ТАКИЙ ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ЗНАНЬ - Статті - Турка-перлина Карпат
Вівторок, 28.03.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

ТАКИЙ ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ДО ЗНАНЬ

Сучасному молодому поколінню, яке, завдяки найновішим інформаційним технологіям, йде в ногу з рештою глобалізованого світу, важко повірити, що ще 70-80 років тому в нашому гірському краї половина людей були неграмотними, навіть замість власних підписів, ставили хрестики, а свого роду рекордсменами були ті, хто вмів рахувати до ста (звідки пішло і слово доста, тобто багато).

Зрозуміло, що людина займається тим, в чому відчуває потребу. Віками головними потребами людини були їжа і одяг. Їх добували важкою щоденною працею в основному із землі. До свого клаптика землі, особливо в селах, і була прив’язана людина, а про інший спосіб життя і не думала. Фактично ніхто ніде не виїжджав і про те, що діялося в решті світу, і гадки не мав. Грамотність потрібна була лише для потреб церкви, оскільки потрібно було мати наступника священику чи дяку. З числа найбільш здібних хлопців села при окремих церквах засновувалась парафіяльна школа, де в основному дяк давав певну грамотність, як правило - читання церковних книг і церковного співу. Такі школи ще називалися дяківками, або дяко-школами.

До того ж польська держава, в складі якої перебувала Галичина з 1340 р., не була зацікавлена в освіченості простого народу. Так тривало десятками років, навіть століттями.

Ситуація почала змінюватися після першого поділу Польщі, в результаті якого в 1772 р. вся територія Галичини увійшла до Австрійської імперії. В першу чергу австрійська влада обмежила вплив поляків в усіх сферах життя. Як писав згодом М.Грушевський: «Австрійське правительство, побачивши, як польська шляхта поневолила український народ, взагалі задумалося над способами, щоб йому допомогти». А початок зробили сам імператор Йосип ІІ та його цісарева Марія-Тереза. Вже в 1774 році австрійський уряд зрівняв у правах римо-католицьку та греко-католицьку церкву, останню заборонено було називати греко-уніатською, а українські священики мали титулуватися так само, як латинські, і заборонено називати їх попами. Саме греко-католицька церква згодом відіграла основну роль не лише в питанні розвитку шкільництва, а й в національному пробудженні всього галицького українського люду.

У 1774 році Марія-Тереза дає розпорядження прийняти двох учнів-русинів до закладу при церкві Святої Варвари у Відні (ВагЬагеит), де вони мали вивчати вищі науки, потрібні для духовного стану. За 10 років там навчалося 29 вихованців з Галичини.

Всередині 70-х років XVIII століття австрійський уряд розпочав реформи в галузі освіти. Не лише наш гірський край, а й уся Галичина в цьому питанні знаходилася у важкому стані і різко відрізнялася від західних провінцій Австро-Угорщини, де майже не було дітей шкільного віку, які б не навчалися.

А перед показувала пруська держава, де за організацію шкіл взявся талановитий організатор народного шкільництва Іван Фельбігер. Саме він і був запрошений до Австрії налагодити шкільну справу. У 1774 році він був уже у Відні і очолив двірську освітню комісію. Згідно плану Фельбігера, Марія-Тереза 4 грудня 1774 року видала патент про запровадження трьох типів народних шкіл: тривіальних, нормальних і головних.

Для організації шкільництва в Галичині в 1776 році була створена Краєва шкільна комісія. До цієї комісії, крім світських осіб, входили представники римо- та греко-католицької консисторій.

