Субота, 22.07.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

Молитва в забороненій зоні
Соколіки –місце ,що надійно охороняється на українському боці кордону. Перед журналістами Новин вперше відкрилася брама…

— Боже, допоможи віруючим
відновити храм ...
(Фото: Тадеуш Позняк)

Фото зроблене з польського узбережжя Сяну. На фото цегляна церква з іржавим куполом ,що стоїть на території України. 63 роки тому вона опинилася в забороненій зоні і була закрита.

Ця фотографія прикрашає обкладинку путівника по Регіональному ландшафтному парку „Надсянський" (РЛПН) як один з найкрасивіших і маловідомих куточків Українських Карпат. Невеличку брошуру , в якій описуються села і природа РЛПН, показав нам Михайло Ільницький, керівник лісництва смт Бориня. Вона була видана в рамках українсько-польського проекту зі сприяння сталому розвитку туризму в парку. Але є в парку місця, де з кінця війни доступ мають тільки військові.

Одним з найбільш закритих є Соколіки (Sokoliki Górskie), в тому числі розміщена між так званою системою та кордоном іншої держави церква. Багато туристів намагалися отримати дозвіл на доступ в заборонену зону, але тільки нам, першим іноземним журналістам, були відкриті залізні ворота.

Забудьте, що ви вмієте говорити…

Дозвіл на в'їзд Михайло Ільницький отримав несподівано швидко, що здивувало його самого. Після хвилинної розмови з кимось по телефону та п’ятнадцяти хвилин очікування він нарешті сказав :

- Поїдете, але запам'ятайте: ніяких питань, ніяких відхилень від маршруту, ніяких зйомок прикордонників. Найкраще, якщо на декілька годин ви забудете, що ви вмієте говорити.

І ось травневий ранок, небо закрите темними хмарами, накрапає дрібний дощ

- Ваш автомобіль залишіть біля офісу, ви отримаєте УАЗ з водієм та провідником - сказав Михайло Ільницький. – Пізніше до вас приєднається ще хтось ,а ле це поки що таємниця.

З Борині до Соколік всього 16 кілометрів, але поїздка займає півтори години. Від головної дороги, що веде з Турки до Сянок повертаємо праворуч на вибоїсту дорогу з коліями ,що досягають половини коліс. Старенький УАЗ щохвилі перехиляється з боку на бік, або безжалісно підскакує на вибоїнах. Щоб не вдарити головою в дах треба міцно триматися трубок залізної конструкції сидінь

— Круто, да? - сміється Василь Ковальчин, молодий інженер-лісничий і наш провідник. — У Польщі, напевно, вже таких доріг нема, але у нас в багатьох районах це звичайна річ...

Коли кілька днів падає дощ, ця "смуга перешкод" стає зовсім непрохідною, а жителі села Верхній Турів (до 1946 Турочки Верхні) відрізані від світу. Саме через таку дорогу сюди не курсують автобуси чи мікроавтобуси. Один такий рейс неминуче спричинить пошкодження та довге очікування допомоги на дорозі.

Катерина їде на молитву

Коли ми доїхали до до центру села, Василь об'явив короткий відпочинок. Він пояснив ,що має поговорити з друзями, викурити сигарету з ними, а також має для нас сюрприз. Через деякий час на вузькій стежці між приземистими хатами з’явилася літня жінка. Вона була святково одягнена, під пахвою несла якийсь пакунок.

— Вона поїде з нами, запалити свічку в церкві —пояснює Василь і вже пошепки додає, що "бабуся" не була в Соколіках багато років, і тільки завдяки польським відвідувачам вона отримає можливість помолитися в покинутому храмі.

"Бабусю" зовуть Катерина Щомак , має 66 років і скручені від ревматизму пальці. Самостійно вона не змогла сісти в УАЗа , тому нам довелося допомогти їй розташуватися в кабіні.

— Ой, стара я вже, не маю сили - зітхає вона і крадькома витягає маленький шматочок паперу.

— Допоможіть, будь ласка ... Це адреса і номер телефону моєї дочки, вона бідна, хочуть забрати її будинок. Кредит взяла , а не має з чого заплатити. А куди піде ? До лісу спати з маленькими дітьми?

Василь пояснює жінці, що ми не можемо їй допомогти, вона починає плакати в той же час нахиляє голову, щоб поцілувати мою руку ...

— Ісус, що ви! – відхиляю її і ховаю картку з адресою, пообіцявши передати її українській меншині в Польщі. Через тиждень, я виконав обіцянку і передав адресу в греко-католицьку церкву в Устріках Дольних.


Православна церква Святого
Великомученика Дмитрія в
Соколіках.
(Фото: Тадеуш Позняк)

За залізними воротами

До Соколіків ми повинні були їхати через Нижній Турів (довоєнні Нижні Турочки) ,але нас відрадили від цього маршруту. Нещодавно кілька днів падали сильні дощі і крута дорога перетворилася в багновиння що важко подолати навіть на позашляховику.

