ДИЯВОЛ В ЕДЕМСЬКОМУ РАЮ - Статті - Турка-перлина Карпат
Четвер, 08.12.2016 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

ДИЯВОЛ В ЕДЕМСЬКОМУ РАЮ
(богословсько-аскетичний трактат)

«Істину кажу вам: хто не входить в овечу кошару через ворота, а проникає туди іншим шляхом, той злодій і розбійник» (Ін.10.1).

Перед християнином, котрий прагне жити повним життям, що охоплює собою всю його природу, кожен наступний день ставить нові питання й проблеми, які вимагають негайного осмислення та вирішення в дусі християнського духовного досвіду. Розум людини не терпить білих плям, й якщо немає ясної та чіткої відповіді на ці, чи інші питання, то «вакуум» який утворюється при цьому, заповнюється всілякими нісенітницями та фантазіями, які формують невірний світогляд на природу виниклого феномену, що, в свою чергу, приводить до спотворення духовного життя християнина, ускладнюючи його шлях до спасіння. Навіть вступаючи в третє тисячоліття, ми зустрічаємося з деякими питаннями, на які немає чіткої відповіді, ні в Одкровенні, ні в аскетичних працях святих отців.

На перших сторінках Біблії, після розповіді про творіння світу, ми знайомимося з коротким історичним описом життя наших Праотців, Адама та Єви, в Раю, в якому вони були спокушені дияволом і через те втратили Рай. Тут виникає кілька питань, які часто проходять повз увагу читача: хто такий диявол, як він туди потрапив і яка якість земного Раю, в якому відбувся акт спокуси Праотців дияволом? Опираючись на Священне Писання Старого й Нового Завітів, аскетичні творіння святих отців, ми постараємось дати на них ґрунтовні відповіді та вияснити їх прикладне значення для нашого спасіння, без чого вся ця біблійна історія для багатьох читачів так і залишиться під «сімома замками», достойною скептичної критики.

Цікавість сьогоднішнього суспільства до ангельського світу настільки велика, що в деяких країнах є навіть спеціальні товариства з вивчення природи та життя ангелів, видається література, регулярно виходять журнали, в яких висвітлюються всілякі дрібниці з ангельського життя. Тут ми знайдемо «одкровення» різних містиків та роздуми древніх і сучасних теософів, густо пересипаних текстами святих отців, міфами та байками псевдо-церковної літератури, апокрифами.

Зазвичай догматичне вчення про ангелів, в Церкві носить досить-таки стриманий характер, оскільки про ангелів, діяльність яких проявляється по відношенню до людини та Бога, ми знаємо з Одкровення дуже мало. Ніде в Священному Писанні не розповідається про ангельський світ самий у собі, а тому ні про які дрібниці з ангельського життя, що не мають відношення до людини чи Бога, ми не знаємо.

Слово «ангел», в перекладі з грецької мови, означає «вісник» і вказує не на природу, а на служіння, яке він виконує. В Священному Писанні, термін «ангел» має досить широке застосування. Під Ангелом бачать Мойсея: «І голосили ми до Господа, і Він почув наш голос, та й послав Ангела, і вивів нас із Єгипту…» (Чис.20.16). Пророк Малахія називає Ангелом Завіту Ісуса Христа: «Ось Я посилаю Свого Ангела, і він перед обличчям Моїм приготує дорогу. І раптово прибуде до храму Свого Господь, Якого шукаєте ви, і Ангел заповіту, Якого жадаєте. Ось іде Він, говорить Господь Саваоф!» (Мал.3.1). Те ж саме пророцтво (перша половина) відноситься і до Іоанна Хрестителя, якого також називають Ангелом пустелі.

В Біблії ангелами, у власному розумінні, називаються умовно безтілесні духи. В 3-й главі Буття розповідається про Херувима з вогняним мечем, поставленого біля воріт Раю. В 28-й главі цієї ж книги розповідається про видіння Якова, в якому він бачив драбину від землі до неба, по якій опускалися й піднімалися ангели. В 6-й главі книги пророка Ісаї розповідається про Серафимів, котрих у видінні бачив сам пророк. Про ангелів неодноразово згадується і в Псалмах: «Бо Ангелам Своїм заповість про тебе…» (Пс.90.11); «Благословіть Господа, всі Ангели Його…» (Пс.102.20) і т.д..

