Вівторок, 17.10.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

НЕТРАДИЦІЙНА МЕДИЦИНА БОЙКІВЩИНИ

Серед актуальних проблем сучасної етнографії важливе місце відводиться народній медицині. Інтерес до цієї ділянки народної культури цілком зрозумілий і обґрунтований, особливо зараз, коли відбувається реформування галузі охорони здоров’я .

Народна медицина така сама древня, як і людство. Початки її сягають доісторичних часів і викликані інстинктивними спробами самозбереження. Уже первісна людина змушена була надавати собі лікарську допомогу при різного роду травмах та захворюваннях. І цілком природно, засоби для цього вона шукала в навколишній природі і насамперед — в світі рослин, оскільки протягом тисячоліть харчувалася рослинною їжею. А це, в свою чергу, давало їй можливість пізнавати властивості рослин — відрізняти їстівні від неїстівних, пізнавати отруйні. Так нагромаджувалися певні примітивні відомості про дію тієї чи іншої рослини на організм людини.

Паралельно з раціональними методами лікування, зібраними в процесі багатовікового досвіду, побутували магічні способи зцілення недуг. Неспроможна зрозуміти закони природи, безсила перед її стихією, людина боготворила світ природи, населяла його надприродними істотами, духами. В народній уяві хвороби розглядались як живі істоти, що, в свою чергу, породжувало і магічні способи лікування.

Вивчення народної медицини в етнографічному руслі є підґрунтям у розв'язанні важливих етнографічних проблем. Народні методи лікування у всі часи вирізнилися і продовжують відзначатися багатством етнічних і регіональних форм. В порівняльному плані, їх вивчення є основною для виявлення генетичних та етнокультурних зв'язків між представниками різних етнічних груп і народностей.

Саме в такому ракурсі розглядається народна медицина Бойківщини, яка вивчена абсолютна недостатньо. Народні медичні пізнання бойків сягають сивої давнини. В літописах Бойківщини прослідковується цінна інформація щодо зцілення людини, яка є важливим джерелом боротьби з інфекційними захворюваннями, епідеміями холери, чуми, тощо. Для прикладу, в другій половині ХVІІІ століття холера спустошила село Бориню Турківського району, в ХІХ столітті - забрала значну частину населення села Ісаї, та багато інших фактів. Тут же ми знаходимо відомості про різноманітні способи та методики лікування, які побутували в народному цілительстві. Таким чином, назріла нагальна потреба підсумувати багатий досвід народної медицини Бойківського краю.

КОРОТКО ПРО БОЙКІВ

Вперше про край, названий землею бойків, читаємо у Костянтина Багряногродного, за свідченням якого, в ХІ ст. вона займала територію сучасних Бойківщини і Лемківщини, а також суміжних територій. У ХVІ ст. етнонім “бойко” зустрічається в судових документах. Сучасна етнографічна наука першою згадкою в літературі про бойків вважає твори українського народознавця Климентія Зіновієва кінця ХVІІ - початку ХVІІІ ст.

Походження етноніму “бойко” досі залишається однією з найбільших загадок української етимології. Виводили його від російського слова бойкий, діалектної частки бойє, від форми звертання до Бога богойку, від імені Бой, від волоського слова боєк, що означає віл. Цікавою є гіпотеза про походження бойків від кельтського племені боїв, які в VІ ст. опанували територію сучасних Австрії, Чехії та Словаччини. Польські історики віддають перевагу “волоській” теорії заселення українських Карпат, вбачаючи у родоводі зокрема бойків вагому частку представників етносів романського походження. Більшість українських науковців сумніваються у правдивості цієї теорії.

Бойки мешкають у середній частині українських Карпат між Гуцульщиною на півдні, Опіллям – на півночі і Лемківщиною на заході. Схематично Бойківщину окреслюють руслами рік Стривігор на півночі, Лімницею на сході, верхів’ям Сяну, а далі Ославою на заході. Південною межею вважають полонинський хребет між Ужем і Тересвою на Закарпатті. Іван Франко, котрий 100 років тому брав участь в етнографічній експедиції Бойківщиною, до бойківських сіл зарахував мешканців сучасної Надвірнянщини.

Територію Бойківщини науковці умовно поділяють на три частини: західну, центральну і східну. Західна частина – це територія сучасних Польщі і Словаччини майже до пасма Високого Долу або Хрещатої, а також села Турківщини і Добромильщини. Українські дослідники радянської доби долучили до західної частини також бойківські села Великоберезнянського і Воловецького району Закарпаття і південну смугу Дрогобиччини. Центральна частина Бойківщини обмежується Львівською областю, а саме Старосамбірщиною, Сколівщиною та південною смугою Самбірщини і Стрийщини. Східна частина Бойківщини охоплює північно-західну частину Івано-Франківщини. Це майже весь Долинський і Рожнятівський райони. До цього ж регіону зараховують і північну частину Міжгірського району Закарпаття. Загальновизнано, що бойківські впливи поширюються на значну частину території, сусідньої з бойківською.

За підрахунками української діаспори в Північній Америці, перед ІІ світовою війною на території тодішньої Польщі мешкали близько 1 мільйона бойків. Серед дослідників Карпат бойки мають репутацію „найчистішої” щодо українських рис групи, адже вони не мають ні помітних румунських впливів, як гуцули, ані польських та словацьких, як лемки.

Відомий український антрополог Хведір Вовк, який був сучасником Івана Франка, встановив подібність антропологічних рис бойків з українцями Полтавщини, а також сербами та хорватами.

