Понеділок, 18.02.2019 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Твої люди, Бойківщино !

МИХАЙЛО ЗУБРИЦЬКИЙ - НЕСТОР УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА

Як переконливо стверджував Джон Армстронґ, зброєю українського національного руху була наука - передовсім солідні томи Історії Грушевського і пізніша Українська загальна енциклопедія. Та наукова продукція мусила бути бездоганної якості, щоб здобути визнання у тісному світі академічної науки ХІХ - початку ХХ століття. Національні пріоритети науки у XIX столітті і дослідження народної культури та мови скріплювали національні рухи, а також національні держави (там, де ці держави існували). Роль наукової діяльности в українському національному русі спричинила вельми промовистий обмін думками між двома колишніми учнями Дрогобицької гімназії у 70-х роках XIX століття - Михайлом Зубрицьким та Іваном Франком.

На 1905 рік Зубрицький здобув визнання як видатний науковець - 20 липня 1904 року він став дійсним членом Наукового Товариства Шевченка у Львові. Впродовж першого десятиліття нового сторіччя парох Мшанця заповнював сторінки Записок НТШ численними статтями і публікаціями джерел з української історії, етнографії та фольклору. Особливу увагу він зосереджував на збиранні та описуванні - заняттях першорядного значення у той час, коли дослідження регіональної та етнографічної історії досягли великих здобутків. Та поки Зубрицький дописував до наукових журналів, він був активний у громадському і політичному житті українців. Навіть пишучи з курорту в Карлсбаді зауваги про роль науки, невтомний організатор національного руху Зубрицький висловився з приводу потреби мати на курорті свого руського лікаря для українських клієнтів закладу. Стрижневим складником візії Зубрицького було те, що інтеліґенцію від народу відділяв якийсь незримий китайський мур, а здолати цю перешкоду інтеліґенція могла лише працюючи серед народу. Через декілька років, збираючи експонати для музею етнографії у Базелі, Зубрицький наполягав на тому, що представники інтеліґенції мали і собі піти за його прикладом, щоб поліпшити економічне становище селянства і популяризувати українські справи для світової публічної думки. Як польовий дослідник і збирач етнографічних та фольклорних матеріалів й одночасно парох, що прагнув модернізувати свою паству, Зубрицький постійно діяв на межі традиційного і модерного світів.

Саме в Карлсбаді Зубрицький узявся за перо, щоб обґрунтувати вагомість наукової праці для української справи. Відстоюючи наукову діяльність, він наполягав, що закликати треба не до “науки для науки”, а до “науки для житя.” Зубрицький написав відповіді на низку статей із часописів Свободи та Діла, автори яких сумнівались, чи варто русинам розпорошувати свої обмежені ресурси на наукову роботу замість того, щоб витрачати їх на нагальніші проєкти написання підручників і поліпшення матеріального та суспільного становища мас. Низка голосів, до яких належав, наприклад В’ячеслав Будзиновський, наполягала навіть на тому, що жоден русин не читатиме тогочасних наукових книжок. Зубрицький змальовував наукову діяльність як властиву всім “цивілізованим народам”, і стверджував, що галицькі русини є останніми серед тих, хто за цю діяльність взявся. Він окреслив дві основні цілі наукової роботи: перша полягала в тому, щоб передати “нашому народові” досягнення світової наукової думки; друга - у тому, щоб вивчати народні маси. Зубрицький спрямував свій пієтет на Наукове Товариство Шевченка - саме його від часу прибуття професора Михайла Грушевського він вважав носієм зразка першорядної науки. Критика Зубрицького торкнулася журналістів, які, на його думку, не спромоглися висвітлити значних досягнень русько-українського руху. Під цим оглядом він протиставив їх русофілам, яким вдалося пояснити значення своєї доволі бідної наукової роботи широким масам. Відтак він вказав на досягнення Івана Наумовича, русофільського лідера 70-80-х років XIX століття, який спромігся переконати своїх послідовників у тому, що робота, яку провадили чільні наукові установи, приносила користь національній справі. Зубрицький особливо наголошував на значенні наукової роботи з дослідження життя мас, оскільки плоди саме таких досліджень найлегше було б популяризувати.

Зубрицький мав готове пояснення того, як його пропозиції щодо збирання етнографічної інформації можуть здійснювати соціально корисну функцію - у процесі збирання етнографічних матеріалів, науковці створюватимуть невичерпне джерело інформації для політиків, економістів, а навіть священиків. Михайло Зубрицький стверджував, що велика кількість інтелігентів, попри походження з “мужицтва”, не принесли з собою розуміння народих мас. На думку автора, знання здобуте з етнографічних досліджень, мало стати підґрунтям для відродження “народної справи”, тобто справи водночас національної і “людової” (виходячи з термінології народовців, що уживала “народне” для двох значень).