В Новому Заповіті буття цих істот також безсумнівне: Ангел звістив Марії благу звістку; підчас спокус в пустелі Господь був з ангелами; Воскресіння, Вознесіння та інші події з життя Спасителя відмічені присутністю ангельських сил. В історії ранньої Церкви ми також бачимо дію ангелів: ангел виводить апостола Петра з в’язниці. Про ангелів, як виконавців Божої волі, неодноразово згадується і в книзі Одкровення. Тобто на сторінках Біблії, термін «ангел» чи «ангели», зустрічається більше трьохсот раз. Ангельські істоти тут називаються й іншими термінами, в залежності від покладеного на них служіння: Серафими, Херувими, Архангели, Ангели. Таким чином, через чисельне використання цих термінів, Біблія робить акцент на реальному існуванні цих істот.

Про творіння ангелів в Біблії згадується лишень один раз: «Ти Господь єдиний! Ти створив небо, небеса небес зі всіма їхніми силами…» (Неем.9.6). Під силами тут розуміють ангельський світ. Коли саме були створені ангели, то Священне Писання точних вказівок не дає, хоча в першому вірші книги Буття сказано: «На початку Бог створив Небо і землю» (Бут.1.1), тобто видимий і невидимий, «духовний» світ. На це питання є кілька богословських думок.

Згідно першій, ангели були створені перед творінням матеріального світу. Такої думки притримувалися: Іриней Ліонський, Євсевій Кесарійський, Афанасій Великий, Василій Великий, Григорій Богослов, Єпифаній Кіпрський, Іоанн Дамаскін та ін.. Але оскільки ангел як істота духовно-матеріальна і покликана з небуття до буття в конкретному просторі, то ця думка немає під собою ніякого підґрунтя.

Згідно другій думці, якої притримувалися Феодоріт Кірський та Геннадій Масальський – ангели створені одночасно зі створенням матеріального світу. Ангели, як створені істоти, для свого існування потребують місця, а місце передбачає наявність простору як форми існування створеного буття. Отже, перш ніж був створений світ з простором та часом, не могли з’явитися ангели. А в першому члені Символу віри, який ми сповідуємо, сказано, що ми віримо в Єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі, всього видимого й невидимого, тобто «розумної», «живої» матерії, здатної еволюціонувати через поєднання в собі божественних та створених енергій, сил.

У Священному Писанні ангели представлені як розумно-вільні істоти, індивідуальні особи, котрі володіють конкретною природою, оскільки особи без природи не існує. Що собою являє ангельська природа? В Посланні до Євреїв, ангели названі духами: «Також, коли вводить Первородного у Всесвіт, говорить: Хай поклоняться Йому всі Ангели Божі. А про Ангелів сказано: Ти твориш Ангелів Своїх духами і слугами Своїми, вогонь палючий» (Євр.1.6-7). Ангельській природі належить і така властивість як умовна невидимість: «Бо то Ним створено все на небі й на землі, видиме й невидиме…» (Кол.1.16). Говорячи про ангельську духовність, ми повинні розрізняти такі два поняття: перше – духовність як наявність образу Божого в ангельській природі, представлена духовними властивостями Божественної природи; друге – духовність як відносна матеріальність. Те, що ангели як і люди створені за образом і подобою Бога, в Біблії ніде конкретно не сказано, але те, як вони діють відносно Бога та людини, уподібнюючись Богу, вказує на присутність в ангелах Божого Духу як образу Божого, без якого істоту неможливо назвати розумною.

Наступне питання: чи мають ангели душу? Тут варто звернутися до християнської антропології, вчення про людину. Природа людини складається з духу, душі і тіла. Кожна з цих складових має свої сили, енергії, які відображають конкретне буття: Божественне, душевне, тілесне. Душа представлена трьома силами: розумною, діяльною, чуттєвою. Вона відносно матеріальна. Природа матерії душі подібна до природи матерії ангельського тіла – надтонка. А оскільки ангели не володіють третьою складовою природи – «грубою» тілесністю, то надтонка тілесність ангелів володіє тими самими силами, що й душа людини: розумність, діяльність, чуттєвість, які вони за свобідною волею поєднують з силами образу Божого в собі, являючи подобу Божу. Тобто як говорять деякі богослови – ангел є душа. Прикладів того, як діють ангели відносно Бога та людини, реалізуючи волю Божу через свої сили, в Священному Писанні достатньо.