Про терени, заселені бойками, писав польський етнограф Іван Червінський, зараховуючи до них всю Стрийщину. Пізніше бойкам присвятили свої праці чех Павел Шафарик, поляки Віксентій Поль і Оскар Кольберг, українці Іван Вагилевич і Яків Головацький. Їхні праці жваво обговорювалися у наукових колах, проте, на жаль, не були відомими широкій громадськості.

Переломним етапом у справі досліджень і популяризації своєрідності буття бойків було створення суспільно-культурного товариства “Бойківщина”, а згодом і музею “Бойківщина” у Самборі. Починаючи від 1931 року з ініціативи і за кошти української інтелігенції виходить часопис “Літопис Бойківщини”. В бойківські села вирушають наукові експедиції, які вивчають матеріальну і духовну культуру бойків. Поступово поповнюється експонатами музей. Незабутнім був випадок, коли старий газда 7 миль з-за Турки віз дерев’яну соху і раваші в дарунок музеєві, а інший селянин склав словник бойківської говірки на 1000 слів, доповнивши його прислів’ями. Незабаром священик і етнограф Юрій Кміт укладає Словник бойківської говірки.

Друга світова війна та радянська окупація завдали значного удару роботі дослідників бойківського краю та остаточно ліквідували бойківський рух попри його цілковиту аполітичність. За часів СРСР товариство “Бойківщина” не діяло, а в 1954 році радянська влада ліквідувала музей “Бойківщина” у Самборі. Його фонди були розподілені по регіональних музеях Львівщини.

Майже третина бойківської землі (західна Бойківщина в межах Польщі) після депортації українського населення 1945-51 рр. вглиб УРСР і Польщі залишилася без автохтонного населення. Сліди його присутності на рідній землі свідомо затиралися польською комуністичною владою. Депортації перекреслили майбутнє культури майже всієї західної Бойківщини, прирекли її вихідців на асиміляцію і поступову, але невідворотну втрату своєї бойківської своєрідності.

Серед найславетніших бойків першим традиційно називають Івана Франка, уродженця с. Нагуєвичі на Дрогобиччині. Бойківську частку мав Тарас Шевченко, корені матері котрого – Катерини – сягали Сколівщини. Славетний астроном і медик доби відродження, ректор Болонського університету Юрій Дрогобич також походив з Бойківщини. З-поміж відомих історичних постатей бойківського походження варто згадати гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і о. Августина Волошина, президента Карпатської України. Найбагатшим українцем у світі до останнього часу називали громадянина Канади, нині покійного Петра Яцика, народженого в с. Верхньому Синьовидному на Сколівщині.

Упродовж всієї історії бойки ніколи не заперечували свого кровного зв’язку зі співвітчизниками на схід від Львова і Перемишля. До ХХ ст. вони ідентифікували себе як русини, а згодом – як українці.

Іван Франко писав: « Ця територія найчистіше заселена, з найменшим процентом чужинців, найменше винародовлювана і найконсервативніша в збереженні своєї мови, звичаїв, способу життя…».

В інформаційному полі України найчисельніший карпатський субетнос є, на жаль, найменш присутнім.

ОРГАНІЗАЦІЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ

На західноукраїнських землях, що перебували під владою Австро-Угорщини, діючий головний санітарний статут не передбачав істотних заходів щодо поліпшення санітарного стану широких верств населення.

Мало що змінили й земства (1864 р.), покликані забезпечити медичною допомогою сільське населення. І хоч кращі представники земської медицини і передова громадськість докладали багато зусиль, щоб домогтися позитивних зрушень в організації медичної допомоги сільському населенню, будівництво земських лікарень розпочинається лише з 60-х років XIX ст., а в окремих волосних центрах — на початку XX ст.

За даними офіційної статистики 1913 р., на території України, що входила до складу Росії, було 1010 земських лікарських дільниць (на кожну дільницю припадало приблизно 27,1 тис. жителів).

На території західноукраїнських земель на початку XX ст. було 76 лікарень (переважно у великих містах та повітових центрах). У 1908—1909 рр. в 25 центрах краю з населенням близько 2 млн. чоловік, лікарень не було зовсім. У 1909 р. один лікар припадав приблизно на 9 тис. жителів, а у багатьох повітах один лікар обслуговував від 12 до 17 тис. чоловік.

Отже, суттєвої медичної допомоги не було, і населення змушене було лікуватися відомими йому засобами, вдаватися до народної медицини.

Причини виникнення недуг та їх розпізнавання.

В світоглядних уявленнях про хвороби, причини їх виникнення на Бойківщині, як, зрештою, і на інших територіях, поєднувалися елементи досвіду і фантастики, раціонального та ілюзорного.

Раціональним було пов'язування причин деяких недуг з психічним фактором. Окремі елементи раціоналізму містили наївні, на перший погляд, вірування про зв'язок виникнення деяких захворювань з наявністю чи проникненням в організм людини різних істот — черв'яків, ящірок, жаб, гадюк та ін. Таке вірування до певної міри мало реальну основу. Адже наявність глистів в організмі людини — явище досить поширене. А якщо так, то багата народна уява легко припускала можливість проникнення в організм інших істот — жаб, ящірок, гадюк. Вони, за народними віруваннями, різними шляхами — з водою, їжею, заповзали сплячому до рота.

