Вівторок, 23.05.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Твої люди, Бойківщино !

Я в першу чергу священик, потім молочар, а вже у вільних хвилинах музика - о.Остап Нижанківський

о.Остап Нижанківський, життя і смерть якого набули людського символу, стали визначальними для цілої соціально-культурної доби Галичини, а у важких роках минулого століття допомагали формувати світогляд та менталітет нації. Це особистість великого духовного потенціалу і бурхливої діяльності, а до того, це людина добра і скромна. Близькі, рідні, друзі називали отця людиною лагідною і тихою.

“Можу сміло ствердити, що Остап ніколи нікого з товаришів не образив. Він заєдно тактовний і ввічливий, ставився до всіх зичливо, а тільки в хорі домагався послуху і карности. Через те ми всі його сердечно любили” – пише Кирило Студинський, а в іншому місці рукопису твердить, що Отець Остап “зі своєю лагідною вдачею не повинен був мати ворогів... нікому ніколи в прилюдному житті кривди не заподіяв, а навпаки, робив багато добра”.

Отець Остап прийшов у світ, як і кожен з нас, з високою місією власного буття на землі – робити світ і людей кращими, добрішими, сіяти зерна краси, світла на свою прадавню землю. І він цю місію сповнив, бо здійснював свою справу натхненно й з великою любов’ю, став будівничим нових світів у людських душах та у їхньому житті.

Великий і славний рід Нижанківських. Талановиті і відомі світові представники родини: Богдан Нижанківський, український поет і публіцист (проживав у США); Юліян і Амброзій Нижанківські - драматичні актори; син о.Остапа - Нестор Нижанківський – композитор; внук о.Остапа і син Нестора - Олег Нижанківський - оперний співак (проживав у Швейцарії); а також ціла плеяда священиків, великі священичі роди Нижанківських упродовж кількох століть. Усі вони залишили нам у спадок своє жертовне служіння, свій труд, а багато навіть віддали найдорожче – своє життя.

Він тихо ліг. Не хтів лягти, а ліг.
Лицем у землю, край рова й дороги.
На нього падав дощ, а, може, сніг,
На драну блюзу, на розпухлі ноги.

Взяли його – і понесли під ліс.
Як стоптаний листок несе дитина.
І віддали землі. Він в землю вріс,
Зерно з пожнив’я. З вічности хвилина

- пише Богдан Нижанківський про них у вірші.

Народився Остап Нижанківський 24 січня 1863 року у місті Стрию, де його батько о.Осип (о.Йосиф) був сотрудником. Мати Остапа походила зі священичої родини Тишинських. Дітей у Нижанківських було багато (дев’ять що жили), а найстарший – Остап. За ним ішов Володимир (добрий диригент і музикант, і помер священиком в Америці на 38 році життя), третим був Петро (гарний басист, добрий скрипаль, помер на 39 році життя будучи священиком у Братківцях), а четвертою Осипа. Богдан Сидорак, посилаючись на записи у метрикальних книгах, твердить, що пятим у сім’ї о.Йосифа Нижанківського був Мартин, потім Богдан, відтак Гелена (Олена Яросевич), Олександр, Олекса, Юліан, Іван, Ольга (Тишинська).

В дитинстві Остап більше перебував у с.Завадові, у свого діда. Початкову школу закінчив у Дулібах. У Стрию на той час ще не було гімназії, і тому їм.Нижанківська разом із чотирьма старшими дітьми (Остапом, Петром, Володимиром та Осипою) переселяється жити до Дрогобича, щоб уможливити дітям навчання у тамтешній гімназії, яка тоді славилася високим рівнем викладання. Гімназія мала гарний хор, факультативно викладалися уроки музики та малювання, що особливо цікавило Остапа. Родина Нижанківських жила скрутно, та, все ж, дбали не лише про навчання, але і про музичну освіту. Діти охоче грали на різних інструментах, співали народних пісень, пробували сили в диригуванні. Були готові на різні жертви, задля культурного та інтелектуального рівня. Коли мати запитувала: “Діти, чи хочете на обід м’яса, чи за ті гроші підете до театру?”, то всі радо зрікались м’яса і в театрі були на кожній вистав. В часі навчання Остап пробує свої композиторські здібності, пише музику до перших своїх пісень “Очі”, “Где єсть наше прибіжище”, “Туга за весною”, “Добраніч”, “Серенада”, “Гостям” на вірші І.Мардаровича, “Три квітки” Глібовського, “Abendlied” Гофмана.