Перед тим, як «дослідити» причину падіння ангелів: «…спочатку диявол згрішив» (1Ін.3.8), варто ознайомитися з таким поняттям, як зло. Зло не являється природою – це стан, в якому перебуває природа розумних істот, котрі відвернулися від свого Творця, через невірне направлення своєї волі по відношенню до Нього.

Як відбулося падіння частини ангелів, котрі перебували в особливому, «небесному» середовищі? Будь яке творіння, видиме чи невидиме, яке «вийшло з-під рук Божих», було досконалим, оскільки досконалий Сам Творець. В ангелі, як в досконалій розумній істоті, поєднуються в одній особі два види природи: Божественна, як образ Божий, «частинка» Бога – не створена, духовна, представлена не онтологічними властивостями Божественної природи: самобутність, незмінність, вічність, всюдисущність і т.д., а духовними, енергійними: любов, благість, милосердя і т.д.; а друга – це природа створена, матеріальна. Перша вічна по природі, друга – по благодаті. Поєднання двох природ в одній особі передбачає гармонію – відповідність створеної природи духовним властивостям не створеній, уподібнення, наслідування як вічний процес активного практичного пізнання. Саме з цією ціллю й приводиться з небуття до буття розумне Боже творіння: пізнавати, наслідувати й насолоджуватися буттям в Божественній благодаті, являючи славу Бога через процес уподібнення образу – Богу, Котрий є всередині.

Поєднання вічного по природі й вічного по благодаті в одній особі, передбачає як гармонію, так і конфлікт, в залежності від того, куди буде направлена свобідна воля розумної істоти. Це момент спокуси між свідомою вільною та самовільною реалізацією свободи. Розсудок, як категорія розумної сили душі, будучи направлений до Бога, вже пізнає свого Творця. Та він прагне пізнати й творіння Боже. Чи міг Творець накласти якісь обмеження на пізнавальну здатність розумної істоти? Звісно, ні, оскільки це обмежувало б її свободу й залишило б всякого змісту сам акт творіння, в якому розумна істота вільно робила вибір. Тим більше якщо Творець вільний у своєму виборі, то й цю властивість проектує на своє творіння. Пізнаючи Бога, а в Ньому й через Нього Його творіння, істота здатна розвивати в собі аналітичну здатність, вдосконалюючи свої пізнавальні можливості та ще більше уподібнюючись Богу.

Але й тут вона стоїть перед спокусою – виділення свого «я» в окрему категорію одноосібності, самості, самозначимості, через самовільну реалізацію своїх сил поза силами Божими, що порушує синергійний зв’язок і направляє процес пізнання в інше русло. Що це таке, на практичному досвіді розумній істоті на початку духовного шляху, невідомо. Її розумна сила прагне розкрити для себе цю таємницю, про яку знає тільки Бог і Котрий, на відміну від творіння, бачить наслідки такого пізнання. Істота вважає, що її досконалість не буде повною, якщо вона не торкнеться другого боку пізнання. Всі ці фактори стають причиною того, що воля свобідно включається в акт пізнання досконалості матерії і попадає в її залежність. Наслідком цього з’являється страсть – гордість і особа починає вести спотворений образ існування «поза Богом», не відповідний до небесного середовища.

Така невідповідність передбачає існування спотвореного образу життя в іншому середовищі, яке називається «піднебесною». Саме тут починають жити та діяти ті ангели, які відпали від Бога, проявляючи свої розчарування, розпач та ненависть як до Бога, так і до Його творіння. Першою їхньою задачею стало те, щоб вразити своїм жалом вінець Божого творіння – людину, котра в той час вже жила в Раю.

Що таке Рай чи Едемський Сад? В книзі Буття сказано: «І взяв Господь Бог людину й оселив її в саду Едемському, щоб порала його та його доглядала» (Бут.2.15). З цього приводу існують різні думки. Дехто розуміє Рай як особливе матеріальне середовище, а інші вважають, що Рай – це стан душі, тобто духовне середовище. Святий Іоанн Дамаскін пробує об’єднати ці два поняття, вважаючи, що як людина була створена духовно-плотською, так і рай був створеним матеріально-духовним. Тілом людина перебувала «в Божественній і прекрасній країні, а душею жила в незрівнянно вищому й прекрасному місці, маючи своїм домом та світлою ризою, Бога».

