. Якщо б тоді було проведене належне слідство та були покарані ті, хто віддавав міліції злочинні накази, і ті, хто їх виконував – не було б жахливого побиття студентів у 2013-му та стрілянини у мітингувальників в 2014-му.

1996

Поява національної валюти, гривні


Через п'ять років після проголошення Незалежності, в 1996 році, Україна отримала власну грошову одиницю. Втретє у історії держави національною валютою стала гривня. Грошовими знаками з такою назвою розплачувалися в далекі часи Київської Русі, а після – в роки Української Народної Республіки.

До реформи 1996-го готувалися кілька років. Перші купюри надрукували в 1992-му. Але повноцінна реформа – заміна купонокарбованця на гривню – пройшла з 2 по 16 вересня 1996 го. 100 тис. купонокарбованців прирівнювалися до 1 грн. Офіційний символ гривні як грошового знака – прописну українську букву «Г», перекреслену двома горизонтальними лініями, затвердили набагато пізніше, в 2004-му.

Спочатку гривня друкувалася за кордоном – власного виробництва необхідної потужності в Україні не було. Купюри номіналом від 1 до 20 гривень доставляли з Канади, а від 20 і вище – з Великобританії.

Сьогодні Нацбанк сам займається повним циклом виготовлення валюти. Гроші друкують на Банкнотній фабриці Банкнотно-монетного двору Національного банку України. Папір виробляється на Фабриці банкнотного паперу в місті Малин на Житомирщині. Там виробляють так багато «грошового» паперу, що випущеного за рік матеріалу вистачило б, щоб оперезати земну кулю по екватору. А паперу для грошей, випущених за 20 років, вистачить, щоб встелити дорогу до Місяця.

За 20 років в Україні вийшло три покоління гривні - 1992, 1993 і 2003-2007 років випуску. Зараз ходять в основному банкноти третього покоління. Четверте «удосконалення» було заплановано на 2013-2018 роки. З банкнот «останнього покоління» в обіг вже ввели оновлену стогривневу купюру (з 9 березня 2015-го) і оновлені 500 грн (з 11 квітня 2016-го).

Щорічно Нацбанк вилучає з обігу близько 900 млн банкнот всіх номіналів. А взагалі одна банкнота «живе» в середньому від 1 до 7 років. Монети значно довше ­– 15-20 років.

1997

У космосі побував перший український космонавт Леонід Каденюк


Згадує Леонід Каденюк

Військовий льотчик-випробувач, уродженець Чернівецької області Леонід Каденюк, провів у космосі 15 діб 16 годин 32 хв на борту американського шаттла Коламбія, з 19 листопада по 5 грудня 1997 року.

Що вигукнув він, вперше побачивши Землю в ілюмінаторі, і чому «українська сторона зробила космос», розповідає він сам – тепер радник гендиректора Державного космічного агентства України та президент Аерокосмічного товариства:

Підготовка до польоту

Моя мрія стати космонавтом народилася в той самий історичний для планети Земля час – 12 квітня 1961 року. Я закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків, був залишений там льотчиком-інструктором, а в 1976 році відібраний у загін радянських космонавтів - готувався стати командиром багаторазового транспортного космічного корабля Буран. Але ми, бурановцы, не тільки готувалися літати на ньому, а й брали участь у створенні складних авіаційних і космічних систем.

Буран, як і американський шаттл, - найскладніші технічні споруди, коли-небудь створені людиною. Ми розробляли методики посадки Бурана. Корабель вагою 100 тонн треба садити без двигунів – фактично падати з космосу на Землю. Звичайно, падіння кероване. Це вимагало великої льотної майстерності. Тому від нас, бурановцыв, вимагалось опанувати професію льотчика-випробувача, літати на багатьох типах літаків, в тому числі, і з вимкненим двигуном на винищувачах. Я літав майже на 60 типах і модифікаціях літаків, в основному винищувачах. Робота льотчика-випробувача надзвичайно цікава, але небезпечна. Під час таких випробувань на літаку МіГ-27 з моєї групи загинув наш товариш, Льоня Іванов.

Крім того, я був підготовлений командиром транспортного космічного корабля Союз. Вивчав біологію, медицину, астрономію, геологію, астрофізику, динаміку космічного польоту і багато інших наук.

Коли на міждержавному рівні України і США було вирішено питання про політ в космос на шатлі українця, я вирішив взяти участь. Написав заяву в Національне космічне агентство України. Кандидатів було більше 30, відібрали двох – мене і Ярослава Пустового. Нас відправили на підготовку в НАСА в США.