Сестра Осипа згадує, що в родині глибоко переймалися над важкою долею свого народу, батько “з невгасимою енергією допомагав громаді поборювати пияцтво, гостро картав неморальність. Мама була жінкою ідеальної вартості. До неї люди вдавалися за всякими порадами. Лікувала хворих... доводилось їй все залагоджувати”.

Остапові також були близькі ці почуття. Уже з юнацьких років він шукає відповіді на виклики часу, сміливо ангажується до дій, через що зазнає переслідування та понижень. У 1875 році закінчує Дрогобицьку гімназію І.Франко. Завдяки йому в гімназії діяв таємний антипольський і антимосквофільський літературний гурток, і до нього тепер належить Нижанківський. Сестра Осипа з болем згадує прикрий випадок Остапа (який болюче позначився на його долі) із антиукраїнсько налаштованим професором гімназії: “Гошовський (одружений з полькою, донькою старости, син священика-москофіла) дізнався, що Остап брав участь у сходинах українців... Якось Гошовський сказав йому в’їдливо: “Таким поетом, як Шевченко, і я потрафлю бути. “Вітер віє, сонце гріє, Ніжанковський лекції не вміє...” Остап не стримав себе і вдарив Гошовського в лице”. За цей інцидент юнака, який захищає свою гідність і честь свого народу, суворо карають: його виключили із 6-го класу гімназії і відправили до війська. У 1882-1885рр Нижанківський відбуває військову службу у Львові, у австрійській “Platzkomando”.

“24–річний молодий вояк у синіх штанях, у темно-синій блузі з двома зірочками на комірі. Був це рідкий тип гарного мужчини, з незвичайно симпатичним обличчям, з кучерявим буйним волоссям, зачесаним посередині голови. Був він рослий і стрункий... склав на мене незвичайно миле враження” – пише у своїх спогадах Академік Кирило Студинський про першу зустріч із солдатом Остапом Нижанківським. В часі військової служби у Львові Нижанківський бере участь у т.зв. студентських (учнівських) громадах, студентському товаристві “Академічне Братство”, учнівському хорі. В цьому періоді він пише ряд сольних, ансамблевих та хорових композицій: 1884 рік - “У гаю” (сл. о.О.Бобикевича), “В гаю зеленім вразі зі мнов” (сл. І.Іванціва) – ці твори не збереглася, “Вітер” (сл. О.Кониського), народні пісні “На вишенці-м стояла”, “Понад Чорне море”, “Ой у саду, у садочку”, “А звідси гора”, 1885 рік – “До ластівки” (сл. В.Навроцького), незбережена кантата “Не гармати грають нині” (сл. І.Франка), “Гуляли”, “З окрушків” або “Золоті зорі” (сл. Ю.Федьковича). Два останні ввійшли до золотого фонду української хорової музики.

Біографи о.Нижанківського вважають, що мотивом створення хорового твору “Гуляли” була особиста драма автора – раптова смерть коханої дівчини в часі його військової служби. В своїй рецензії до твору “Гуляли” Микола Лисенко високо оцінює молодого композитора, і ставить у приклад, звинувачуючи галичан, що не мають охоти до народної етнографії, бо “лише нею перейнявшись можна добитись спасенного наслідку”.

В мундирі вояка Остап Нижанківський формує учнівський гімназійний хор, який успішно бере участь у різних концертах (наприклад, на честь 25-річчя діяльності О.Кониського, 25-м роковинам смерті Т.Шевченка, ), а також у традиційних мандрівках (2-ій 1884р. і 3-ій 1885р) студентської молоді по рідному краю, які організував І.Франко. В цьому часі Остап багато творить. Появляються вже зрілі композиції, такі, як романс “Прощай, подруго моєї весни”, солоспів “Ах, де ж той цвіт”.