У 8-му вірші цієї ж глави сказано: «І насадив Господь Бог рай в Едемі на сході…». Тут потрібно визначитися з такими поняттями як «Рай» та «Едем». Едем – це назва країни на Сході, яка має свої географічні координати, оскільки сказано: з Едему виходила річка, що зрошувала Рай, яка потім розділялась на чотири річки: Фісон, Гіхон, Хіддекель та Євфрат (2.11-14). Звернімо увагу на те, що попри те, що все творіння досконале, Господь обирає на землі конкретне місце, Едем, в якому насаджує Рай – огороджений Сад насолоди, блаженства, в якому оселяє людину, створену поза ним.

Як і все творіння Боже, людина була створена досконалою, праведною (Еккл.7.29), тобто вона відповідала цілі творіння: по відношенню до Творця – пізнавати та єднатися з Ним; по відношенню до себе – богоуподібнюватися Творцю та розкривати Його славу в своєму житті; по відношенню до творіння – піклуватися про його преображення, обожнення. Будучи створеною, людина не являлася якоюсь сталою величиною, вона тільки була включена в процес цілі творіння, а це означає, що її первозданний стан ще не співпадав з кінцевим призначенням. Але ж як тоді розуміти досконалість людини і в чому вона полягала, якщо людини ще не досягнула цілі свого буття?

Досконалість людини полягала в тому, що вона зі всіма своїми силами та властивостями повністю відповідала задуму Творця. В ній не було ніяких ознак противлення Йому, а досконалість її природи виражалася в здатності через синергію, взаємодію з Ним, приймати участь в Божественному житті, оскільки образ Божий, укорінений в самому акті створення людської природи, сприяв її обожненню. Це був благодатний стан, в якому всі людські сили, розум і воля, знаходилися на високому ступені досконалості, а тому в основі відносин людини зі своїм Творцем, лежала любов до Нього – хоча таким поняттям як жертовна любов, вона не володіла.

Цьому стану відповідав і райський Сад, в якому Бог оселив першу людину. В ньому Він виростив різні дерева, принадні на вигляд та корисні для споживання, а також «дерево життя посеред раю, й дерево пізнання добра і зла» (Бут.2.8-9). Священне Писання не конкретизує, що це були за такі дерева, де плоди одного давали життя, а плоди іншого приносили смерть. Напевно якось дивно б виглядало, якби ми, говорячи про шлях пізнання людиною Бога в акті синергії, де задіяні всі сили людської природи, звели б все це до звичайного вживання плодів з дерева життя, які б автоматично, а скоріше магічно, забезпечували б досягнення цілі буття, минаючи сам духовний розвиток? Дерево життя посеред раю означало синергію людини з Богом, плоди якої забезпечували їй безсмертя.

Щоб пересвідчитись в цьому, приведемо кілька повчань Ісуса Христа з Нового Заповіту. Ось Його вчення: «Я є істинна виноградна лоза, а отець Мій – Виноградар. Всяку гілку у Мене, що не приносить плоду, Він відсікає; і всяку, яка приносить плід, очищає, щоб більше принесла плоду… Як галузка не може плодоносити сама собою, якщо не буде на лозі: так і ви, якщо не будете перебувати у Мені… Хто не буде у Мені перебувати, той буде відсічений, як вітка, й засохне; а такі гілки збирають й кидають у вогонь, і вони згорають» (Ін.15.1-6). В Євангелії від Луки, Господь розповідає притчу про Царство Боже: «До чого подібне Царство Боже, і до чого його прирівняю? Подібне воно до гірчичного зерна, що взяв чоловік і посіяв його в своєму саду. І воно виросло, і деревом стало, й гніздилося птаство небесне у віттях його» (Лк.13.18-19); «Немає доброго дерева, що родило б лихий плід, ані дерева поганого, що родило б плід добрий. Кожне ж дерево з плоду свого пізнається…» (Лк.6.43-45); «В одного чоловіка у винограднику було посаджене фігове дерево. І ось прийшов він поглянути, чи є плоди на ньому, але не знайшов їх. Тоді він сказав виноградарю: Ось уже третій рік, як я приходжу в надії побачити плоди на цім фіговім дереві, але не знаходжу їх; зрубай його, навіщо землю марнує воно? А той йому у відповідь каже: Залиш його, господарю, і на цей рік, а тим часом я обкопаю землю довкола нього, й удобрю її, чи не вродить воно наступного року. Коли ж ні, то зрубаєм його» (Лк.13.6-9).

