Неділя, 17.02.2019 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Статті

Волосате − таємниче село без таємниць

Церква Великомученика Дими-
трія у Волосатому

Село Волосатий (народна назва) завжди було огорнуте для мене якоюсь містикою. Найвіддаленіше село в Бескидах під Тарницею, де нині сходяться кордони України, Польщі та Словаччини. Людей з Волосатого я найдовше розшукувала в Україні. Про Волосатий читала солідні наукові праці в «Літописі Бойківщини» та згадки в працях Р. Райнфуса. Старі люди згадували про ориґінальність строїв і мови волосатівців, а науковці – про живучість старих звичаїв у цьому закутку. Хоча траплялося й багато розвідок, які, як виявилося пізніше, небагато спільного мали з реальністю. У Польщі історики писали, що село винищили німці. Або припускали, що люди звідси якось загадково зникли. В Україні ж про Волосате не згадували довго. Аж поки родовід з Волосатого приписали Іванові Франку, і наостанок – переписали його історію до невпізнання.

Перша згадка про Волосате (офіційна назва) як про село Woloschatka датоване 1565 роком. Як більшість поселень у Бескидах, воно було засноване за волоським правом. Село розляглося над потоком Волосатим біля перевалу, який віддавна називали Бескид. До 1772 р. село належало до королівської власності. Вихідці з Волосатого досі згадують, що їхнє село входило до королівства, а предки були королівськими селянами, а не кріпаками в пана.

«У нас колись давно князі жили. А один князь був з таким довгим волоссям, і кажуть, що то на його честь назвали село Волосатим», – розповідають старожили. Бойківська письменниця так характеризувала населення Волосатого: «Князі з родовими гербами і печатками живуть там, не знаючи грамоти, наче сумні окази природи…»

Положення далеко в горах поблизу перевалу Бескид сприяло тому, що в ХVІІ і ХVІІІ ст. Волосате вважалося одним із центрів «бескидництва». Розбійники з угорської сторони йшли через село, щоб далі в глибині Галичини займатися грабунками й розбоями. У часи Хмельниччини селяни з Волосатого разом із селянами з інших бойківських сіл під проводом Федора Факаша з Руського взяли участь у нападі на двір Височанських у Борині коло Турки, де переховувалася шляхта після втечі від козаків.

Що цікаво, Волосате, на відміну від інших гірських сіл, аж до ХVІІІ ст. належало нащадкам засновника села князя Тимка Кобриновича. Як родині, яка не належала до шляхетської верстви, так довго вдавалося утриматися, лишається загадкою. Як згадують старі люди, поляків у Волосатім не було. Ще одна цікавинка – особливий спосіб забудови села, відмінний від усіх сусідніх сіл. Тут були хутори по 6–10 хат поруч одна з одною, у яких ґаздували господарі з одного роду. На цьому культурні особливості не закінчувалися. У Волосатому до вибуху ІІ Світової війни зберігалися архаїчні звичаї. Наприклад, чоловіки тут мали подовжене волосся, яке мастили маслом і заплітали у дві коси, а померлого везли на санях, запряжених волами, незважаючи на пору року. Відгодівля волів була найприбутковішим заняттям в цій частині Бескидів, а самі воли були такої якості, що купувати їх приїжджали купці з Західної Європи.

Ганна Біганич, яка народилася 1926 р.у Волосатому, згадує, що в селі всі роботи виконували волами: «Коней на все село було, може, пар п’ять, не більше. Волів три літа годували, потому продавали на ярмарку в Літовисках. Продав – маєш гроші, маєш за що купити нафту, сіль, цукор».

Село, яке уважалося архаїчнішим і консервативнішим за інші, ближче до середини ХХ ст. також не оминули зміни. «Молоді люди верталися з праці в Німеччині і на сіножаті вже хотіли будувати нові хати, з коминами. У нас був громадський ліс такий великий, як у жодному другому селі. Як хто хотів будуватися – брав з того ліса дерево, красні ялиці».

– Ким уважали себе люди у Волосатому? – запитую Ганну Біганич.