Однією з умов участі в польоті було знання англійської мови. У школі і вузах я вивчав французьку. Тому треба було з нуля починати вивчати англійську. Але стимул, самі розумієте, дуже високий – космічний політ. Тому взявся з великим завзяттям. З мовою впорався протягом року підготовки – перебував в середовищі американців.

Коли постало питання про те, що буде робити український космонавт на борту шаттла Коламбія, українські вчені відразу запропонували біологічні експерименти. Американці з радістю погодилися, оскільки космічна біологія є однією з пріоритетних у дослідженні космосу. Експерименти з трьома видами рослин – брассіка ропа, соя і мох. У Зоряному містечку я пройшов хорошу біологічну підготовку.

Політ

Сам політ складається з трьох етапів – старт і виведення на орбіту, політ в космос в невагомості і повернення на Землю. Старт і виведення на орбіту характерні прискореннями та великими перевантаженнями. Уявіть: за час, менше, ніж 10 хвилин, треба розігнати корабель до першої космічної швидкості – майже 8 км/с. Стартує комплекс – шаттл, паливний бак, до якого він прикріплений, два твердопаливних прискорювача - важить 2 тис. 240 тонн. Важко уявити, якими мають бути двигуни, щоб не тільки відірвати його від землі, а розігнати до першої космічної швидкості. Це було щось неймовірне.

Після розгону корабля до швидкості, що перевищує швидкість звуку, гуркіт залишається далеко під кораблем. Настає тиша – така, як шелест листя. Коли корабель виходить на орбіту, а двигуни вимикаються, починається невагомість – ідеальна легкість. Закривши очі і повністю розслабившись, фізично себе не відчуваєш. Тільки усвідомлення, що існуєш.

Коли побачив Землю в ілюмінаторі, першими словами, що мимоволі вирвалися з моїх вуст, були: «Кевін, тепер я бачу, що вона кругла». Кевін Крігел – командир екіпажу, «плавав» поряд зі мною в невагомості.

Наша планета дуже красива. Але її треба бачити своїми очима звідти. Описати це неможливо. Слово «красива» майже ні про що не говорить. Ніяка фотографія або телевізійне зображення Землі з космосу не передає всі ті відтінки, які здатне визначити людське око.

Якщо дивитися в бік, протилежний від Землі, у Всесвіт, сам простір має зовсім іншу, неземну геометричну сутність. У нашій свідомості існує земна модель простору, в якій є те, що його обмежує - поверхня Землі, лінія горизонту, приміщення, в якому перебуваєш. А там оку нема за що зачепитися. Я сприймав його не двомірним, тривимірним, як на Землі, а багатовимірним. Я подумав: коли людина навчиться будувати багатовимірні системи і використовувати їх для навігації при польотах у Всесвіті, вона зможе зовсім по-іншому переміщатися в її просторах. Можливо, навіть переходити з одного часового виміру – у інший.

Посадка

На висоті нашого польоту, а це близько 300 км, космічний корабель облітає Землю за 90 хвилин. Наш політ тривав 15 діб 16 годин і 32 хвилини. Для повернення на Землю корабель треба загальмувати. Видати гальмівний імпульс порядку 50-100 м/с. Цього достатньо, щоб корабель зігнув траєкторію в сторону Землі і почав спуск.

Перед входом в щільні шари атмосфери корабель орієнтується в просторі з кутом 40 градусів по тангажу (до лінії горизонту) і нуль градусів за креном і нишпоренням. Гальмування відбувається за рахунок аеродинамічного опору повітря. Величезна кінетична енергія, якою володіє корабель, перетворюється на теплову. У деяких місцях він нагрівається до 1,5-2 тис. градусів. Для захисту від руйнування корабель покритий спеціальними теплозахисними плитками кількістю близько 39 тис. штук.

На жаль, моя Колумбія 1 лютого 2003 року вибухнула при поверненні на Землю через пошкодження плиток - частина планера була оголена від них під час старту і виведення на орбіту. Тоді загинула і Калпана Чавла, яка літала в космос зі мною.

Космічна держава Україна

Без сумніву, Україна – космічна держава. Вона володіє повним циклом відпрацювання космічної техніки – від проектування до розробки, запуску та експлуатації в польоті. Але космічна галузь в Україні існує не завдяки, а всупереч обставинам.