Але, на жаль, акції цієї комісії були надто повільними, бо її урядовці не знали стану справ на місцях. Закладання шкіл майже не відбувалося. До того ж для функціонування шкіл не було вчителів. У 1783 році Йосиф ІІ наказав прискорити роботу над шкільним законом для Галичини. У цьому ж році було закладено зразкову нормальну школу у Львові з 6-ма класами, згодом її реорганізовано в Старопігійський інститут для підготовки вчителів. Було також організовано чотири головні (окружні) школи в Ярославі, Перемишлі, Красному та Станіславові. У 1783 році декретом Йосифа ІІ засновано у Львові духовну семінарію, в якій навчання велося на рідній для українців мові. В 1784 році було відкрито Львівський університет з латинською мовою навчання, а при ньому у 1787 році «Studium Rutenum» з українською мовою викладання, який готував вступників до університету з числа української молоді. Завдяки «Studium Rutenum», який проіснував до 1809 року, університет підготував 470 висококваліфікованих священиків, які внесли значний вклад у національне пробудження Галичини. В ті часи найбільше відзначилися львівські єпископи П.Білянський та М.Рило, які своїми курендами наказали деканам і священикам засновувати парафіяльні школи з українською мовою навчання. Тоді було засновано ряд парафіяльних шкіл і на Турківщині, в тому числі й у Лімні.

Курендами єпископ П.Білянський зобов’язував священиків забезпечити вимогу уряду щодо відкриття народних шкіл, особливо в селах. Він також висунув пропозицію, щоб у кожному селі була школа і свій власний учитель, і щоб кожний священик наголошував у своїх церковних проповідях на значенні освіти. У ті роки уряд намагався досягти охоплення дітей освітою не з допомогою примусу, а шляхом роз’яснення потреби в освіті, заохочував священиків до освітньої праці.

1792 рік став історичним для Самбірської округи, до якої входили і наші гірські села. Тоді, за розпорядженням Львівської шкільної Краєвої комісії засновано головну школу (гімназію) в Самборі, а також головну школу в Лаврові при монастирі Святого Онуфрія, а також головну школу (гімназію) в Дрогобичі. З їх стін щорічно почали виходити кадри освічених бойків і лемків, з котрих одні поверталися додому і поширювали освіту у своєму селі, другі продовжували освіту вищого порядку. Боротьба за народну школу призвела до того, що шкільний статут від 22 березня 1787 року визнав українську мову краєвою, а 24 жовтня 1789 року уряд вимушений був дати дозвіл на відкриття народних (тривіальних) шкіл з українською мовою навчання.

На жаль, після цісаря Йосифа II та його наступника Леопольда II, під польським тиском, почався наступ на українське відродження в Галичині. Зокрема рішенням Галицької надвірної Канцелярії було обмежено українське шкільництво і наказано вчити дітей їх рідною мовою лише двічі в тиждень, і був запроваджений шкільний примус.

Під кінець XVIII ст. (1798 р.) в Галичині було близько 247 шкіл - одна нормальна, 3 - тривіальні, 9 - головних, 18 - окружних, 102 - міських, 114 - сільських (парафіяльних). Оскільки більшість цих шкіл були польськими, то навчання в них відбувалося в основному польською і німецькою мовами, а дуже рідко - українською (хоча даних таких не знайдено).

Незважаючи на безліч виданих розпоряджень в справі організації шкіл, але через відсутність підручників, вчителів, байдужість населення і його проводирів з боку священиків, український люд вступив у XIX століття мало-освіченим, без почуття освітніх потреб.

Велику шкоду справі поширення освіти наносили місцеві урядники з числа поляків, які поширювали слухи, що хлопові перевернеться в голові, що той не схоче працювати на землі, зледащіє. Хлопців лякали тим, що коли стануть письменними, їх заберуть до війська на 25 літ, підуть на війни, звідти вернуться каліками або взагалі пропадуть.

В результаті люди самі зламали шкільний примус і в 1812 році він був скасований законом. Українське населення перестало посилати дітей до школи. Тому церква, як і раніше, залишалася для селян єдиною школою, звідки вони одержували елементарні знання, що містилися в проповідях, Богослужіннях, церковній науці та катехизмі. Вчителем залишався дяк, мовою навчання залишалася церковнослов’янська.

Наступним етапом національного відродження в Галичині, в нашому краї зокрема, була активна діяльність греко-католицької церкви і Перемишльської єпархії зокрема. А початок поклав шкільний закон 1805 року, відомий під назвою «Політична устава шкільна». Цей закон до 1850 року був перевиданий з доповненнями 9 разів і діяв до 1873 року. Він мав 23 розділи і 478 параграфів.

