П'ятниця, 26.05.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Твої люди, Бойківщино !

Лопушанка Лехнева - родинне гніздо Боберських

Влітку 2017 року на Турківщині пройдуть Всесвітні Бойківські фестини. На цей раз - уже шості.

Під час проведення цього найбільшого етнічного свята бойків, вже стало традицією вшанування визначних постатей нашого краю, які в різний спосіб прислужилися своєму народу, вклали свій гідний внесок в питання культури, духовного і національного відродження віками гнобленого українського люду.

На розгляд оргкомітету Бойківських фестин і на суд широкої громадськості пропоную дві постаті: батька і сина - Миколу та Івана Боберських - з порівняно невеликого, але славного села в підніжжі гори Магура - Лопушанки Лехневої.

Одним з найбільш відомих священиків кінця ХІХ ст. - початку ХХ століття в нашому бойківському краї був Микола Боберський, виходець із с. Лопушанка Лехнева Турчанського повіту.

Народився він 21 травня 1844 року в сім’ї Івана та Варвари Боберських. Історія роду Боберських сягає самих початків заснування села, і перша згадка про цей рід датується 1565 роком. Маючи в своєму володінні землі та млин, Боберські були з заможних людей, які користувалися в селі авторитетом. Про це свідчить хоча би той факт, що Івана Боберського вибирали війтом, і на цьому посту він був незмінно 30 років.

Після закінчення тривіальної школи в с. Хащів, побачивши в хлопця здібності, батьки послали Миколу на навчання до Головної школи в Лаврові, яка діяла при монастирі Св. Онуфрія. Жив там Микола в найманій курній хаті неподалік монастиря. Професор Василь Стояновський, також колишній учень Лаврівської школи, у своїх спогадах писав, що його кращим другом був Микола Боберський, родом з гір, хлопець кмітливий і щирий. «Ми дуже любилися», -відмітив Стояновський.

Школу в Лаврові М.Боберський закінчив з відзнакою у 1860 році, і батьки послали його вчитися в Самбірську гімназію. Слід сказати, що це були часи, коли більшість дітей взагалі не відвідували школу, особливо в сільській місцевості, а про якусь більшу освіту думали одиниці.

Навчаючись у Самбірській гімназії, Микола також був серед кращих. Про це свідчить той факт, що вже з п’ятого класу йому дозволили репетиторство за відповідну плату. Це стало великою підмогою для нього у навчанні. Гімназійну матуру (підсумкові іспити) Микола здав також з відзнакою у 1868 році і міг стати вчителем тривіальної школи. Але, виконуючи бажання хворої мами, він після літніх канікул вступив на навчання до Львівської духовної семінарії, де навчався три роки. Вчився дуже добре, а допомагав йому в цьому дар Божий - неабияке красномовство і гарний баритоновий голос, що дуже важливо для священика.

У 1871 році, з волі Перемишльського владики О.Сембратовича, М.Боберський перевівся до Перемишля, де, вже вкотре з відзнакою, закінчив богословські студії у 1872 році. В цьому ж році він узяв шлюб з Анною-Домінікою Козаневич -вчителькою за фахом, а 5 січня 1873 року сам перемишльський єпископ І.Ступницький висвятив Миколу на священика.

Хоча вже більше десятка років він прожив у містах Самбір, Львів, Перемишль, туга за рідними горами була настільки великою, що над місцем душпастирювання довго не роздумував, а попросився на тимчасово вільну парафію в с. Бітля Турчанського повіту, де і до батьків, при потребі, можна час від часу навідатися. Вже в січні молодий священик з дружиною був у одному з найбільш віддалених, але близьких серцю сіл рідного краю. Тут початкуючий парох вразив усіх своїми палкими проповідями і красномовством, за що сусіди - парохи запрошували його на празники як проповідника. Дружина о. Боберського, Анна Козаневич, вчила бітлянських дітей читати і писати.

