Неділя, 22.04.2018 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

ЖИТИ – ПИТИ (ЗБІРКА ОПОВІДАНЬ) ЧАСТИНА 3.

Наталка Шевченко - Найзаповітніша мрія
Євгенія Кононенко - Монологи однієї жінки, або «Треба мейше пити»

В 2014 році побачила світ збірка оповідань українських письменників О. Забужко, Л. Денисенко, I. Роздобудько, H. Шевченко, Г. Вдовиченко, А. Кокотюха, M. Іванцова, Є. Положій, H. Сняданко, Є. Кононенко, С. Жадан.

Це перша в Україні збірка творів провідних письменників, що зачіпає алкогольну тему. Корифеї українського слова вирішили поділитися своїми спогадами та міркуваннями щодо вживання алкоголю. Оповідання навряд чи когось залишать байдужим, адже ці історії настільки реальні, що, цілком можливо, траплялися з вами.

Найзаповітніша мрія

Наталка Шевченко

Сьогодні надзвичайно осіннє небо. Непривітне, похмуре, низьке, задраповане важкими хмарами, свинцево-сірими, немов лаштунки в театрі після провальної вистави. І настрій у мене теж вкрай осінній. Свинцево-сірий, важкий і низький, провально-театральний. Я шукала батькові документи, а натомість знайшла свій шкільний зошит із єдиним твором у своєму житті, про який стараюся не згадувати. І це ж треба, знайти його саме зараз! Ну як навмисне…

Сіро-зелена обкладинка, розлініяні сторінки. Звичайнісінький зошит, у моєму дитинстві таких були тисячі та мільйони. Без малюнків, кіноакторів, без «Тачок» та «Барбі», без кольорових обгорток, ретельно підписаний… Я неначе бачу себе, тодішню, що, висолопивши від старанності язика і поглядаючи на дошку зі зразком, виводить у відповідних графах:

Зошит з української літератури
Учениці 4-Б класу
середньої школи № 102 м. Києва
Радченко Марії

Я, теперішня, розгортаю розлініяну пам'ять точно посередині. І бачу його.

Тема твору: «Моя найзаповітніша мрія».

Я добре пригадую, який галас спричинила в школі ця заповітна мрія. Аж до директора дійшло, а це не кіт начхав. Наш директор цілком справедливо вважав, що для розв'язання дрібних проблем у нього є підлеглі, отже, моя мрія – моя проблема – була, так би мовити, крупного калібру. Не з останніх була проблема.

Утім, ні, не була. Є. Бо вирішити її тоді не вдалося.

Узагалі ніколи не вдалося.

Розгортаю зошит, дивлюся на круглий дитячий почерк. Виявляється, демони можуть ховатися і серед учнівських рядків. Коли я вперше випустила їх на волю, аби глянути в їхні потворні пики, мені заледве виповнилося десять.

Найзаповітніша мрія у мене з'явилася в п'ять, після чергового візиту додому. Спочатку – уривчаста, нечітка, несформована, вона розпливалася, немов чорнильна пляма на промокальному папері, водночас лякаючи мене своєю гостротою. Я ще не здатна була усвідомити її, як слід – дітям деколи властиво мріяти підсвідомістю – та вже знала, що вона неправильна. Соромітна, ганебна мрія.

І, поза тим, я дуже хотіла, аби вона справдилася. А інакше який сенс мріяти, правда ж?

На перших у своєму житті шкільних канікулах я поділилася нею із бабусею. Баба Олена з властивою їй дошкульністю і селянським прагматизмом дещо відкоригувала мрію, порадивши поміж іншим тримати її в таємниці. «Бо інакше не збудеться», – сказала вона. Я поміркувала над цим. У бабусиних словах був сенс. У дитинстві ми віримо в такі речі. Що наші ляльки оживають вночі, але тільки коли ми спимо і не можемо їх бачити. Що це Дід Мороз (про святого Миколая ми тоді ще не знали), а не батьки, кладе нам подарунки під ялинку. Що фея справді може подарувати тобі сукню і кришталеві черевички, як Попелюшці. І що мрія не справдиться, якщо патякати про неї навсібіч.

Я не помітила тоді безнадії в бабусиних очах, лише пізніше, згадавши ту нашу розмову, зрозуміла – бабця знала, що моя мрія не збудеться ніколи. І сумувала від того не менше, аніж я, коли я це втямила.

Поза тим, мені вистачило б здорового глузду тримати мрію при собі і без бабусиних настанов, якби не надзвичайні події, що протягом двох діб одна за одною падали мені на голову, як кам'яні брили. Остання ледь не розтрощила мене, і поруч не було нікого, хто пожалів би мене. Нікого, хто міг би вислухати. І моїм слухачем став звичайнісінький шкільний зошит.

Я не пригадую, коли саме усвідомила, що мій батько – алкоголік. Він не усвідомлює цього і досі, а я… я була лише дитиною, пересічною дівчинкою, дуже тихою, спокійною, врівноваженою – так вважали мої вчителі. І вони помилялися.

Я не була спокійною – я була заляканою. Я до дрижаків боялася усього і всіх, а найбільше – власного батька. Я остерігалася пискнути зайвий раз, я ніколи не скаржилася на біль, якщо він не ставав нестерпним, і не плакала, навіть коли невдало впала на гірці та зламала носа. Кров хльостала з ніздрів, як вода з пожежного брандспойта, а я похапцем витирала сльози, аби ніхто не побачив, що я плачу. Та зі мною була бабуся, вона побачила і мої сльози, і те, як я намагаюся їх приховати. І теж заплакала.

Коли батько, «прийнявши на грудь» кілька «чекушок» (ну от хіба це правильно, коли десятирічна дівчинка знає, що таке «чекушка», не кажучи вже про «прийняти на грудь»?) і похитуючись, мов човен на хвилях моря, заходив до моєї кімнати, аби перевірити щоденник, я німіла від жаху. Він гортав щоденник мовчки, а я обливалася потом навіть узимку і нестерпно хотіла в туалет – хоча й знала, що все минеться. Він нічого мені не скаже. Казати було нічого, бо щодня у щоденнику з'являлися тільки відмінні оцінки, а поведінка називалася не інакше, як зразкова.

– От моя дівчинка! – бурмотів він нарешті, і язик у нього заплітався, як і ноги, коли він рухався. – Розумна, як я! Не те що той вилупок!

«Той вилупок» – це мій старший брат. І батько помилявся що до нього. Ростик не був дурним, де там! Він хапав на льоту все, ніколи не готував уроки вдома, але знав їх назубок, читав ще більше аніж я, і завжди вмів мене розсмішити. Але він був сином алкоголіка, з деструктивною поведінкою і нульовою мотивацією до навчання. А ще в алкоголіків, якщо хтось не в курсі, не буває здорових дітей. Ми з братом – чудове тому підтвердження.

Батько ніколи не бив мене. Навіть пальцем не торкався. Для биття йому цілком вистачало матері й брата. У нього був своєрідний кодекс честі – дуже своєрідний, на мій смак. Бити не просто так, а за щось. Син не вивчив уроки – трісь. Жінка криво на нього глянула – бац! Не приготувала їсти вчасно або витратила гроші (його гроші!!!) на нову кофтинку для доньки – я навіть згадувати не хочу, що тоді робилося. Ось чому я завжди дивилася в підлогу і до школи вдягалася, як маленька жебрачка. Окрім школи, я нікуди не ходила. Однокласники дражнили мене, а я відчайдушно намагалася завоювати їхню любов тим, що давала списувати все, що попросять (а якщо не просили, пропонувала сама), покірно залишалася на всі шкільні чергування, витирала дошки, мочила ганчірки, замітала класи, перевертала стільці після останнього уроку. Я робила все, аби мене хоча б хтось, та полюбив.

І нічого не допомагало.

Я також щосили намагалася полюбити батька, знайти в ньому щось хороше, як мене вчили в школі. Я шукала і шукала те хороше, та все було марно. Він пиячив, гамселив маму від дурної голови, бив брата так, що той зомлівав від крику (зазвичай батько робив це тоді, коли мама була на нічній зміні, ну, щоб ніхто не заважав), гуляв з якимись страхітливими тьотками, зраджував маму… Він був вилупком і залишається ним досі. На жаль, я надто пізно зрозуміла, що такі істоти не вміють любити. Нікого, навіть себе.

А моя бідна мама ще й досі жде від нього якщо не любові, то бодай вдячності.