Після закінчення військової служби Остап Нижанківський поступає до Львівської Академічної Гімназії у 6-ий клас. Одночасно він стає офіційним керівником Гімназійного хору. На той час “хор Остапа” (так називали гімназисти) співав більше 60 пісень, сам він ставиться до вивчення кожної пісні поважно, вкладає у них свою душу. “Коли вже у 1885 році на Тернопільщині був селянський хор о. Йосифа Літошинського, а також були в Микулинцях, Бережанах, Станіславові, Бродах, Самборі, то у Львові, окрім Остапового, іншого, добре зорганізованого хору, не було. Так, що він був передвісником оснування “Львівського Бояна”. Хор Остапа дав доказ, що існування “Бояна” є запевнене” – згадує Кирило Студинський.

Остап Нижанківський разом зі співаками свого хору Маковеєм, Студинським, Патрицьким, Бачинським, Купчинським, окрім культурно-мистецьких заходів, у 1885 році засновують перше в Галичині видавництво “Бібліотека Музикальна”, яке пропагує українську хорову музику. І це ще одна світла сторінка із багатогранної діяльності невтомного Нижанківського. Він сам дбав за оформлення, сам писав ноти і навіть тексти, “дбав про артистичну обгортку... та щоб видання було чепурне, щоб народна вишивана мережка на обкладинці не замазувалася”. Інтенсивність цього видавництва була тоді висока, наклади повністю розходилися, багато свідомих українців схвально відгукувалися про нього і підтримували його.

Та все ж, творча композиторська праця, видавнича справа, гімназійний хор, студентські прогульки, організація заходів і свят, постійні сутички із “москофільськими” агентами, заробляння грошей переписуванням нот, скромне харчування, необхідність більше сидіти над вивченням матеріалу через перерву у навчанні, роблять життя Остапа Нижанківського напруженим. Кирило Студинський, який на той час був не тільки хористом гімназійного хору, але і приятелем Остапа, близькою людиною для цілої родини, так пише у спогадах: “Цього, що я думаю написати, ніхто вже не зробить, бо пов’язати всі вісті із спогадів та преси може зробити тільки чоловік, що сам те переживав і брав участь у хорі Остапа…”

Саме на оцьому періоді життя, здавалося б уже успішного композитора, віртуоза-диригента і уже зрілого громадського діяча, використовуючи спогади рідних і студентів (а не стереотипних висновків зроблених кількадесять років по його смерті із уривкових даних і фраз на зразок “Тату, тату, що Ви зробили”), хотіла би я зосередити Вашу увагу.

Кирило Студинський згадує: “Остап вислужив три роки у війську. Звільнено його з військової служби в половині вересня 1885 року. З початком жовтня склав іспит до сьомої кляси Академічної гімназії у Львові. В каталозі VII класу на рік 1886 читаю: “прийнятий за вступним іспитом з початком жовтня 1885 р”. При кінцевому висліді класифікації дістав Остап поправку з фізики. Замість учитись в часі ферій, Остап поїхав на мандрівку, а це роздратувало проф. д-ра Ем. Савицького, що вписав у каталозі “При поправці недостаточний”. Вже і так незавидне становище Нижанківського вкрай ускладнилося. Кирило подає деталі із життя Нижанківського того періоду: “В VII класі мешкав Остап із братами Володмиром і Петром “на станції” (на квартирі) у Куріци, строїтеля фортепянів, в подвір’ю, на 1 поверсі. Вони столувалися (харчувалися) самі. Варили чай, яйці, кашу, що їм доставлено з дому, рідко купували м’ясо. Жили вони всі три дуже скромно. Я заходив до них мало не щодня. Раз застав їх при обіді, що складався із яєць, хліба з маслом і чаю. Остап говорив тоді нераз до мене “Знаєш, колись був “Nizankowski pan na Niezankowicach” а нині “Nizankowski dziad na Dzieduszycach”. Все ж мимо недостатку, всі три брати мали погідний настрій, не нарікали ніколи, а замітне й це, що всі три були все дуже старанно одягнені. Остап книжки не любив, і коли раз не прийшов до школи, я відвідав його і спитав, чому це сталося, він відповів: “Знаєш, мені так нотки бігали по голові, що я сів і почав компонувати”. Знали про це професори, що він має талант до музики, і були вирозумілі до його відповіді. Але коли Остап перепав (не здав екзамену) при поправці фізики у сьомім класі, - заломився цілком. До школи на репетитора не вписався, заробляв переписуванням нот. Огорнула його тоді чимала апатія” . А далі Академік зі сумом зауважує, що враз із Остапом заломилася тоді і “Бібліотека Музична”, і то так, що 1887 року вийшов тільки один випуск.