Державне космічне агентство формує космічну політику держави. Конструкторське бюро Південне і машинобудівний завод Південмаш, що знаходяться в Дніпрі, - основа нашої космічної галузі, разом з іншими підприємствами становили майже третину ракетно-космічного потенціалу колишнього СРСР. Зараз наша космонавтика зазнає великих труднощів, пов'язані, в першу чергу, з фінансуванням, нездатністю або небажанням держави використовувати великі потенціали в цій галузі - і виробничий, і інтелектуальний. Космічні програми, пов'язані з Росією, ми розірвали. Зате зміцнюємо зв'язки з Європейським космічним агентством, НАСА, з Японією, Індією, Китаєм. Крім традиційних ракет-носіїв, наші конструктори розробили плазмові двигуни.

У нас багато талановитої молоді, яка хоче працювати в космічній і авіаційній галузях. Найбільший в світі літак Ан-225 Мрія – наш, український. Провідна у своєму класі ракета-носій – Зеніт – також наша.

Українці зробили величезний внесок у розвиток радянської та світової космонавтики. В СРСР найвідоміші конструктори були українцями: Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк, Сергій Корольов, який народився в Житомирі, Валентин Глушко - українець, одесит, який мене приймав в космонавти, Михайло Янгель - конструктор ракет родом із Сибіру, але його дід з Чернігівської області був висланий царською владою за бунтарство, Володимир Челомей – генеральний конструктор орбітальних станцій, Гліб Лозино-Лозинський – генеральний конструктор МТКК Буран та МіГ-31, далекого винищувача-перехоплювача, на якому доводилося літати і мені. Тобто, весь космос робився українцями.

1998

Майже дефолт


Згадує тодішній міністр фінансів України Ігор Мітюков

Азійська фінансова криза, яка почалася в липні 1997 року, у 1998-му розрослася до світових розмірів. Українська економіка, яка переживала не найкращі часи, дивом уникла дефолту, який оголосила сусідня Росія. Але криза вилилася в рекордне на ті часи зростання тіньової економіки, збільшення зовнішнього боргу до 40% ВВП, падіння економіки від 10 до 28% в різних галузях і стрибок курсу з 2 до 4 гривень за долар.

Для тодішнього міністра фінансів України Ігоря Мітюкова фінансова криза почалася в перший день відпустки. А головна боротьба точилася навколо залежності української економіки від російської.

«17 серпня 1998 року я пішов у першу за два роки відпустку. Зайшов в кабінет зібрати речі і отримав телефонограму про те, що уряд Росії оголосив дефолт. Це були перші й останні години моєї відпустки, - пригадує Мітюков в розмові з НВ. - В той самий день ми почали готувати план скорочення бюджетних видатків – в другому півріччі скоротили їх по всім позиціям на 25%. Але головне тоді було врятувати фінансову систему від вірусу російської кризи. Цей вірус таки проникнув, але набагато менше, ніж могло би бути».

Україну підкосила банківська заборгованість, різке падіння цін на метали та величезна залежність економіки від російської. «Експорт в Росію перевищував 30% загального. Виміряний в доларах США, у 1998 році він був більше 12% ВВП країни, тому масштабна криза у нашого головного на той час торгівельного партнера не могла не вплинути на ситуацію в Україні», - каже Мітюков.

Уникнувши дефолту, Україна вже через два роки змогла вийти на світові ринки капіталу. Росія витратила на це щонайменше чотири роки.

Вжиті антикризові заходи та допомога міжнародних фінансових інститутів дозволили зупинити гривню, коли та впала вдвічі. Російський рубль обвалився того року в чотири рази.

«Головний висновок тої кризи – необхідність бути більше диверсифікованими в економічній політиці та міжнародних торгівельних стосунках», - каже Мітюков.

«Не думаю, що тоді у нашому розпорядженні було багато ефективних заходів, - аналізує екс-міністр. - Єдине, що можна було зробити – це запроваджувати податкову, земельну, регулятивну реформи та приватизацію більш агресивно, використовуючи кризу як аргумент. На жаль, люди завжди платять за помилки влади. Саме тому ми маємо дві революції та декілька хвиль збідніння середнього класу».

1999

Загибель лідера Руху та першого проєвропейського кандидата у президенти В’ячеслава Чорновола


Згадує син політика Тарас Чорновіл

25 березня 1999 року в загадковій аварії загинув один з ініціаторів проголошення незалежності України та палкий прихильник європейського розвитку країни В’ячеслав Чорновіл. Похорон політика став однією з наймасовіших акцій часів Незалежності, за різними оцінками, у процесії взяли участь від 150 до 250 тисяч людей.