Коментарі Зубрицького спровокували відповідь Івана Франка, який продемонстрував, що сільський парох і міський інтелектуал по-різному розуміють вагу наукової роботи. Відповідь вийшла з-під пера людини, яка загалом схвально відгукувалась про наукову діяльність Зубрицького і його старання щодо збирання усної історії та оповідей своїх парафіян, щоб виявити настанови і народні візії, що інакше могли б пропасти. Тепер Франко пропагував зосереджуватись на розумінні чистої науки. Він прагнув пояснити, що винесення наукових досягнень в маси не є метою Товариства Шевченка. Крім цього, він стверджував, що дослідження побуту українського народу повинно мати серед ширших інтересів Товариства лише обмежену вагу. Відтак Франко ґрунтовно пояснив, що збирання діалектологічних матеріалів провадилося не для того, щоб зберегти діалекти, або наблизити освічені прошарки до їхніх носіїв. За аналогією, збирання землеробських знарядь не було способом збереження застарілих форм сільськогосподарської техніки. Захищаючи науку заради науки, в практиці Франко аж ніяк не відокремлював її від національного кредо. Він заперечував утилітарність світогляду Зубрицького, однак підтримував не менш практичну користь для української нації. Тоді як Зубрицький далі послуговувався термінами “наш народ” і “народна справа”, дуже нечіткими з огляду на стосунок між простолюдом і національною спільнотою, Франко перейшов до терміна “нація”. Обґрунтовуючи підтримку “люксусової” науки, він стверджував, що лише через науку українська нація зможе долучити свій голос до хору просвітлених націй. Фактично, Франко стверджував, що для українців наука є шляхом до міжнародної спільноти культурних націй. Однак аж ніяк не відокремлюючи науку від утилітарної вигоди, Франко розумів науковий світогляд - світогляд, що роздумує і зосереджується на речах абстрактних - як повчальний і надихаючий досвід. Тоді як Зубрицький у науковій діяльності вбачав засіб піднесення мас, для Франка вона була можливістю підняти націю через піднесення її еліти.

Пишучи про стосунок інтелігенції до національної роботи, Зубрицький скаржився на негативні настрої львівської еліти, чий “квас” отруював “народну справу”. Але говорячи про наукову працю, він фактично закликав визнати віддаленого від Львова науковця, який збирав матеріали безпосередньо у простих людей.Він стверджував, що етнографічні матеріали збирають усі цивілізовані народи, а заняття це дає змогу досліджувати минуле там, де про нього не існує письмових джерел. Але доводячи потребу таких досліджень, він насправді обґрунтовував своє наукове кредо: “Навіть не один чоловік, запханий десь у якийсь глухий кут, маючи який такий наклін і хист до наукової працї, намагав ся-б і сам узяти участь у тій роботї, а се певно не принесло би нам нїякої шкоди”. Здаля від інституцій-ної бази НТШ Зубрицький підтримував таку модель, що збільшила б кількість його послідовників і ствердила цінність його діяльности. Він не став на модерні-шу стежку Франка, за якою наука сама собою могла б нести користь українській нації, що мала бути рівною великим націям світу. Замість цього отець Зубриць-кий мусив і далі працювати серед селян, на великій відстані від тих модерніза-ційних тенденцій та явищ, з якими хотів ознайомити тих селян. Дистанціювання від піддослідних не могло бути дієвою стратегією для пароха, що мусив збирати матеріали для досліджень від парафіян, яким прагнув служити.

Становлення науковця-пароха

Михайло Зубрицький володів двома якостями, що дозволили йому досконало практикувати ту наукову роботу, якій він присвятив більшу частину життя. По-перше, він був вихідцем з бойківського села Кіндратова і ця обставина подарувала йому глибоке знайомство зі світом і звичаями, що їх він прагнув задокументувати й аналізувати. По-друге, він відзначався великою відданістю до освіти і пройшов довгу й тернисту дорогу від вивчення абетки в селі без школи до викладових заль Львівського університету, що назавжди прив’язали його до світу науки. Хоча церковна кар’єра не була його першим бажанням, однак вона дала йому майданчик для досліджень, що здобув для нього і його парафії у Мшанці славу між українськими науковцями і в Галичині, і поза нею. На щастя, цей Нестор українського сільського життя також залишив багато коментарів з приводу власного формування і поглядів, а це дає нам змогу простежити за його інтелектуальним і науковим розвитком.