Маючи вже певний контакт із Миколою Лисенком (передавав свої твори до “Бібліотеки Музичної”, писав рецензії молодого копозитора, давав поради), Остап пише листа до Лисенка. Ще деякі деталі спогадів Кирила Студинського: “За дорученням Остапа писав я тоді листа до Миколи Лисенка, чи в Києві не найшлося би для нього яке місце, одначе дістав відповідь, що на Україні може здобути хліб музика, що скінчить консерваторію, і то як віртуоз, або педагог”. Така відповідь ще більше прибила Остапа, оминав друзів, соромився їхати домів”. Це вже не перший лист Лисенка, де він, хоч і розумів складність ситуації Остапа, та, все ж, намовляв його чим скоріше повернутися до гімназі, і закінчити її, бо лише тоді зможе йди далі, вчитися музики професійно. Того літа поїхав Остап на Тернопільщину до батьків Студинського, Осипа і Вікторії (з роду Качалів). Там “віджив”, трохи заспокоївся. В середині літа Кирило їде в Київ, до свого вуйка інж. Володимира Качала. “Остап намовляв мене щиро до подорожі, бо надіявся, що я таки добуду для нього у Миколи Лисенка кусок хліба. В Остапа витворилася тоді взагалі зневіра у самого себе. Він не думав кінчати гімназію, і всякі намови в цьому напрямі були без висліду. Остап перебув в моїх батьків повних два місяці, а з кінцем серпня поїхав до Львова. Прощала його моя мати як рідного сина. Виряджала в дорогу, щоб він не бідував в перших двох місяцях. Намовляла його моя мати, щоб вписався до школи. Він пообіцяв, але чи могла дивуватись (вона), що старшому Остапови соромно було подумати про те, щоб по змарнованому році вернути до школи між хлопців, на 7 або 8 років молодших. Остап до школи не вписався. Коли я вернув з Києва, застав його при кінці вересня у Львові. Він писав ноти і ще більше попадав у апатію. Минула осінь і зима 1887 року, а Остап сидів у Львові зболілий і зневірений.

Одначе була одна особа, що привела Остапа до рівноваги. Нею була Галя Бачинська, дочка адвоката в Стрию, внучка віцемаршала Сойму Юліана Лаврівського.

Анатолій Вахнянин жив у великій приязні з Лаврівським, а його ненадійна смерть (вмер на тиф 4.VIII.73 та трагічні обставини, що її супроводжували, бо днем раніше вмерла його дружина), були важким ударом для Вахнянина... У 1887 році в домі Вахнянина перебувала Галя, і взяла в Остапа слово, що він сяде до вступного іспиту до 8 класу. Той оправдовувався, що не знає матеріалу, але при сприянні Вахнянина перейшлов (вступний) іспит, ходив до школи, взявся до книжки, однак не мав відваги взятися до захисту матури. Тоді професори домоглися, щоб Остап не взяв участі у мандрівці, і не дражнив їх. Мандрівка на Станіславів, Коломію, Косів, Криворівню, в серпні 1988 року відбулася без нього. Хором керував Іванців, а допомагав йому Купчинський... Я скінчив був тоді першій рік богослов’я. Мої ферії були дуже сумні... сидів при хворому дідові”.

Далі Кирило розповідає, як його родина щиро переймалася долею Остапа. Навіть його дідо, Степан Качало, листом просив професорів Дам’яна Гладиловича і Юліана Целевича, аби вони зайнялися при матурі Остапом. І у вересні 1888 року Нижанківський склав матуру. Здавалося б, що найважливіша перепона усунена. Можна подаватися вчитися музики. Але саме тут слід уважно читати спогади найближчого приятеля Кирила: “Був це день великої радості у моєму житті, бо мій добрий товариш дістав своєї цілі. Можу сміло ствердити... що ми всі його сердечно любили.... Але брак матеріальних засобів, а не менче його любов до Галі Бачинської склонили Остапа, що він по матурі, замість поїхати на музичні студії, пішов на богослов’я, і в жовтні 1988 року став питомцем Львівської духовної семінарії. Я був тоді на другому році, а він на першому”.