Син В’ячеслава Чорновола, Тарас, переконаний, що його батька вбили, але слідство за 16 років цю версію так і не розслідувало. Замість цього кілька кримінальних справ, які велися по тій аварії, закінчилися фальсифікаціями, знищенням доказів та переписуванням експертиз. Хто і за що вбив його батька, розповідає Тарас Чорновіл:

Справу взагалі не розглядали як вбивство В'ячеслава Чорновола. Вона досі рахується як справа проти водія Куделі, який порушив правила дорожнього руху, що призвело до особливо важких наслідків, тобто загибелі двох або більше осіб.

Наступного ж ранку після загибелі батька, буквально о 9-ій, тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко зробив заяву про те, що це була звичайна аварія, а інші версії навіть не будуть розглядатися. З того часу ледь не всі експертизи фальсифікувались, мінялися й за це конкретні люди досі можуть понести відповідальність.

Після кількох наших спроб провести належне розслідування, справу відкрили під тиском опозиції навесні 2001 року. Але в оперативно-слідчу групу одразу включили представників обласного управління міліції, СБУ та Генпрокуратури, які з самого початку були налаштовані на закриття справи. Фактично замість розслідування вони знищували матеріали та доказову базу.

Далі справу знов відкрив тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко. Але розслідування вів той самий Петро Коляда, заступник міністра, який завалив справу раніше! Остаточно справу почали вести до закриття вже після перемоги Януковича десь в червні 2010 року. Коли я про це дізнався, то пішов до Пшонки з вимогою розслідувати інші варіанти події. Справу повернули в Київську міську прокуратуру, провели навіть ексгумацію тіла батька, але поверхневу й з порушенням всіх домовленостей. Ми домовлялися, що до складу експертної групи увійдуть люди, яких я особисто запропоную, плюс були пропозиції від Руху, мали долучитися закордонні експерти. Але вони зробили все так швидко, щоб експертам вже не було що робити.

Тарас Чорновіл переконаний – вбивство його батька замовив тодішній президент України Леонід Кучма.

Чорновола знищили, щоб він не ламав картину перемоги Кучми на наступних президентських виборах. В 1998 році стало зрозуміло, що у Кучми будуть проблеми зі збором голосів на Сході України, оскільки за нього голосував Захід та Центр. Було дуже важливо, щоб на Заході ніхто не заважав йому збирати голоси. Кучма мав зустрітися в другому турі з Симоненком, так планувалося з самого початку.

В'ячеслав Черновіл був одним з ідеологів проголошення української незалежності, саме він зібрав з такою вимогою багатотисячні мітинги

Олександра Мороза [який взяв участь в президентських виборах в листопаді 1999-го року] мали придушити, щоб він тільки забрав голоси у Симоненка в першому турі. А Чорновіла було необхідно ізолювати й виключити з виборчого процесу. Для цього спочатку намагалися розколоти Народний Рух, втягнути лідера партії у внутрішню колотнечу, позбавити його фракції й таким чином маргіналізувати. Батька зняли з посади керівника фракції, але він повернувся на посаду лідера партії на 9-му з'їзді. Стало зрозуміло, що Чорновіл має шанс поборотися проти Кучми на наступних виборах.

Останнім сигналом, як мені розказували очевидці, стало інтерв'ю батька журналісту Леоніду Капелюшному в кабінеті Верховної Ради. Там же все прослуховується, а Чорновіл тоді наговорив дуже відверто, дуже жорстко й десь згадав про деякі соціологічні дослідження, згідно з якими восени в другому турі могли зустрітися не Кучма з Симоненком, а Чорновіл з Морозом. Думаю, що після цього й було прийняте рішення про вбивство.

2000

Вбивство журналіста Георгія Гонгадзе


Згадують дружина журналіста Мирослава Гонгадзе і його колега по Українській Правді Сергій Лещенко

2 листопада 2000 року в Таращанському лісі приблизно в 100 км від Києва знайшли обезголовлене тіло Георгія Гонгадзе - журналіста і засновника сайту Українська правда, зниклого 16 вересня. Його вбивство стало прецедентом не лише для країни - про нього говорив весь світ. Через 16 років його замовники так і не понесли покарання.

Сергій Лещенко прийшов працювати журналістом в УП за 12 днів до зникнення Гонгадзе. Нормально познайомитися вони так і не встигли - бачив засновника сайту всього кілька разів, звертався до нього на «ви».

«Він вривалося в редакцію після якогось бурхливого дня в парламенті, активно жестикулюючи, жартуючи, кричав, розповідав про щось», - згадує Лещенко Гонгадзе.