Досить поширеним в Карпатах було вірування про зв'язок деяких хвороб з атмосферними явищами, в якому спостерігалися елементи давнього культу небесних світил, особливо вірування про негативний вплив на людину місячного світла. В оселі остерігалися, щоб місяць не світив на сплячого, бо той захворіє. Дуже пильно охороняли від місячного світла немовлят. У жителів села Карпатського Турківського району зафіксовано навіть спеціальний термін «змісячитися». Так називали одну з дитячих недуг (болі і розлад шлунку), причину якої пов'язували з місячним світлом. Щоб запобігти цьому, радили не виливати воду, в якій скупали дитину, на місячне світло. В хаті, де було немовля, цілий рік увечері завішували вікна від місячного світла. За народними уявленнями місяць впливає на фізичну будову, на характер людини та інші якості.

Значне місце серед причин ряду недуг народна уява приписувала вітрові. Певне раціональне зерно в цьому було. Сильний вітер, протяг справді могли причинити людині окремі захворювання, зокрема застудного характеру. Але в народній уяві вітер — істота демонічна. Особливо остерігалися раптового пориву вітру, так званого вихору, що виникав зненацька в спокійну сонячну погоду.

Віра в демонологічне походження хвороб, на Бойківщині дожила в свідомості людей похилого віку донині. Так за інформацією, записаною в 1975 р. від старої знахарки М. Тереняк з села Либохора, нечистий часто поселяється в організмі дитини, викликаючи «нечисту дихавицю» (астму) та ряд інших дитячих захворювань. Лікування в таких випадках зводилось до виведення з організму нечистого, для чого застосовувалися найрізноманітніші магічні дії.

Як демонічні істоти мислилися причини і інших пошестей. Наприклад вважали, що пропасниця постає з тоненького, білого, довгого волокна, яке потрапляє з водою в організм.

Широке побутування мало переконання, що джерелом багатьох хвороб є «уроки» («злі очі», «сглаз», «порча»). Вченими воно інтерпретується по-різному. Наукова медицина в цьому плані визнає гіпноз і застосовує цей метод в лікуванні хворих.

Деякі вчені вважають, що сліди таких поглядів треба шукати в первіснообщинному ладі, коли люди жили родами і в кожній сторонній людині схильні були вбачати свого ворога, здатного заподіяти шкоду, наслати хворобу, тощо.

Значна частина хвороб як дитячого, так і зрілого віку, на думку населення, спричиняв переляк, об'єднувалася загальною назвою —«ляк», «переляк», «переполох», «перестрах». Певною різноманітністю відзначалися методи виявлення та лікування «ляку». Найпоширеніший, зафіксований у багатьох місцевостях України метод - це викачування яйцем, що мав певні локальні різновиди. На Бойківщині характер захворювання визначали «викачуванням», «виливанням воску, олова», тощо.


     Спалювання рожі

Погляди на народних цілителів.

Уявлення про хвороби та їх причини обумовлювали погляди на народних цілителів, визначали подальші методи народного зцілення. Аналіз літературних джерел свідчить, що найближче до народної медицини стояли лікарі-костоправи. Таких знаючих людей мало майже кожне село. Це ремесло розвивалося і передавалося від діда-прадіда.

В Карпатському регіоні, як і в інших гірських народів, певними знаннями в ділянці «народної хірургії» володіли, як правило, ватаги, старші вівчарі, в обов'язок яких входило дбати про здоров'я пастухів, які ціле літо проводили на полонинах, та лікувати, в разі потреби, худобу. Вони вміли розпізнавати та лікувати вивихи й переломи, оскільки травми такого характеру були тут досить частими явищами як у людей, так і у тварин.

На Бойківщині таких цілителів називали «богами», «земними богами», «знаючими», «непростими людьми». У бойків здатністю зціляти деякі недуги наділяли наймолодшу або найстаршу дитину. За повір'ям українських горян (сучасні Турківський район Львівської та Великоберезнянський район Закарпатської областей), «ружу спалювати» могла тільки молодша. Цікаву версію зафіксовано на Закарпатті від відомої в навколишніх селах знахарки (село Сухий Великоберезнянського району), яка своє вміння зцілювати пояснювала тим, що у неї є два розуми.

Серед знахарів існувала певна спеціалізація. Одні «спалювали рожу», інші «скидали вроки», ще інші «викачували» або «виливали ляк». Були спеціалісти, які «замовляли зуби», лікували внутрішні хвороби, «заклинали змій». Така спеціалізація подекуди дожила до нашого часу. В селах Люта Великоберезнянського району Закарпатської області та Бітля Турківського району Львівської області у 70-х роках дві «мазільниці» з успіхом «спалювали рожу». Живуть в пам'яті народу знамениті «гадярі» та «заклиначі змій», що тільки їм відомими засобами, які вони зберігали у великій таємниці, підкоряли своєму впливові цих грізних плазунів, паралізували їх дію.

Сьогодні професійна медицина дедалі частіше звертається до народного досвіду лікування. Так в селі Турє Старосамбірського р-ну жив народний цілитель Василь Григорович Зеленяк, який користувався великим авторитетом і в навколишніх селах ( Ісаї, Ясінка, Ластівка).

Лікування водою, вогнем , землею та мінералами

Вода з найдавніших часів займала, як свідчать етнографічні джерела, значне місце в лікувальній магії багатьох інших народів. Це обумовлювалося тією роллю, яку вона відігравала в житті народу, її реальними властивостями, наскрізь суперечливими. З одного боку, цілюща, животворна сила, основа всього живого на землі, з другого - грізна, руйнівна стихія.