Але обставини склалися так, що в цьому ж 1873 році, влітку, єпископ І.Ступницький переводить о. Боберського в с. Добро-гостів, що біля Дрогобича. Це була велика парафія, але чи не найбільшим лихом її було п’янство і проблеми, пов’язані з цим злом. Перевід був вимушений, з надією, що енергійний священик своїм словом змінить становище. Споювали селян жиди-корчмарі. З ними і повів боротьбу парох, але в тодішніх умовах це лише призвело до конфліктів не лише з власниками корчм, а й з владою, яка почала переслідувати священика.

Бажане не стало дійсністю, і перемишльський єпископ, щоб пригасити конфлікт, перевів о.Боберського знову на Турчанщину, в с. Завадка (тепер Сколівський район). Сталося це через рік перебування в Доброгостові - в 1874 році.

У с. Завадка о. Боберський пропрацював два роки, але саме тут, осмислюючи пережите, пише перші статті з богослов’я морального і пасторального, друкуючи їх у священичому журналі «Руській Сіонь», а дещо пізніше - в «Галицькій Сіонь».

Природну обдарованість і священичий талант підмітили в церковних колах, в тому числі і серед керівництва. Було вирішено перевести о. Боберського ближче до міст рівнинного Передкарпаття. Так у 1876 році він потрапляє на велику парафію с. Стрільбичі, що біля Старого Самбора. Тут о. Боберський знову виступає духовним проповідником боротьби з п’янством. Його проповіді стають дієвими, а тому його часто переводять в інші парафії сс. Гординя, Криниця, навіть у м. Самбір, і так аж до 1879 року.

З 1879 по 1883 рік він працює в с. Черхава коло Самбора, де засновує «Братство тверезості» -одне з перших на Бойківщині. Друкується в уже згадуваних часописах «Руській Сіонь» і «Галицькій Сіонь», а також «Въестникь» і «Душпастир». Тут він видає цілу збірку проповідей, яка вийшла з друку в 1884 році, під назвою «О п’янстве». Отець Боберський добре розумів, що п’янство не лише тілесна, а й духовна отрута не лише окремо взятої людини, а й цілої нації, один із шляхів її деградації і закабалення. П’янство - це і сімейне лихо, коли через оковиту виникають різні негаразди, і аж до жебракування дітей. Щоб розплатитися із корчмарями, п’яні господарі часто віддавали навіть ґрунти.

Приклад о. Боберського варто наслідувати і теперішньому духовенству, адже п’янство поширилося не лише на дорослих, а й на підлітків, і є великою небезпекою для нації.

Зі сльозами на очах проводжали парафіяни свого пароха на велику парафію Злоцьке біля Нового Сонча (тепер Польща). Тут о. Боберський повів боротьбу з іншим злом - «москвофільством». За нецілих чотири роки йому вдалося це містечко перетворити в свідоме українське. З цією метою він створив тут одну з перших на Лемківщині «Руську читальню», яку у 1885 році перейменував на читальню «Просвіта» і налагодив її зв’язок зі Львовом. У громадській роботі йому допомагала дружина Анна, яка вела просвітницьку роботу з дітьми і жінками.

Крім цього, у Злоцьку парох Боберський заснував крамницю і молочарню, що піднесло добробут населення. За все це єпископська консисторія нагородила о. Боберського гідністю почесного крилошанина.

Як і в молоді роки, о. Миколу Боберського постійно тягнуло ближче до дому, в рідні краї. У 1888 році звільнилась парафія у с.Ваньовичі коло Самбора, і о. Боберський переїжджає туди. У с.Ваньовичі отець-крилошанин Боберський пробув тридцять років, де віддав свої сили і досвід роботи з парафіянами. Відзначився він як священик з благородними проповідями і гарним голосом, за що його постійно запрошували на празники до Самбора.