Про зникнення Гії він дізнався 17 вересня з телевізійних новин. Спочатку в серйозність ситуації не вірили: думали, Гонгадзе десь «загуляв».

Через півтора місяці в Таращанському лісі знайшли тіло.

Ще через два тижні спливли скандальні «плівки Мельниченка». Співробітник президентської охорони, майор Микола Мельниченко, записав розмови, що нібито мали місце між президентом Леонідом Кучмою, міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком, головою СБУ Леонідом Деркачем і головою АП Володимиром Литвином. На записах людина голосом, схожим на голос Кучми, скаржиться на Гонгадзе, який «все время пишет в какую-то Украинскую правду и шурует ее в интернет» і пропонував вислати журналіста в Грузію. Звучало це на плівках так: «Депортировать его, бл**ь, в Грузию і выкинуть там на х*й <…> чтобы чеченцы его украли и вывезли его в Чечню на х*й, и выкуп попросили».

Гонгадзе з доньками, Наною і Соломією

В Українську правду, яка оприлюднила скандальні записи, плівки потрапили після того, як про їхнє існування заявив Олександр Мороз, колишній спікер. До цього часу експертизу плівок провела голландська газета Volkskrant. В УП не сумнівалися, чи варто публікувати вміст плівок – на сайт виклали все, що надала в розпорядження видання Соцпартія Мороза, каже Лещенко.

«Була атмосфера жаху, тому що зникла близька людина, засновник видання, ми не могли зрозуміти, що сталося, - згадує Лещенко. – А потім з'явилися записи, і стало зрозуміло, що до цього причетна влада. То була ситуація, коли ми опинилися сам на сам із владою. Це зараз багато хто почуваэться набагато впевненіше, тому що все ж таки є громадянське суспільство, є незалежність журналістів, а тоді нічого цього не було».

Публікація плівок і гучний скандал, який супроводжував її, не привела до юридичного визнання причетності Кучми або його оточення до вбивства Гонгадзе. Головний свідок у справі, екс-глава МВС Кравченко, був знайдений мертвим невдовзі, 4 березня 2005 року – в день, коли його повинні були допитати. За версією слідства, він наклав на себе руки, вистріливши собі в голову – двічі. Трьох безпосередніх виконавців вбивства – екс-міліціонерів Миколу Протасова, Валерія Костенка й Олександра Поповича посадили за ґрати в 2008-му. Четвертого, генерала міліції Олексія Пукача, затримали через рік, в 2009-му, і засудили в 2013-му.

Тільки цього року, 22 березня, через 16 років після вбивства, тіло Гонгадзе нарешті поховали. Але слідство – не закінчене. Як каже дружина журналіста, Мирослава Гонгадзе, справа про вбивство Георгія Гонгадзе не має терміну давності, його замовник не покараний, а слідство триває.

– Ви самі знаєте імена замовників? - запитуємо її.

Ми можемо лише здогадуватися, спираючись на інформацію та попередньо оприлюднені записи з кабінету колишнього президента Леоніда Кучми. Разом з тим, звинувачення має висувати і доводити слідство, - відповідає вона.


2001

Україну відвідав Папа Римський


Згадує один з кураторів візиту Іоана Павла Другого, отець Орест Фредина

У 2001-му до України вперше в історії приїхав Понтифік. Це стало подією не тільки для всього українського духовенства, а й для всієї країни. Папа читав проповіді українською мовою, а з Ватикану долинали слова про особливе його ставлення до України. Поїздка довго відкладалася через тертя між Ватиканом і Московським патріархатом.

Іоанн Павло Другий провів в Україні п'ять днів - відвідав столицю і Львів як центр Української греко-католицької церкви.

У Києві Понтифік провів богослужіння на території спорткомплексу Чайка і побував у Бабиному Яру біля меморіалу пам'яті жертвам нацистів під час Другої світової війни. Поспілкувався він і з українською політичною елітою, включаючи тодішнього президента Леоніда Кучму.

У Львові Папа Римський відбув Візантійську Літургію на території іподрому - вона зібрала понад 1,5 млн віруючих, відвідав Український католицький університет та Кафедральний собор Римсько-католицької церкви. Потім провів зустріч з молоддю - послухати Главу Ватикану до Храму Різдва Богородиці у Львові прийшли кілька сотень тисяч людей. Про те, як це було, згадує настоятель цього Храму отець Орест Фредина:

Якось жартома я сказав, мовляв, кращого місця для зустрічі молоді з Понтифіком, ніж наш Храм, годі й шукати. Всі думали, що вона пройде на стадіоні, але комісія з Ватикану проїжджала повз наш Храм, її вразила краса архітектури. Вони захотіли зайти всередину. Один із представників комісії сказав: «Це найкраще місце» і вони зупинилися у нас.