Не хочу робити висновків, та подавати серйозні заяви, хоч би через те, що занадто мало ще відкрито. Спеціалісти вивчили і дали оцінку музичній спадщині композитора. А на опрацювання деталей, що були дуже важливими у виборі життєвого шляху Остапа Нижанківського, на співставлення і хронологію дат, на всі обставити та емоційні стани ще слід посвятити багато уваги. Щоб не ображати його гідність, його світлу пам’ять, слід нам усім уважно прислухатися до свідчень його учасників, а не лише до гучних заяв пізніших біографів, та пам’ятати про Боже Провидіння, яке керувало ним у виборі його життєвого шляху. Бо десь не “договоривши”, спотворюється дійсніть, а образ людини стає комусь вигідний (в цьому сьогодні немає потреби, безбожна совєтська система відійшла в історію).

Не дуже витримують критики думки біографів Нижанківського, які повторюючи один другого, вперто твердять, що “на категоричну заборону батька... Остап не може здійснити своєї мрії про навчання у М. Лисенка, хоч відомо, що той спеціальним листом запрошував його до Києва”. Не було б доречно, якби ми завдалися ціллю переписувати історію та заперечувати, що батько Остапа не вважав професію музиканта достатньо “надійною”, і нарікав, що Господь покарав його трьома синами музикантами. Так, батько завжди прагнув, щоб Остап був священиком. Але, незважаючи на постанову батька, син все ж таки писав листа до Лисенка і хотів виїхати до Києва на навчання чи то на працю. Не дитячий послух (Остапові тоді виповнилося 25 років), а особисті справи, ситуація в цілому, а найголовніше зрілість керують його рішеннями і він вибирає шлях до семінарії.

“Питомець (семінарист) О.Нижанківський був дуже поважною людиною... Взагалі був гарний собою і лагідної вдачі. А до найважніше, він держався здалека від картярів і різних буйних збиточників. Натомість часто пересиджував над нотами. В руках мав скрипку або перо, грав, компонував або переписував ноти” – згадують семінаристи. Радянські, тай сьогоднішні “газетні” патріоти, говорячи про навчання в семінарії та священство Нижанківського повторюють вислів Людкевича про “трагедію” життя Нижанківського задля примусовості йти до семінарії. (Сам Людкевич цінив в Нижанківському громадського діяча, але в творчості бачив “театральну ефектність” і вважав, що композитор “кучеряво” опрацьовує матеріал). В семінарії Остап був в доброму гуморі, повний енергії. Він тримає контакти з провідними культурними діячами часу, робить в семінарії справжню мовну революцію, і разом із гімназійними друзями (що разом з ним навчаються в семінарії) займається бурхливою культурною та громадською діяльністю, гастролює з хором, продовжує працю над видавництвом у “Бібліотеці Музикальній”.

Роки навчання в духовній семінарії були також щедрими на композиторську творчість. Нижанківський пише славні “Вітрогони”, “Стелися барвінку”, “Скорбна дума”, похоронне “Святий Боже”, “Батько і мати”, “Наша дума, наша пісня”, масштабну хорову “В’язанку слов’янських гімнів”, та багато-багато інших творів. Серед них хоровий цикл “Коляди”, які високо оцінив Іван Франко, навіть пісні покласифікував. “Бог Предвічний”, “Нова радість стала”, “Тайна нам ся явила”, “Бог ся раждає”, “Небо і земля”, “Херувими свят”, “Возвеселімся всі разом нині”, “Дивная новина”, “Согласно співайте”, “Дар нині пребагатий” – хто їх не знає?