Кіндратів, що лежав в історичній Самбірській волості, був невеликим поселенням з королівським правом. За Зубрицьким, у 80-х роках XIX століття тут було лише 40 хат і 300 душ. Парафіяльний і адміністративний центр поселення лежав у більшому селі Ясинці Масьовій, і належав до Турківського повіту. Зубрицький опублікував як грамоту про заснування Кіндратова 1569 року, так і її підтвердження 1678 року. Війти села отримали значну користь від королівських прав поселення серед лісів. Початково ці війти були групою посередників між підданими і шляхтою; згодом вони поєдналися через шлюби з дріб-ношляхетськими родинами на кшталт Зубрицьких, які походили із Зубриців, ще одного села, прилеглого до Ясінки Масьової. Прадід Михайла Олександр у шлюбі поріднився з родиною війта з Кіндратова. Батько Михайла 1837 року сім разів подорожував до Львова, щоб отримати “Extractus”, що засвідчував його шляхетський стан (герб Пом’ян), яке своєю чергою звільняло його від тяжких повинностей, покладених на підданих і дарувало його родині право просити гроші з фонду стипендій на освіту для шляхтичів. З материного боку його родина була споріднена із священичою родиною Нероновичів - цей зв’язок пояснює чому, на відміну від численних представників сільської молоді свого покоління, Михайло засвоїв початкову грамоту і здобув освіту. Народжений у курній хаті (22 жовтня 1856 року), всього вісім років після скасування кріпацтва в Галичині, Михайло був наймолодшим із дев’ятьох дітей. Крім нього, до дорослого віку з них дожило лише двоє. Його поява на світ завдала неспокою дружині найстаршого брата. Вона вважала, що обійстя з 10 моргами землі вочевидь цілком перейде її чоловікові. Дитинство Михайла припало на той час, коли старі соціальні розрізнення, що походили з польського періоду, занепали між сільськими прошарками, але не зникли цілком, попри скасування панщини. Тоді також точилися суперечки щодо наслідків звільнення, передусім щодо контролю над лісами і пасовищами - і жителі Кіндратова, зрештою, вийшли з цієї суперечки переможеними, оскільки ліс перейшов у приватну власність.

Світ Михайла Зубрицького був переважно україномовний (бойківський діалект). В роки його дитинства село було однорідно руським (українським); єдиний єврей села в 1860-х роках переселився до Ясінки, передавши свій спиртний ґешефт одному з місцевих мешканців. Головне село Ясінка Масьова налічувало 671 мешканця, серед яких було лише 4 римо-католиків і 5 євреїв. Парох Кіндратова на початку XIX століття, Павло Ільницький, мав доньку, яка вийшла заміж за о. Андрія Нероновича, який став парохом після нього і був прадідом Михайла по материнській лінії. Внук о. Андрія, Яків Неронович, став священиком і довго служив парохом Розбору Округлого біля Ярослава, а також деканом Порохницького деканату. Внучка о. Андрія (за донькою) була матір’ю Михайла, і мала дівоче ім’я Анастасія Нанівська (з ще одного дрібношляхет-ського роду) (10 листопада 1811 - 1 квітня 1877 р.). Вона вийшла заміж за Івана Зубрицького (20 січня 1805 - 5 березня 1883 р.).

Родинні зв’язки та окремі постаті дають підстави зрозуміти, чому Михайло став на шлях науки. Його неписьменний батько, що добився підтвердження шляхетського стану родини, розповідав про те, як він ганьбився від того, що не вмів поставити підпису. Відтак батько дев’ятилітнього Михайла найняв для нього наставника (репетитора); коли ж цей крок себе не виправдав, 18бб року він відправив його до школи в Турці, де той жив у кревного. Коли і це виявилося недієвим, Михайла відіслали на низовину до о. Нероновича на науку в Розборі Округлому. Саме тут, за словами Михайла, він прочитав перші книжки, катехизм Митрополита Івана Левицького, Біблію (яку він прочитав декілька разів), а також ілюстровану Біблію з друкарні міста Буда, видання 1852 року (Автобіографія, с. б). Нарешті, за порадою о. Нероновича восени 1868 року хлопця відправили до нормальної школи Василіян у Дрогобичі - тої самої школи, що її у своїх творах описав одноліток Зубрицького Іван Франко. Михайло Зубрицький закінчив нормальну школу 1870 року, але до Дрогобицької ґімназії вступив лише 1571 року через брак коштів. Той рік він провів наставником дітей отця Володислава Ільницького в Ясінці Масьовій.

Впродовж перших двох років навчання у Дрогобицькій ґімназії імени Франца Йосифа батько підтримував Михайла. Однак після цього і аж до складання останніх іспитів 1878-1879 року, він мусив сам заробляти собі на хліб, частково працюючи наставником. Він писав, що влітку 1873 року будучи наставником читав Шіллера (Автобіографія, с. 9). На час навчання у 4 класі ґімназії, Михайло передплачував руські журнали: русофільську Науку за редакцією о. Івана Наумовича, а також Друга - журнал львівського академічного кола, що виходив у 1874-1877 роках, спершу як русофільське, а згодом, під впливом Михайла Дра-гоманова, як українофільське видання (Автобіографія, с. 10). Зубрицький був ненаситним читачем книжок зі шкільної бібліотеки, він прочитав хроніку Мартина Бєльського з XVI століття, а також історію Польщі Адама Нарушєвича. Дяк у Кіндратові ще після першого класу ґімназії дав Зубрицькому читати одну з небагатьох книжок з історії Руси авторства старорусина-русофіла Богдана Дідицького (Автобіографія, с. 11), однак за власним зізнанням, той не мав з неї великої користи, оскільки не розумів змісту книжки. Власний примірник праці Дідицького Михайло придбав згодом. Проте, подібно до багатьох представників свого покоління, він поглинав праці руських чи малоруських авторів без огляду на їхню культурну чи політичну програму, і мав примірник Петербурзького видання Марка Вовчка. Зубрицький описав поїздки додому на гімназійних канікулах, і розповів про побут у братів Свищів у Кропивнику Новому, де він мав змогу читати культурний додаток польського часопису Gazeta Narodowa, а також видання українофільського народницького товариства Просвіта і русофільського товариства імени Качковського (Автобіографія, с. 12). На п’ятому році ґімназії (1875) він купив львівське видання творів Шевченка 1867 року. Крім цього, він почав читати часопис Правда - друкований орган галицьких народовців, що почав виходити 1867 року. Цей часопис вперше йому дав Олександр Здерковський у шостому класі ґімназії (Автобіографія, с. 16). Він стверджував, що Здерковський на той час вже був українцем, тоді як він себе окреслював “великоруським” (Автобіографія, с. 16). Урешті Зубрицький описав себе у ґімназії як особу, яка перебувала на роздоріжжі національної ідентичности. Шкільний зошит Зубрицького у цей час містив твори Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Максимовича, Гулака-Артемовського, Драгоманова, а також Ґете, Шіллера, Міцкевича та Залеського.