Тому вибрали окружний шлях, також вибоїстий, вузький, але, в міру пологий. Після декількох кілометрів в'їжджаємо в ліс. Гілки придорожніх дерев б'ють по лобовому склу, щоразу потрапляємо в болото до половини осі , але водій успішно долає всі перешкоди. Василь повертається з переднього сидіння і ще раз нагадує щоб ми абсолютно нічого не говорили, коли прикордонник зупинить нас.

Нарешті, з відстані не більше ніж сто метрів ми побачили залізні ворота, а біля них військовослужбовця в польовій формі. Через хвилину, переглянувши списки ,він відчиняє ворота ,а потім разом з Василем сідає в кабіну. Протягом чверті години їдемо в повній тиші, швидкість на спідометрі: 20 кілометрів на годину. Чути тільки гул двигуна і хлюпання час від часу болота під колесами .

З вікон добре видно польську сторону, ліниву течію Сяну, прикордонні стовпчики і розтягнуте до горизонту дротове огородження (так звана «система»). Ще плавний поворот і вїжджаємо на відкритий простір. Дивно ,але із-за щільних хмар виходить сонце. Перед нами церква.

Забутий запах ладану.

Вона стоїть самотня, занедбана, з весни до весни гуляє по ній вітер. Вхідні двері мають тільки одне крило. Друге давно впало. Може хтось зламав ,а може обірвалися завіси ... Над західною частиною відсутній дах, на землі поруч з стіною купа каменю з великої частини стіни, в глухий простір дивляться вікна бех скла і вітражів. А ще колись ,не так давно, неслися по околиці хорові співи віруючих, а їх ніздрі дражнив дим кадила…

Греко-католицька церква Св. Великомученика Дмитрія була побудована в 1931 році (Попередня деревяна в бойківському стилі була збудована в 1791 р) . Впевнено дожила вона до початку війни, була цінним пам’ятником ,що охоронявся Львівськими реставраторами, але пізніше розділила долю багатьох інших храмів на кордоні. Більшість з них були спалені або бульдозерами зрівняні з землею щоб назавжди стерти в пил всі свідчення глибокої віри на цих землях.


Ці ворота постійно закриті.
Прикордонники відкривають їх
лише для тих, хто має особливий
дозвіл.
(Фото: Тадеуш Позняк)

Розділені села

Соколіки (Sokoliki Górskie ) були колись великим селом. Розкинулось воно по обидвох берегах Сяну. В кінці 30-х років ХХ століття тут проживало 1520 осіб, було сім будинків відпочинку і Карпатський дім "Казка" для молоді. Працював буфет на залізничній станції ,три продуктових магазини ,пекарня ,кондитерська. В селі була читальня та аматорський театр. На залізниці працювало 100 осіб ,а на лісопилках понад 200 людей. Звідси оброблена деревина транспортувалася вузькоколійкою що мала свої станції також в Ступосянах і в Устріках Горішніх. Зараз від неї залишився лише порослий насип…

В 1939 Соколіки розділила по Сяну лінія нового кордону. Правобережна частина разом з дворами, храмом і залізничною станцією опинилася в СРСР. Лівобережна частина - в генерал-губернаторстві. Через рік всі люди були виселені в глиб України, однак в 1941 р після початку війни , деякі повернулися. Вони не знали ,що скоро їм ще раз доведеться покидати свою рідну землю. Тепер уже назавжди...

В 1945 році село знову розділили .На лівому, польському березі не залишилося ні одного булинку, а люди були вивезені в СРСР. На радянській частині була очищена від будівель смуга шириною 800м. Залишилася в цій смузі, як каяття, тільки єдина мурована церква. З цілого села залишилося декілька будинків в районі залізничної станції. Хоча минуло вже більше 60 років , жоден корінний мешканець не повернувся сюди.

На кладовище не можна…

Історія українсько-польсько-єврейських Соколік дуже багата, іноді кривава, але щоб її переповісти треба присвятити окрему статтю. Тому повернемося до церкви та тих небагатьох слідів, які все ще видно, хоча час все більше і більше руйнує їх. Можливо, ми знайшли б їх більше, ніж просто кам'яний надгробок в задній частині храму, якщо б не "товариство" прикордонника. Він отримав наказ слідкувати за нами , щоби ми не ходили околицями, і він сумлінно виконував його. Він стояв недбало обпершись на УАЗа, палив сигарети, але його пильний погляд постійно спостерігав за нами. Цілком можливо, що за кожним нашим кроком спостерігали у бінокль вартові з розташованої поруч сторожової вежі.

Тому ми не могли піти на цвинтар зарослий чагарниками або намагатися знайти залишки римо-католицької каплиці 1912 року, в якій колись молилися польські жителі. Ми не змогли знайти багато інших місць, пов'язаних з історією села, але ми дуже раді, що отримали доступ до невеличкого шматочка забороненої зони.