Папа приїхав 26 червня. Прийшло більше 400 тис. молодих людей. Погода була так собі. Папа якраз повертався з Києва до Львова, його зустрічали на вулицях. А потім він провів молитовну зустріч біля нашого Храму. Папа прочитав Євангеліє і молитву, а потім звернувся до молоді. Він говорив: «Не бійтеся. Будьте відважні, йдіть уперед. За будь-яку ціну змагайтеся, аби бути вільними». Почав йти дощ. Але ніхто не розходився. Папа жартував з цього приводу і заспівав пісню. А на другий день була літургія на іподромі, там уже було більше 2 млн людей.

Мені пощастило, що я зустрів Папу. Його усмішка, биття його серця, яке горить любов'ю, його звернення, його велич, і з іншого боку його простота - це все дуже вражає. По-справжньому великі люди - дуже близькі до всіх. У них розкриті руки, щоб обіймати, і відкриті вуста, щоб говорити.

Нечасто в житті трапляються такі люди, коли нібито шкірою відчуваєш, як на цілий світ від них розливається спокій. Здається, що такі люди йдуть по землі та залишають на ній дуже глибокий слід - не в розумінні фізичного виміру, а дух залишається на довгий час, на покоління.

Я згадую слова Папи: він говорив нам, що життя християнина - це життя в вируючому морі. А компасом для того, щоб дійти до мети, є десять Божих заповідей. Якщо ми не будемо дотримуватися компаса, то одні лише тільки слова свободи і гідності нам не дадуть.

2002

Трагедія на летовищі у Скнилові


Розповідають адвокати обвинувачених і потерпілих

27 липня, виконуючи фігури вищого пілотажу під час авіашоу, на аеродромі Скнилів на Львівщині розбився винищувач Су-27. Він впав прямо в натовп глядачів. Загинули 77 осіб, з них 28 - діти. 292 отримали поранення.

Тодішній президент Леонід Кучма поклав провину на військових, відправивши у відставку генерал-полковника Віктора Стрельникова, головнокомандувача ЗСУ. Його і ще трьох військових заарештувала Генпрокуратура.

6 вересня 2002 року були оголошені результати розслідування - причиною трагедії назвали відхилення екіпажу від польотного завдання і помилку в пілотуванні Су-27. Пілота Володимира Топонаря, який сидів за штурвалом, засудили до 14 років позбавлення волі (вийшов через 11 років), другого пілота Юрія Єгорова - до 8-ми (вийшов через 2,5). Троє людей з командування 14-го авіаційного корпусу отримало 6 і 4 років в'язниці, також їх зобов'язали виплатити штрафи в розмірі 200-700 тис. грн.

Ще чотирьох високопоставлених військових, екс-керівників ВПС, причетних до організації авіашоу на Скнилівському аеродромі, в 2008-му виправдав Військовий апеляційний суд Центрального регіону.

Як склалася доля обвинувачених після того, як вони вийшли на свободу, і чого через 14 років після трагедії все ще домагаються постраждалі в Скнилові, розповідають адвокати обох сторін.

Віталій Домашовець,
адвокат засуджених:

Я розповім вам про долю обвинувачених. Перший пілот, який керував Су-27, Топонар, зараз живе, як Робінзон Крузо, в покинутому поселенні на Київщині, в Кагарлицькому районі. Він навіть одружився вдруге, взяв собі якийсь забитий будиночок. Сам Топонар родом з Криму, але після в'язниці туди не повертався.

Другий пілот, Єгоров - росіянин за національністю, як тільки почалися події на Сході країни, відразу ж виїхав з Вінниці, де перебував на той час, у Росію.

З тих засуджених, які під час трагедії знаходилися на землі, заступник командуючого 14-го авіакорпусу генерал Анатолій Третьяков, наприклад, звільнився з ЗСУ, пішов на пенсію. Він десь в Україні.

Олег Дзюбезький, командир авіаційної частини, який займався підготовкою екіпажу, повністю виправданий. Він прослужив ще десь півроку після трагедії, потім звільнився, пішов на пенсію і навіть зумів відсудити у держави гроші за те, що на нього незаконно завели справу. Зараз він проживає десь у Вінницькій області.

Заступник керівника польотами, Юрія Яцюка, минулої осені призвали до лав ЗСУ. Півроку він знаходився в Миргороді, вчив пілотів літати. За ті півроку він відлітав стільки, скільки не літав, напевно, за всю свою авіаційну кар'єру. Отримав полковника і зараз у Вінниці, в штабі Військово-повітряних сил.