За даними наукових досліджень, вода основний носій біологічної інформації. Вона впливає на стан цілісної системи організму і окремих його систем. Саме за допомогою води здійснюється перенесення в живому організмі «енергії життя». При багатьох недугах людини використовують питну воду, впливаючи на неї певною молитвою.

Нерозуміння суті цих властивостей, невміння пояснити їх, породило в світоглядних уявленнях наших предків почуття страху перед невідомою і таємничою силою води, викликало до життя цілу низку пов'язаних з нею обрядів.

Для нас становлять інтерес ті обряди, що пов'язані з очищувальною функцією води. Вживання їх у лікувальній магії базувалося на реальній основі. Раз вода мала властивість змивати бруд, то згідно закону імітативної магії, вона з таким же успіхом могла очистити людину від хвороби, і по аналогії в ній шукали зцілення буквально від усіх недуг.

Особливої уваги заслуговують ритуальні дії з водою в купальській обрядовості, в яких яскраво проявився дуалізм її властивостей — корисних і шкідливих.

Цілющі властивості приписували і зібраній до схід сонця на Івана Купала росі. Її «черпали», розстеливши в полі (найчастіше житі) полотно, а коли воно намокало, видушували з нього вологу і використовували її найчастіше при хворобах очей.

Аналогічними властивостями наділяли «юрійову», тобто зібрану на Юрія росу. Як і купальською водою, українці закапували нею хворі очі, качалися по ній, щоб бути сильними, здоровими, як юріївська роса.

Вплив християнства простежується в приуроченні обрядових дій з водою до певних релігійних свят і в застосуванні з лікувальною метою свяченої води, тобто посвяченої в церкві у визначені дні — водохреща {19 січня), стрітення (15 лютого), спаса (19 серпня). Скрізь на досліджуваній території загальнопоширеним був звичай при різних недугах (у різних місцевостях була своя диференціація їх) купатися, або вмиватися водою у «чистий» або «великий» четвер (четвер останнього тижня перед Великоднем).

Святим обов’язком кожного господаря на Бойківщині було мати джерело води - власну криницю. Це було одне із важких і відповідальних ремесел в побуті горян. (З болем в душі згадується мені залишена батьківська криниця 18-ти метрової глибини в рідному селі, вибудована виключно з каменю вручну, цілющий присмак води в ній – авт.).

Цікаво, що традиція лікування криничною та джерельною водою, як свідчать наші польові матеріали з української території, у деяких місцевостях збереглася там і донині. У Львівській (Турківський район) та Закарпатській (Великоберезнянський район) областях доводилося чути про так звані «гістьозі» води (назва, очевидно, походить від найменування хвороби «гостець»), до яких іноді звертаються ще й тепер хворі на ревматизм, шкірні та очні захворювання.

Значне місце в лікувальній магії займав вогонь. На дії вогню був оснований один із методів лікування рожі, підкурювання зубів та лікування пропасниці. Під час епідемій різних пошестей, хати на Бойківщині окурювали ялівцем. Лікувальні властивості мали залишки згоряння деревини - вугілля та попіл. (Особливо пам’ятається мені, коли бабуся при «вроках» давала мені випити води, в яку вона кидала вугілля, а потім обтирала нею скроні, лоб та груди –авт.). Відомий цей метод і в практиці дитячого лікування. В деяких місцевостях в ньому збереглися релікти глибокої давнини. Так, на Гуцульщині виснажених важкою недугою дітей, дорослих рекомендували купати в воді, в якій «відгашували» вугілля з «живої» ватри. З «живої», «кресаної» ватри вугілля «відгашували» і хворим на «нічниці» дітям.

Під впливом християнства в магічні дії з вогнем вплелися церковні атрибути. Так, у ряді випадків при «спалюванні рожі» необхідною була «громнича» свічка. Подекуди використовували «святовечірню» свічку. На Бойківщині поширеним був звичай на святий вечір ставити перед хворим запалену свічку, він повинен був наблизити до неї відкриті долоні, а потім до себе. Так повторювали тричі. Вірили, що в такий спосіб хворий очиститься від недуги. Основні цілющі властивості тут приписували вогню, свічка ж мала лише символічне значення.

Чільне місце в доланні різних недуг своєю магічною дією відіграє земля. «Рідна матінка-земля», - такі асоціації викликає вислів у багатьох, особливо перебуваючи на чужині. Земля - оберіг та хоронитель від багатьох бід і нещасть. (В дитинстві мені приходилося бачити, коли враженого блискавкою «закопували» в землю. А якщо вести мову про землю, як символ родючості, то тут варто мені згадати пустелю Сахару і висловитися: « Хто не ходив по пісках Сахари, тому не зрозуміти ціни рідної землі»– авт).

До сьогоднішнього часу людська пам'ять береже віру про магічну дію каменю, виходячи хоча б з його властивостей: твердість і міцність, красота і довговічність. А це асоціюється зі здоров”ям людини. (Кому не спаде на думку, відбуваючи далеко за межі рідної домівки, взяти з собою як оберіг, красивий талісман-камінець. І повірте - є тут позитивний момент - авт.).

Важливе місце в народному етносі зцілення від недуг на Бойківщині мала молитва. Слаба людина, прийнявши до свого серця Христа, шукає допомоги у Всевишнього, віддаючися зцілюючій молитві. «…Одному бо дається слово мудрості, іншому, згідно з тим самим Духом, слово знання, іншому – віра в тому Дусі, а ще іншому – сила творити чуда…» (І Кор.12).