На двадцятому році життя, а саме 1876 року, Зубрицького забрали до війська. У цей час, перебуваючи у Львові, він поновив знайомство з Іваном Франком. Познайомився також з Іваном Белеєм, згодом редактором Діла, письменником Володимиром Левицьким (псевдо Василь Лукич), Антіном Дольницьким (тоді головою Академічного студентського кола і редактором Друга, згодом юристом) та Леонідом Заклинським, студентським діячем. Від них він отримав щойно виданий альманах Дністрянка (Автобіографія, с. 13). Наприкінці 1877 року його звільнили від військової служби після смерти брата і прохання батька демобілізувати єдиного сина. Замість зайнятися землеробством, Зубрицький повернувся складати іспити. У автобіографії він стверджував, що на цей час вже виразно надавав перевагу предмету історії (Автобіографія, с. 15). У ґімназії його викладач Роберт Рішка збудив у ньому інтерес до цієї ділянки знань: “Він заохотив мене до науки історії і показав мені її викладом її стійність”. Ще не визначившись з національними симпатіями в межах руського руху, Зубрицький обрав Кліо.

Отримавши в липні 1879 року матуральне свідоцтво, Зубрицький мріяв про вивчення історії, а також руської (української) і німецької мов на філософському факультеті. Його батько волів, щоб він вивчав богослов’я. У Львові йому теж порадили податися на богословський факультет з фінансових міркувань. Тим не менш, будучи семинаристом Перемиської епархії він також навчався у Львівській Богословській семінарії та Львівському університеті. Тут він слухав курси двох найви-датніших руських науковців університету - історика Ізидора Шараневича та мово-і літературознавця Омеляна Огоновського. Зубрицький розповідав в автобіографії, що записував усі їхні лекції. Однак значну частину знань він здобув у бібліотеці семінарії, яку з таким захопленням описав в автобіографії. У семінарії він мав доступ до широкого кола літератури і періодичних видань, включно з більшістю значних тоді світських та релігійних журналів і газет. Зубрицький також розповів про семінаристів, що заснували групу “Молода Фалянґа”, члени якої прагнули на додачу до богословських знань здобути світські знання. Для цієї групи він написав статтю на доволі складну, але соціально значущу тему: “Стан підданих і невільників на Руси від засновку руської держави до 12. віка включно”. Готуючи цю працю, він прочитав “Nestor Chronik” Шльоцера, Франца Міклошича, Вацлава Мацейовського, “Руську Правду” Раковецького, “Слово о полку Ігореві” Омеляна Огоновського, Севернорусския народоправства во времена удельно-вечевого уклада Миколи Костомарова, а також Норманнскій періодъ Руси Михаїла Поґодіна Праці для своєї статті він зібрав із семінарської бібліотеки, приватних бібліотек, Оссолінеуму та букіністичних книгарень. Загалом “Молода Фалянґа” стала своєрідним майданчиком підготовки науковців. З семінарської бібліотеки Зубрицький прочитав підставові праці із світової та української історії: світову історію Шльоцера, “Історію англійської цивілізації” Бокля, Geschichte der neuesten Zeit, vom Stürze Napoleons bis auf unsere Tage Карла Гаґена (Бравншвайґ, 1851), Kulturgeschichte der neuesten Zeiten Отто Генне ам Рюна, Богдана Хмельницкого Костомарова і його ж “Руську історію в життєписах”, а також публікації петербурзької “Основи”. Пізніше він викладав руську історію в Дяківському інституті перемиської семінарії, зазначаючи майже з жалем, що наука ця не могла бути систематичною, адже учням часто потрібно було знаходитись в церкві (Автобіографія, с. 20).