Дехто зі святих отців ототожнює райське дерево життя з Хрестом Господнім. В дійсності так воно і є, якщо розуміти, що Хрест Господній, це духовний процес, в якому людина відсікає свою егоїстичну самість і жертовно уподібнює свою волю волі Божій. Тому Хрест Христовий, як дерево життя, як Божа Сила і Божа Премудрість (1Кор.1.18-24), що оновлює та освячує людину, являє саму сутність християнської віри, яку нездатна осягнути світська мудрість.

В аскетичних творах святих отців, ми ніде не зустрінемо шлях до Бога поза синергією, через якісь магічні маніпуляції з предметами чи обрядами культу. Саме в акті синергії людина стає причасною дереву життя, його благодатних плодів. Підтверджуючи слова святого Іоанна Дамаскіна, можна сказати, що перебуваючи в прекрасному місці, Саду, людина всім своїм єством була включена в духовний процес, вона «порала його та його пильнувала» (Бут.2.15).

Крім «дерева життя», в Едемському Саду було і «дерево пізнання добра і зла», плодів від якого вживати Адаму було заборонено: «…бо в день, в який ти від нього будеш їсти, смертю помреш» (Бут.2.17). Що ж собою являло дерево пізнання, розуміння добра і зла, через яке, як кажуть деякі тлумачі Біблії, Бог випробовував, спокушував віру перших людей, знаючи наперед, що вони спокусяться? Продовжуючи логіку такого тлумачення, можна дійти висновку, що першим спокусником людини в Раю був Сам Бог, справу якого докінчив диявол. Звісно, що таке тлумачення немає під собою ніякого педагогічного підґрунтя, тим більше, Божественного. Сила діяльної віри не відповідала мірі її випробовування. Не ради випробовування віри і не ради спокуси було зрощене Богом в Раю це дерево, а ради розуміння, що таке добро і зло, без якого будь-яке розуміння не можна вважати досконалим.

По своїй природі дерево розуміння добра та зла не було смертоносним; навпаки, воно було добро, як і все інше, що створив Бог, тільки Бог обрав його як засіб виховання послуху людини Богу, її вдосконалювання. Коли б людина непохитно утвердилася в добрі, його плоди стали б для неї джерелом душекорисного пізнання, мудрості та споглядання. Як зазначив святитель Іоанн Златоуст, це дерево являлося «предметом подвигу». А святитель Григорій Богослов пише: «…воно було добром для тих, котрі вживали б його своєчасно, оскільки цим деревом було споглядання, до якого безпечно можуть приступати тільки ті, хто вдосконалений досвідом». Згідно з ними говорить і Ігнатій (Брянчанінов): «Пізнання це зберігалося й відкладалося для тих, хто вдосконалювався в догляданні та оберіганні Раю». В «Посланні до Діогена» читаємо: «Бог не забороняв знання, але вимагав, щоб прагнучі знання були людьми доброго життя. Не прагнення знання було само по собі виною чи гріхом в перших людях, а бажання мати це знання без доброго життя, дістати його не в силу виконання заповідей Божих, а, навпаки, – непослухом їм». Грецький богослов Олександр Каломірос каже: «Отці навчають нас, що заборона споживати від дерева пізнання не була безумовною – вона була тимчасовою».

Процес духовного зростання людини в Раю, передбачав поступовість. Спочатку людина була покликана до участі в пізнанні Бога через вживання плодів з дерева життя – обожнення і дари Духу, а вже після цього на неї чекало розуміння в Бозі добра і зла так, як це знав Сам Творець. Не через пряму участь у добрі та злі, а через мудре бачення наслідків. Тобто людина повинна була стати причетною до таємниць Божого Промислу про творіння, як це відкривалося у пророків, не через емпірику, шлях експерименту, а через бачення кінцевого результату.

Бог попереджає про смерть, хоча смерті не створював. Він застерігає від зла, яке ще не звершилося на землі, але вже звершилося в небесному, ангельському середовищі і піднебесна стала наповнена злом. Творець запобігає гріху, виділяючи розуміння добра і зла в окремий процес пізнання, окреме дерево, торкнутися плодів якого можна лишень в глибокому розумінні Промислу Самого Творця.

Чи мала досконала людина про це глибоке розуміння, знаходячись на початку духовного шляху? Лишень підсвідомо, теоретично, тобто вона не знаходилася в стані блаженного дитячого невідання, якоїсь тваринної безвідповідальності, але вже була зорієнтована Творцем на правильність вибору.