Народна фітотерапія

Як засвідчують етнографічні дані, найповніше висвітлена в етнографічній літературі XIX — початку XX ст. народна фітотерапія. З раціональних засобів лікування в Карпатах як і в інших регіонах, найпоширенішими були рослинні. В основі використання рослин з лікувальною метою лежать їх цілющі властивості, багатовікова практика та певний набутий досвід.

В східних районах Бойківщини і сьогодні зірвані на Купала трави називають «іванками», наділяють здатністю передавати свої цілющі властивості зіллю, зірваному в інший час. Їх зберігають висушеними протягом року, до наступного Івана, рекомендуючи додавати потроху до всякого лікарського зілля.

Подекуди побутувала традиція заготовляти лікарські рослини не тільки на Івана Купала (бо лише в цей день зривали звіробій, лопух, полин, чорнобиль), а й напередодні або в день Матері Божої зільної (15 серпня) .

В деяких місцевостях їх збирали ще й на Спаса (19 серпня), в русальний тиждень перед трійцею, найчастіше в п'ятницю (західна Бойківщина).

На Гуцульщині перед святом Івана Купала люди вже від півночі спішили в гори, щоб перед сходом сонця назбирати всякого зілля. На Івана-Купала зілля збирали рано-вранці, щоб на них не висохла роса.

В Карпатах та Закарпатті, за нашими спостереженнями, застудні захворювання лікували «цвітом сіна верхового» (сіна полонинських трав). З нього робили так звану «суху пару».

Доцільність спостережень досить часто в народній уяві обростає елементами магії. Кількість рослин у багатокомпонентних рецептах набирає магічного значення, їх переважно 3 або 9. На Гуцульщині, готуючи настій зелених плодів горіха — давній перевірений в'яжучий засіб, рекомендували брати по три плоди з дев'яти горіхових дерев.

В народній фітотерапії важливе місце займали дикорослі трави, лікувальні властивості яких не викликають сумніву: звіробій, ромашка, м’ята, подорожник, полин та багато-багато інших. Настій звіробою внутрішньо застосовували при недугах шлунково-кишкового тракту, нирок, подагрі. При опіках використовували олію з цієї рослини. Полин підсилює апетит та покращує травлення. В лікувальній магії як оберіг від усякого зла вживався ще один вид полину —«боже деревце». Його вирощували з цією метою у квітниках біля хати. Зірваним на Купала та посвяченим у церкві цим полином підкурювалися, щоб оберегти себе від уроку.

Дуже популярною в народній фітотерапії була кропива (місцева назва -«жалива»). ЇЇ використовували як кровоспинний та кровоочисний засіб, а також при ревматизмі та нервових недугах. Кропива багата на вітаміни А,С, К, фітонциди. Подорожник має місцеву дію при наривах, опіках. На Бойківщині настій подорожнику пили при сухотах. Однією з найпопулярніших рослин в народному вжитку бойків є ромашка ( по місцевому - румянок). Чай з цієї рослини пили при кишкових кольках та простудних хворобах, маткових кровотечах. Місцево робили примочки при гнійних ранах, виразках та при очних захворюваннях. Лопух вважався засобом, що сприяє росту волосся. М’ята має заспокійливу та знеболюючу дію, знімає нудоту та покращує апетит.

В Карпатах широко використовували гірські рослини. Тирлич жовтий, званий в Карпатах «гінсурою», «джинжурою», рідше «свічурником», пили у вигляді відвару кореня при захворюваннях шлунку, печінки, легеневих хворобах, ревматизмі, недокрів'ї, ним лікували гнійні рани. Цілющу ранозагоючу дію мала арніка гірська.

Перстач був особливо популярним у мешканців Карпат, Закарпаття. Спиртовий настій кореня, рідше відвар пили і при шлунково-кишкових захворюваннях, і при болях попереку, і при загальному ослабленні організму, на що вказують вдало підібрані назви рослини —«підойма», «поперечник», «золотник» та ін. На закарпатській Бойківщині перстач широко застосовувався при маткових кровотечах. З цією метою пили міцний відвар кореня по півсклянки тричі на день. Звідси поширена тут назва «кровляник». При захворюваннях серця, кашлі в Карпатах використовували і чебрець. А зірваний на Івана Купала до схід сонця чебрець мав найбільшу лікувальну дію.

В арсеналі засобів фітотерапії, при серцево-судинних захворюваннях поширеними були валеріана (в українців —«авер'ян», «валер'ян», «чортове ребро»), конвалія, горицвіт - рослини, відомі в народній медицині та визнані науковою медициною. Бойківське населення, щоб забезпечити себе і дім від всякої напасті, вирощувало валеріану у квітниках біля хати. Звичай цей у деяких селах зберігся до наших днів.

Широке застосування мав живокіст. Гуцули у відварі його кореня мили голову при болях ревматичного характеру. При переломах і синцях на тілі робили компреси з сирого потовченого кореня рослини.

Особливо популярним в народі був чистотіл, про що свідчить багатство народних назв (в Карпатах - «розтопасть»). Широке побутування мала лікувальна дія рослини як засобу від шкірних недуг — висипок, бородавок, лишаїв, грибка, плям на шкірі тощо. Ця властивість чистотілу була відома ще стародавнім грекам та римлянам. Користувались свіжим соком рослини, яким двічі-тричі на день змазували уражене місце; або міцним напаром, вважали, що останній менш ефективний. Рослина і зараз дуже популярна в народі. Крім згаданої лікувальної функції вона, як свідчать матеріали польових досліджень, вживається в Карпатах як ефективний засіб при хворобах печінки, жовчного міхура, жовтяниці та з метою профілактики й лікування раку.