– Старі люди казали – русини. А потім, перед війною, прийшов у село вчитель із Закарпаття, Іван Кедюлич. Він розповідав про історію, про козаків. Багато наших хлопців ходили воювати за Карпатську Україну. Багато там людей погибло. Але поляки не називали нас українцями – тільки русінє. Дуже добрий учитель Кедюлич був. Мама споминала, що коли пісні українські співали – то треба було хату закривати, щоб поляки не чули. А коли мама для братів стрічки українські купила в кооперативі в Літовисках – так само ховали від поляків.

Без суду і слідства

З Г. Біганич сидимо на порозі її хати в Миртюках біля Стрия. З минулого оповідачка повертається до сьогодення і каже, що вже овдовіла, бо ж чоловік був значно старшим.

– Мені було 16 років, коли німці забрали єдного брата на війну, а другого – на роботу. Старі плакали, не давали, але знаєте, що тоді сльози вартували… Аж тут прийшли з папір’ям – їхати й мені до праці через 2 місяці. А він, небіжчик, той мій Біганич, прийшов і вітцьови каже так: що, нанашку, і третю дитину віддасте німцям? А вони жили так близько, поле мали-зме рядом.

– А Ви що на це? Як він був на 14 літ старший від вас…

– Дівко моя, хто ня питав??? Хто там ся інтересував, що я думаю, кого я люблю, кого жду. Тато приказав – так мало бути… Віддали ня за Біганича. Така судьба.

– Тож на час виселення були вже ґаздинею, з мужем.

– Ні. З синочком на руках йшла-м. А мужа забрали. Аж в Якутію. Надійшла облава, москалі, но, увиділи на подвір’ї – так забрали. Сказали, що бандерівець. Без всяких доказів. Він уже з Якутії найшов, приїхав до нас, продали ми ту маленьку польську хату, щоб мати гроші на дорогу, і поїхали за 12 тис. км у Якутію, щоб жити вже разом, як сім’я. А через 2 роки чоловіка звільнили, і ми вернулися в Україну. За гроші, які там заробили, купили в Миртюках знову маленьку хатину.

Подібні життєві історії мають багато родин з Царинського, Берегів-Горішніх, Дверника, Ступосян, Бережків, Кривого, Струбовищ, Ветлини, Смерека. Тож напрошується питання: чому без суду і слідства забирали мирних селян у селах бескидського трикутника 1944 р.? Чому без доказів оголошували всіх чоловіків працездатного віку злочинцями? Щоб нагнати страх і легше було тримати в покорі гірські села? Щоб підірвати селянські господарства, а відтак їх легше було схилити до виселення? Щоб чоловіки не поповнювали в майбутньому лав УПА? Волосате – село над Буковим Бердом, де наприкінці літа 1944 р. командир Рен (Василь Мартин Мізерний) проводив вишкіл вояків свого куреня. Контакти з партизанами волосатівці мали аж до самого виселення. Ганна Прядка згадує: «Хлопці з лісу часто до нас приходили. Їсти їм треба було дати, не раз ночували, попрати з них треба було. Ранених приносили – мусили виходити. До моєї баби якось принесли раненого, око му вибили. Він оженився пак з брата дочкою. Все нам казав: ви ня від смерті спасли. Був із Гребенова, з горів на Сколівщині».

«Поляки казали йти в один бік – а ми пішли в другий…»

Поголоски про виселення пішли після того, як перенесли фронт. Г. Прядка згадує: «Ще ся війна не кінчила – а вже говорили нашим людям, би ся забирали. Ба, та хто би своє лишав? А в 46-му вже силою взялися…»

Г. Прядка, яка народилася у Волосатому 1928 р., а тепер також живе у Миртюках, говорить, що спочатку польське військо взялося за сусідні села: «Спершу вигнали Устрики-Горішні, Береги-Горішні, Царинське… Просто з хиж людей поляки вигнали, гнали дорогою, худобу забирали, маєток… Наші ся тримали до останнього. Старші як увиділи, що нема ради, мусили думати: як відійти без втрат і так, би домів ся потому вернути… Бо ми чули, що дорогою поляки все в людей забирають: і худобу, і все. А ми перейшли самі – у нас ніхто нічого не забирав. А ті, яких вигнали, ті прийшли голі. Все у них повідбирали, навіть худобу».