Закон підготував реформи наступних років, привчивши батьків посилати дітей до школи, збільшивши число шкіл і збільшивши охоплення дітей шкільним навчанням. У відповідності з законом, існуючі або утворювані школи мали бути трьох типів: школи тривіальні, школи головні і школи реальні. Крім тих шкіл, у більших містах створювались школи нормальні, поєднані з так званими «припарандами» для підготовки вчителів.

Детальніше слід сказати про тривіальні (народні) школи, оскільки були найбільш поширеними. Вони мали три курси: підготовчий, перший і другий клас. Навчальні плани для тривіальних шкіл до 1855 року були двоступеневі. Діти першого і другого року навчання утворювали перший клас, а дальших 4 роки навчання становили другий клас. Класи формували не так по віку, як по рівню підготовки, а навчання розподіляли так, що діти першого класу навчалися до полудня, а другого - після полудня. На одного вчителя мало бути не більше 80 учнів; якщо дітей було 100, то вводили посаду помічника вчителя і їх вчили уже у двох приміщеннях.

Вчителем ставав лише той кандидат на посаду вчителя, який пройшов тримісячний педагогічний курс, що відбувався при головній школі, і склав успішно екзамени в присутності окружного наглядача шкільного, якими як правило були декани римо- чи греко-католицької церков, що були представлені через ординарію церковну і затверджені через губернію.

Згідно шкільного закону, держава залишала за собою загальний нагляд за школою, а спеціальний віддала духовенству, зокрема в селі контроль за школою вів священик. Це мало чи не найбільше значення в подальшій долі народного шкільництва в середовищі українців.

По селах залишалися також і парафіяльні школи, передані цілком сільським громадам. Утримання тривіальної школи було на 2/3 за рахунок громади, і 1/3 -за рахунок фінансової Краєвої Дирекції у Львові.

Через те, що нестача вчителя була велика, шкільне правління призначило для вчителів тривіальних шкіл дуже гарну зарплатню - до 250 флоринів річно.

Такий самий заробіток мав комісар староства, а повітовий староста мав 300 флоринів на рік. Крім того, мав учитель безплатне помешкання в шкільному будинку, паливо, обслугу. Учителям було присвоєно ранг державних службовців, при державних святах вони носили мундир із шаблею при боці. Учитель міг заможно жити, виховувати своїх дітей. Дружина його також мала грошове забезпечення, бо по закону діставала 1/3 заробітку чоловіка. Однак таку високу зарплатню мали лише вчителі тих шкіл, які закладала камера (влада цісаря), а де школи закладали домінії (місцева влада), там зарплата вчителя була вдвічі, а то й утричі меншою.

Оскільки школу обслуговувала громада і більшу частину платні вчителю давала громада, то за їх роботою вів нагляд і місцевий громадський надзирач. У більшості випадків ця людина не була компетентна в шкільних справах, то в кращому випадку він слідкував, щоб шкільний будинок перебував у доброму стані.

Після середньовічних «дяківок» тривіальні школи були організованими, їхня діяльність опиралася на закон, вони мали хоч і примітивну, але розроблену державну програму навчання, влада ці школи «люстровала». Науки відбувалися у визначені години, відбувалися прилюдні іспити, на котрих учитель демонстрував свою працю.

Але одна справа написати закон, інша справа - організовувати такі школи, тим більше в умовах зняття шкільного примусу.

Самого старання вищих урядників щодо заснування шкіл було замало. Потрібне було бажання сільських громад і родичів, які, однак, не могли ніяк зрозуміти намірів вищого керівництва і передової інтелігенції та духовенства. Потрібна була кропітка, але лагідна робота, насамперед духовенства, яке найближче стояло до народу.

А початок боротьби за національне відродження українців поклали молоді представники української інтелігенції - випускники греко-католицьких семінарій, богословського факультету Львівського університету та університету у Відні. Ця боротьба почалася з Перемишля, який у другому десятилітті ХІХ ст. став центром наукового та просвітницького руху в Галичині.