Для лікування різних недуг використовували дерева. Особливою шаною і увагою оточували в Карпатах дуб — як дерево «чисте», «добре», «святе» . Листю його приписували цілющі властивості, корі — широку лікувальну дію. Знання про в'яжучі властивості дубової кори давало підстави використовувати її як хороший ранозагоюючий засіб — вживати для полоскання ротової порожнини при запаленні слизової оболонки, ангінах, болі зубів, внутрішньо — при розладах шлунку, поносах. В Українських Карпатах з лікувальною метою використовували і жолуді, які сушили, подрібнювали на порошок і курили в люльці при болі зубів (Турківський район Львівської області) та камбій, відвар якого пили при кашлі (Воловецький район Закарпатської області).

Цікаві дані маємо про різноманітні способи лікування липою. У відварі її кореня мили голову при болях різного походження. Таким самим відваром лікували очні захворювання. В цьому випадку лікування супроводжувалось і різними магічними діями. Ішли за липою до схід сонця, коли ще не проспівали півні, варили вночі тощо. В Карпатському регіоні (Сколівський район Львівської області) відвар з камбію липи на молоці вважався перевіреним засобом від ран.

З берези збирали сік, а з її бруньок робили настій для загоєння ран, лікування ревматизму. Березовий гриб - чага має протиракові властивості.

Аналогічну функцію мала бузина, рослина, пов'язана в народній уяві з різними віруваннями та повір'ями. Місце, де ріс цей кущ, вважалося оселею нечистої сили. Бузини не слід викопувати, бо постійно будуть докучати всілякі хвороби. За іншим повір'ям, викопування її кореня викликає судоми кінцівок, а спалювання — нариви на спині. Нею не можна бити худоби, бо та буде сохнути та ін . Але в той же час народна медицина широко використовувала цю рослину, знану в медичній практиці . Подекуди на Бойківщині (Сколівський район Львівської області) настій квітів бузини вважався ефективним засобом при ревматизмі та радикуліті. Його приймали внутрішньо, випиваючи дві-три склянки на день, а з запарених окропом квітів клали компреси на болючі місця .

Здавна перевіреним засобом при застудних захворюваннях була калина, готували її по-різному, так само і лікувалися неоднаково. Крім відвару ягід або сиропу, вживаних повсюдно, існували свої оригінальні суміші, в склад яких входила калина. На Бойківщині (село Мшанець Старосамбірського району) ягоди калини разом з часником додавали до горілки. Гуцули (село Яворів Косівського району) знали інший рецепт: на одну склянку води брали по ложці цукру, смальцю і ягід калини, все це кип'ятили. Одержана суміш була денною нормою, яку випивали за три рази перед їжею. В ряді місцевостей з лікувальною метою використовували листя, кору, корінь рослини. Гуцули свіжим листям гоїли рани, нариви, клали у вигляді компресів.

Досить популярною в народній медицині була шипшина ( свербигуз, дика ружа). Плоди цієї рослини дуже багаті на вітаміни А і С. В народній медицині бойків ця унікальна рослина мала широке побутування, чай з плодів шипшини вживали в кожній оселі, особливо при хворобах печінки та жовчевого міхура. (Будучи малим, я не знав іншого напою, крім з шипшини, особливо взимку - авт.).

Багатий карпатський край на хвойні дерева. На Бойківщині, в практиці народного лікування широко використовувалися сосна, ялиця та смерека. Відвар з бруньок смереки пили при застудних захворюваннях, болях горла, при ревматизмі робили ванну з бруньок. Сироп з молодих пагінців сосни, які пересипали цукром, був популярним ліком при астмі, кашлі, легеневих недугах. Ці препарати і зараз користуються популярністю в народі. Подекуди на Бойківщині, особливо на Сколівщині, при захворюваннях застудного характеру використовували так званий «вітамін», який готували з відвару пагінців сосни і цукру у співвідношенні: 1 л відвару - 500—600 г цукру. Ванни з хвойними шишками вважали заспокійливими. Живицею лікували сухоти, вживаючи її з гарячим молоком.

Добре відомий усім ялівець, як засіб при захворюванні нирок, в Карпатах вживали при найрізноманітніших недугах. У відварі його плодів або коріння мили ноги при подагрі, ревматизмі і тромбофлебіті. Настій плодів приймали від кашлю, виготовляли з них сечогінний сироп для дітей, пересипаючи їх цукром.

Часто в лікуванні вдавалися також і до плодових дерев. Помітне місце в народній фітотерапії займав горіх волоський, настойку, і лікер з якого вживали при болях шлунку і кишечнику. Відвар з перетинок, що міститься між частинами ядра горіха, вважався добрим засобом при підвищеному артеріальному тиску. На Бойківщині відвар кори у вигляді ванн вважався загальнозміцнюючим засобом . Цвітом плодових дерев лікували застуду.

Популярною в народній медицині українців була ліщина — ліска, лісковий горіх. На Турківщині користувалися лугом з попелу у виді примочок. Як внутрішнє вживали відвар при варикозному розширенні вен нижніх кінцівок.

Цілий ряд засобів лікування недуг за допомогою дерев мали і магічний характер, що несе на собі відбиток давнього культу дерев.