Своїми спогадами ділиться і Г. Біганич, донька Івана, 1926 р. н.: «Нам казали лишати село і йти через Лісько, але без транспорту. Наші хлопці пішли, договорилися з руськими пограничниками. Якось вони то позволили, але сказали: „Ви так уночі виганяйте худобу, переходьте уночі”. Від нас було 15 км до того місця, де стояли польські пограничники. Поляки казали нам йти в один бік, а ми пішли в другий. Тоді вже увечері ніхто худоби до хати не гнав, ціле село гнало під границю, під Лубню прийшли вже з худобою. Хто мав бики – той запрягав, хто в руках ніс свій маєток. Тоді люди так багато всього не мали… Хто що міг, те й забрав, а решта все тако ся лишило. Кросна лишили, упряж, борони, плуги… Навіть образи в хаті. Сусід тільки колеса в криницю покидав, думав, що ся вернемо…»

Церква Великомученика Димитрія, збудована 1837 р. в бойківському стилі, стояла неушкодженою, коли люди покидали село. Г. Прядка досі жалкує за залишеним у Волосатому: «В селі залишили все – хати цілі, церкву. Навіть кури лишили, бо як їх візьмеш? Люди в Лубні казали, що ще тиждень чули, як когути піяли. Лубня тягнулася не більше, як на 2 км. А наше село мало 7 км довжини. Церква наша стояла, а потім, кажуть, все спалили. У церкві ми залишили все, як було. Закопали дзвін, чашу…».

«Куди б не пішли – ніхто і ніде нас не ждав»

Отже волосатівці в червні 1946 р. самі перейшли кордон між Польщею та СРСР – тільки зробили це самостійно і в іншому напрямку. Прийшли через Карпатський перевал з худобою і майном до тих, хто був найближче і кого знали найкраще – в Лубню, перше поселення за Бескидом. Проте в невеличкому закарпатському селі не могло облаштуватися понад тисячу несподіваних гостей, тим більше без дозволу влади. Про становище волосатівців на Закарпатті знали навіть у Кремлі. Прокуратура УРСР на підставі повідомлення виконувача обов’язків прокурора Закарпаття Минька 6 липня 1946 р. передала самому секретарю ЦК КП(б)У товаришу Хрущову спецінформацію під назвою «Переслідування польськими реакціонерами і бандами українців-переселенців». В документі, який зберігається в Центральному державному архіві громадських організацій України, йдеться про таке: «На перетині державних кордонів Чехословаччини, Польщі і СРСР наш державний кордон перейшли 1500 громадян, українців за національністю, з яких близько 200 родин з майном та рогатою худобою, але без продуктів харчування. Реакційні польські кола та бандерівці застосовували до цієї групи українців насильство та репресії, створювали важкі умови та перешкоджали їхньому переселенню на територію УРСР. Відтак переселенці змушені були пробиватися в СРСР через гори. Продовольче становище цих переселенців, зосереджених у с. Ставне, дуже важке. Їхня худоба не забезпечена кормами, люди живуть під відкритим небом». На документі є резолюція Нікіти Хрущова від 24 липня 1946 р., адресована товаришам Старченкові, Рудницькому і Варшавському: «Прошу розібратися і вжити необхідних заходів з надання допомоги. Варшавському надати мені детальну довідку».

Допомога ця виглядала так: людям наказали в супроводі радянського війська рухатися в напрямку залізничної станції міста Самбора, а вже звідти їх чекало розподілення по населених пунктах тодішньої Дрогобицької області.

Василь Прядка, 1929 р. н., мешканець Моршина на Львівщині, певен, що Хрущова інформували неправильно: «Не було так, що ми хотіли йти в Україну, а партизани нам не давали! Було навпаки: ми йти не хотіли, і партизани не хотіли. А поляки нас все одно би вигнали!».