Рятувалася я читанням – у моїй сім'ї читати любили всі, окрім батька. Йому було ніколи за горілкою, та інші члени нашої так званої родини: мама, бабуся, я і мій брат – читали запоєм, ночами, без упину, втікаючи від реальності або створюючи нову… Ростик пачками тягав мені пригодницькі романи, у кожному з яких дитина, що жила нібито в рідних батьків, виявлялася знайдою, і, звісно, за якийсь час поверталася до батьків справжніх, до тих, хто шукав її, сумував за нею. Я ковтала ті книги жадібно, як пігулки від болю, і раз у раз безпорадно питала брата:

– Правда ж, наш батько нам не рідний?

– Правда, – не кліпнувши оком, брехав мені Ростик і віддано дивився на моє лице, копію батькового: ніс, брови, зіниці, вуста – усе таке, як у нього. – Правда, Марічко, як Бог святий. Це не наш батько.

Він дуже оберігав мене, мій братик, і в чомусь мав тоді рацію, хоча навряд чи замислювався над тим.

Бо той, із ким моя мати занапастила сорок п'ять років свого єдиного життя, – не наш батько. Він ніколи не був нашим і ніколи вже не стане. Я ніяк до нього не зверталася, не наважувалася про щось запитати перша, на його питання відповідала стисло, і старалася за першої-ліпшої нагоди зникнути з-перед його очей. Від гріха подалі.

Я ніколи не називала його «тато». Та і який він мені тато? Тато – це той, хто підкидає тебе аж до неба, а ти не боїшся падати, бо знаєш – тебе неодмінно впіймають. Тато – це той, хто катає тебе на копках-баранках, надуває повітряні кульки, водить до зоопарку і купує там білі хмаринки цукрової вати – скільки ти попросиш. Тато везе тебе до лікарні, коли ти хворієш, і провідує щодня чи хоча б через день, якщо він працює. Тато сердиться, коли ти запізнюєшся з побачення на десять хвилин, і хвилюється – якщо на двадцять. Тато каже тобі: «Ніхто не вартий моєї маленької принцеси» і «Я ще перевірю, які у нього наміри!»

Тато тебе любить.

Так що він мені був не тато. І навіть не батько. Він, по суті, ніхто. Донор сперми, якому не вистачило розуму і совісті лишитися для мене безіменним.

І я дуже боялася, що схожа на нього більше, аніж просто зовні. Хоча цей страх – бути на нього подібною – прийшов трохи пізніше.

Того дня, коли я написала злощасний твір, я мала б святкувати день народження. Почалося все напередодні, у неділю – батько вкотре повернувся додому після тижневої відсутності й обурився, що мати не виявила належної радості з приводу повернення годувальника. Те, що мати зазвичай з боєм і криком видирала в нього якісь копійки нам на їжу, як і те, що вона гарувала вдень і вночі, мов скажений віл, заробляючи не менше від нього, звісно, нічого не важило. Все одно годувальником був він. Ми були дармоїдами, що надто швидко росли, забагато жерли і від нас усіх у нього лишень голова боліла, і як би добре було, аби ми всі пощезали.

Я лежала на крихітному дивані у своїй крихітній кімнаті та слухала крики, що долітали до мене з коридору. Крики гучнішали, досягли крещендо, а потім запанувала тиша і раптово спокійний, дещо вкрадливий батьків голос сказав матері:

– Ну давай, зроби це, курво ти драна.

Передчуття біди буквально підкинуло мене на місці. Я боялася батька, коли він кричав, та коли він говорив так, мене охоплювала справжнісінька паніка. Я зірвалася на рівні ноги, кулею вилетіла в коридор, де і виявила, що мама гайнула до ванни з якоюсь мотузкою і збирається вдушитися. Вона замкнулася там, хоча встигла побачити мене.

Мабуть, в тому стані я для неї вже нічого не важила.

Я не знаю, чи хотіла вона цього насправді. І не хочу знати. Я тямила лиш одне: з мамою може статися лихо. З моєю мамою. Вона, брат і бабуся були сенсом мого життя.

Я не дуже чітко пригадую, що робила тоді. Здається, відчайдушно билася грудьми об двері ванної кімнати, як метелик об скло, і кричала: «Матусю, рідненька, не роби цього! Будь ласка!!! Матінко, люба, а як же я?! Я люблю тебе, мамо!»

А поруч зі мною стрибав батько. Саме стрибав, інакше це не назвеш. Його красиве лице перекривилося, чорні густі брови зламалися кутиками, як крила птаха на зльоті, губи скривилися у сардонічній посмішці. Так, він сміявся. Це дуже кумедно, коли твоя дитина захлинається риданнями аж до судом, а дружина, доведена до відчаю твоїми брудними, дешевими походеньками, хоче вкоротити собі віку. Це так смішно, що можна обреготатися.

У голові в мене промайнула думка, що саме так виглядає чорт. У школі постійно казали, що чортів не буває, але вони помилялися. Та й що могли знати про це педагоги? Вони не бачили мого батька таким. Вони взагалі його не бачили – хіба одного разу, коли він мужньо спробував відвідати батьківські збори замість мами і прийшов до шостого «Г» класу.

І все б нічого, та я навчалася у четвертому «Б». Похвальна грамота батькам за моє комуністичне виховання того дня лишилася не врученою.

Бачили б мої вчителі, яке це виховання!

У посмішці батька прослизало іще щось, окрім глуму, та тоді я була ще замала, аби втямити, що саме. Зараз я, звісно, тямлю. У ній була хтивість, самовдоволеність. Вона стікала оливою, була масна, як денце форми для випікання тортів. Батько тішився, що він такий самець, такий мачо, і всі його хочуть, навіть ціною власного життя.

Боже, як я тоді його ненавиділа! Сильно, безмежно, як може ненавидіти лише дитя, яке надто довго намагалося полюбити. Боляче згадувати це, але я ненавиділа й маму – бо в глибині душі знала, що й вона про мене не думала. Жоден із цього дорослого, дієздатного подружжя і на мить не замислився, що відчуває маленька дівчинка, на чиїх очах відбувається така гидота.

Коли все повітря вийшло з моїх легень, я осіла біля дверей ванної, як сніп, і впала у дивний стан, схожий на кататонію. Я не могла ворушитися, говорити, навіть плакати не могла.

Я затихла, і мама нарешті вибігла з ванної. Мама тицяла мені під носа ватку з нашатирем, це допомагало, як мертвому кадило. Батько знизав плечима, сказав: «Поглянь, до чого ти її довела» – і пішов у спальню. Він утомився і мусив відпочити. Мама викликала «швидку», і мене забрали до неврології якоїсь там лікарні. Дорослої лікарні.

Мене оглядав черговий лікар, нейрохірург, трохи старший за мою маму, років сорока п'яти. Він щось вколов мені – щось, від чого я отямилася, зробив енцефалограму й розпитував, що сталося. Я збрехала, що отримала двійку в школі. Він спитав, як це мені вдалося в неділю. Я промовчала, і він дещо зрозумів. Вивів мене в коридор, де чекала мама, і похмуро сказав:

– Можете забирати. Хоча я прогнозую вашій доньці великі проблеми у майбутньому.

– Які проблеми? – мама виглядала, як лань, заскочена світлом фар. Розчахнуті сині очі, повні сліз, губи тремтять, і руки теж.

– Різні. З нервовою системою. З головним мозком. Була би моя воля, я б її вам не віддав. Така гарненька, мила дівчинка. І що ви собі думаєте? Ви придурки, – він так і сказав. – Збайдужілі придурки. І ви, і ваш чоловік.

Мама здригнулася.

– Я лише хочу, аби в моїх дітей був батько.

– О, ну чудово, – лікар фиркнув. – А де ви збираєтеся його взяти?

Він розвернувся і пішов до себе в кабінет, білі двері закрили від мене його напружену спину, і я подумала, що ніколи більше його не побачу. А ще подумала, що він пожалів мене. Жалість. Хтось сказав, що вона принижує. А я хотіла б якомога більше такого «приниження» у своєму житті.

Усі прогнози лікаря справдилися. Я мала всі ті проблеми, що він напророчив. І він – саме він – допомагав мені боротися з ними. Допомагає й досі. І зве мене «дівчисько». Я вже давно доросла тітка, але як приємно це чути! «Моє дівчисько приїхало! Чого так довго не дзвонила, ти, мала нечема?! Зухвале дівчисько, ти з ким це сперечаєшся?!»

Мені подобається думати, що він – мій тато. Деколи я так і думаю. Потай від усіх. Потай від самої себе.