Помітне місце в народній медицині бойків займали ягоди- малина, чорниця (яфини), ожина, суниця та інші. Малина використовувалася при застудних недугах як потогінний засіб. При шлунково-кишкових розладах неперевершеною є чорниця, так-звані яфини. На даний час медичною наукою обґрунтовано лікування яфинами хворих на цукровий діабет. (Мама висушеним листям яфин зцілилася від цукриці- авт.).

Досить широко з лікувальною метою використовувалися овочі та інші рослини. Рослиною надзвичайно різнобічної лікувальної дії вважався часник. Це цінна лікарська рослина в народній медицині в багатьох місцевостях. Це, так звана, рослина-універсал, або панацея при різних недугах.

Ним натирали чоло і скроні при головних болях. В Карпатах часник був і зараз є популярним ліком при підвищеному тиску крові. Він вважався добрим глистогінним засобом. На Гуцульщині відвар часнику рекомендували п'яницям після перепою. Найпоширеніша лікувальна дія часнику — протизапальна. Часник був незамінним при захворюваннях застудного характеру. Населення північної Бойківщини знало свій рецепт: у глиняній мисці розтирали кілька головок часнику, додавали трохи цукру, підсмажували, потім додавали ложку смальцю і трохи спирту або горілки. Одержану суміш доводили до кипіння, пили гарячою. Такий напій вважався ефективним засобом від кашлю.

Таке ж різностороннє застосування мала цибуля. Скрізь на всіх територіях її вживали як дезинфікуючий засіб, багатий на фітонциди. Велику роль відводила народна медицина моркві. Вона дуже багата на вітаміни і мінеральні солі. З зернових культур в акушерській практиці на Бойківщині широко використовували овес, з якого робили так звану суху пару, над якою гріли породіллю.

З технічних культур універсальним засобом, вживаним при багатьох хворобах, був льон. Льняну олію використовували для мазей і втирань при шкірних захворюваннях, разом з попелом — при опіках, рекомендували внутрішньо як проносне. Відвар льону як обволікаючий засіб вживали при захворюваннях шлунку. Нагріте льняне сім'я застосовували як припарки. Льняне полотно — як перев'язувальний матеріал. А льняна сорочка зігрівала душу і тіло.( Часто згадується мені технологія переробки льону – авт.).

А як можна було обійтись без таких пряних рослин, як кріп, кмін ? Ці рослини мали властивість збуджувати діяльність травного тракту, стимулювати апетит. Вони мають вітрогонний ефект у маленьких діток.

Розглянутий матеріал дозволяє зробити висновок про значне місце та широкий арсенал ліків рослинного характеру в практиці народного лікування.

Лікувальні засоби тваринного походження

Продукти домашніх і диких тварин, птиці, риби, комах, бджіл та окремі тваринні організми споконвіку знаходили широке застосування в практиці народного лікування. Зумовлювалося це, з одного боку, багатовіковим досвідом, вивченням їх дії на організм, з другого — ілюзорними уявленнями про життя і смерть, про здоров'я і хворобу.

Найраціональнішу основу мало лікування молоком та багатьма молочними продуктами. В місцевостях, де тваринництво було основним заняттям, молочні вироби застосовували з лікувальною метою значно ширше. Так тепле пряжене молоко пили і клали з нього компреси при застуді, особливо дитячій. З нього робили примочки до ран від порізу та укусу. Для лікування очних захворювань прикладали компреси з кислого молока, ним промивали рани, болячки; воно, як свідчать численні етнографічні матеріали, протидіяло укусові гадюки. Скисле молоко, що зберігалося в глиняному горшку, жентиця ефективно діяли при різного роду кишкових розладах (закрепах), особливо в літніх людей. Жентицю також використовували при травмах тіла, набряках та опіках. Досить корисним в дієтології залишається козяче молоко, а при легеневих недугах - овече.

Лікування кобилячим молоком, або кумисом, на Бойківщині, на жаль, не знайшло широкого застосування.

Свіжу сметану скрізь застосовували при гнійній висипці, золотусі, наривах, опіках. Використовувалося молоко також і для приготування різного роду натирань, масел та інших сумішей. На Бойківщині зафіксовано так званий метод «пущання масла». При сильних болях голови щільно обв'язували голову хусткою, розтоплене масло капали на тім'я і розтирали. Іноді у масло додавали інші компоненти. В центральній частині краю хворих довготривалими болями невідомого походження лікували, капаючи на тім'я і розтираючи масло, перетоплене з горілкою . Метод цілком виправданий, такий своєрідний масаж у ряді випадків викликав позитивну дію на хід хвороби. (Згадується мені, що часто таким методом зцілювався мій дідусь- авт.).

Широке застосування на бойківській території мали й інші тваринні жири — свинячий, собачий, борсучий, ведмежий, гусячий, їжаковий та інші. Всі вони вважалися добрими ранозагоючими засобами, ними розтиралися при застуді й ревматизмі, їх вживали внутрішньо при запаленні легенів, астмі та туберкульозі. Найбільш популярними були борсучий, собачий, ведмежий жири.

Не можна не відмітити доцільності використання жовчі, вживаної, до речі, і науковою медициною, яку використовували, в основному, як зовнішній засіб. Це у виді зігрівальних компресів та як ранозагоючий засіб, дуже часто з іншими компонентами. В більшості випадків, використовувалася свиняча жовч.

На центральній Бойківщині, населення вдавалося до ряду охоронних засобів, щоб оберегти сім'ю і господарство від гадюк та усякої нечисті. У квітниках садили зілля з гострим специфічним запахом — любисток, полин, валеріану. З цією ж метою хату на Великдень обсипали свяченою сіллю тощо.