Продовжував він виконувати і велику громадську роботу, а в 1890 році заснував у селі читальню «Просвіта» та мішаний хор при ній. Оскільки в селі не була добудована церква, душпастир організовує громаду, налагоджує випал цегли і в 1897 році закінчує мурований храм Святого Миколая, який стоїть досі. Отцем Боберським було засновано також «Братство тверезості», а в 1891 році - одну з перших на Бойківщині кооперативу, яку з’єднав з «Народною торгівлею» у Львові. Він також був головою товариства «Просвіта» у м. Самбір. Саме в часи головування о. Миколи розпочато збір коштів на будівництво у місті Народного дому «Просвіта». Новосілля у ньому було справлено у 1904 році, а в 1913 році там читав свою поему Іван Франко. Немає сумніву, що слухав її й о. Микола Боберський.

Непримиренним він був і щодо місцевих «москвофілів», або, як їх називав, «кацапів».

У роки Першої світової війни часто хворів, переживав, оскільки не був осторонь політики. Будучи щирим українцем, не дожив до важливої події - проголошення ЗУНРу - всього два місяці. Помер отець М.Боберський раптово 22 серпня 1918 року, на 74му році життя. Похорони, незважаючи на воєнні часи, були велелюдними, що свідчило про велику повагу до о. Боберського.

Уже в роки незалежної Української держави, 14 вересня 2008 року, на церкві, яку він збудував, було встановлено і освячено меморіальну таблицю.

По собі отець - крилошанин Боберський залишив найкращі спогади, людську вдячність, непоганий матеріальний спадок, а найцінніше - дітей. А їх, разом з дружиною Анною, вигодував і належно виховав аж вісьмох, з них шестеро синів - Івана, Методія, Юліана, Олександра, Володимира і Малатія і двох дочок -Стефанію і Євгенію. Всім дав вищу освіту, як у свій час про нього подбав батько. В кожного з дітей склалася своя доля: Олександр вивчився на інженера і працював у м. Радом (Польща), Юліан пішов стежиною батька - став священиком, дружинами священиків стали Стефанія і Євгенія. На жаль, троє синів загинули: Методій - на італійському фронті, Володимир - у «трикутнику смерті» в 1944 році, а Малатій - при вправах на перекладині.

Кожен по-своєму прислужився і рідному народові, а найбільше - найстарший син Іван, про якого мова піде в одному з наступних номерів газети.

Іван Боберський належить до найбільш відомих представників славної родини Боберських - родини священиків, політиків, науковців, митців. Його ім’я можна по праву вписати золотими літерами в історію не лише Галичини,де він народився і творив, а й в історію всієї української держави. Про нього заговорили зразу ж після проголошення незалежності України. В 1991 році його іменем названо одну з вулиць Львова, в 1993 році вперше відзначають 120-річчя одного з видатних діячів сокільського, спортивного, суспільно-політичного рухів. У1994 році Івано-Франківський коледж фізичного виховання започаткував персональну стипендію імені Івана Боберського. На його честь встановлено кілька пам’ятних таблиць, проведено низку спортивних змагань, турнірів, конференцій. З нагоди 140-річчя від дня народження «батька української фізичної культури», Львівська обласна рада проголосила на Львівщині 2013 рік - роком Боберського. У вересні 2016 року його іменем названо Львівський державний університет фізичної культури.

Постійно і активно вшановують ім’я Івана Боберського у Львівській академічній гімназії, де він успішно викладав руханку (фізкультуру) і німецьку мову. Один із його тогочасних гімназистів Євген Коновалець - пізніше засновник ОУН - у своїх спогадах зазначив, що найважливішими моментами його молодості були навчання у професора Боберського, акт Мирослава Січинського й знайомство з Дмитром Донцовим.

Завдяки наполегливим пошукам науковців, а найбільше -викладача кафедри теорії і методики вже згадуваного університету фізичної культури Оксани Вацеби, все більше таємниць відкриває нам спадщина знаменитого краянина. Водночас кожна ювілейна дата, кожна подія спонукає нас ще і ще раз звертатися до життєвого і творчого шляху «піонера українського тіловиховання»- Івана Боберського.