У 1813 році львівський канонік М.Левицький став Перемишльським єпископом. Було реорганізовано місцеву консисторію, шкільним наглядачем справ став Іван Могильницький - канонік, випускник Віденського університету. За словами Івана Франка, «була це перша людина на Галицькій Русі, яка намагалася пануючу тут у погляді на народну справу єгипетську темряву розвіяти з допомогою світла і науки».

Найбільшою заслугою І.Могильницького є те, що освіта в Галичині одержала русько-народний напрям. Він видав п’ять шкільних підручників, у праці «Відомість о руськім язиці» він визнав українську мову за одну із східнослов’янських мов, а українців - за окремий народ. За час його перебування на посаді наглядача створено в Перемишльській єпархії 410 українських шкіл. А які школи були першими?

Перемишльська єпархія вибрала для цього благородного початку Самбірську економію. Самбірська королівська економія була одною з найбагатших і займала майже цілий Самбірський округ. Ділився він на 16 доміній, в які входили і села теперішньої Турківщини.

Шкільну тему тут порушив перемишльський владика М.Левицький під час канонічної візитації Самбірської округи у 1816 році. Було домовлено, що крім шкіл парафіяльних, в кожному деканаті необхідно закласти 1-2 тривіальні школи. А Львівська Краєва шкільна комісія запропонувала села колишньої королівщини, які належали віденському двору, щоб найбільше догодити цісарю.

До тих щасливих сіл не лише Перемишльської єпархії, а й всієї Галичини, які у 1817 році одержали перші державні (тривіальні) школи, належать п’ять сіл Самбірськї округи - с. Бабино Самбірського повіту, села Пруси і Дорошів -Дрогобицького повіту, село Стрільбичі Старосамбірського повіту і село Лімна Турчанського повіту. Зроблено це з надії, що згідно шкільних приписів вивчена дитина не може бути зла, не може зледащіти, не може її перевернутися в голові, а навпаки - стане твердим і побожним християнином і буде корисніше на ґрунті працювати.

Прослідковуючи український прогрес, поляки почали поспішно відкривати і свої школи. У 1817 році була відкрита польська школа в Турці, яка ще не мала статус міста, але де проживало багато поляків і євреїв. Тоді ж польські школи були відкриті і в інших великих селах Самбірської округи, з них в Рудках, Хирові, Старому Самборі. Краєва шкільна комісія зробила це для доказу рівності римо-католицької і греко-католицької консисторій в питанні закладання шкіл. Хоча ця рівність була на користь поляків, якщо взяти до уваги людність цих населених пунктів і їх значення.

Проба школи в с.Лімна, як і в інших 4-х селах, виявилася вдалою. Вже наступного 1818 року в Східній Галичині було закладено 383 народні школи, в тому числі в Західній Бойківщині - 22, з них 19 - у передгірській частині і 8 - у гірській. Серед новозакладених шкіл в горах, 6 розмістилися в селах теперішньої Турківщини. Зокрема в далекій Либохорі, Бітлі, дещо ближче - Нижній та Верхній Яблінці, а також сусідніх до Лімни - Вовчому та Хащові. Всі ці села належали цісарському Двору.

Через брак даних, не відомі імена не те що учнів тодішніх шкіл, але й перших сівачів знань. Можна припустити, що на самих початках ними могли бути місцеві парохи, які людей закликали до освіти, а люди їм довіряли найбільше. В Лімні першим вчителем тривіальної школи міг бути о. Николай Гриневецький, який в цей час був парохом села.

У першому учительському шематизмі, який видала Перемишльська греко-католицька консисторія в 1836 році, в Лімні вчителем був Данило Лобовський, в Хащові - Данило Карпінський, у Вовчому - Григорій Скрипух. Ці села належали до Жукотинського деканату.

У селах Височанського деканату вчителями тривіальних шкіл були: в Либохорі - Андрій Мінкович, у Бітлі - Михайло Ільницький, у Яблінці Нижній - Петро Фединський, у Яблінці Вижній - Филип Квичола. Найдовше беззмінно, від року 1822 до 1880-го, працював у Вовчому - Григорій Скрипух. Найвищий ступінь -магістра - мали Данило Лобовський та Петро Фединський.