Значно рідше в народній медицині використовували засоби мінерального походження. Серед останніх, якими користувалися карпатці, були сіль, сода, крейда, нафта, різні мінеральні грязі. (Згадую нафту з гірким присмаком, яку бабуся заставляла пити при глистах - авт.). З функцією магічної дії згадуються різні метали: мідь, залізо, олово. Сіль і на сьогоднішній день має широке застосування ( для полоскання горла, соляні ванни, припарки та теплові компреси).

Суттєве місце в народній медицині бойків відігравала фізіотерапія. До неї відносилися різного роду купелі, компреси, застосування холоду та тепла, тощо. При застудних хворобах робили холодні окутування. З цією метою льняну тканину намочували в дуже холодній воді, відтискали, загортали в неї хворого, добре його вкривали, іноді в ноги клали розпечену цеглину. Так витримували півтори-дві години. Торфові грязі використовували для лікування ревматизму та інших недуг.

Вдавалися також на Бойківщині і до псамотерапії – лікування піском, не дивлячись на обмежені залягання запасів піску в Карпатах. Особливо використовували вказаний метод при недугах периферичної нервової системи та суглобів. Метод базується на глибокому прогріванні тіла людини.

Досить популярними при застудних хворобах були банки. Іноді використовували кроваві банки, попередньо надсікаючи шкіру, чи прикладаючи п’явки.

Широко вдавалися бойки також до різних магічних дій, використання при недугах різних предметів. Наприклад, добре збереглися в моїй свідомості ставлення горшка на живіт, або злизування переляку зі скронь. Широке розповсюдження мали методи викачування яйцями, або носіння червоної нитки на китиці, та багато-багато інших способів, які мали певні успіхи в народній медицині бойків.

Таким чином, знання і засоби народної медицини бойків не повинні бути забуті. Вони повинні слугувати дороговказом для більш глибшого вивчення народної медицини в цілому. Тут потрібний комплексний та системний підхід, тісна співпраця як народного етносу так і наукової медицини.

Ярослав Пузич, кандидат медичних наук


Схожі матеріали :

Категорія: Статті | Додав: Admin (23.12.2012)
Переглядів: 8161 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 3.3/3
Всього коментарів: 3
0
3 пані Аня   (16.06.2015 13:58)
Болезнь рожа (рожистое воспаление) – Причины - Симптомы заболевания - последствия | Народное лечение
Болезнь рожа – инфекционное заболевание, внешними проявлениями которого является прогрессирующие поражение кожи. Причина болезни рожи – проникновение стрептококка через поврежденную кожу.

Ефективне лікування бешихи (спалювання рожі) поєднаним методом спалювання та уколів внутрім'язево Cefobocide під наглядом лікаря-хірурга у місті Львові (район Сихова). Добирання маршрутками № 4а, 32, 46, 53 до кінцевої зупинки Санта-Барбара. Навики дістались від бабусі. Результат досягається за 7-10 відвідувань (днів). Залежить від наполегливості лікування.
Контактний телефон:
+38 032 2227860 пані Аня, місто Львів
+38 098 2905728 Київстар

0
2 Олег Вайда   (02.01.2013 11:05)
Дякує авторові за статтю. Дуже пізнавальний матеріял.

0
1 Victor   (23.12.2012 12:36)
Цю статтю варто поставити в основу нової рубрики й додавати сюди інформацію про лікування різних недугів. Думаю, що кожен з нас має якийсь певний досвід, або поділиться народними рецептами в лікуванні недугів. Досить часто чув, коли в лікарню привозили людину й там не могли дати їй ради, то посилали до народних цілителів. Але було й таке, коли посилали до цілителів, а ті, надіючись на свій досвід, доводили людину до смерті. Як сказав один відомий гуморист, хвороби діляться на два види, ті що лікуються й ті, що не лікуються. Ті, що лікуються – проходять самі, а ті, що не лікуються – хоч би що робив і які гроші платив цілителям – все рівно помреш. Звісно це жарт, бо всяку хворобу, якщо не лікувати, то наслідки будуть плачевними, ба, навіть невиліковну хворобу лікують, надіючись на одужання, або ж хоча полегшують страждання.

Із свого досвіду хочу поділитися ось такою інформацією. В статті розповідалося про те, як в нашестя епідемій в хатах курили димом з ялівцю. Якось, під час сильної епідемії грипу, мама розповіла мені, як у них окурювали хату ялівцем, щоб знищити всяку вірусну заразу. Пішов я в ліс, нарізав гілочок ялівцю, - з ягодами і без ягід. Ялівцем без ягід окурював хату по кілька раз на день, а ялівець з ягодами запарював і ми з сім’єю робили інгаляції, готував чай, настій використовував для обмивання тіла, полоскання волосся голови, ванни. По кілька ягід пережовував у роті для укріплення зубів. Коли б ми провели дослідження, то виявили б, що люди, котрі жили в курних хатах, хворіли набагато менше. Чому? Тому що дим має здатність нейтралізувати віруси, а крім того, він відкриває пори шкіри й знищує на ній колонії бактерій. Досить часто, коли ми з друзями варимо в лісі чаї з трав, то потім накладаємо на вогонь сирих смерекових гілок і сидимо кілька часу в диму. Дихання хвойним димом очищає бронхи від слизу. Після димових ванн, міцного карпатського чаю, мирних бесід про життя в Бозі, насолоди природою – храмом Божим, повертаєшся до своєї домівки, несучи туди частинку земного раю.


УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.