Народився Іван Боберський 14 серпня 1873 року в Доброгостові і був охрещений в місцевій парафіяльній церкві Св. Миколая. Але оскільки Микола Боберський працював у цьому селі всього один рік і про Боберських майже нічого не залишилось в пам’яті сельчан, то, за словами Оксани Вацеби, справжньою батьківщиною Івана Боберського слід вважати с. Лопушанка Лехнева на Турківщині, де проживають і понині тут нащадки родини Боберських, хоча деякі з них під іншими прізвищами - Кметики, Волошинівські, Павлюхи, Цебаки та інші.

Будучи вихованим на принципах здорового способу життя, внутрішньої дисципліни і наполегливості, коли батько працював у Черхаві, Іван, після закінчення Самбірської народної школи і гімназії, продовжив успішно навчання у Львівському університеті на філософському факультеті, де найбільше студіював німецьку філологію. Після 5 років навчання у Львові, з 1895 по 1897 рік, продовжив навчання у місті Грац (Австрія). Саме тут, як активний член тамтешнього українського студентського товариства «Русь», захопився ідеєю фізичного виховання молодого покоління. Після закінчення студій, за власні кошти (в чому йому допоміг батько), Іван Боберський здійснює науково-практичні подорожі до Німеччини, Франції, Чехії, Швеції, де детально вивчає методику та тенденції розвитку фізичного виховання. Юнацьке захоплення стає змістом його життя, і протягом усіх відведених йому Господом років нестиме він цей смолоскип ідей і прагнень зробити людину кращою.

Варто наголосити, що кінець ХІХ століття, поряд з бурхливим розвитком хімії, фізики, математики, спричинив спалах бажання людини стати здоровішою, сильнішою. Відновлюються Олімпійські ігри (у 1896 році вони проведені в Греції, у них взяли участь спортсмени з 14 країн). З’являються яскраві особистості, шляхетні активісти, які пропагують здоровий спосіб життя і хочуть бачити співвітчизників здоровими та гармонійно розвинутими. Такими були німець Фрідріх Ян; засновник Сокільського руху чех Мирослав Тирш; президент першого МОКу грек Діметріус Вікелас; творець новітньої олімпійської ідеї французький барон П’єр де Кубертен. До цих світлих постатей європейської культури долучається й українець - галичанин Іван Боберський. Повний нових ідей і невгамовного запалу до праці, Іван Боберський у 1900 році повертається до рідного краю, щоб здобутими знаннями та досвідом служити своєму народові. З появою у Львові, розпочинається в Галичині установчий період фізичної культури.

На відміну від багатьох європейських країн, в Галичині панувала масова інертність та дуже слабка зацікавленість фізичною культурою, яка на той час робила свої перші несміливі кроки. Лише малочисельні групи молодих ентузіастів, на чолі з Нагірним та Лаврівським, підтримували такий потрібний зв’язок із Заходом.

У Львові Іван Боберський влаштовується на роботу в Академічній українській гімназії, де викладає німецьку мову та класичну філософію, веде уроки фізичної культури, водночас проводить заняття з руханки в гімназії сестер Василіанок.

У цьому місці доречно зробити невеликий історико-політичний екскурс до столиці Галичини, якою по праву був Львів. Враховуючи політичні обставини у Європі, місто тривалий час вважалось оплотом польської культури, а самі поляки вважали Львів своїм містом. Тож польська частина інтелігенції поводила себе як привілейована, на що пропольська влада не тільки дивилася крізь пальці, але всіляко підтримувала і нагнітала штучний антагонізм. Суперництво та протистояння поляків і українців у спорті було реальним і очевидним, при тому що всі починання та організації польських кольорів мали підтримку державного апарату міста. Сокільський рух у Львові святкував два дні народження: польський - з 1867 року, український - з 1894 року.

І взагалі в Східній Галичині поляки хоч становили меншість, але мали перевагу над українцями, бо мали підтримку влади і відзначалися більшою активністю в національній політиці. Життя вимагало створення масових українських молодіжних організацій, які б допомогли відновленню сил українського народу. Такими організаціями могли стати уже створені «Січ», «Сокіл», «Пласт», але які не набрали масовості і активності в своїй діяльності. У 1901 році Іван Боберський вступає у спортивне товариство «Сокіл», а вже невдовзі, 17 листопада 1901 року, на загальних зборах товариства його обирають в члени старшини та заступником голови товариства і доручають керувати учительським гуртком з підготовки вчителів руханки. При наполяганні професора Івана Боберського, у навчальні програми Академічної української гімназії були введені, як обов’язкові, забави та ігри з м’ячем для учнів молодших класів. З 1902 року львівські руховики-соколи прилюдно виступають із вправами і тим самим позитивно впливають на ставлення громадськості до фізичного виховання.

