Середа, 23.08.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Твої люди, Бойківщино !

ЗАГАРТОВАНИЙ ЧАСОМ, НЕСКОРЕНИЙ ДУХОМ

Того дня восьмикласник Олексійко Ярута проснувся рано -з першими променями сонця. Бо треба було йти на толоку, підносити воду - будували односельчанину хату. Така традиція здавна існувала в його рідному селі Павлівки, що на Сумщині, - усе робити гуртом, усім селом.

Йшов 1941-й рік. Серед людей гуляли чутки про війну, але жителям Павлівок здавалось, що вона ще десь дуже-дуже далеко від них. Ніхто й віри не йняв, що чорна вість цієї страшної чуми уже летіла до їхнього спокійного краю. О 12 годині дня по сільському гучномовцю оголосили - почалася війна. Хлопчаче серце, як і всіх, хто був з ним на будівництві, охопив страх. Толока так і не закінчилася. Робітники в паніці та тривозі розійшлись по домівках, а там вухами павлівчани прикипіли до приймачів. Вночі оголосили, що фашисти бомблять Київ. Наступного дня військкомат почав роздавати повістки - розпочалася мобілізація до війська.

- Ну а нам, молодим, 15-річним юнакам, що залишалось робити? Пішли в місцевий колгосп - замість тих, кого мобілізували на війну. Повністю запряглися у роботу та працювали не покладаючи рук зранку до вечора, - згадує сьогодні добре знаний на Турківщині ветеран війни і праці Олексій Ярута. - Згодом, з приходом осені, в Павлівки зайшли німецькі окупанти і почалося життя під суворим наглядом поліцейських та місцевого старости. Для молоді найстрашнішим було те, що стали влаштовувати облави на хлопців та дівчат для відправки їх на примусові роботи у Німеччину.

Але Олексію, на щастя, тричі вдалося сховатися і уникнути остарбайтерства. Рівно через два роки, у вересні 1943-го, село було визволене від окупантів. Хтось залишився вдома, а декого мобілізували до війська. З відновленням колгоспу Олексій повернувся на свою попередню роботу. У колгоспі працював ще рік, одночасно проходячи всеобуч для молодих юнаків - військову підготовку. Після чого, в 1944 році, йому теж прийшла повістка йти захищати Батьківщину.

- Коли нас, сільських хлопців, проводжали на фронт, пам’ятаю, мама підійшла до мене, обняла і сказала такі слова: «Синочок, настала й твоя черга іти захищати рідну землю. Брат твій старший загинув при форсуванні Дніпра, а батько твій мобілізований на роботи у Донбасі. Тепер - твоя пора. Іди -захищай, а я буду щоденно за тебе молитися Богу, щоб повернувся живим та з перемогою», -згадує ветеран. - І ми, молоді, без паніки, без страху, а навпаки - з якоюсь великою охотою, досить патріотично налаштовані, йшли до війська. Потрапив я під кінець війни на Перший український фронт у 52-у армію, в стрілецький штурмовий полк, який готували до штурму німецької столиці. На підступах до Берліна йшли важкі, запеклі бої. Саме там мене у першому ж бою поранило, далі було лікування у польовому шпиталі. Так, що Берлін я уже не брав. Згодом наш полк скерували на визволення столиці Чехії. І я день Перемоги уже зустрічав у Празі. Це був дуже знаменний день для мене. Радість перемоги - для усіх! Хто міг стріляти, салютуючи, - стріляв, що могло дзвеніти - дзвеніло, хто міг співати - співав, хто міг - танцював. Це була невимовна радість, кінець смертям, надія на повернення до рідного дому.

Та не так сталося, як гадалося: про дім Олексію довелося зразу ж забути. Спочатку стали демобілізовувати старших солдатів, а таких, як Олексій, ще залишили на рік служити.

- Де будемо дослужувати - не повідомили, - розповідає далі мій співрозмовник. - Посадили без зброї, без нічого, в ешелони і відправили в незвідану дорогу. Згодом дізналися, що у Владивосток, але це була не остаточна точка, бо потім пароплавом через море нас доставили на Чукотку Вийшовши на сушу, було таке відчуття, наче земля під ногами коливається, бо ж 12 діб пливли. На березі нас зустріли каміння і мох, лише трохи далі виднілись розгорнуті американські палатки. По тих палатках, місткістю на 50 осіб кожна, нас і розселили - на карантин. А щоб тепліше було спати, зробили підстилку з дрібного каменю, якого наносили у плащах, і згори накрили мохом. Після проходження карантину, розійшлися по військових частинах для несення служби. Коли трохи обжилися, привезли нам деревину для будівництва казарм. Наше стояння тут було пов’язане з Аляскою, яку колись Росія продала Сполученим Штатам Америки. На Чукотці прослужив аж 5 років. Я вже почав думати, як звідси вибратися? Але мені повезло, бо записали в першу чергу демобілізації, разом із сибіряками. Так я й поїхав у тій команді аж до Москви. У Москві зупинився у свого товариша. Там його рідні мене довго умовляли залишитися і влаштувати своє життя, але я подякував їм за гостинність і все-таки поїхав додому, на Україну.