Додому ми з мамою поверталися на таксі. Усю дорогу вона розповідала мені, як зрадів тато моєму народженню, як приїхав до пологового забирати маму з оберемком білих гладіолусів, і де він їх узяв, адже це такі рідкісні, дорогі квіти, і як купив акушерці дефіцитний «київський» торт, і шифонову косинку для мами, і як тішився тому, що у нього знайшлася саме дівчинка, маленька лялечка, яку він дуже любить.

Цю сімейну легенду я знала напам'ять. І часто питала себе, що я зробила не так? Чому батько більше не тішиться мною? Чому він п'є? Може, він би не пив, якби я була кращою? Іще кращою?

Легенда замовчувала відповідь на всі ці питання.

А наступного ранку я збиралася до школи. Мама на кухні пакувала солодощі, аби я роздала їх однокласникам і вчителям. Моє ім'я та прізвище мали написати на шкільній дошці, і всі дякували б мені за цукерки, і вітали. Коротенька мить штучної симпатії, раз на рік.

Жалюгідно мало.

Я вже склала свій ранець. Я терпіти його не могла і хотіла шкільну сумку на ремені через плече, як доросла, але мама була непохитною. Ранець корисний для осанки. А сумка шкідлива. Крапка.

Мама дуже дбала про те, аби все йшло мені на користь. Майже все.

Отже, я полізла до альбому з сімейними фотографіями. Хотіла знайти бабусине фото і взяти його з собою до школи. Хотіла, аби бабуся цього дня була зі мною, не лише в думках, а й на світлині. Мені вже принесли вітальну телеграму на красивому бланку з червоними трояндами. «Моя рідна онучко, Марієчко, з днем народження!» – написала бабуся.

Батько не привітав мене і нічого не подарував. Він ніколи не робив нам подарунки, і вітання теж були не в його стилі.

На тому знімку, що я шукала, я, п'ятирічна, сиділа на колінах у бабусі. Маленька, кругленька, чорноока, в ошатній сукеночці, на голові – жовтий бантик у червоний горох, поруч, на дивані, моя улюблена іграшка-пищалка, двоє білих пластмасових кошенят у зеленому кошику. Бабуся, запнута білою хусткою, урочисто дивилася в об'єктив поверх моєї маківки. Ця світлина і досі моя улюблена.

Я знайшла її доволі швидко, а поруч із нею лежав аркуш. Звичайний, сіруватий, схоже, що з якогось нотатника, складений навпіл. Я розгорнула його, якусь мить помилувалася маминим почерком – у неї й досі дуже гарний почерк, мабуть, із каліграфії вона мала лише «відмінно» – і почала читати.

«Любий Толю!

Ну чому ти не приходиш до мене в пологовий? Я чекаю на тебе шостий день, нас уже скоро будуть виписувати. Наша дівчинка гарненька, спокійна і дуже схожа на тебе. Така чорноброва… Толю, знаєш, як мені прикро, що ти жодного разу нічого мені не приніс, я не бачила тебе під вікном, сусідки по палаті думають, що я розлучена, а це принизливо!!! Я не винна, що вона – не хлопчик, і я казала тобі, що не хотіла цієї дитини взагалі, ти наполіг, аби я її народила, ти не дозволив мені зробити аборт, то скажи, де ти тепер?! І, будь ласка, не пиши мені більше дурниць, я не збираюся лишати її в пологовому, я не буду відмовлятися від неї, ну сам подумай, що люди скажуть?! Приходь до мене, будь ласка. Записку тобі передасть чоловік моєї акушерки, він твій колега. Приходь, я чекатиму.

Твоя Галя».

Я розгублено кліпала очима, і все дивилася, і дивилася на ту злощасну записку, немов чекаючи, що всі слова з неї зникнуть і все стане, як було. Марно. Слова, написані простим олівцем, палали перед моїми очима, мов вогняні знаки апокаліпсису. Я й уявлення не мала, що таке «аборт», але головний посил «листа на волю» зрозуміла більш ніж добре. Ніхто мене не хотів. Ніхто не чекав моєї появи на світ. Від мене не відмовилися лише через страх людського осуду. У цьому вся моя мама, до речі. Фраза: «А що скажуть люди?» – на її погляд, може слугувати аргументом у суді. Залізобетонним.

Я була б рада забути це, справді. Я понад усе хотіла б засвітити цей спогад, як засвічує фотоплівку неуважний фотограф, але цей спогад не зникає, і не тьмяніє з роками. Я знов і знов бачу себе, збентежену, випатрану, знищену… бачу свої руки, що жмакають записку із силою, якої вистачило б, аби витиснути воду з каменя, і бачу маму, що забігає до кімнати, усміхнена, сяюча, вродлива. Вона вміє рухатися швидко, не стрімко, а просто жваво, і все-все встигає. Завжди. Не те що я, пригальмована…

– Доню, то ти йдеш чи ні? Я вже поклала цукерки тобі до ранця. Не забудь пригостити однокласників…

Плівка спогадів крутиться далі. Мама помічає, що я тримаю в руках, і блідне. Різко і дуже помітно, так, що ніжно-рожеві рум'яна на щоках стають яскраво-червоними, мов у мотрійки.

– Це… ну, це, розумієш, доню…

Я розумію, звісно. Що тут не ясно?

– Ідіот!!! – мама скрегоче зубами, і її красиве лице затьмарюється. – Якого милого він зберіг листа? Чортів алкоголік!!! Я не знала… доню, послухай…

Але я не хочу слухати. Не хочу більше нічого чути. Мама любить мене. Я це знаю. Я мушу це знати. Однак те, що мене не хотіли, що я прийшла у цей світ ніким насправді не бажана, мене знищує. Розтрощує, як асфальтовий каток – кришталевий келих. Я майже відчуваю, як тріщать мої кістки. Це дуже боляче.

У ті часи, коли я народилася, немовлят сповивали тугіше, аніж сосиску целофаном, і моє життя було так само щільно сповите брехнею. Брехня вибухала у хмарному небі мого дитинства до отруйності яскравими вогнями, бо вважалася «лжею во спасіння». Не вірте. Не буває спасіння в неправді. Звісно, тут не йдеться про дрібниці. Можна сказати «ні» у відповідь на питання «Чи не надто я товста у цій спідниці?» – та не можна казати дитині, що її люблять і що вона бажана, якщо насправді це не так. Краще вже промовчати. Перевести розмову на інше. Опустити очі.

Бо прийде день – а він неодмінно прийде – коли дитина, а чи вже й доросла людина, наступить на правду, і та вибухне під нею, як протипіхотна міна. З усіма сумними, нищівними наслідками.

Я дивлюся і дивлюся на маму, бачу, як ворушаться її підфарбовані вуста, і посміхаюся. Покірно розтискаю пальці і віддаю їй паперову бомбу з минулого. Недоладно киваю, і кажу:

– Я вже запізнююся, ма.

Перед очима в мене звідкілясь виникає букет білих гладіолусів. Якусь мить ці квіти плавають у мареві непролитих сліз, а потім чорніють, скручуються і в'януть.

Брехня, усе брехня. І квіти, і торт, і хустинка.

І батькова радість від мого народження.

Плівка обривається. Іде затемнення.

Наступний спогад уже не такий опуклий, хоча й доволі яскравий. Я сиджу в класі, за першою партою, і, не відриваючи ручки від паперу, пишу Той Самий Твір, що поставить на вуха всю школу. Строчу, як Анка-кулеметниця. Віра Василівна, моя класна керівничка і викладачка української мови та літератури, посміхається мені ширше, ніж зазвичай. Може, радіє, що я так стараюся, а може, надто туго затягнула свою «дульку» на маківці. Ця зачіска їй геть не личить і робить її схожою на гіпотетичну матінку Цибуліно, але очі у неї добрі, а руки спрацьовані, як у моєї бабусі.

І я зовсім не хочу підкладати їй свиню, як потім скаже директор. Я просто пишу те, що думаю. Хіба не цього вчать у школі?

Маму викликали до директора за тиждень. Я вже сиділа у приймальні, і моє лице, коричневе з переляку, дуже пасувало за кольором до шкільної сукенки. Мама увійшла до кабінету, взявши мене за руку і сіла на стілець для відвідувачів, не чекаючи запрошення. Я лишилася стояти. Мама виглядала радше здивованою, аніж розгніваною. її постійно викликали до школи через Роста, а через мене – ніколи. Я гадаю, їй було просто цікаво, що ж я накоїла.