На 1902 рік припадають перші кроки розвитку українського футболу - створені футбольні команди «Слава» та «Україна». У травні 1904 року організовано спортивний осередок «Український спортивний кружок».

Для поліпшення навчально-тренувального процесу, Іван Боберський активно береться за видавничі справи, адже підручників для підготовки фахівців фізичного виховання у Львові на той час не було. Власним коштом він опублікував перші підручники гімнастичних вправ, спортивних ігор: «Забави і гри рухові» (1904-1905), «Копаний м’яч» (1906), «Значення руханкових товариств» (1909) та ін. Професор Іван Боберський наполегливо працював над власною спортивною термінологією, щоб зберегти в ній рідні вислови і український дух. Ось деякі з них: «сітківка», або «відбиванка» (волейбол), «копаний м’яч» (футбол), «наколесництво» (велоспорт), «гаківка» (хокей), які широко використовувалися на західноукраїнських землях до 1939 року.

Різними способами Іван Боберський бореться за створення своїх українських шкіл, клубів, поширення руханкових товариств по всій території Східної Галичини. З цією метою він виїжджає в різні села і міста краю. Немає документальних підтверджень, але не випадково в селах Лімна (1907) і Вовчому (1908) засновують перші осередки «Січі» на Турківщині. Не без допомоги Івана Боберського січовики мали гарно пошиті однострої та відповідні атрибути (січовий прапор, сурма). Однострій лімнянського січовика виглядав так. Всі були одягнуті у вишиті сорочки, на голові - козацькі шапки, з синім оксамитовим дном та золотою китицею на кінці, яка звисала над правим вухом. По лівому боці звисали жовті стрічки. На січовому прапорі, на одному його боці була Мати Божа з омофором, на другому - князь Володимир Великий. Держак був оббитий мідними цвяшками. Звичайно, що крім вишиванок, всі інші атрибути були купованими.

Мав Іван Боберський пряме відношення до видавництва восени 1 907 року часопису «Сокільські вісті», в якому друкувалися різні новини з місць.

Підсумковим результатом активної організаторської роботи Івана Боберського стало його обрання у серпні 1908 року головою старшини товариства «Сокіл-Батько», яке він очолював до 1914 року. Саме під його керівництвом сокільство сягнуло свого апогею. Якщо в 1908 році в Галичині було 400 сокільських «гнізд», то в 1914 році - 974, в яких налічувалося близько 70 тисяч членів українського «Сокола». Серед членів львівського «Сокола» в різні роки знаходимо прізвище головного редактора «Діла» Івана Белея, відомого композитора Дмитра Січинського, видатного історика Івана Крип’якевича; молодих: Богдана Лепкого -майбутнього талановитого літератора, Осипа Коциловського -майбутнього доктора теології в Перемишлі, Ярослава Пастернака - майбутнього директора музею наукового товариства ім. Шевченка, Тараса і Андрія Франків - синів Великого Каменяра та багато інших. Усі вони пройшли неабияку школу фізичного і духовного виховання. Адже, згідно статутів, кожен січовик (чи сокіл) повинен був дотримуватися норм християнської моралі, товариськості.