Питання національної ідентичности були в семінарії предметом гострих суперечок; Зубрицький згадує, що частина семінаристів були вороже налаштовані до журналів Вестника Европы та Русского богатства, правдоподібно через те, що в них містилися українофільські ідеї Михайла Драгоманова. Однак про посилення українських настроїв у цей період свідчив той факт, що копії портрета Тараса Шевченка з Русской старины продавалися для збору коштів на бібліотеку. Зубрицький стверджує, що між 1879 і 1882 роками семінарська читальня “богато причинила ся до розбудження патріотичного духа між пи-томцями, захотила не одного до праці на просвітою сього народа, а заразом вперве по части давала до скріпленя і розширеня українсько-руської ідеї поміж духовенством”. Сам Михайло Зубрицький зіграв у цьому не останню роль, оскільки, як він твердив, він читав вголос від першої до останньої сторінки кожне число народницького Діла іншим семінаристам у читальні.

Згідно з описом свого кружка в семінарії: “Ми рвались в семінарії до дїла, раді були як найскорше ввійти в публичне житя, порушували в безнастанних розмовах різні теми народного побуту і укладали пляни на будучність. Нераз купками ходили ми цїлими годинами попід каштани в семинарськім городї, дїлили ся своїми увагами і поміченями, о тім, що прочитали, а по 9 годині вечером ходили по коритарях нераз до 1. години по півночи” (Автобіографія, с. 18). Тут слід зазначити, що в їхніх розмовах переважало обговорення національного (чи, з огляду на подвійне значення слова “народний”, народного) життя. Зуб-рицький подав довгі списки семінаристів, що за його словами дихали новим духом. У семінарії він сформувався як науковець, українофіл і народовець.

Скінчивши останній рік навчання у Перемишлі, 27 вересня 1883 року Михайло одружився з Ольгою Борисевич, сестрою знайомого з семінарії Володимира Борисевича і донькою отця Івана Борисевича, пароха Кривок над Сяном і декана Порохницького деканату. Як і багато семінаристів, висвятився він невдовзі по весіллі, а саме 15 листопада. Взявши за дружину доньку священика, він фактично обрав собі місце майбутніх досліджень. Його призначено сотрудником при парафії отця Антонія Назаревича, діда дружини за матір’ю. Від 17 вересня 1883 до 25 квітня 1914 року Зубрицький мешкав на цій парафії у Мшанці, і 1889 року після смерти о. Назаревича, став її парохом.

Його національно-народницький світогляд, сформований у семінарії, приніс незворотні зміни в життя його пастви, оскільки Зубрицький запровадив на своїй парафії читальню, кооператив, а серед парафіян втілював свою модель української ідентичности. Також на парафіян мали впливи і його наукові зацікавлення. Збираючи матеріальну, документальну та усну історію Мшанця, він пробував змінити побут і звички своїх парафіян. Зокрема він закликав їх відмовитись від старих суспільних поділів, змінити спосіб відзначення ритуальних подій та заохочував зайнятися новими видами економічної діяльности. Водночас він збирав інформацію про навколишній світ, який прагнув змінити. На початку XX століття мешканці Мшанця мали контакти з Іваном Франком, Зеноном Кузелею, Федором Вовком та Володимиром Гнатю-ком - чільними українськими інтелектуалами, науковцями і етнографами, що приїхали до Мшанця збирати матеріали. Мшанець залишив власний слід у світі етнографії і фольклористики, ставши джерелом найповнішої інформації про бойківський регіон і про українські височини. Знаменита ікона Страшного Суду із Мшанця потрапила до музею НТШ у Львові, землеробські знаряддя і моделі хат - до музеїв Базеля, Відня і Львова, а одна із місцевих колядок після публікації у київському часописі Киевская старина, стала об’єктом наукових суперечок між Іваном Франком, Михайлом Драгомановим та А. Н. Веселовським. Пісні і обряди села Володимир Гнатюк помістив у великих етнографічних збірках. Іван Франко стверджував, що оповіді про Федя Цмая та Антося Сисина (Барлицького), що їх записав отець Зубрицький, можна було вважати прикладами народної прози, подібної до середньовічної італійської Libro di Novelle e di belparlar gentile і новел Франко Сакетті. Понад тисячному населенню Мшанця, розташованого біля підніжжя Маґури (1000 метрів висоти) за 22 кілометри від Старого Самбора і 12 кілометрів від Лютовиськ (див. на мапі Літовищі. - Ф. С.), судилося справити значний вплив на погляди української інтелігенції щодо сільських людей. Відкриваючи себе і довіряючи свої родинні документи парохові, жителі Мшанця дали глибше розуміння бойків і традиційного суспільства. У всіх перемовинах між селом і науковим світом ретельним посередником виступав Михайло Зубрицький, колишній претендент на місце студента філософського факультету.