Наш директор, Сергій Петрович, воссідав на монументальному шкіряному кріслі з підголівником, як Зевс-громовержець на троні. Він володів феноменальною здатністю кривитися всім тілом, демонструючи своє незадоволення. Більше того, він умів кривитися всіма частинами тіла одночасно. Кривилися брови, губи, ніс і навіть вуха. Про руки, ноги і спину я вже мовчу. Ось і тоді, увесь перекривлений, мов лекало, він глипнув на мою маму важким олов'яним поглядом, буркнув щось невиразне у відповідь на її привітання і без жодних передмов почав читати мій твір уголос, декламуючи, як бездарний актор на сцені провінційного театру.

«Моя найзаповітніша мрія.

Понад усе на світі я хочу, щоб мої батьки розлучилися. Спочатку, дуже давно, я хотіла, аби мій батько помер, але бабуся пояснила мені, що зичити смерті будь-кому – гріх. Навіть такому одноклітинному, як мій батько. Я знаю, що гріх – це дурне, застаріле слово, але я більше не бажаю батькові нічого поганого. Я думаю, він буде щасливішим без нас. Він постійно каже, що ми йому осточортіли. Усі. Я, мама і брат.

Наша сусідка сказала якось, що мама могла б відсудити собі дві кімнати із трьох, бо в неї двоє дітей. Та якщо їй вдасться отримати лише одну кімнату, це нічого. Ми з братом можемо жити у бабусі. Поки що. Там хороша школа, хоч і сільська. І я все-все вмію робити. Я вмію садити картоплю, і полоти, і вибирати. Умію кропити колорадських жуків, і можу носити воду з колодязя, і годувати худобу. Я вмію варити гороховий суп, замітати і прати. Мама каже, що мене вже можна віддавати заміж. Але я не хочу заміж. Мені не подобається, як ведеться в шлюбі моїй мамі. Батько п'є і б'є її та мого брата; мене він не чіпає, але одного разу він ганявся за мною і мамою із сокирою навколо нашого будинку. Це тривало недовго, але я дуже злякалася. Потім він випустив сокиру з рук, упав на неї і заснув, бо нажерся, як свиня. Так каже бабуся. У неї є свині, але вони не нажираються так, як мій батько, і я не знаю, чому так говорять і причому тут узагалі свині. Я дивилася на батька і дуже хотіла його вдарити, але не змогла, бо я – боягузка.

Мама каже, що всі п'ють, коли розмовляє з бабусею. А бабуся каже, що це не аргумент. І питає, чи піде мама стрибати з сьомого поверху, якщо так усі робитимуть? Чи вріже собі носа, якщо це стане модно? Але мама помиляється. Не всі п'ють. Тато Оленки Гладкової не п'є. І тато Валі Німералової теж. І тато Тані Козаченко. Я це знаю, бо вони часто приходять по доньок після уроків і завжди тверезі. А ще бабуся часто повторює, що в мами був інший вибір. І що за вибірки Бог дає витрішки. Здається, я здогадуюся, про що йдеться.

Я вже знаю, що не всі мрії збуваються. І не думаю, що ця моя може справдитися, чесно. Але принаймні вона в мене є!»

– Ось, – гнівно гримнув директор, відклавши мій зошит убік і чухаючи перекривлену щоку. – Помилуйтеся, будь ласка, громадяночко, кого ви нам виростили! А ми вам ще грамоту за комуністичне виховання дітей! А ви нам таке! Таку свиню підкласти вчительці! Що за хворі фантазії в голові у вашої доньки? Що за побрехеньки?! Та хто повірить, глянувши на вас, що ви живете з алкоголіком?!

Я спробувала глянути на маму очима директора. Він мав рацію. Ніхто не повірить, що моя мама, жива ілюстрація до вірша Симонова «Польським жінкам» – елегантна, як іменинниця, струнка, граційна, вбрана, як картинка – живе з пияком. Я сама в це майже не вірила. І про всяк випадок втягнула голову в плечі, чекаючи прочухана. Та мама дивилася лише на директора. її підмальовані брови здійнялися у фальшивому здивуванні, і вона дуже лагідно спитала:

– Вибачте, я, мабуть, недочула… ви назвали мою доньку брехухою?!

Директор крякнув від несподіванки.

– Що ви там казали про хворі фантазії? – правила далі мама.

– Та, якщо це правда, – затинаючись на кожному слові, вимовив директор, – тоді я…

– Тоді ви що? – мамині брови повернулися у вихідне положення. – Не розумієте мене, так?!

– Відмовляюся розуміти, – директор розвів руками. – Та прошу зрозуміти мене, громадяночко. Я мушу вжити відповідних заходів.

– Цікаво, цікаво, – мама, що вже вставала зі стільця, сіла знову і спрямувала свій небесний погляд кудись за лисину директора. – 3 цього місця, будь ласка, детальніше, громадянчику яких саме заходів і до кого? Ну, говоріть, не встидайтеся!

Директор затнувся. Потім невпевнено промекав:

– Я… я мушу повідомити про це у… до…

Мама терпляче чекала.

– Ваша донька бажає смерті власному батькові! – не придумавши гаразд, куди ж йому слід повідомити, Сергій Петрович знайшов прихисток від безпорадності у фальшивому гніві. – Як вам це подобається?!

Він уже не лише кривився, а й сіпався. Я злякалася, що йому стало зле.

– Ніяк, – сухий мамин голос шурхотів, мов пропечена фольга. – Та навряд чи мрію про розлучення можна прирівняти до смерті. Ви зі мною згодні?

Це була улюблена тактика моєї мами. Якщо вона хотіла вийти переможцем з дискусії, то будувала репліки так, аби в кінці із нею не могли не погодитися. Ми тоді й близько не чули ані про Дейла Карнегі, ані про прикладну психологію, та інтуїції мамі було не позичати.

– Так, але ж спочатку…

– Спочатку було слово, – засміялася мама самими вустами. Очі її лишалися холодними, як крижинки. – Навіть два слова. Ірма Юріївна, так?

Нарешті директор перестав сіпатися. І кривитися. Він отетерів. Вирячився на маму так, наче в неї виросли ратиці.

– Зрозуміло… – після паузи завдовжки з вічність процідив Сергій Петрович крізь стиснуті зуби, і здавалося, що він давився кожною літерою. – Тепер ясно, чому у вас виросли такі діти!

– От і добре, – легко згодилася мама. Підвелася, знову взяла мене за руку. – Ходімо звідси, доню. Тобі треба відпочити. Поїдеш до бабусі на кілька днів, добре?

Це було не просто добре. Це було чудово. Баба Олена мешкала на Полтавщині, в хаті-мазанці з глиняною підлогою і малюсінькою пічкою, та вміла так зігріти любов'ю все і всіх навколо, що я не проміняла б ту хатинку і її товариство на всі вигоди міського помешкання. Я жила в бабусі майже постійно, з трьох місяців (вона забрала мене від батьків до себе зі словами «Бачити не можу вашої божевільні!», давши мамі можливість повернутися на роботу) і аж до самої школи, з короткими наїздами додому, де мала прекрасну можливість побачити, як горілка робить з людини мавпу. Я вдячна їй і Богу за те, що шість з гаком років у мене все-таки було справжнє дитинство.

Якби не вона, я б не витримала три п'ятирічки пекла поспіль. Просто не витримала б і край.

– Мамо, а до чого тут наша викладачка англійської? Нащо ти згадала Ірму Юріївну? – спитала я, стоячи на шкільному ґанку. Мама, поправляючи на мені ранець, сумно всміхнулася.

– Та так, спало на гадку дещо… бідна його дружина! Бідні ми, жінки…

– Але ж Ірма Юріївна не дружина Сергія Петровича!

– Так. У тому-то й річ!

Я помовчала, не дуже тямлячи, про що йдеться.

– Ти не сердишся на мене? – врешті-решт несміливо спитала я.

Мама заперечливо похитала головою.

– Ні. Я ніколи не ображаюся на правду, ти ж знаєш. І серджуся лише на себе. Пробач мені, доню. Пробач…

Співзалежність – страшна річ, зокрема, й тим, що виникає поза твоїм бажанням. Можна скільки завгодно не хотіти хворіти на грип, та ти занедужаєш, якщо живеш із хворим. Можна опиратися співзалежності, та, якщо варишся в одному котлі із залежним, цей опір нічого не дасть. Спрацює лише бажання одужати. Одужати самому, вижити, виплисти і не йти на дно із тим, кого влаштовує життя в болоті.