З дитиною на руках дорогу долала 20-річна Г. Біганич: «До Самбора ми йшли пішки. Хто мав малі діти, той на фіру їх притулив один до другого. Що їли? А так, хто що міг. Стали десь, палили вдень, щось варили. Потому довго сиділи ми в Самборі, бо не знали, де нас розподілити. Аж приїхав один представник і сказав нам сідати у вагони. І так нас розвезли кого куди. Когось на Стрийщину, когось ще далі. Нам казали: в такому селі стільки і стільки родин може лишитися. У Ланівці багато наших людей, у Довгім…»

Пережила своє і родина В. Прядки: «Дорога наша була довга і трудна. Сиділи спершу в Лубні. Пак йшли, їхали фірами до Старого Самбора. То далеко, в дорозі ми ночували… Звідти вже нас до Стрия направили – їхали у вагонах для худоби. Направили людей у такі села коло Стрия: Миртюки, Угерське, Добрівляни, Покиничі, Лисятичі, Станкове, Довге, Лисовичі. У Лісовичі направили 16 родин. Татові дали не хату, а лише половину. Хата була на 2-х господарів, у хаті тісно, в стайні – нема місця, почалися сварки, крики. А було й таке, що троє ґазд жили під одною стріхою».

«Вірили, що вернемося»

Про перші роки на Стрийщині Г. Прядка згадує зі сльозами на очах: «Прийшли ми в Ланівку, колишнє німецьке село. Загнали нас до школи. Ціле літо ми готували надворі, як цигани. Спали на протягах. А місцеві нам казали, що ми прийшли ту з доброї волі, що не мали з чого в горах жити. А ми би ліпше в гори йшли з нашою худобою. Але нам не можна було йти ні в Турку, ні в Старий Самбір, а тільки дальше – у Стрийський район».

Хоч польські родини виїхали, проте до приїзду людей з Бескидів уже були засаджені звільнені земельні ділянки. Г. Біганич зізнається, що було нелегко: «Ми приїхали вже по Зелених святах. Поля нема. Вже все засіяне-засаджене. А жити треба було… Пішли в найми до місцевих, трохи зерна нам виписували. Полем наділили аж на наступний рік, в 47-му.».

Г. Прядка з Миртюків згадує: «Три роки ми сиділи без хліба. А тільки зложили-зме пшеницю, жито – все в колгосп забрали – коні, воли, вози. Знову жебраків з нас зробили». Г. Біганич розповідає, що згодом люди старалися більше йти працювати до міст: «Я 30 років працювала на суконній фабриці в Стрию, брат робив на підприємстві скляних виробів».

Частина молодших волосатівців вже з Галичини поїхали у східні області України. Головною причиною називають брак житла. «І як вже така біда настала, що жити не мали-зме з чого, жили по 2-3 родини в одній хаті, і ніхто нам нічого не обіцяв навіть, тоді вже декотрі молодші люди зголосилися їхати на східну Україну. А старші лишалися, бо дальше вірили, що будуть ся домів вертати. Ми поїдемо, ми ще поїдемо! Я сама довго вірила… Подумаю, згадаю – і легше на душі», – витирає сльози Г. Біганич.

Зі спогадами про Волосате прокидалися, і з тими ж спогадами лягали спати. Підтверджує це й В. Прядка: «Земля наша у Волосатім була дуже нездала. Вийду з татом у поле орати – плуги ся ламають об камінь. Трудно було. Тому більше годували воли, вівці тримали… А як пригнали нас ту, тато все казав: хочу домів, коби домів піти… Все си так приповідав. Що ліпше бути голодним, босим-голим, але бути вдома! Наші люди нігде ся з тим не змирили, що їх вигнали! Як умирали, то кричали, що хотять вдома вмерти, навіть вмирати тут не хотіли…»

«Мало хто з наших дітей був у Волосатім»