За тридцятилітню службу у Мшанці життя Зубрицького було подібне до життя більшости духовенства. Молодята заснували сім’ю: донька Зеновія народилася 27 жовтня 1884 року, Анастасія - 10 червня 1886 року. Син Володимир прийшов на світ 27 січня 1888, а Петро - 29 червня 1889 року. У 1890 році упокоїлася дитина, що навіть не дожила до хрестин, а 1893 - син Роман, що помер у віці декількох днів. Зубрицький був діяльним священиком - 1892 року він заснував у селі читальню “Просвіти” і заохочував подібні утворення у сусідніх селах. Активна постава Зубрицького щодо інтересів своїх парафіян у Мшанці зробила з нього посередника між ними і владою. Крім цього, вона привела його до політичної діяльности, і у 1894 та 1898 роках він безуспішно балотувався до Галицького Сойму. Крім подорожі на курорт до Карлсбаду 1905 року, а також нечастих відвідин Львова і Перемишля, його діяльність обмежувалася повітами Старосамбірським і Турківським, а власне селами і містечками довкола Мшанця. Далі від карпатських гір Зубриць-кий потрапив лише після того, як 1914 року він покинув Мшанець і перейшов на парафію у Берегах Долишніх, ставши деканом деканату. Після початку Першої світової війни і арешту 7 вересня 1914 року його мали доправити до Талєргофу, австрійського табору інтернованих, у якому тримали потенційно нелояльних громадян (насамперед русофілів). На щастя, йому вдалося здобути підроблений документ, що дозволив наприкінці 1914 року податися до Словенії, де він пробув до весни 1916 року. За час перебування там, він встановив зв’язки із словенськими науковцями, зокрема Леопольдом Ленардом. Повернувшися на парафію, він був задіяний у встановленні української держави в листопаді 1918 року. Польська влада його затримала та жорстоко з ним поводилась. Після того, як його звільнили, він, внаслідок підірваного здоров’я, помер 8 квітня 1919 року.

Історик, етнограф і фольклорист

Зубрицький мав академічний вишкіл історика, що поважав документальну спадщину минулого і понад усе прагнув її зберегти й опублікувати. Водночас він був продуктом українофільського руху, що коренився у романтичному захопленні народом і намагався зберегти його творчість і знайти ті джерела, що їх ніхто не подумав би зберегти в письмовому вигляді. Але передусім він був народником і вважав, що стиль життя, який панував у його сільському світі, мав непересічну вартість і повинен бути записаним, а отже, заслуговував на збереження для нащадків. Іван Франко сказав, що саме Зубрицький проник у начебто нудні розмови сільських людей і видобув із них розуміння їхніх мотивів і талантів. Повагу, що її Зубрицький відчував до сільських мешканців, і його надії на майбутнє, можемо відчути, читаючи його опис їхньої торгівлі:

“І тепер є ґазди в Мшанци, що ходять від давних лїт кождого року на вівцї, один з них кінчить 74 рік житя, а ще сього року ходив на купно аж в косівський повіт. Не один запоміг ся купуючи і перепродуючи вівцї, деякі мають красні ґаздівства. Але бували і такі, що все тратили і відтак покинули купецтво. Всї ті ґазди, що до тепер купчили, люди неписьменні, а якось давали собі раду при сїм досить скрутнім інтересї. Уміли підійти, угнути Гуцула, тямили, де що купили, і всї рахунки переводили в голові без помочи письменного чоловіка. Се сьвідчить про значні умові здібности нашого мужика. Коби так дав був їм хто правдиву осьвіту, то був би і хосен з них для суспільности. А так нидїють значні таланти і сьвіт про них нїчого не знає”.

Такі різнорідні впливи пояснюють далекосяжну широту продуктивності Зубрицького. Він був свідомий крихкости того спадку, що його намагався зберегти; знав, що якщо не збере і не запише його, то нащадки втратять цінний скарб. Так, пишучи про те, що йому вдалося зібрати щодо австрійського рекрутства серед сільської молоді, він зазначав: “От і все, що я міг зібрати і випитати у людий на селі про рекруччину. Про неї бесідують всюди по наших селах. До цілковитого проясненя сього тягару, що довгі літа тяжко допікав селянам, треба бажати, аби сьвідомі люди, проживаючи на селі, записували оповіданя з уст народа. Ті часи вже минули і тямка про них лишила ся лише в споминах старших людий. Молодше поколінє вже не застало давної рекрутчини. З часом забудуть на селі се оповідати і загирять ся спомини про рекрутчину. А шкода би було, бо вона мала значний вплив на духовий, політичний і економічний розвій нашого народа”.

У цьому уривку ми бачимо основні стимули для праці Зубрицького. Він мав широке розуміння того, які ділянки людського життя варто охопити увагою і записати. Його цікавило все, що впливало на духовність, політичну та економічну діяльність селян. Він був переконаний у тому, що спадок простого люду треба записувати і вивчати, навіть якщо в ньому були складники, які він не вважав позитивними. Тим більше, він вважав, що спадок зникає, і це посилило його прагнення зберегти цей спадок. Нарешті, він хотів надихнути інших людей у селах наслідувати його діяльність - ця надія значною мірою не справдилася. Крім цього, Зубрицький усвідомлював, що священичий стан створює певні перешкоди його збиральницьким старанням, і писав до Івана Франка, що надіявся на прибуття до Мшанця когось на кшталт Володимира Гнатюка, кому селяне більше відкрито говорили, оскільки його парафіяни не хотіли розповідати йому непристойних (“масних”) історій.