Коли Олексій приїхав у рідне село, окрім колгоспу, йому ніде було влаштуватися на роботу. Навчальний рік уже розпочався, поступати кудись було запізно. Тож знову пішов працювати до колгоспу, разом з тим заочно навчався у 9 та 10 класах, бо дуже хотів мати середню освіту, щоб далі продовжувати навчання. А по закінченні заочної школи Олексій Ярута, з атестатом зрілості, з довідкою з військкомату та з посвідченням учасника бойових дій, поїхав до Києва поступати на навчання у Київську сільськогосподарську академію на лісогосподарський факультет. Після п’яти років успішного навчання Олексію Яруті, як учаснику війни, дали право вибрати місце роботи. Були різні варіанти - Львівська, Волинська, Івано-Франківська області. Зупинився на тодішній Дрогобицькій області, бо тут на той час уже проживала і працювала Олексієва рідна сестра. Це було у вересні 1958 року. Тоді кадрів у Турківському лісгоспі бракувало і Олексію Михайловичу довірили посаду інженера лісового господарства.

- І почав я працювати в колективі Турківського лісгоспу. З такою ініціативною, мудрою і компетентною, я би сказав і бойовою людиною, як Теодор Порада ми стали відновлювати ліси. Це було одне з найважливіших завдань на той час для нас, лісівників. Адже після війни дуже багато площ було не заліснених, - пригадує нині свої трудові будні Олексій Ярута. - А потім стали на науковій основі будувати Боринський селекційно-розсадницький комплекс. Цей наш добрий почин підтримало не лишень обласне управління, а й Міністерство лісового господарства. Гроші держава давала, будували тераси, теплиці, створили насіннєву базу, заготовляти посадковий матеріал зі смереки, ялиці, бука, модрини, завдяки чому забезпечили себе власним посадковим матеріалом і значно розширили площу лісових насаджень. Ще й посадковий матеріал давали сусіднім лісгоспам. Тому мені дуже хочеться, аби послідовники продовжували усі наші добрі традиції, а у людей змінилося споживацьке ставлення до лісу. Щоправда, інший час прийшов, фінансування немає. Колись як державні гроші не використав, давали стягнення -позбавляли премії. А тепер усе навпаки. Ось який виходить парадокс. Штати робітників скорочують, а виживати доводиться за рахунок лісу. Треба щось змінювати у нашому житті, переходити на прибуткову - туристичну діяльність, щоби до нас, в Карпати, люди їхали відпочивати, набиратися здоров’я, сил, наснаги. Бо Карпати - це кухня всієї України, її екологічно чистий куточок.

Як невпинно летить час! 90-у весну впускає на свій поріг ветеран лісівничої ниви Олексій Ярута. Поруч з бойовими нагородами він зберігає й нагороду за довготривалу і бездоганну службу в державній лісовій охороні України. В долі Олексія Михайловича, мов на тій вишиванці, переплелися сумні і радісні кольори. Сумні - це ті, що припали на роки його юності, на роки воєнного лихоліття, а радісні -зігріті теплом подружнього життя, щебетом онуків і правнуків.

- Я тішуся, що дожив до таких літ. Багато моїх товаришів, з ким довелося працювати, вже відійшли у потойбічні світи, але ще живуть добродії Чайковський, Порада, Редик, Ільницький, Максим, Фурдичко, на їх досвіді вчиться молодше покоління, -каже герой моєї розповіді. -Хотів би усім побажати мирного неба та щоб якнайскоріше закінчилася війна на Сході України. Я надіюся, що це буде скоро і завершиться вона нашою перемогою, бо ми ні на що і ні на кого не зазіхаємо, а захищаємо свою рідну батьківщину. Я гадаю, що Господь нам в цьому допоможе.

Ольга ТАРАСЕНКО.

Газета "Бойківщина" №9,2016


Схожі матеріали :

Категорія: Твої люди, Бойківщино ! | Додав: Admin (03.03.2016)
Переглядів: 453 | Теги: Ярута | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.