Осипа Бобикевич, сестра Остапа, у своїх спогадах, ділиться роздумами над питаннями, як вони, молоді, обирали свій життєвий шлях. Її мрія стати учителькою, через невідрадний матеріальний стан родини, не здійснилася. “В той час життя священика на селі було мені противне... Село, господарка, вічні невдачі. То щось не зійшло, то знищила посуха, то дощу забагато було... То парення січки для корів... а в сильний мороз і теля до кухні загостило!” І розповідає, що вона, як і уся молодь віком до 16 років, прагнула піти до театру, брати участь у різних імпрезах. А дівчата ще мріяли гарно вийти заміж. Але у 17 літ “я вже була свідома своєї нації, якої не зраджу”, а вигідному сватачеві, багатому інженерові-полякові зі Львова, що приїжджав, присилав квіти поштою та хвалився, що батько його є власником кам’яниці у Львові сказала, що “мені добре і в тих білених покоях у Дідушичах”. А коли одружилася за Остапового товариша, теж симінариста Олексу Бобикевича, то по дуже скорому часі життя з чоловіком на парафії, згадує: “У Стрию люди скоро повірили, що, хоч Олекса молодий, та розмах до праці в нього непересічний... я скоро зорієнтувалася, що завданням Олекси, як священика, є праця для народу. У мене вкорінилася впевненість, що священик зобов’язаний жити для народу, і що той обов’язок має бути у нього на першім місці”.

Навчаючись у Львівській Семінарії, Остап Нижанківський і його приятель, студент Віденського універститету, Патрицький у 1889 – 1892 р.р. організовують “артистичні мандрівки” по Галичині. У перших двох мандрівках в хорі було дванадцять співаків (“дванадцятка”), диригував Остап Нижанківський, а вже у третій додалася друга група – 16 осіб, (“шіснадцятка”) – студенти духовної семінарії з диригентом Володимиром Нижанківським, його братом. Крім вивчення народного етносу і пропагування української пісні, прогульки також мали за мету збирати кошти на будову українського народного театру у Львові. Географія поїздок була широка: від Польщі (в містах Новому Сончі, Горлиці, Тарнові, Криниці та ін.) до Буковини (в Чернівцях та околицях). Народна українська пісня піднімала на дусі людей, давала нові ідеї служіння народові. Бургомістер в Тарнові, вітаючи співаків, підкреслив: “І ми брались будувати своє в 1863 році: ми несли зброю, нині ви воюєте піснею. Одне і друге благородна ідея, тож ми вітаємо вас як гостей, як братів”. А під враженням концерту в Чернівцях буковинський композитор Ісидор Воробкевич написав пісню “Де в хорі руська пісня звенить”. Для Остапа Нижанківського важливим був моральний хосен, що на належному рівні українська пісня і українське слово перший раз понесено на західну частину Галичини. Четверту, і останню поїздку, Нижанківський з не меншим успіхом провів 1892 року. Хори пішли у двох напрямках: “шіснадцятка” на схід від Львова, “дванадцятка” по Західній Галичині і в Сілезію. Дохід із цієї поїздки призначався на побудову пам’ятника Шевченкові у Львові. Для мандрівки композитор написав два солоспіви, один хор та спеціальну музичну емблему для товариства “Боян”, якою відкривалися всі концерти “Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине” на слова Тараса Шевченка.

Прогульки студентів, виступи хорів чи театральні вистави були “сіллю в оці” русофілів, і вони часто писали доноси та протести у “Слово”, “Діло” та іншу періодику, що була в тім часі. Молодь тримала тісний контакт з Іваном Франком. Зі сторони уряду зазнавала серйозних переслідувань. В Львівському Обласному Державному Архіві зберігаються матеріали про стеження властей за студентськими організаціями та прогресивною молоддю зокрема, і це праця для майбутніх дослідників.

СВЯЩЕНСТВО

Говорячи про священство о. Євстахія (Остапа) Нижанківського я б хотіла процитувати вірш його доброго товариша і побратима, Івана Франка:

Богатство злом не є, коли на добро вжите,
Та коли хто з біди іде в ченці служити,
З страху перед життям і перед боротьбою,
Хто супокою там шукає, а не бою,
Не праці, але сну, не посту, а страв много,
Не служби Богові а служби тіла свого...
Волів би віри він зректись, то менший гріх,
Ніж віру так весь вік йому давать на сміх