Зубрицького від інших діяльних священиків відрізняло задокументування минулих і сучасних події та опублікування сотень оповідей про різні боки життя і події у Мшанці, Старосамбірському і Турківському повітах. Його писання часто мало на меті дослідити минуле, відтак оповіді його парафіян він супроводжував зібраними від них або знайденими у парафіяльному домі документами. Він стверджував, що сільський люд може зберегти сліди минулих віків, що втратилися серед інших прошарків населення. Так він скористався із його ранішим вивченням давнього київського літописання, коли писав про купівлю овець серед мшанецьких ґазд: двоє братів майже відмовилися від своєї спроби через те, що на шляху їм зустрівся Зубрицький, священик. До цієї оповіді про сучасні забобони він додав заувагу, що “наші старі памятки подають, що ще за князів Русини уважали стрічу з черноризцем злою ворожбою. Видно, народні повіря довго держаться серед народних мас”. Серед зібраних і записаних ним матеріалів були також записи на місцевій говірці, до яких він ретельно додав наголоси і пояснення незрозумілих слів. Завдяки цьому, сучасні мовознавці знають не лише словниковий запас, але і наголоси бойківського діалекту біля Мшанця. Крім цього, отець Зубрицький описував мешкання, вироби, одяг і ремесла своїх односільчан із додаванням ретельних вимірів і професійних рисунків (хоча визнавав, що студентом не мав до цього хисту, тож знаходив до цієї роботи помічників). Способи економічного життя і діяльности від вимірів полів до створення овечих загонів салашів теж ретельно описано і поміщено в історичний контекст. Описано і пояснено традиційні ритуали. Чимало газетних статей Михайла Зубрицького стосувалися нагальних питань його часу, а також його політичних і соціальних переконань, але з посиланням на минуле і наведенням його документів. Він також видав свої коментарі з приводу роковин і промови, виголошені в часі виборчої кампанії до Сойму.

***

Відділити газетні публікації щодо актуальних справ від наукових праць непросто, особливо через те, що твори Зубрицького часто поєднували в собі коментарі щодо його часів із спостереженнями про давнину та уривками тогочасних документів. Твори Зубрицького редактори нашого видання вирішили поділити за типом публікацій, у яких вони з’являлися. Том перший містить статті з наукових часописів Записки Наукового Товариства ім. Шевченка, Літературно-Науковий Вістник та певною мірою наукових видань Житє і слово, Зоря. Тут також друкуються праці із збірок і томів наукових товариств, особливо на етнографічні теми. Навіть таке групування не є безпроблемним, оскільки Зубрицький не шкодував ділитися зібраним власноруч фольклорним та етнографічним матеріалом і відсилав його Іванові Франкові, Володимирові Гнатюку та Франтішекові Ржегоржу. Копії документів він надсилав також Франкові та Михайлові Грушевському. Обоє науковців користувалися ними у своїх працях і публікували їх. Том, про який ідеться нам, обмежується тими працями, що їх Зубрицький опублікував під власним іменем.

Сорок праць, крім оповіді Зубрицького про своє дитинство та юнацтво, що опубліковано в цьому томі, можна згрупувати у п’ять великих категорій: археографічні праці щодо документів XVII - середини XIX століття, обговорення історичних подій, описи матеріальної культури, колекції матеріалів щодо усної культури та традицій і, насамкінець, описи діяльности щоденного життя. Ці категорії навзаєм перетинаються, оскільки документи трапляються і в пізніших групах друків, а обговорення з пізніших категорій нерідко з’являються у вступах і коментарях до публікацій головно документальних. На щастя, Зубрицький завжди ретельно пояснює предмет свого опису, тож навіть ті читачі, що не знають латини, польської чи німецької мови - або ж мають клопоти з галицькою українською мовою кінця XIX століття (не кажучи вже про бойківський діалект) знайдуть потрібні роз’яснення у творах Зубрицького.

Великою археографічною працею Зубрицького були його “Матеріяли до історії галицького села”. Зазвичай у цій частині світу історію села писали, ґрунтуючись, крім церковних книг, на установах та особистостях, що панували над селом. Насправді, щоб написати історію Мшанця, потрібно звернутися до цих джерел, передусім - до реєстрових книг самбірської економії. Усе багатство цих джерел у своєму дослідженні прикарпатського села показав Василь Інкін. Та Михайло Зубрицький перебував далеко від архівів Львова й Перемишля, не кажучи вже про Варшаву чи Відень. Щоб передати історію світу свого села, він звернувся до тих документів, що їх зберігали його парафіяни. Так він створив одну з найбільших друкованих баз джерел щодо українського села у період від XVII до XIX століття.