Ніхто з обвинувачених у справі Скнилова не визнає свою провину навіть після того, як вони відбули покарання у в'язниці.

Спочатку слідство велося по 12 людям. Але пізніше шістьох з них - генералів ВСУ – прокуратура від'єднала в окрему кримінальну справу, а ще шістьох – командирів нижчих ешелонів - відправили під суд. Ці генерали ні хвилини не сиділи в СІЗО і були повністю виправдані.

Була створена одна з комісій з розслідування авіаційної катастрофи, головою якої був призначений танкіст - що можна сказати про результати розслідування? Основна версія події на сьогодні - помилка пілота, а решта нічим не допомогли йому, не спрацювали належним чином. Порушення правил польотів, ось і все. Трагедія трапилася 27 липня, але в матеріалах справи чомусь карта польотів за вересень - вони не подивилися, який там стоїть штамп, тобто, можна сказати, що підтасовували документи. Розслідуванням справжніх причин ніхто не займався.

Дмитро Гудима,
адвокат потерпілих:

У багатьох постраждалих досі морально-психологічні проблеми. Ми не можемо відчути те, що відчувають ті, хто переніс важкі каліцтва, втратив повністю сім'ї, залишився на самоті на старості років.

Необ'єктивність розслідування справи стала однією з підстав для звернення до Європейського суду з прав людини. Після трагедії було відкрито кримінальну справу як з приводу пілотів, так і по відношенню до організаторів авіашоу. Однак, матеріали кримінальної справи, що стосуються генералів ВСУ, без законних підстав були виділені заступником генпрокурора України в окрему справу. Заявники про це не знали до початку слухання в суді.

На стадії досудового слідства з матеріалів справи були вилучені аналізи крові пілотів Топонаря і Єгорова, взяті відразу після катастрофи. Ймовірно, в цих аналізах був встановлений факт алкогольного сп'яніння екіпажу літака. Зате залишився аналіз сечі пілотів, взятий у них через кілька днів після подій, що, знову ж таки, свідчить про приховування наслідком деяких важливих обставин справи.

Тому потерпілі вважають, що державні органи, які займалися розслідуванням, насправді швидше працювали над доказами непричетності генералів ВСУ до катастрофи і пошуком винних нижчого рангу, ніж встановлювали справжні обставини трагедії. Але ж посадові особи Збройних Сил України і були, перш за все, винуватими в авіакатастрофі -– пілоти і військовослужбовці-організатори авіашоу. Можна констатувати, що вони уникли покарання або ж воно виявилося незначним. Звичайно, за винятком пілота Топонаря. Жоден військовослужбовець з причетних до Скнилівської авіакатастрофи не був позбавлений військового звання. А цієї катастрофи не було б, якби генерали не допустили порушень при організації авіашоу.

Крім того, багато людей на Скнилівському аеродромі загинули тому, що належним чином не була організована робота медичної служби, в'їзд-виїзд карет швидкої в аеропорт і назад. За словами очевидців, під час евакуації медпрацівники не могли ні дістатися до травмованих, ні виїхати з ними з аеропорту.

На сьогодні, через 14 років після катастрофи, загальна кількість наших клієнтів досягає приблизно ста чоловік. Це люди різного віку - від 1924 до 1997 року народження. Приблизно 20 з них особисто отримали тілесні ушкодження різної важкості. Як у цих, так і у інших загинули рідні - йдеться про 70 з 77 загиблих. Деякі сім'ї катастрофа знищила майже повністю - в живих залишилися одна або дві людини. За час, поки в Європейському суді з прав людини триває розгляд справи, деякі із заявників померли. Їх зверненнями займаються родичі.

1 вересня Європейський суд з прав людини повинен оголосити рішення по одній із наших справ щодо Скнилівської трагедії.

2003

Військовий конфлікт навколо острова Тузла


Розповідає безпосередній учасник і головнокомандувач ВМС ЗСУ віце-адмірал Ігор Воронченко

У 2003 році між Україною та Росією спалахнув конфлікт навколо острова Тузла у Керченській протоці. Тоді РФ розпочала спорудження дамби, аби поєднати Тузлу із Таманським півостровом, чим спричинила скандал. Україна сприйняла цей крок як спробу тиску та посягання на цілісність державного кордону. Росія вперто не хотіла визнавати Тузлу островом, називаючи її косою, та наполягала, що чіткі кордони в акваторії Чорного та Азовського морів відсутні. Натомість, Україна дотримувалася позиції, що згідно розмежуванню державних кордонів Тузла належить до української території.

