П'ятниця, 19.04.2019 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

Здається, мене переслідують!

Іноді мені здається, що вони збунтувалися проти мене. Вони наступають з усіх боків, оточують і душать. Вони захоплюють мої меблі, мій дім, мій особистий простір. Вони з’являються якось наче нізвідки – з-під землі чи з повітря, опиняються там, де на них не чекаєш, виникають несподівано і раптово.

Від них неможливо сховатися. Неможливо втекти. Вони звалюються мені на голову і хапають за ноги, перекривають мені шлях і кисень. Вони намагаються звести мене з розуму! Це у Кінга було «Воно». Всього лиш одне «Воно». Нічого він не тямить у жахах, той ваш Кінг. Мене переслідують вони! ВОНИ! Речі!

Речі всюди. У шафах, на дивані, на кріслах. В комоді і на комоді. І під комодом теж. Я не уявляю, як вони туди потрапляють. Але вони там є. Щойно десь з’являється хоч найменший клапоть вільного місця, там одразу виростає якась річ. Або кілька речей. А найчастіше – купа. Ні, не так: гора. Говерла. Джомолунгма. Ні – Кіліманджаро! Бо гора, як вулкан: постійно росте і вивергається навколо. Може, у мене шизофренія?

Я давно не зберігаю листівок, газет, журналів, календариків, вирізок, візитівок, рекламок, касет, дисків, нецікавих книжок, непотрібних блокнотів. Я викинула усі колготки, на яких «маленька дірочка, під штани ще згодиться», усі шкарпетки без пари, до яких «може, десь валяється друга», усі футболки, светри, штани, куртки тощо, у яких «в люди ні, але ще можна на дачу», всі рушники, якими вже не витираємося, але «ще можна підлогу протерти». Я роздарувала всі книги, крім дитячих і тих, що з автографами. Бо вони заполонили всі полиці, шафи та етажерки, заграбаставши місце для нових книг. Єдине, з чим у мене немає проблем, – тарілки, чашки, склянки. Моя банда – четверо малолітніх синів та троє дорослих (включно зі мною) – їх регулярно успішно трощить. І це просто чудово.

Я з жахом кричу: «НІЧОГО!», коли котрась із бабусь чи тітоньок запитує: «Що потрібно твоїм хлопчикам?». Нічого їм не потрібно. У них стільки речей, що можна одягти не чотирьох, а десятьох. А від самої думки, що вдома з’явиться ще одна сорочка, курточка чи босоніжки, мені стає зле.

Я воюю з речами. Щойно я порозпихаю їх подалі з очей у шафи, комоди і валізи, виявляється, що на балконі висохла нова порція одягу і його знову треба складати. Або ж зимові капці стали неактуальними, і тепер у коридорі валяється чотири пари дитячих чобіт, чотири пари дитячих кросівок і по три пари того ж таки, тільки дорослого. А ще ж взуття, щоб гуляти, і взуття до школи… Або ж дітям подарували нову коробку пазлів. Або ж вийшла нова серія «Растішки» з магнітиками, які обов’язково треба колекціонувати, і т.д., і т.д., і т.д…

Одяг. Одяг усюди! Звідки його стільки береться? Чому він постійно звідкись падає і опиняється під ногами? Чому він не може всидіти у шафі чи на кріслі, куди його склали? Чому йому не виситься на вішаках? Чому він з’являється на кермі велосипеда і у дитячому візочку? Чому куртка молодшого сина валяється під телевізором у дідовій кімнаті, а куртка старшого – зіжмакана на книжковій полиці? Чому моя сукня опиняється під колискою, а штани чоловіка – на дверях спальні? Як так стається, що шкарпетки старшого сина потрапляють в коробку з лєґо, а лєґо – в шухляду для шкарпеток??? Ви хочете сказати, що це не всесвітня змова?

Я читала ту кляту книжку тієї ненормальної японки, яка їздить світом і вчить людей прибирати у своїх оселях. Вона там каже, що люди мають дві звички: не вміють позбуватися зайвих речей і не кладуть речі на місце. Звідки вона знає все про мене і моїх дітей? Вона там на кожній сторінці обіцяє, що прибрати за її методикою достатньо один раз – і на все життя. (Ой, тримайте мене семеро – вона нічого не знає про мене і моїх дітей!). Вона вигадала якусь там унікальну методику складання шкарпеток, коли вони відпочивають від наших ніг, і спосіб розвішування речей у шафі, коли вони наче злітають вгору зліва направо. Вона придумала, що потрібно викинути з дому всі речі, які не приносять вам радості, коли ви тримаєте їх у своїх руках.

Я читала її книжку. Читала і плакала. Читала і лаялася. Читала і злилася. Читала і сміялася до сліз.

Я спробувала прибирати за її методом. Викинути все, що не приносить радості, – не вдалось. Бо виявилось, що радості не приносить майже все. А викинути майже все я не змогла, бо ще треба в чомусь-таки ходити, на чомусь сидіти і чимось гратися.

Я чесно намагалася поскладати шкарпетки так, щоб вони відпочивали, а футболки скрутити в акуратні рулончики. Я зробила правильний органайзер для речей, посортувала їх і довго раділа з результатів. Дуже довго: аж до вечора. А потім один із моїх синів прийшов шукати для себе піжаму, інший – труси, ще інший – свого улюбленого ведмедя, а ще один – саме ту книжку. І метод знаменитої японки, яка створила собі капітал, навчаючи інших людей прибирати, зазнав нищівної поразки. Раз і на все життя не вийшло. Раз і на цілий день – так. Але воно того не варте…

Іноді я роблю вигляд, що просто їх не бачу. Речей. Я переступаю через книжку, яка валяється в коридорі. Чотири дні не викидаю порожній пакет від соку. Місяць не звертаю уваги на порожню банку від шампуню. Я просто не бачу, що полицю з книжками завалило шапками і рукавицями, а книжки (чомусь) опинилися в ліжку. Я не бачу, що ванна повна машинок, а під столом на кухні лежить чийсь портфель.

Іноді мені здається, що мене врятує тільки пожежа! (Господи, не слухай мене зараз, добре? Я – несповна розуму. А Ти ще візьмеш і виконаєш.) От все спалити, побілити стіни, і буде порожньо. І прекрасно.

І це я ще про пилюку навіть не згадувала…

Лінник Людмила, gk-press.if.ua


Схожі матеріали :

Категорія: Статті | Додав: Admin (20.03.2019)
Переглядів: 94 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Всі смайли
Код *:
Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.