Знаходячись в Раю, насолоджуючись його красою, доглядаючи та охороняючи його, вона непомітно для себе кидала зацікавлені погляди свого розсудку на дерево розуміння добра і зла, культивуючи думки передчасного проникнення в його тайну, втрачаючи пильність над Раєм, в якому на той час жив змій, наймудріша істота між створеними тваринами: «Змій був наймудрішим зі всіх польових звірів, яких створив Бог» (Бут.3.1). (Недосконалий переклад: «Змій був найхитрішим….». Хитрість як страсть і наслідок падіння, не могла бути присутньою у творінні перед падінням «вінця творіння» – Адама. Про мудрість змія наголошує і Господь: «Будьте мудрі як змії» (Мф.10.16)).

Хто такий був змій? Чи то «польовий звір», котрий мислив і розмовляв; чи то якийсь символ мудрості, вічності, зла, диявола, протистояння, спокуси й т.д.; чи якась властивість людської сили душі, через яку можливі такі дії – питання відкрите: «Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п’яту» (Бут.3.15). І змій з його потомством, і поразка в голову та жалення в п’яту – все це художні образи, наповнені глибоким духовним змістом. Тут закладена ідея боротьби з внутрішнім та зовнішнім злом, яка почалася з моменту гріхопадіння Прабатьків, що проходить через всю світову історію людства й завершиться лишень в Царстві слави повним торжеством добра, коли по слову Писання, Бог буде «у всьому все» (1Кор.15.28). Заключним етапом цієї боротьби стане прихід Господа, коли Він вразить беззаконника «Духом своїх уст» (2Сол.2.8).

Що собою являла мудрість змія? «…І сказав він до жінки: Чи Бог наказав: Не їжте з усякого дерева Раю? І відповіла жінка змієві: З плодів дерева Раю ми можемо їсти, але з плодів дерева, що в середині Раю, Бог сказав: Не їжте із нього, і не доторкайтесь до нього, щоб вам не померти. І сказав змій до жінки: Умерти не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло» (Бут.3.1-5). Змій мислив логічно: для повноти пізнання людині бракувало розуміння концепції добра і зла так, як це розуміє Бог. Тоді вона стане немов Бог, Котрий знає добро і зло. Логіка мудрого змія збігалася з прагненнями людського розсудку, який прагнув обожнення через пізнання всього.

Але чому мудрого змія в Раю називають хитрим спокусником? Тому що через його мудрість тонко і хитро діяв диявол. Тоді логічно виникає наступне питання: як дияволу вдалося ввійти в змія, польового звіра, котрий знаходився в огородженому Раю, що оберігався Адамом, перед Адамовим падінням, адже саме з його падінням у світ ввійшла дисгармонія?

Звернімося до християнського аскетизму, глибокої духовної практики, яка «розбирає» поступовість духовного зростання чи падіння людини. Всякий поступок, котрий звершує людина, являється результатом духовного процесу, що відбувається в глибині її природи. Спочатку приходить «гола» думка чи образ: зсередини, або зовні, вільно чи мимовільно. За нього «чіпляється» розумна сила душі, напрямки її мислення. Обростає її почуттями та силою її дії, яка виражається в тілесному виконанні.

Воля Адама не була укріплена досвідом, а тому таке поняття як трезвіння, пильнування, до якого закликав Бог (Бут.2.15), було відоме йому тільки теоретично, оскільки він знаходився, як ми вже зазначали вище, на початку духовного шляху. Воля коливалася між вибором. Коливання волі ослабили пильність до Раю, чим і скористався диявол, аби ввійти в змія й через його мудрість спокусити людину. Мудрість через невчасність стала хитрістю. Що ж це була за така мудрість, яка не побачила хитрості? Як і досконалість Адама, мудрість змія також мала потребу в духовному досвіді, а так як він був відсутній і не розпізнав порад від лукавого, то й звертається змій до Адама через його помічника-жінку, котра бачила, «що дерево добре на їжу, і принадне для очей, і пожадане дерево, щоб набути знання. І взяла з його плоду, та й з’їла, і дала теж чоловікові своєму, і він з’їв» (Бут.3.6).