Закінчивши семінарію, 4 січня 1893 Остап був висвячений на священика (Єп. Юліаном Куїловським?) “Я в першу чергу священик, потім молочар, а вже у вільних хвилинах музика” – говорив отець сам про себе. По-правді він не залишився осторонь музичного життя Галичини, та робив це більш статечно. Зі свідчень друзів та родини, знаємо, о. Остап, все ж, жалкував, що мало часу посвячує музиці, і де лиш міг вивчав її, творив її, але уже без молодечого запалу. Він не робив із неї божка у своєму житті. Любов до Бога і до свого знедоленого народу – це була найважливіша риса характеру як молодого, так і вже зрілого о. Нижанківського! Служив о.Остап у таких парафіях: Бурштині, Сассові, Бережанах, Довжанці, далекій Качанівці, Дулібах, Голобутові та Нежухові, ну і у славному та вірному йому Завадові. Не застановляюся на деталях про творчу співпрацю о.Остапа з Миколою Лисенком, та такими відомими українцями, як І.Франко, С.Крушельницька, Д.Січинський, Ф.Колесса, М.Менцинський, О.Мишуга, І.Труш і навіть митрополит Андрей Шептицький. Всі вони відвідували о.Остапа у Завадові.

Музика допомагала о. Нижанківському і багатьом його побратимам-священикам у цьому служінні. Пісні, ними творені, цьому приклад:

Наша славна Україно,
Прабатьківська земле мила,
Ми за тебе без упину,
Мем боротись кілько сили...

Як ту землю не любити,
Та ж за нею серце гине!
Ах, для неї тілько жити,
Для вільної України

А у своєму відважному і жертовному служінні уповали на Божу допомогу і милість. Співає о. Нижанківський у своїй пісні-молитві:

Боже на землю Руську поглянь,
Ласкавим оком з висоти,
В часі недолі і страждань,
Хто нам поможе, як не Ти?

Відчуваючи нагальну потребу о. Остап укладає різні співанники, серед них: “Русько-український співанник”, співанник “Наша славна Україна”, основу яких становлять історичні, маршові бойові, в більшості його пісні, з новими актуальними текстами. А в тих текстах сильні слова, які виростають із глибини народу.

Чи знаєш, де країна тая мила,
Де явір ріс і де калина цвила,
Де грав Дністер, де Галич печаліє,
де руський край, де руське серце мліє?
Чи знаєш де, чи знаєш моя доле?
Туда, туда, піду з тобов соколе!

Чи наєш, де та Левова палата,
А в мурах їй вибивана кімната,
Де образи по стінах золочені,
Де Лев наш, де? Питають засмучені,
Чи знаєш де, чи знаєш моя доле?
Туда, туда, піду з тобов соколе!

Чи знаєш, де ті сині наші гори,
Де Черемош, де ті буйні ізвори,
Де рутин цвіт з барвінком зеленіє,
Де Божий дух на землю з неба віє,
Чи знаєш де, чи знаєш моя доле?
Туда, туда, піду з тобов соколе!

о. О. Нижанківський написав мелодію на ці слова Ю. Федьковича. Моєму поколінню, вихованому на зразок “а Тичина пише вірші, та все гірші та все гірші” оці величні слова нема з чим порівнювати.

Священики завжди були провідниками народу і брали участь в різних товариствах та їх акціях. Особливо діяльними були стрілецькі товариства “Сокіл” і “Січ”. Штатною одиницею Австро-Угорської армії часів Першої світової війни для українців був Легіон Українських Січових Стрільців. До нього бажало увійти близько 28 тисяч добровольців з Галичини й Буковини, але уряд у Відні погодився лише на 2500 стрільців і старшин. Головним політичним гаслом січового стрілецтва була боротьба за незалежну соборну Україну, визволення українського народу від національного гноблення й об’єднання їх в єдиній державі. У вересні 1914 р. Легіон Українських Січових Стрільців був зібраний у Стрию для прийняття присяги цісарю. Але вояки бажали скласти присягу на вірність своїй українській справі. Полковник Дмитро Вітовський закликав із Завадова о. Остапа, який був знаний як патріот, і за його участі стрілецтво склало присягу. Українська Греко-католицька Церква на заклик Митрополита Андрея Шептицького підтримувала ідею утворення українського війська. При освяченні прапора у жовтні 1917 р Митрополит, звертаючись до стрільців, зазначив: “Ідіть витривало по вибраній Вами дорозі і я благословлятиму Ваші діла”.

Отець Остап Нижанківський, стараючись впорядковувати життя української громади, навіть посідав уряд. “А що в прилюдному житті шанував тільки гармонію, став віце-маршалком стрийського повіту” – робить висновок Кирило Студинський. Його “Зродились ми великої години” на слова Олекси Бабія (що Проводом Українських Націоналістів у 1932 р. Затверджений як Гімн ОУН) – вінок-подарунок композитора своєму народові”.