Головнокомандувач ВМС України, Віце-адмірал Ігор Воронченко у 2000-х саме командував танковим полком у Криму. Тодішні події навколо Тузли він вважає репетицією анексії Криму в 2014-му. Як відбувалося спорудження дамби, чому Росія не спромоглася до радикальніших дій та як Україна тоді витримала цю перевірку на міцність, Воронченко розповідає НВ:

Все почалося з того, що десь у жовтні Росія почала будувати дамбу. Така була там у 20-х роках минулого століття. Свого часу я з прикордонниками ходив туди на кордон — дійсно, були залишки і греблі, і паль. Під час шторму, в 1920-х, її змило.

Швидкість спорудження насипів була дуже високою. Машини працювали як мурахи. Ми фіксували за день по 700-800 машинорейсів. За день дамба просувалася до сотні метрів. І так – весь жовтень, листопад. Провокації з боку РФ були різні: починаючи від казаків, які вже тоді говорили своє «я», закінчуючи прикордонниками. Доходило до банальностей: заходили в наші води, кидали якорі, наші прикордонники запитували, мовляв, що ви тут робите, а вони відповідали, що зламались.

Тоді своєчасно було організовано взаємодію між силовими структурами. Насамперед, між прикордонниками і збройними силами. Було створено оперативну групу. Прикордонники дислокувалися безпосередньо на острові Тузла – там був і спецпідрозділ, і підрозділ, протягом трьох місяців побудували і прикордонну заставу. А основне угруповання, яке було б готове у разі можливих дій і відбивання провокацій, було розгорнуте на території мого полку, командиром якого я був. І ще у Феодосії в двох місцях. Там був корабель з морськими піхотинцями. У моєму полку було постійне чергування оперативної групи зі складу ВМС. Переважно там був мій полк, ще підрозділи армійської авіації.

Завдання стояло бути готовим до будь-яких підступів навколо того, що відбувалося на Тузлі та що могло відбуватися на Керченському півострові. Ми точно знали, що на тому боці готувалася сьома парашутно-десантна дивізія, проводилися командно-штабні навчання. Тобто, як по штабній лінії, так і по тактичних підрозділах. Ця напруга зберігалася буквально два з половиною місяці, до зустрічі тодішніх президентів Леоніда Кучми та Володимира Путіна у Керчі.

Безпосередньо мій полк тоді був готовий виділити реактивний дивізіон, який був націлений на Тузлу, і зведений підрозділ, оснащений всіма видами зброї та техніки, готовий до відбивання можливих атак. Але тоді все вирішилося мирно, між країнами було прийнято рішення про припинення будівництва дамби. Ми залишилися при своїх кордонах.

На мій погляд, це була не битва за шматок землі довжиною 7 км і шириною близько 400 м – це була перевірка на стійкість тодішнього керівництва з відстоювання своєї незалежності та державності на той час. Гадаю, що перейти до радикальних дій Росії завадили кілька факторів. Серед них, можливо, тодішня неготовність військ до широкомасштабних вторгнень. Можливо, тоді вони були готові лише до локальних сутичок і дій.

У того, що сталося навколо Тузли, були передумови. Передусім, це спроби Кремлівської влади роздробити Україну. З цієї причини у нас з Росією досі не проведена демаркація – морські кордони з РФ не затверджені. Як по Чорному, так і по Азовському морю. По Азовському, оскільки це внутрішнє море, мав проходити кордон по двох точках суходолу, з'єднувати їх безпосередньо. Таким чином, більша частина Азовського моря належала б Україні. Наскільки мені відомо, цю демаркацію не провели досі.

Кордони держав-колишніх республік СРСР мали бути обладнані у відповідності до карт видання 1989 року. І там чітко проходив кордон по Єнікальському каналу, включно з островом Тузла. Основний прибуток, ймовірно, приносив Єнікальський канал, який йшов на вихід у керченські порти і на вхід в Азовське море. Вся проводка суден відбувалася з української сторони. Канал був економічно вигідний Україні тим, що там проходили великовантажні судна. А всі судна ріка-море посадкою нижче 5 м могли тільки обминати Тузлу з російської сторони. Але я не вважаю, що економічна сторона була основною для цього конфлікту. Це все копійки для такої країни, як Росія.


Схожі матеріали :

Категорія: Статті | Додав: Admin (27.08.2016)
Переглядів: 321 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...


УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.