Зазвичай в падінні людини, крім диявола, звинувачують також і Бога, Котрий нібито, випробовуючи віру людини в Раю, допустив дияволу спокусити її, через що людство дістало у спадок від Прабатьків, страждальну гріховну природу. В Соборному Посланні апостола Якова сказано: «Блаженна людина, котра витерпить спокусу, бо бувши випробувана, дістане вінець життя, якого Господь обіцяв тим, хто любить Його» (Як.1.12). А далі говориться: «В час спокуси хай не каже ніхто: Бог мене спокушає. Але Бог злом не спокушується, і нікого Він Сам не спокушує. Кожна людина спокушається власними бажаннями, що захоплюють та ваблять її. Бажання зачавши, породжують гріх, а звершений гріх породжує смерть» (13-15). В молитві «Отче наш», Господь радить молити Отця, щоб не допустив нас до спокуси (недосконалий переклад: «… і не введи нас у спокусу» (Мф.6.9-13)). Отже, пори всі намагання Бога утримати людину на правильному шляху пізнання, вона самовільно зійшла з нього.

Чи винен в падінні диявол? Лишень частково. Диявол пропонує й завершує те, що розпочинає й звершує сама людина. Як зазначив святитель Ігнатій (Брянчанінов): «Гріх людини був народжений не замислом, а неправильним та недостатнім догляданням і пильнуванням Раю». Людина свідомо направила свою волю проти волі Бога і залишилась наодинці зі своїм кволим, недалекоглядним духовним досвідом. Це ослабило огорожу і відкрило доступ дияволу в Рай, де він спокусив через змія та жінку самого Адама, котрий став його невільником та рабом.

«І закликав Господь Бог до Адама, і до нього сказав: Де ти? А той відповів: Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався. І промовив Господь: Хто сказав тобі, що ти нагий? Чи ти не їв з того дерева, що Я звелів був тобі, щоб ти з нього не їв? А Адам відказав: Жінка, що дав Ти її, щоб зо мною була, вона подала мені з того дерева, і я їв. Тоді Господь Бог промовив до жінки: Що це ти наробила? А жінка сказала: Змій спокусив мене, і я їла» (Бут.3.9-13). Цей діалог Бога й людини в Раю засвідчує те, що з Богом спілкується вже не дитя Боже, поєднане в синергійному акті зі своїм Творцем-Батьком, а невільник диявола, котрий втратив здатність до покаяння, підмінивши його оправдуваннями. І знову в своєму падінні винна людина, без волі якої диявол не мав би над нею ніякої влади.

«І сказав Господь Бог: Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло» (Бут.3.22,а). В словах Бога звучить докір людині, котра повірила фальшивим словам диявола. В акті непослуху Вона не стала подібною Богу. Навпаки, їй відкрилися очі і вона побачила свою наготу поза Ним і своє майбутнє страждальне розуміння добра та зла в своєму повсякденному житті.

І вислав Господь Бог з Едемського Раю людину, щоб не простягнула вона руки своєї і не взяла плоду з дерева життя і щоб не з’їла, і не жила повік віку. А на сході Саду поставив Херувима з полум’яним мечем, аби охороняти шлях до дерева життя (Бут.3.22-24).

Падіння людини – це завжди трагедія. І ця трагедія, яка відбулася в Едемському Саду на початку людської ери й описана в Біблії глибоко символічними художніми образами, повторюється з кожним із нас по сьогоднішній день. Війни, голод, хвороби, природні катаклізми – все вказує на те, що людина продовжує пізнавальний процес добра і зла поза Богом, не роблячи ніяких висновків, не вникаючи в саму суть духовного життя. Вона не може торкнутися дерева життя, стати причасною Хресту Господньому, щоб почати духовний процес пізнання Творця в синергійному акті, бо не здатна ввійти в Рай, вхід до якого перегородив Херувим – Божа сила.

Люди досліджують Писання, в надії віднайти втрачений Рай, його географічне місцезнаходження і навіть не здогадуються, що Рай, з його чудесними двома деревами знаходиться тут, поряд, в середині кожного з нас. Тільки тепер цей Рай називається Царством Божим: «Царство Боже всередині вас є» (Лк.17.21). Едем, в якому знаходиться цей Сад – це не тільки наша людська природа, а й все, що оточує нас. Тому те, що відбувається в нашому Едемі, ми завжди проектуємо на довкілля та соціум.

Але не кожному вдається ввійти в свій Рай, щоб спожити його чудесних плодів. На заваді стоїть Божа сила, котра висуває умову – покаяння. Покаяння не як юридичний акт, після якого людина знову повертається до свого попереднього образу існування, а як преображення волі та способу життя. Тільки після цього для людини відкривається доступ до її святе святих – образу Божого, Раю.