Старалися й дітей відповідно виховати: «Тато все мі казав, би ся женити зо своєю. Тільки так! Бери свою – тямиш, яке там поле ся лишило, аж де далеко межа била! Все так казали наші люди з Волосатого, бо все домів хотіли йти. На те своє каміння»… Колись Волосате було славне тим, що неохоче віддавало свою моложаву до інших сіл. Мешканці Царинського і Берегів-Горішніх згадують, що посватати дівку з Волосатого було не так легко, як в інших селах. «Ми відразу тих волосатівців спізнавали всюди – вони мали запаски чорні, а в наших тільки білі. А в бесіді мали слово «лем», якого ми не вживали (Волосате – крайнє село, де вживали «лем», яке вони принесли із Закарпаття, де села не лемківські, а говірка була бойківська (за проф. Панькевичем), але там теж уживали «лем»…. Тому всі довколишні села з цього сміялися, коломийки про це були – Н. К.). Велике там село було, вони не любили, як чужі сватали», – згадує 80-річний Дмитро Джула, уродженець Дверника над Сяном.

Та примусове виселення знищило не один звичай, розбило не одну любов. Г. Біганич пояснює, чому волосатські дівки не витримали конкуренції: «Тут дівчата були багатші, з багатших родин, та й наші хлопчиська на то ся потішали».

В. Прядка також тата не послухав і взяв за дружину дівчину з Ходорівщини. На життя не нарікає: «За совітів наші люди всі мали роботу, гроші мали. Молоді хати собі нові будували. Доґаздувалися до всього, але місцеві не вважали нас рівними собі. Так було всюди. А діти наші виросли і розійшлися по світі. Вже їм ніхто в очі не коле: хто такий, чого-с ту прийшов? Але у Волосатім мало хто був, може, ще колись будуть цікавитися».

Не може забути образи і Г. Прядка: «А як ми могли забути, що ми нетутешні? Нам про то все нагадували! Тут один казав нам: най переселенці в автобус не сідають. Не хотів їхати з нами в однім автобусі. Тут хочеш – а не забудеш».

Кілька років тому виселенці з Волосатого та їхні нащадки створили на Стрийщині осередок товариства «Надсяння». За сприяння Володимира Середи організували поїздки на рідні землі. Відвідали Волосате, знайшли цвинтар і місце, де стояла церква. А в селі Ланівці біля Стрия з ініціативи нащадка виселених з Волосатого Василя Гриба встановили пам’ятний знак про вигнання.

Кілька років тому відійшла у засвіти Г. Біганич. В. Прядка мешкає в Моршині і підтримує контакти зі своїми земляками, розсіяними по всій Україні.

Від Волосатого залишилися тільки підмурівок церкви, цвинтар з кільканадцятьма надгробками і чотири придорожні хрести.

У Державному архіві Львівської області зберігається документ про те, що мешканців Волосатого зі Ставного на Закарпатті до станції Стрий радянські органи влади відправили 19 червня 1946 р. В довідці міститься детальний перелік людей і майна: 250 господарств, 1049 осіб, 19 коней, 522 корови, 38 кіз та овець, 90 возів. Колону супроводжував солтис Лука Войтко.

Наталя Кляшторна

***

Примітка від автора

Матеріали про Волосатий я почала збирати понад 10 років тому. Не ставила собі за мету, але так виходило, що вихідців з цього села знаходила від Львівщини до Солнцева під Донецьком. Не поспішала з публікацією, бо чекала на письмові спогади. Повернутися до теми Волосатого змусила публікація Василя Мулеси, голови закарпатського товариства «Лемківщина», у газеті «Новини Закарпаття», розміщена також на одному з провідних закарпатських сайтів. Назва матеріалу говорить сама про себе: «У квітні 1947-го Волосате накрила ніч, за якою не настав ранок…».

Важко повірити, скільки неточностей і навіть грубих помилок може містити невеличкий допис… Вважаю за потрібне з’ясувати бодай найсуттєвіше, інакше в читача складеться хибне уявлення про події у Волосатому. Цитую: «Саме на першому етапі акції «Вісла», який тривав у квітні-травні 1947 року, відбулося виселення українців у повіті Сянок, до якого й належало закарпатське село Волосате», – пише В. Мулеса. Для того, щоб виселення волосатівців виглядало більш переконливо, навіть розмістили план-карту з зображенням стрілками переміщення до берегів Балтики та до німецьких кордонів. Шукайте там волосатівців зі свічкою чи з лупою – але не знайдете! Бо якби польські чи радянські війська відправляли їх на північ Польщі 1946 р., цей випадок уже давно був би відомий. І тоді польським краєзнавцям не довелося б розповідати «мілоснікам Бєщад» моторошні історії про винищення села німцями за те, що не приймали німецьких кен-карт з літеркою U (українець) або таємниче зникнення гірської громади в невідомому напрямку. Так само, про Операцію «Вісла» 1946 р. історія нічого не знає! Генерала Масора теж не було – відомо про Моссора.