Ця історія не має доброго кінця. Мама не розлучилася з моїм батьком. Вона терпіла і досі терпить і його, і від нього так багато, що це терпіння давно межує з глупством. Мій брат, на жаль, успадкував від батька багато вад; при всій своїй доброті він не міг протистояти спалахам люті, що виїли його зсередини, зруйнували шлюб, відштовхнули від нього жінку, яку він обожнював, і котра – єдина – любила його і досі любить. Рост почав пити, покинув роботу, перебивався якимись каламутними, випадковими заробітками й помер у тридцять п'ять років, уві сні. Його виснажене, вимучене серце зупинилося назавжди, і це розбило наші з мамою серця.

Я так сумую за ним, дедалі сильніше з кожним роком. Я пам'ятаю про нього все, і добре, і погане, однак для мене Рост завжди лишиться любим братиком, який захищав мене, вмів мене розсмішити, заохотив до читання і пишався моїми досягненнями куди більше, аніж батьки. Я й досі чую, як він, уже дорослий, зі сльозами в голосі питає маму: «За що тато так мене не любить?»

Та ні за що, Ростику, рідненький! Просто так. Без жодної причини…

Я пройшла крізь підлітковий період тихо, як і в дитинстві; відчайдушно закохуючись в будь-кого, хто мав необережність обдарувати мене лагідним поглядом, і мовчки страждаючи від потаємного кохання. А коли виросла, то за першої-ліпшої нагоди вискочила заміж, просто аби втекти з дому якнайшвидше. Та втекти від себе неможливо, і сім років мого шлюбу довели це неспростовно, як теорему Піфагора. Я, котра засуджувала маму за терпіння, сама терпляче зносила від чоловіка те, за що будь-яка інша жінка, яка поважає себе, виштовхала б його втришия. Та я не знала, як це – поважати себе. Я цього не вміла. Мені ніхто не показав. Бабуся Олена завжди шанувала себе, та була надто далеко, аби надихнути мене на те саме.

Порочне коло розірвалося зі смертю Ростика. Мені здалося, що якимось дивом, якимось містичним чином до мене перейшли його волелюбність і стійкість. І здатність діяти теж. Я спокійно спакувала речі і повернулася до батьків. На той час «любий татусь» уже переніс перший інсульт і ледве рухався по хаті. Однак пити не перестав.

Нині я збираюся до нього в лікарню, бо шляк трафив його вдруге. Лікарі сяк-так поставили його на ноги і слізно попрохали нас забрати його додому, бо він дістав їх усіх до печінок. Він матюкався, повзаючи палатою, так, що змусив би пекти раків будь-якого одеського биндюжника. Він гидив, де стояв, і охочих підбирати за ним лайно не знаходилося.

Окрім моєї мами.

Мама тягне його, як схимник вериги, і була б рада кинути, але надто пізно. Жалюгідний, тремтячий, матюкливии, зарослий, як лісовик, зі слиною, що тече з рота, – кому він потрібен? Де поділися розвеселі тьоті, що стрибали в ліжко до молодого красеня, підхихикуючи: «Жінка – не стінка, можна й посунути»?! Де так звані приятелі, що радо ділили на трьох пляшку оковитої, та не могли знести і грама чужої біди?

Немає, нікого немає. Лишилися тільки ми з мамою.

Зараз я прийду до нього, і перше, що він спитає мене, чи принесла я цигарки. Я відповім, що лікарі забороняють йому палити, і він скаже: «Та пішли вони всі!!!»

Потім він спитає, де його «чекушка», а я відповім: «Там, де й цигарки». «То якого йуха ти тоді прийшла, курво?!» – зареве він скаженим бугаєм. А я, пересмикнувши плечима, відгукнуся: «Хотіла б я сама це знати, тату».

І піду до завідувача відділення, щоб віднести йому батькові папери для виписки і для оформлення групи інвалідності. Ото він зрадіє (завідувач, я маю на увазі).

Потім я викличу таксі й сяду біля водія. Я б сіла біля кого завгодно, хай і біля Джека-Різника, аби не поруч із батьком.

Скоро мамине «щастя» вже буде вдома.

Але спочатку я зроблю дещо для себе. Винесу цей зошит надвір і спалю його. Влаштую невеличке аутодафе. Я на це заслужила.

«Ти можеш пишатися собою, – запевнив Ростик уві сні. Він наснився мені на третій день після своєї смерті, був веселим і гарним, радісно усміхався. – Ти зробила це, сестричко. Ти зуміла!» «Що зуміла?» – не второпала я. «Перемогти себе. Подолати. Відмитися від багнюки. Усе буде добре, Марійко. Тільки лиши минуле минулому».

Саме так я і збираюся вчинити. Давно пора, як сказав би Рост.

Та немає жодного дня, коли б я не згадала про свою мрію і не пошкодувала, що вона не справдилася. Жодного дня у всьому моєму житті.

Звісно, я маю на увазі розлучення.


Монологи однієї жінки, або «Треба мейше пити»
Євгенія Кононенко

Все купила, а чого сумка така легка? Бо не купила головного! А вдома нема. Точно нема, сьогодні в обід закінчила. Пертися назад у торгівельний зал з усіма покупками? Може, цього вечора обійдеться? Обійдеться? Ти здуріла? Хочеш знов серед ночі бігти в нічний супермаркет? Уже бігала. Краще зараз взяти. Ось, у камері схову є вільні шафки. Сюди запхаємо пакет з покупками й підемо назад. А гроші в тебе лишилися? Але ж у мене в сумці є ті, що зібрали на подарунок Алісі. Візьмемо звідти.

Так, знов у винному відділі ці дурні консультанти, почнуть парити своє легеньке, молодий чоловіче, чого причепилися до мене, я беру те, що мені треба, а не те, що треба вам. Покуштувати це? Самі куштуйте, я вже знаю, що воно мені не вставляє. Ні, мені не до горілки, я п'ю вино, чого мене всі ведуть до полиць із горілкою? Я тямлю в доброму вині краще за вас, хіба не видно? Мені ваші жарти не треба. І ваші пропозиції не треба. Залиште мене наодинці з винними полицями.

Ось це, молдавське, дуже добре відкриває життєві істини. Саме його я беру останнім часом. Важке, так, важке, голова від нього наповнюється бозна-чим, але хіба я юна дівчина? Я зріла жінка, яка знає, в чому сенс життя. Він у тому, щоб шукати істину. А як її шукати без вина? Так, беру три пляшки, бо таке є не завжди. Дотягну три пляшки додому, може, вистачить на два дні.

Чого ви мене штовхаєте? На підлозі велика червона калюжа, ніби когось зарізали. Саме так виглядає добре вино на підлозі, бо вино – це кров. Я вам іще маю платити за пляшку, яку ви розбили, бо штовхали мене? За дві пляшки я плачу, а за третю платіть самі! Я гірша за алкоголіків? Ви не бачите, що я інтелігентна людина? Вам посвідчення показати, що я член творчої спілки? Потримайте пляшки, зараз дістану! Пробивайте дві пляшки та пакет. С-суки! Самі розбиваєте свій товар і на когось хочете звалити!

Ох, нарешті вирвалася на вулицю. Хотіли здерти з мене за розбиту пляшку. Треба тримати себе гідно, щоб на тобі ніхто не їздив верхи. Не можуть алкоголіків відрізнити від творчих людей. Самі лише на те й здатні, що стовбичити по супермаркетах контролерами та режимщиками, то в них вся агресія проти людей неординарних. Іде дощ, а мені добре. Скоро буду вдома. Треба носити коркотяг з собою. Так би зробила ковточок зараз. Господи, як далеко цей супермаркет від дому. Ніби наліпили їх повно, а стільки ще йти…

Ну, нарешті! Де мої улюблені келихи? Я ж не п'ю, як якісь п'янюжки, з будь-чого! Я п'ю з келихів. Вони останнім часом перебилися, треба буде підкупити нових. Ось! Червоне, як рубін. Вже від самого лише кольору в голові починає закипати нова сутність. А пахне як! Кла-а-ас! Те, що треба. Під таке вино мій текст писатиметься дуже добре. Коли мені його замовили, до речі? Ще перед Новим роком. А зараз уже квітень. Але без моєї статті ніхто не видаватиме тієї антології, а точніше, Алкології! Хто їм іще напише краще? Мої статті проти усіх їхніх – то як вино проти соку з картонної коробки. Так, я пишу свої тексти повільно, але що ви хочете? Щоб шедеври писалися за один вечір? Щоб на створення шедевру йшла одна-однісінька пляшка? Та то буде не шедевр, а томатний сік. Не вино «Сент-Естер» 2002 року, а вино «кадарка ординарна», яке бере на фуршети наш скупердяй редактор і розливає по пластикових склянках, плебей н-нещасний! Він іще мені казав: «Треба менше пити!» Як кажуть сантехнікам чи електрикам! Головне, то не скільки пити, а ЩО пити! Є напої, яких п'яниці взагалі не п'ють! Я п'ю саме таке! І тому не треба на мене цих наїздів! Комусь іншому кажіть «треба менше пити»!