Без цього вона снує довкола його стін – периферії своєї природи, знаходячись під впливом своїх страстей в неволі диявола, намагаючись проникнути туди через огорожу, як це в прадавні часи вчинив диявол. Царство периферії людської природи – це царство диявола, його піднебесна. Через розпалені страсті він продукує думки та образи, в яких, мов в тенетах, утримує волю людини, лишаючи її вільного вибору. Та найгіршою бідою для людини є омана, в якій диявол влаштував для людини псевдо-релігійне життя, одягнувши його в помпезні культи, людські закони й заповіді, спотворені пости, молитви та фальшиву благодать з її ділами.

Розпізнати людей, котрі живуть в Царстві Божому і в царстві диявола, неважко: «По їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мф.7.20). Плоди райського дерева життя – це плоди Духу Святого, дії Божественної благодаті, Котра проявляє Себе в синергійному акті. Вони відомі, це: «Любов, радість, мир, довготерпіння, благість, милосердя, віра, лагідність, здержливість» (Гал.5.22.23) – все що властиво Богу по відношенню до творіння. Плоди ж дерева знання добра і зла поза Богом, це плоди плоті: «Перелюб, нечистість, розпуста, ідолослужіння, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього… хто чинить таке, не успадкують вони Царства Божого» (Гал.5.19.21).

«Ті, хто ходить за тілом, думають про тілесне, а хто за духом про духовне. Бо думка тілесна то смерть, а думка духовна життя та мир, думка бо тілесна ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може. І ті, хто ходить за тілом, не можуть догодити Богові» (Рим.8.5-8), «бо коли живете за тілом, то маєте вмерти, а коли духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити» (13); «Тіло бажає противного духові, а дух противного тілу, і супротивні вони один одному, щоб ви чинили не те, чого хочете» (Гал.5.17).

Як би людина не переконувала іншу людину, як би суспільство не переконувало інше суспільство, як би Церква не переконувала іншу Церкву в своїй причетності до благодаті, до плодів райського дерева життя, але слова, за якими не видно плодів Духу, не мають ніякого змісту, навпаки, являють диявольську оману, псевдо-благодать в якій живе людина, суспільство, Церква.

Гібридні війни, військові конфлікти, загарбування територій, розруха, голод, епідемії і на фоні цього непомірне збагачення окремих груп людей, винищення довкілля, корупція, п’янство, розпуста, наркоманія, подвійна мораль й тому подібне, тобто «жалення в п’яту» (Бут.3.15) – все вказує на те, що люди, попри помпезний релігійний культ та золотоверхі храми, вибудовують на землі царство брехливого злодія – диявола, втративши шлях до Царства Божого, сердечного Раю, дерева життя, яким мов драбиною, духовними східцями, піднімаються до Царства Небесного ті, хто «вражає в голову змія» (Бут.3.15), хто вміло поєднав свою волю з волею свого Творця, навикнувши послуху Його вічним заповідям: Люби Бога і в Ньому люби ближнього свого як самого себе. Люби жертовно, як полюбив Бог Своє творіння, віддавши за Його спасіння Свого Єдинородного Сина.

Віктор Саварин. м.Турка.

Категорія: Статті | Додав: Admin (16.10.2016)
Переглядів: 207 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
0
1 Християнин   (06.11.2016 23:13)
Різного роду революції (починаючи з першої,яка відбулась на небі) гібридні війни, військові конфлікти, загарбування територій, розруха, голод, епідемії і на фоні цього непомірне збагачення окремих груп людей, винищення довкілля, корупція, п’янство, розпуста, наркоманія, подвійна мораль й тому подібне, тобто «жалення в п’яту» (Бут.3.15) – все вказує на те, що люди, попри помпезний релігійний культ та золотоверхі храми, вибудовують на землі царство брехливого злодія – диявола, втративши шлях до Царства Божого, сердечного Раю, дерева життя, яким мов драбиною, духовними східцями, піднімаються до Царства Небесного ті, хто «вражає в голову змія» (Бут.3.15), хто вміло поєднав свою волю з волею свого Творця, навикнувши послуху Його вічним заповідям: Люби Бога і в Ньому люби ближнього свого як самого себе. Люби жертовно, як полюбив Бог Своє творіння, віддавши за Його спасіння Свого Єдинородного Сина.

Віктор Саварин. м.Турка.

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.