Важливе місце у творчості композитора-земляка посідає музика духовно-релігійного змісту. Перш-за все тому, що о. Нижанківський присвятив усе своє життя служінню Богові й народові. Будучи сином священика, мав досконале знання релігійної традиції, глибоко розумів роль музики у них. Це все дозволило о. Нижанківському творити музику для Церкви як і самолівкового характеру, так і хорову. Але щонайважливіше, вона найкраще відповідала канонічним вимогам, була завжди піднесена за духом, велична за своїми настроями і образами. До прикладу візьмімо ті ж колядки, що в кожній хаті та по церквах в різдвяний час співаємо. Вони вжилися як народна музика, проте мало хто із нас знає, що мелодію до найбільш популярних в Галичині колядок опрацював, а потім і видав перший колядник о. Остап Нижанківський.

о. Євстахії (Остап) Нижанківський – композитор, диригент, громадський і культурний діяч – прийняв смерть від пострілу чотирьох крісів на дорозі, що вела зі Стрия на тоді новий цвинтар 22 травня 1919 року без суду і слідства. “Маю опис цього злочину, та рука дрожить, щоб його передати на папір у цілій гидоті... Був це злочинний морд на безборонному і невинному чоловіці... Його бідня дружина Галя мало не зійшла з ума. Скривалася перед злочинниками, утікала із села на возі із гноєм і перейшла стільки горя, нужди, поневірки і пониження, що з вічної гризоти попала у тяжку недугу, докиль її не визволила смерть у дні 4 жовтня 1927 р.” – сумує Кирило Студинський у вже цитованих тут спогадах.

“Цікаво зауважити - пишуть дослідники - що після війни громадська думка стрийських поляків була однозначною; страта священика, внука героя польського повстання 1831р., а до того ж чесного й толерантного чоловіка — ганьба для Польщі. Проте поки О.Нижанківський був живий, заступитися було нікому. А скаргу його дружини Галини з Бачинських польська прокуратура залишила без відповіді”. Не виправлено цієї помилки і до сьогодні. Ще довгі роки говорити або писати про страдницьке життя і трагічну смерть о. Остапа Нижанківського вважалося “політичною помилкою”. Робили це як і польська влада, так і радянська. Наведу приклад: автор однієї з перших монографій, завідувач бібліотеки Львівської консерваторії Ярослава Колодій 1958 року написала творчий портрет “Остап Нижанківський”. Текст цього монографічного дослідження був у стриманих тонах. Та все ж пані Колодій в грубій формі було звільнено з роботи, що спричинилося до її передчасної смерті – пише у передмові до цієї, виданої у 1994 році, Юрій Ясиновський.

Громадсько-політичне життя о. Нижанківського впродовж усього його священичого служіння дуже активне. Це діяльність Стрийської Трійці (о. Остап разом і о. Олексою Бобикевичем та Євгеном Олесницьким): Народний дім, хор “Боян”, кредитівка, молочарні, Маслосоюз. Це Товариства Тверезості й боротьба з пияцтвом, це організація шкіл та Просвіт. Був він правдивий провідник свого народу у важких під’яремних умовах, невтомний борець за незалежність народу, за українську демократичну культуру. Це жертовне священиче служіння заслуговує нашої глибокої пошани та подиву. Тернисте життя о. Остапа, готовість на муки і смерть за рідний народ та землю заслуговують нашого сердечного й щирого співчуття.

В кого єсть совість і надія,
Того ся чаша не мина;
Той випити її зуміє
Усю, усю, до дна, до дна!

– переспівує він у своїх піснях.

Словами ще одного мученика Василя Стуса додам: “Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації”.

А нам і нашій нації потрібні святі пастирі. І ним був бл. п. о. Євстахій (Остап) Нижанківський. Художник Орест Дулин (живе та працює в Італії) рукою митця на полотні почав картину про тернисте життя і мученичу смерть о. Остапа Нижанківського. Дописати "твір" маємо ми, бойки, якщо шануємо минувшину нашого краю!

Mariya O. Hovhera


Схожі матеріали :

Категорія: Твої люди, Бойківщино ! | Додав: Admin (28.05.2016)
Переглядів: 424 | Теги: Нижанківський | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0

УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.