По-перше, виселення Волосатого відбулося не 1947 року і не в рамках Акції «Вісла». Волосатівці покинули своє село 1946 року, як і більшість мешканців Бескидів, вигнаних у радянську Україну. По-друге, Волосате ніколи не належало до Сяніцького повіту, а входило до Ліського повіту. Навіть зараз у паспортах волосатівців у графі про місце народження зазначено: село Волосате Лісківського повіту, Польща. Лише в роки німецької окупації село перебувало у дистрикті Сянік. Але німці пішли ще 44-го.

Раніше український публіцист Роман Кабачій кепкував над «Віслою в степах України». Тепер час згадати про Віслу – притоку закарпатського Ужа. Висновки про те, що приналежність села до Закарпаття визначалася розпорядженнями генерала Шухевича, виглядають, наче зі збірок гумору. Чеська влада не могла направити Івана Кедюлича у Волосате, бо це село було на галицькому боці. Це ріка може змінити своє русло, але Карпатський перевал, як відомо, стоїть непорушно уже тисячоліття. Навіть дивно, що жоден редактор не помітив такого очевидного блуду.

«Під Бескидами панкували червоно-білі вовки. Цілий день й цілу ніч вони … знаходили в спорожнілих дворах хіба що голодних курей, гусей, блукаючих кіз, недоєних ревучих корів»… Мушу й тут виправити автора – корів та кіз волосатівці забрали з собою. А спів когутів у Лубні та Стужиці чули ще майже тиждень…

«Люди вмирали по дорозі від голоду, холоду, хвороб», – пише В. Мулеса. Натомість жоден з моїх інформаторів не повідомив бодай про один такий факт. Дякувати Богу, ніхто з волосатівців не вмер у дорозі.

Твердження, що «рішення про те, що село Волосате буде спалене, приймалося у Варшаві й Москві», так само не підтверджується жодними відомими на сьогодні документами чи свідченнями. Також не відповідає дійсності описана картина зі Своріняками. Мало того, що в селі не пам’ятають такого прізвища. Описана сцена не могла відбутися хоча б тому, що поляки не виганяли волосатівців, як ми вже знаємо, а волосатівці діяли на випередження. Також не зафіксовано факту, що поляки палили село відразу після того, як застали його порожнім. Принаймні жоден інформатор цього факту не підтвердив. Навпаки, В. Прядка згадує, що з Лубні деякі молоді чоловіки ще переходили кордон у знайомих місцях, намагаючись взяти залишені вдома речі. При цьому жоден з них не розповідав, за словами В. Прядки, про спалене село.

Підсумовуючи, хочу наголосити лише на одному. Як ми можемо нарікати на неуважність журналістів, які висвітлюють події 40-х років, якщо навіть голови товариств дозволяють собі писати про ці добре знані в середовищі виселенців теми з такими неприпустимими огріхами? Чи серйозно виглядатимуть наші оцінки (не кажу вже про звинувачення), якщо заплутаємося в трьох соснах: не знатимемо точно де, коли і чиїми руками творилися злочини? Не узагальнюймо кривд, не шукаймо спільного знаменника там, де важливі деталі. Не лінуймося почути живі свідчення, поки ще не пізно. «Луни в Бещадах» напишуть і без нас.

Наталя Кляшторна


Схожі матеріали :

Категорія: Статті | Додав: Admin (06.07.2015)
Переглядів: 1319 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
0
1 Victor   (10.07.2015 07:35)
Дякую за цікаву статтю.

Ім'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Всі смайли
Код *:
Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.