Ми можемо оглядати церкву з усіх сторін, зайти всередину. Катерина Щомак важко стає на коліна, схиляється три рази, ми також схиляємося і всі дивимося на розміщений на стіні імпровізований вівтар з образом Христа . Образ невеликого розміру, як вдома. Цей образ та два інших на бічних стінах повісили в останні роки православні віруючі, які разом з священником з Нижніх Турочок кілька разів проводили тут богослужіння. Це були жалобні богослужіння за загиблим селом, за загиблу церкву з надією що вона колись відродиться.

Мрія про музей

Після війни, пограбований храм радянські прикордонники використовували як стайню і склад. Так було до 1990 року. Рік по тому Радянський Союз розпався, Україна здобула незалежність, а разом з нею змінилося ставлення влади Церкви як важливого інституту, який має значний вплив на відновлення національної ідентичності українців.

У 1993 році Турківська влада виступила з ініціативою відновлення церкви, ремонт та передачу і віруючим, але прикордона служба не дала на це згоди. Так само, як ідея створити музей виселених сіл, яку намагалися втілити в життя історики Університету у Львові.

— Так, це сьогодні — говорить д-р Оксана Маришкевич з Інституту екології Карпат у Львові, яка досконало знає проблему. — Слід пам'ятати, що храм стоїть в смузі між системою і лінією державного кордону, а це означає, що доступ туди можливий тільки за спеціальними дозволами. Отримують їх від у великі свята кілька українців, в основному православні християни з НижніхTурочок, і майже ніхто з іноземців.

Але навіть якщо б прикордонники раптом змінила свою позицію, все ж залишається проблема вишукування коштів на відновлення церкви.

— Турківський район є дотаційний, тому кожна справа в галузі культурного розвитку та збереження історичної спадщини пов'язано з бюджетними коштами на рівні області та країни—пояснює Оксана Маришкевич.— В сьогоднішніх українських реаліях думати про створення в Соколіках музею памяті залишається лише мрією.

Час збиратися

Після години зйомки храму ,що пережив лихоліття війни Ковальчин Василь, лісник з Борині, дає нам зрозуміти , що прийшов час збиратися в дорогу. Крім того, прикордонник поглядує на годинник з нетерпінням. Всього один погляд на околицю, останній знімок і УАЗ поволі рушає до залізних воріт. Через якусь мить, ворота зачиняються за нами.

Krzysztof Potaczała www.nowiny24.pl

Переклад з польської В.Ланчак

P S До речі , за фото ,на якому Катерина Щомак молиться в церкві Соколік, Тадеуш Позняк зайняв перше місце в загальнопольському конкурсі "Фотографія року" який щорічно проводиться групою Media Regionalne.

В.Ланчак


Схожі матеріали :

Категорія: Статті | Додав: Admin (08.12.2010)
Переглядів: 881 | Коментарі: 4 | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 4
0
4 Victor   (28.11.2013 08:09)
Було це років 5 назад, точно не пам’ятаю. Священики Андрій, та Ілля, проявили ініціативу й вирішили відслужити молебень в цьому храмі. Архієпископ Августин був тоді духівником української армії. Не знаю, чи погоджували це з ним, але ми з братією зібралися й двома машинами виїхали з Турки. В ближчих селах розпитали дорогу і ось ми біля брами. На брамі висіла колодка (відкрита). Нікого не було. Ми погукали, ніхто не відзивався. Відкрили браму й поїхали до храму. Ввійшли, священики все підготували: свічки, книги, іконки… Ми запалили свічки й почали молебень. Через якийсь час прибіг захеканий наряд. Тут же дістали від священиків свічки в руки й почали молитися з нами. По завершенні молитви воїнам вручили маленькі іконки, священики їх благословили й ми поїхали. Від’їхавши досить далеченько, зустріли УАЗ з офіцерами та машину прикордонників, хтось з села повідомив про групу народу, що поїхала в бік кордону. Нас не зупиняли, але на другий день священикам дісталося від Архієпископа за неузгодженість з начальником застави. Більше ми туди не їздили. Жаль, якщо храм не відновлять. Там дуже гарна природа, яка надихає на молитву.

1
3 Наталя   (13.12.2010 00:06)
Екзотичні матеріали - не дуже точне визначення для матеріалів, котрі беруть за душу, бо описують трагедію західної частини Турківщини.
До речі, де зараз мешкає Катерина Щомак?

2
1 Береза   (10.12.2010 18:39)
пан Василь Ланчак вишукує такі екзотичні з історичного погляду матеріали, що дух захоплює. Всі разом ідеологи Турківщини не йдуть у порівняння з тим , яку користь для нащадків і сучасників приносять такі публікації. Урядникам Турківщини вартує задуматись як матеріально підтримати такий потяг до краю земляка, адже все це потребує не тільки часу, енергії і здоровя, але і певних витрат.Дякую.

0
2 Admin   (10.12.2010 23:10)
Дякую за схвальний коментар


УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.