Вже нема половини пляшки. Добре, що в мене на цей вечір ще є друга. А де сир? Я ж купила сир, і хліб, і вершки на ранок, і каву, і чай? І цигарки, так, іще касирка брала для мене «Кемел» від сусідньої каси, бо в неї закінчився. Де та торба? Я вас питаю, де? Де я її кинула? У коридорі? На кухні?

Торба лишилась в шафці в супермаркеті! От паскуди! То все через них, тих, хто штовхав мене, і я розбила пляшку! А де ключ від шафки? Воно пролежить там ніч? Чи ті паскуди, які змушують платити за те, що самі й розбили, конфісковують забуте покупцями?

Гаразд, вранці піду туди. Ось ключ номер 187. Була б я алкашкою, то загубила б того ключа, а в мене він є! Мамо, чого ти лізеш до мене? Ще тебе тут не бачили! Ти не бачиш, що я завантажена по самі вуха? Ти цього не бачиш? Знову лізеш не в свої справи? Знову даєш мені свої ідіотські поради? Треба менше пити? А не треба підглядати за мною! Все життя вона підглядала за мною! Обнюхувала мене, як сука, чи не курила, чи не пила, чи не обіймалася з хлопцями? Вийди з моєї кімнати, бо дам пляшкою по голові! Ти ж знаєш, я можу!

Все життя водила до мене якихось своїх подружок, які мене виховували, тобі самій бракувало слів! Ти й зараз привела сюди свою стару панну, Настю Іванівну, оцю висушену непитущу воблу, яка, крім води з сиропом, нічого не вливала до своєї ротової порожнини, навіть чай нормальний заварити не може. Забирайтесь геть обидві, трєзвєніци нещасні, не знають, ні що таке добре вино, ні що таке добрий мужик! Ти знову за своє, матінко? Навіщо ти кинула мою пляшку на підлогу? А витекло небагато, пляма на підлозі – як кров, добре вино – це кров Це кров самого життя, це кров бога… Кров Діоніса, Кров Христа…

А ти, мамо, кажеш, ніби то отрута! Ти думаєш, я забуду, як ти розбивала пляшку, яку мені привіз Вітька із Франції? Знайшла передові методи боротьби з алкоголізмом! Горбачов у спідниці! Вирубати виноградні лози! Розбити кращі пляшки! Ти її кинула об підлогу, а вона не розбилась! То ти її об стінку, розбила дзеркало, а пляшка ціла! Від такої матусі, як ти, і Діва Марія пити почне! То котра з нас алкоголічка? Ти хуліганка більша, ніж я! Од відчаю? А дошка від дзеркала так і висить без самого дзеркала. Завішувати не треба було, коли ти віддала кінці…

А чого це ти, матінко, приперлася сюди? Ти ж уже рік, як померла. За тиждень після того, як била мою улюблену пляшку, взяла й померла. Ще й Радик зі своїми друзями допомагали виносити тебе, і Вітька тоді прийшов… Але щойно ти стояла тут, біля столу, і рука твоя тремтіла, і ту руку до мене простягала, і торкалася мене тою рукою, як живий був той дотик. Ось тут я відчувала твою руку. Ще в очах щось може примаритися, але щоб на дотик? То, напевне, вона була тут. Значить, в цю хату приходять мертві. Значить, тут є канал зв'язку із царством мертвих.

І ще й цю свою приводила, якою лякала мене у дитинстві. Настя Іванівна. Та вже давно небіжчиця. Більше того, вона була самотня, тож заповіла мамі свою нещасну готельку. Щоб мамі було куди піти від мене, алкоголічки. А ти, мамо, так і не пішла, бо боялася, що я тоді зовсім зіп'юся й здеградую. А хіба від вина деградують? Від вина зростають! Від вина життя здобуває новий вимір!

Ось бачите, я все пам'ятаю, і як мама оформляла права на ту готельку, а потім коли мати відправилася у кращий світ, то документи вже оформляла я. А як же це так вийшло, що вона приходила сюди? Може, зараз якісь такі атмосферні явища, що покійні приходять? Зараз все не так, як було раніше…

Як живі, стояли тут обидві. Мамо, де ти? А може, ти тепер стала пити вино? Давай я тобі наллю. Добре, що ти прийшла. Мамо, а може, ти підеш забереш сумку із камери схову в супермаркеті? Куди ти поділась? Кажеш, тобі не видадуть? Там не видають, ось цей ключ, шухлядка номер 187, відкриваєш, береш сумку, і ніхто не спитає. Мамо, а може, ти мені ще одну пляшку візьмеш?

Так, тут я щось не те кажу. Вона ж потрібного вина не візьме. Принесе мені якийсь нікому не потрібний кагор чи ще щось не в тему. Так, заспокойся і випий. Якщо мама – привид, то в супермаркет вона не піде. Що робити, коли навідуються привиди? Випити, щоб не боятися. Тоді або прийдуть приємніші, або прийдуть ті самі, але будуть поводитися добре. То ж за вас, примари! За тебе, мамо! І за вас, Насте Іванівно!

Мама зникла, а Настя Іванівна чомусь не йде до себе. Дитинко, люба, ну чого ти п'єш? Ну подивись на себе! Ти ж була гарна жінка, і на що ти схожа зараз? Синці під очима до середини щік! Насте Іванівно, ви теж, як свідчить фото на вашій могилі, колись були гарною жінкою, щоправда, вас такою ніхто не бачив. А тепер на кого ви схожі? Зубів нема, волосся вилізло, талії також нема. Ви б у дзеркало дивилися на себе, а потім вчили мене жити! Ваш прісний непитущий фейс – гірший, ніж у будь-якої п'яниці. Спасибі, вам, звичайно, за готельку, яку ви нам залишили, але то була ваша добра воля. І це не дає вам право зараз мені робити дірку в голові й казати: «Треба менше пити». Згиньте! Ідіть назад до себе! Я наливала, щоб нарешті дописати статтю, а ви перевернули мого келиха, ніби я собі нового не наллю!

Вітю! Це ти? Приїзди, в мене три пляшки чилійського. Ледь приперла! Приїзди, ще ходить метро. Ти ж любиш чилійське. То, до речі, ти мене присадив на «Карменер». Послухай! Це ти мені говориш «треба менше пити»? А скільки я надихалась твоїм перегаром! Скільки було тих винних поцілунків! І навіть горілчаних, страшно згадати! Я горілки не п'ю на відміну від декого! А тепер ти мене взявся перевиховувати! Ти кажеш, ніби я перейшла ту межу, за якою в винному океані вже не плавають, а тонуть! Та не перейшла я межі! Зовсім навпаки! Я балансую на тій межі, я бачу помежів'я! Я написала текст для антології! Так, для Алкології! До тої самої! За це треба випити! Так, я подала свій текст останньою, але мій текст найкращий! Він цементує усю Алкологію!

А геніальні тексти «на суху» не пишуться! Як це – не всі видатні люди дружили з вином? Тобто ти хочеш сказати, що треба не пити вино, а нюхати клей? Чи колотися? І це все краще за добре вино? Дякую за чудову пораду! Послухай, куди ти подівся? Ти їдеш чи ні? Чи ти хочеш, щоб я сама до тебе їхала? Паскудний мужик, вимкнув телефон! Отакі вони всі! Споять жінку, а потім скаржаться, що вона п'яниця! Та ніяка я не п'яниця! П'яниці не пишуть текстів! А я просто відкриваю канал зв'язку із помежів'ям! У мене мати була! Вона мене брала за руку! Я про це зараз напишу! Ось, у мене є чилійське! Значить, новий текст добре напишеться! І швидше!

І колись це йому подобалось! І те, як я пишу, і те, як п'ю вино. А тепер він квасить сам вдома, а зі мною навіть поговорити не хоче. Але на презентацію він прийде. То, зрештою, був його проект, тексти до антології. Ми ще побачимося, Вітюшо! Ти ще запам'ятаєш, що зі мною краще не жартувати!