Соколи вивчали історію України, свого краю, біографії визначних діячів чи героїв. Кожен січовик повинен був займатися фізкультурою, вміти рятувати майно і людей від пожежі, як і сокіл, не допускати пияцтва, картярства, розпусти. Починалося життя в січах з козацького малинового чи жовто-синього прапора, виховання юнаків на традиціях запорізьких козаків, їхньої боротьби з ворогами України. Піднімав національний дух сам стрій, патріотичні пісні, введення назв січових старшин - кошовий, курінний, писар. Тим самим Іван Боберський вирішив використати фізичну культуру як засіб до пробудження національної свідомості. Сьогоднішній руховиксічовик повинен завтра стати воїном-захисником своєї Вітчизни, або боротьби за неї. Його знаменитий клич «Де сила - там воля!» немовби перегукується зі знаменитим Шевченковим «Борітеся-поборете!». Вартий уваги інший його крилатий вислів: «Кріпи свої сили, бо як ти слабий, то світ скрутить тобі карк», який стосується не так окремої людини, а в першу чергу - нації, держави.

Маючи всі природні задатки, Іван Боберський не мріяв про кар’єру австрійського чиновника або урядовця. Він - патріот, що поставив на терези все своє життя заради відродження українського народу.

Він успішно поєднує практичну громадську діяльність з творчою працею. З-під його пера українською мовою з’являються книжки з описами дитячих рухливих забав, посібники для занять футболом, хокеєм, тенісом, а також підручники для підготовки фахівців з фізичного виховання. В 1910 році він - засновник і редактор «Вісті з Запорожа» -часопису спортивних і пожежних товариств, з-під його пера виходить понад сотня газетних публікацій. Іван Боберський об’їжджає Галичину з рефератами про значення фізичної культури для української нації, наголошує на залученні до неї молоді і жінок.

У 1910-1911 рр. він є організатором викупу за досить велику суму «Тору циклістів» у Стрийському парку для товариства «Сокіл».

За кропітку натхненну працю, а також з нагоди десятої річниці активної діяльності, 11 вересня 1911 року вдячна громадськість Львова вручила Івану Боберському срібну булаву - як символ проводу, а також присвоїла йому титул «Батько української фізичної культури».

Львівський «Сокіл-Батько» в особі Боберського підтримував зв’язки з сокільськими гніздами Турчанщини. Заслуговує на увагу лист лімнянських січовиків від 9 жовтня 1911 року до соколиної централі у Львові: «Соколе-Батьку! З нагоди того, що 14 жовтня 1911 року відбудеться в Лімні торжествене посвячення прапора товариства «Січ» , а при нагоді цього свята відбудеться поминальне Богослужіння за блаженного Адама Коцка і посвячення пам’ятника, поставленого йому на місцевому цвинтарі... Маємо честь післати «Високохвальному «Соколові-Батьку» почесний цвях з усиленною просьбою, щоб високоповажний «Сокіл-Батько» був такий ласкавий на те свято послати когось з промовою, щоби своєю присутністю в тутешньому закацапленому повіті Турчанському розбудити вогонь патріотизму в серцях молодих і те свято тим більше звеличити». Підписали листа кошовий Василь Мелех та січовик Антон Жук.

15 жовтня 1911 року Іван Боберський ініціював проведення перших Запорозьких ігрищ як українського аналогу грецьких олімпіад.

Влітку 1912 року очолює делегацію українського «Сокола» на другому всеслов’янському з’їзді у Празі, в цьому ж році бере участь в організації й реєстрації п ар аміл іт ар но го т ов ар ис тв а УСС (Січових Стрільців). У квітні 1913 року, за сприяння Івана Боберського, у Львові відбувся Перший з’їзд пластових організацій Галичини. Пластовий вишкіл пройшли тисячі галичан, а чимало з них, такі як Степан Бандера та Роман Шухевич, стали визначними провідниками у визвольній боротьбі українського народу.

Іван Боберський мріяв про злиття всіх українських спортивних і пожежних товариств, і таке єднання відбулося на ІІ Шевченківському краєвому святі у Львові в червні 1914 року, за участі близько 12 тисяч представників «Сокола», «Січі», «Пласту», «Січових Стрільців». Свято, на якому були гості з-за Дніпра, перетворилося в акцію єдності всього українства. Взяли участь у цьому святі січовики з Лімни та соколи з Борині Турчанського повіту.