При відсутності примусу, школу відвідувала невелика кількість дітей. В цьому ж шематизмі за 1836 рік дізнаємося, що в Либохорі тоді навчалося 5 дітей, в Бітлі - 2, Яблінці Нижній - 8, Яблінці Вижній - 19. Дещо більші показники так званої фреквенції були в селах Жукотинського деканату: у Вовчому - 51, Лімні - 73, а в Хащові аж 86 учнів, що було одним з найвищих показників існуючих на цей час шкіл Самбірської округи. Не випадково, що з Хащівської школи згодом вийшли найбільш відомі особистості краю - о. Микола Боберський -відомий громадський діяч та Захар Павлюх - перший генерал Бойківського краю.

Чого вчила тодішня тривіальна школа?

Про це говорить «Інструкція для місцевих шкільних дозорців по селах і містечках (1817 р.)». В ній зокрема говориться: «Найвищий уряд прагне того, щоби школи засновувалися не лише у більших містах, але також у селах і містечках. Однак, наміром його не є, щоб діти селян заохочувалися до вищих наук, і щоб через це вони ухилялися від робочого стану своїх батьків, і через це щоби не дали їм помочи в старости літ. В своєму заложенні уряд хоче, щоби молоде покоління через науку, набуту в школі, виросло на добрих горожан і добрих християн, щоби молодь після закінчення школи була проворними господарями, добрими мужами, мудрими батьками, згідливими сусідами, чесними людьми, що вдовольняються малими заробітками, вірними підданими для свого монарха й дідича та ревними виконавцями всякого закону. Діти шкільні повинні вчитися тільки читати, писати і рахувати - переважно по пам’яті, ніж на папері.

Головним предметом їх відомостей є катехизм, себто релігія, котра кожній людині повинна бути свята».

Навчальний план доводився зверху. Окрім теоретичних дисциплін, дітей вчили щеплення дерев, обробітку ґрунту, простому ремеслу. В другому класі як предмет вводилася польська мова, з 1832 року можна було вибирати німецьку. По годинах навчання було організовано так: більші діти ідуть до школи взимку на 3 години, менші - на 2, а влітку старші діти вчаться тільки 2 години, молодші - 3 години.

Навчальний рік тривав 10 місяців і 24 дні, і він ділився на два півріччя - по 5 місяців і 12 днів (з 5 вересня до 17 лютого і з 21 лютого до 29 липня). Було встановлено, що впродовж року учні мали висповідатись 5 разів: до Успення Пресвятої Богородиці, Собору Архистратига Михаїла, Різдва Христового, перед Пасхою і Зісланням Святого Духа.

Проте після 1820 року розгін в закладенні цього типу шкіл був зупинений. За 30 наступних років на Західній Бойківщині було закладено всього 5 шкіл, і ні однієї -в гірській Турківщині. Тут школи почали знову закладатися, але вже іншого типу, аж наприкінці ХІХ - на початку Хх століття, коли почалася нова хвиля українського відродження. Причиною було те, що більшість населення так і не відчуло потребу в освіті. Оскільки, як вони казали, «священиками всі не стануть», та й для здобуття освіти у вищих школах перспективи були мізерні для переважної кількості до краю збіднілого люду. Священики на звернення про заснування шкіл часто відповідали, що з того нічого не вийде, бо «хлопські діти півроку пасуть худобу, а другу половину, коли холодно, сидять на печі». Ніякі строгі приписи з боку консисторії до деканів і парохів, навіть під страхом покарання, нічого не допомагали. А влада, після декількох повстань селян, переконалася, що наука в школі, хоч і мізерна, але доводить людину до думання.

А сім шкіл Турчанського повіту, закладені у 1817 і 1818 роках із значними труднощами, пропрацювали протягом всіх часів і лихоліть, змін влади і реформ, навіть переходячи з однієї держави до іншої, дійшли до наших днів.

Ярослав ТИРИК, с. Лімна.

Газета "Бойківщина №6,2017


Схожі матеріали :

Категорія: Статті | Додав: Admin (17.02.2017)
Переглядів: 130 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1
1 Victor   (26.02.2017 15:05)
Дійсно тернистий. Дякую за цікаву статтю.

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.