До мене тепер ходять мертві, я вже навчилася з ними добре спілкуватися. Мама навіть три рази приходила. Тепер і мама вже п'є зі мною вино. Я знайшла вхід до царства мертвих. Я тепер мудра, по-справжньому мудра. А навчило мене того вино. Ти б знав, Вітю, яке було те вино у тій пляшці, яку моя мама ще за життя розбивала об стінку і так і не розбила! То ти мені його привіз із Франції! І хтось іще назвав мене алкоголічкою! І хтось іще казав «треба менше пити»! Та алкоголіки п'ють, аби пити, аби прийняти градуси. А я пам'ятаю смаки кожної пляшки! У моєму роті просто Антологія Вин! Справжня Алкологія! Ви кажете, я сомельє? Та ні, в мене глибший, повніший досвід. Я не лише знаю смаки, де гірчить, де солодить, де смак життя, а де й смак потойбіччя… Але я ще й знаю, що б'є по потилиці, що в ліву скроню, що в праву, що в ніс, що в зуби, від чого холоне серце, від чого зігрівається. Цього не знають навіть дуже добрі сомельє. Я – експерт іншого роду.

А до речі, давно вже прийшов час написати про це. Але хіба їм, профанам, можна відкрити сакральне знання? Вони хіба здатні щось відчути? Я ж бачу, як вони п'ють. Для них вино – то засіб, а не мета. Вони не вміють ні пити, ні напиватися. Їм буває погано вранці! Від вина не буває погано! Від вина може бути лише добре! Посвяченим, звичайно! Я маю досить високий ступінь посвячення! Хто мені його присвоїв? Сам Діоніс! Які мудрі були греки! Який мудрий народ! У них був бог вина! Та чого це був? Він є! Тільки справжніх жерців і жриць у нього небагато. Ті, хто квасять горілку, то хіба люди?

Алісо, вибач мені! Якось недобре вийшло, зібрали тобі грошей на подарунок, а я їх розтринькала. Але я поверну! Ти ж мене завжди розуміла! Ти їм не кажи, ніби я пропила твої гроші! Скажи їм, що я дала тобі гроші в конверті! Так, це я вперше! Але, ну ти розумієш, це як на ліки! Ні, я не алкоголічка, але це і снодійне, і заспокійливе, і головне, це щось таке, від чого життя стає життям, а не смертю. Алісо, приїзди до мене! Ти, до речі, хотіла взяти деякі книжки! Приїдь і візьми! Так, це дорожче, ніж ті гроші, але в тебе день народження! Я рада, що ти приїдеш! Так, ті книги на тебе чекають! Приїзди! Бери торбу й приїзди! Лише, Аліско, візьми по дорозі пляшку! Краще «мерло», а не «каберне»! У мене сьогодні не дуже терпкий настрій! Ні, «сапераві» не бери! А втім, можна й «сапераві»! Тільки, дуже прошу, візьми дві пляшки! Бо одна мене вже да-авно не бере!

Хто там? Радик? Не відчиню, і не проси! Ти чого ломишся у двері? В мене горілки нема! Викличу міліцію! Не приїде? Ну то я їм скажу, що я автор семи книжок, тоді приїдуть! То до таких, як ти, не їздять! А до мене міліція приїздить і захищає мене від усіляких алкоголіків!

Повтори? В тебе є пляшка того, що я люблю? Взяв замість квітів? То з того й треба було починати! Так, заходь, ти ж знаєш, що я тебе іноді люблю! Так, заходь. О, справді може бути! Сідай! Відкорковуй пляшку! А ти будеш поліруватися пивом? Добре! Пояснити тобі, що я знайшла в тому вині? Та ще й сухому? Тобі того не зрозуміти! Але спробувати? Від вина бачиш те, чого просто так не видно! І від горілки бачиш! І від пива, якщо воно після горілки?

Не кажи, Радику, вино не затьмарює, а протирає очі. Так, так, любий, я знаю, що ти розумієшся на жінках. Так, ти не любиш тих, які п'ють те саме, що й ти! А сам на вино так і не присів. Але жінка, яка п'є вино, тобі подобається. Так, в тебе добрий смак, Радику. А ти справжній, Радику, чи ти з іншого світу? Та от, до мене нещодавно мама приходила. І ти її іноді бачиш? Мою чи свою? Ти бачиш свою! А я – свою. І вона ще приводить Настю Іванівну. Хто це така? Ну, вона ходила до моєї матінки. Вони разом чай пили, як ото ми з тобою – ти пиво, а я вино. Радику, не лізь до мене! Я порядня жінка! В мене вища освіта! Маю сім книжок! Я тобі вже дарувала, ти все одно читати не вмієш! Так, «каберне-совіньйон» на етикетці прочитав, це тобі трошки додає. Чого додає? Чоловічого шарму. Так, уяви собі! Але до Вітьки тобі далеко. Той мені таке носив, що п'ють королі. А що п'ють королі? Королі горілки не п'ють? Та звідки ти знаєш, що п'ють королі! Радику, не лізь до мене! Якщо хочеш іще сюди потрапляти, неси ще одну пляшку! То в кіоску таке? Вино для коханих жінок? Не сміши мене, я твоя кохана жінка! Ти – професійний алкоголік, а я авторка семи книжок! Я жриця Діоніса, а не твоя кохана жінка. Як жриця, то дай пожерти? Ну й логіка в тебе! Жриця – то від слова «жертва», а не від слова «жерти». Ми вже почали плутатися, що від чого, Радику! Дай ковток пива, в мене скінчилося вино!

А до речі, непоганий «каберне-совіньйон», який приносив Радик! Але одна пляшка нічого не дає. От друга йде вже по-справжньому, відкриває істини. Уявляю собі, як добре йтиме третя. Ото вже буде справжній перехід туди, куди треба. Але я допиваю другу, а третьої нема. А до ранку ще скільки часу. Я так відчуваю, ця ніч буде безсонна. А безсонна ніч без вина – то справжнє лихо. То такі тортури, яких не побажаєш ворогові. Як бути? Кликати Радика? Не хочу. Що спільного може мати авторка книжок із сусідом-алкоголіком? Він, до речі, вранці перемонтував мені кран. Казав, такій жінці, як я, треба кран з вином. Який він дурний! Справжній алкоголік-роботяга, який нічого не розуміє! Мені треба різні крани із різними винами! А таке хіба можливо?

Але той «каберне-совіньйон» зараз мені йде! В міру кисле, в міру терпкувате, насичений колір, так, колір теж вставляє, я люблю спочатку дивитись на вино, потім дихати ним, а вже потім пити. Келихи каламутні. Мама, та хоча б келихи відмивала, хоча й проклинала моє вино, он дзеркало розбила вона, а не я! Мамо, ти іноді приходиш сюди, кричиш на мене, обзиваєш. А ти б краще келихи помила! Бо я люблю споживати вино красиво! Але такого привиди не роблять. Привиди ніколи не приберуть за собою. Вони можуть лише розкидати те, що було складене в порядку.

А до речі, вже Стасик має повернутися зі своїх мандрів. Чи він вже повернувся? А матері не подзвонить… Не бере трубки. А на мобілці в мене немає коштів, все забирає вино. Синку! Легкий на спомин! Ти вже тут! Так, заходь, відпочивай з дороги! Але… ні, не треба супермаркет, отут під вікнами ларьок. Ось, дивись, там має бути таке, глянь на етикетку, любий. Давай, за зустріч, тебе ж скільки не було!