З вибухом Першої світової війни, коли тисячі «січовиків», «соколів», «пластунів» масово влилися в легіон Українських січових стрільців, Івана Боберського обирають членом Бойової Управи УСС і виконує функції скарбника легіону та шефа відділу військової преси.

У 1915 році Іван Боберський - член Головної Української Ради, яка 1 листопада 1918 року перебрала владу в свої руки. Увійшов він і до уряду ЗУНРу, де очолив Секретаріат військових справ і відповідав за видавництво військових підручників, редагував накази і розпорядження міністерства, опікувався військовими часописами, розробив проект однострою та відзнак Української Галицької Армії. Він зібрав і зберіг архів УСС, зібрав понад 3 тисячі світлин з життя наших добровольців. У роки війни написав книги «УСС в Карпатах» та «Збірник УСС». Починаючи з вересня 1918 року, Іван Боберський став вести «Щоденник», який вийшов друком аж у 2003 році. В «Щоденнику» детально описано перебіг польсько-української війни 1918-1919 років, проголошення ЗУНРу, передано атмосферу краху Австро-Угорщини і творення на її уламках нових незалежних держав.

6 листопада 1918 року було створено Державний секретаріат освіти і віросповідання. До його складу увійшов і професор Іван Боберський. Секретаріат займався налагодженням роботи навчальних закладів, розробкою навчальних програм і підручників. Іван Боберський був включений також в комісію зі складання проекту єдиної школи в Україні, ввійшов до числа найвидатніших українських педагогів Галичини першої половини ХХ століття.

У листопаді 1919 року військові обставини змусили уряд ЗУНРу емігрувати в Австрію. Виїжджає й Іван Боберський. В 1920 році, включений до складу дипломатичної місії ЗУНРу, відправляється у США, де протягом двох років проводить інформаційну роботу серед 500-тисячної громади українських переселенців, збирає кошти на утримання уряду. 1922-1932 рр. - оселяється в Канадському місті Вінніпег, де очолює представництво ЗУНРу та український Червоний Хрест.

Перебуваючи в Канаді, він бере активну участь у житті української діаспори, не забуваючи рідний край. Збирає кошти для вдів і сиріт, жертв війни, допомагає новій хвилі українських емігрантів у працевлаштуванні.

Не полишав Іван Боберський видавничої діяльності. За його редакцією вийшли альманахи «Нове поле» (1927), «Прерія» (1928), «Кленовий лист» (1929). Його статті друкували як в США і в Канаді, так і в львівських часописах («Діло», «Нова зоря»). Іван Боберський зібрав велику колекцію світлин, що нині зберігається в українській бібліотеці його імені у Вінніпезі.

У квітні 1932 року він переїздить ближче до рідного краю і поселяється у словенському місті Тржич, звідки походила його дружина Жозефіна Полак. Швидко відновлює зв’язки з Галичиною, не пориваючи контактів з канадськими українцями. Двічі його вітали у Львові, де розповів про європейський досвід та перспективи тілесного виховання. Чималу активність проявляв Іван Боберський у міжнародному олімпійському русі. У 1936 році побував на ХІ Олімпійських іграх в Берліні, звідки надсилав низку репортажів у Галичину для «Сокільських вістей» та «Діла». Він палко вірив, що український прапор майорітиме гордо на найвищих олімпійських щаблях.

У жовтні 1947 року серце Великого Українця, Батька української фізичної культури перестало битися. Поховали його в місті Тржич. Прожив він, як і його батько Микола Боберський, 74 роки.

Ті, хто присвятив себе служінню на благо нації, заслуговують пам’яті та уславлення.

Ярослав ТИРИК, член оргкомітету Шостих Бойківських фестин.

Газета "Бойківщина" №11-12,2017

PS Як стало відомо, оргкомітет Шостих Всесвітніх Бойківських фестин включив у програму фестин встановлення меморіальної таблиці батькові та сину - Миколі Боберському та Івану Боберському - в с. Ло-пушанка.


Схожі матеріали :

Категорія: Твої люди, Бойківщино ! | Додав: Admin (03.04.2017)
Переглядів: 220 | Теги: Боберський | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.