Ти завтра вже йдеш? Будеш знову шукати квартиру? Хіба я тобі аж так заважаю? Не здавати тої готельки від Насті Іванівни? Але ж на що мені жити, синку? Мені платять дуже мало, хоча я й пишу геніальні тексти. То що мені робити? Іти прибиральницею в гастроном? Менше пити? І ти туди ж? Будеш зараз розповідати, як ти ще в чотирнадцять років мене, набухану, водив з фуршетів? І скільки разів таке було? Два чи три! Двадцять чи тридцять? А скажи ще двісті чи триста! Мученик, синочок матері-п'яниці! Він пам'ятає, як він мене водив із фуршетів! А ти пам'ятаєш, що я тебе вчила в гімназії? Що я тобі вищу освіту дала? Ти сам її собі взяв? Поки я квасила вино на кухні? Ой, синку, краще не доживати до такого, до чого я з тобою дожила! Не хочеш жити з матір'ю, мотаєшся по світу, аби з матір'ю поменше бути під одним дахом! Та не розповідай ти дурниць! Мої гонорари воліли віддати тобі чи бабусі, аби не мені, щоб я їх не пропила! І коли таке було? І хто тобі таке казав? Хто? Та я зараз перетелефоную і все з'ясую! Такого не було і не могло бути! Мене в моєму середовищі шанують! Ти мені дурниць не розповідай! Ми так давно не бачилися, а ти знову за старе! Ну чим тобі не підходить твоя мати? Тим, що пише геніальні тексти? Та ти колись будеш жити на авторське право! Краще б приніс мамі другу пляшку, бо я після всього того, що ти мені зараз сказав, не засну! Не підеш? От народжуй після такого дітей! Ти їм усе віддаєш, буквально все! Я пам'ятаю: побачу гарні черевики, але думаю: мені не треба, треба синочку! А побачу гарну пляшку, то й забуду про черевики для синочка? Та що ти таке плетеш? Якщо ти вирішив мене вбити, то вбивай зараз, не тягни! Кому я потрібна, щоб мене вбивати? Немає в цьому світі підтримки ні від кого! Навіть від сина немає! Я тебе взагалі могла й не народжувати! І краще було б! Якби знати, що народиш виродка!

А хто це сів у кутку? Синку, прожени того чоловіка і тоді вже ляжеш спати. Там нікого нема? А хто ж то сидить у бабусиному кріслі? Підійти самій і помацати, хто то сидить? А мені страшно. Не боятися? А я боюся. Допоможи своїй старій матері. Проведи мене туди. Гаразд, я підійду сама, але ти не виходь з кімнати. Підеш в туалет, коли я підійду до крісла. Так, тої кімнати п'ять кроків. Але мені страшно. Іду, іду, тільки не кажи: «Треба менше пити». Так, ти правий, синку, то зіжмаканий плед. Там нікого нема! А мені здалося, що то твій батько! Прийшов і сів, ти ж дверей не замкнув, він міг увійти. Він давно на тому світі? А до мене сюди ходять із царства мертвих. І ти їх бачитимеш, якщо тільки… якщо тільки… Краще піди по пляшку, синку! Ти ляжеш спати, будеш відпочивати з дороги, а я поставлю пляшку під стіл, ввімкну комп'ютер і щось таке напишу! В мене попереду ніч! Я писатиму, а ти спатимеш! Розумію, що ти з дороги, але ларьок зовсім поряд!

Мій текст увійшов до антології, хоча я його надіслала із великим запізненням! Мені написала Лора, сказала, що інформація вже висить в інтернеті. Але про те, що буде презентація, не сказали. Вони вирішили все це зробити без мене. А тут іще ця дискусія на блозі. Вони думають, що я вмикати комп'ютер розучилася! Вони думають, що я читати не вмію! Тільки не кличте її на презентацію Алкології. Бо буде «мало місця» від неї!

Я зателефонувала до редакції. Мені сказали, що презентації поки не планують, може, згодом. Брешуть, падлюки, я вже навіть знаю, якого числа. У Міжнародний день боротьби з алкозалежністю. Ще й день такий вигадали, фантазія в них працює, як у рептилій! Вони думають, ніби я читати не вмію. Писати вмію, а читати не вмію!

Так, приводимо себе в порядок. Все-таки вихід на люди. Давно я не була на людях. Лише в супермаркеті та кіоску. Ця кофтинка, Аліса казала, вона не сходиться на мені. Ту то й що? В мене гарний ліфчик, якщо трохи розстебнеться, нічого страшного. Спідниця з розрізами… Ні! Я одягну широку спідницю! Так я виглядаю прикольно! Синці під очима до середини щік! А мені, до речі, на день народження подарували олівець від синців під очима. Я ще тоді питала: чому не пляшку доброго вина? А як застосовувати той олівець? Ні, то ж помада! А де той олівець? Він іще був у гарній торбинці з бантиком! Ось він! Все гаразд! А синці в мене від втоми, а не від вина. Треба виходити! Я там маю з'явитися від самого початку! Я маю побачити все те дійство! Тим більше на початку наллють аперитив. Я так сподіваюсь, то не буде «кадарка ординарна» з картонних пакетів!

Телебачення! Аж два канали! Ось камера знімає столик із напоями! Переповзає на плакат рекламний Антології-Алкології! Я його вже бачила в інтернеті! Моє ім'я там є! А хлопчик зі списком на дверях до зали каже, що в списку мене нема! Шиплять голоси: «А хто їй сказав?» Ніхто не сказав! Сама довідалась! Та що вже робити, нехай проходить! Буде ходячою ілюстрацією до Алкології! Юрчику, привіт! Ти дамі винця не подаси? Дуже дякую, ти справжній друг! Вино пристойне! Ні, горілочки не треба! Горілочку – це укладачеві антології. А кращій авторці – винця.

Вітенько, і ти тут? А чому ж ти мені не сказав, що буде презентація? Гаразд, усі інші, але ти? Ніби забув, як ми облилися вином у твоєму ліжку? А потім кохалися, а воно пахло! То було давно? Я не забула, а ти? Кажеш, не кричати? А я хочу кричати!

Тож ви мене не покликали, щоб я вам не зіпсувала свято? А те, що ви мені зіпсували життя, ви це враховуєте? Ну то дайте мені другого келиха! Другий келих платний? Ну вигадали! То купіть мені другого келиха! Ні? Значить, я сама собі куплю! Думаєте, в мене нема? Це скільки? Сорок гривень? Тримайте п'ятдесят! Здачі не треба! За ваше здоров'я, колеги!

Ви з якого каналу, дівчино? Ну, то уявіть собі, мене сюди не те що не запросили, мене не хотіли сюди пускати! А без мого тексту ця антологія – то просто нуль! Всі інші – нездари! Вони не відрізнять «мерло» від «каберне», і беруться писати про алкоголь! А я відрізняю «мерло» середземноморське від аквітанського!

А чого ви мене відтісняєте до дверей? Як я вже прийшла сюди, то піду звідси останньою! Я ще дам інтерв'ю на камеру! Я скажу, хто ви всі такі! А краще покажу! Ви всі суки! Ви забиваєте неординарних людей! Ви плекаєте сірість! То будете знати! Всі великі люди були хуліганами! Всі великі жінки були і є хуліганками! Якщо чоловікам можна стояти по кутках і робити калюжі, то жінці можна підняти спідницю й показати, чого ви всі варті! Це протест античної богині проти християнських мощей! Недаремно я одягала широку циганську спідницю, яка легко піднімається! Ось вам усім! Мій зад, кому хочу, тому й показую його! Насцяти на ваш килим – то святе! Заніміли!

Перестали хапати мене за лікті? Не чекали? Ото ж бо й воно! Мій гомеричний регіт перекричить ваші недолугі промови!

Всі вивалили з залу, я тут сама. Треба схопити ще келишок. На порозі двоє у формі. Куди ви мене тягнете, хлопці? За мною прийшла машина? Дуже дякую, але я ще нікуди не їду! Все лише почалося! Всім весело! Всі все зрозуміли! Ви знаєте, кого ви тягнете до своєї паскудної машини? Ви бачили моє посвідчення? Я – авторка семи книжок! Так, восьму я, може, й назву «Треба менше пити»! І я її напишу! Неодмінно! Вам усім на зло!

Далі буде...

Схожі матеріали :

Категорія: Статті | Додав: Admin (10.04.2018)
Переглядів: 51 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
0
1 Victor   (12.04.2018 07:37)
Страшно наніч читати. Хочу зазначити, що подібні відносини у см’ї присутні не тільки там, де живуть бражники, а й там, де живуть зрадники подружнього життя, релігійні фанатики, різного роду психопати й т.д.. Там люди ненавидять один одного, клянуть і бажають один одному смерті. Сім’я нагадує божевільню, в яку кожен її член не спішить повертатися після своїх справ, а тиняється поміж люди, шукаючи якогось полегшення. Як тільки сходяться – відразу ж дуріють, чим ще більше ускладнюють ситуацію. Небажаня розпрощатися зі своїми дурними звичками, стереотипами мислення, псевдо-цінностями, псевдо-моральними канонами та сімейними традиціями, люди витрачають всі свої сили та енергію на конфлікти, закриваючись в свої кокони повного отупіння. Достукатися до здорового глузду таких людей, вкрай важко. Найстрашніше те, що в такій ситуації життя втрачає всякий зміст і людина прагне прожити його якомога швидше.

Ім'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *:
Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.