Археографічна експедиція Зубрицького втілювала намагання однієї людини зібрати уцілілі документи з середовища самих селян. Він наголосив на складності цього завдання. Не вперше у своєму доробку він говорив про стіну недовіри, що її народ відчував щодо інтелігенції, включно до власних священиків. Науковець увиразнив, як багато часу йому знадобилося на те, щоб здобути достатню довіру серед своїх парафіян, аби вони показали йому свої документи. При цьому він згадав старшого ґазду, який боявся, що показавши документи священикові, виставить на ризик свою землю; і зрештою показав те, що в нього було лише через понад десять років. Видається, що у цьому випадку саме ґазда виявив обачність, а священик був наївним. Зубрицький прочитав папір про заставу вголос перед іншим селянином. Цей гість усвідомив, що заставу за поле, записане за господарем, дав його предок. Почувши про дії предка, гість зацікавився і прагнув повернути собі землю. Відтак господар мав підстави шкодувати, що відгукнувся на прохання священика. Селяни знали, що в документах іноді крилася інформація, яка могла бути корисною або небезпечною для їхнього добробуту. Але в переважно неписьменному суспільстві звідки їм було знати, що саме містилося у документах? Через це вони мусили стерегтися їх оприлюднювати.

Свою мету Зубрицький пояснив селянам так: “довідати ся, як їх предкам колись жило ся, як бідували, які тягарі поносили” (с. 115). Можна припустити, що саме так, на його думку, селяни мислили про своє сьогодення і минуле. Безперечно він був успішним у досягненні свого завдання, оскільки отримав доступ до понад двох сотень документів, які опублікував.

Праця Зубрицького має особливу цінність, бо змушує читача думати про те, чому частина документів уціліла, а так багато - пропали. Однією з причин тих втрат були пожежі. У місцевостях, де згоряло багато осель, - селяни рятували насамперед найпотрібніші для свого життя речі. Дещо більш несподівана причина криється у втручанні австрійської бюрократії у сільське життя - чиновники контролювали документи і у першій половині XIX століття стягали штрафи за папери без печаток. Відтак селяни були змушені знищувати те, що не було їм вкрай потрібне. Заповіти, шлюбні угоди, податкові векселі та контракти зберігалися - саме вони становили більшу частку тих уцілілих документів, що не походили із самого дому священика. Думав Зубрицький також і над тим, чому в певних господах зберігали документи. Документи уціліли у тих господарствах, члени яких представляли один із трьох великих прошарків сільського суспільства - війтів (або вільників), солтисів (або гайдуків чи простих війтів), а також підданих. Якщо ці ґаздівства залишалися порівняно заможними (як наприклад, хата колишнього солтиса Гриця Волощака), то вони з більшою ймовірністю зберігали документи. Зубрицький описав також “книгу громади” з кінця XVIII - початку XIX століття, що збереглася у нащадка Андрія Стецьковича, Мшанецького писаря, який скопіював майже всі документи в неї (док. 90).

Джерела, що їх Зубрицький зберіг для нас, показують, що здавна документи користувалися шаною та авторитетом, навіть у громаді, майже всі члени якої підписувалися хрестиком. У справі між Луцем та Василем Сисином і Юрком Кибалом щодо поля нам повідомляється, що знайдено документ 133-річної давности, але новішого заповіту дивним чином знайти не вдалося (док. 43, с. 40). Фраза “за документами” з’являється доволі часто (док. 185, с. 134). За Австрії селянам для того, щоб подорожувати потрібен був документ, а подорожі серед пастушого люду були поширеним явищем (док. 187).

Низка давніх документів, як і частина церковних документів з XIX століття, написані латиною. Частину давніх документів, що стосувалися військових оплат, написано німецькою, як і більшість документів австрійської бюрократії. Поза тим основна маса матеріалу є польськомовною. Польська мова документів приховує від нас сільський світ, у якому її заледве знали. Тільки у власних і географічних назвах, як і в орфографічних помилках, подибуємо українську. Один-єдиний документ підписано івритом (док. 57).

Досліджуючи документи, Зубрицький зіставляв свої матеріали з народною пам’яттю та традицією. Ця практика становить один з найцінніших складників його праці й не надається на відтворення серед тих, що зазвичай працюють в архівах. Знайшовши в документах згадку на “громадські ворота” (док. 105) і віднайшовши їх географічне розташування, він на початку XX століття спитав у старших парафіян, чи хтось із них ці ворота пам’ятає (с. 122). Зголосився 75-літній старець, однак його ровесники йому суперечили. У низці інших випадків, Зубрицький віднаходив сільські традиції значної давнини. Він писав про оригінальну грамоту Короля Яна Собєського Миколаєві (Николаєві) Воловському від 1676 року, що дозволяла тому відступити частину війтівства місцевим шляхтичам з родин Віцьовських, Стецьковичів, Петриковичів та Гу-зеловичів. Документ було знайдено серед майна нащадків одного з них, Луця Стецьковича (коментар до док. 6, цей документ підтверджує існування подібної грамоти Короля Міхала Вишневецького від 8 серпня 1671 року, док. 4). Старший дяк (1807-1893) розповідав Зубрицькому, що три останні родини заплатили Воловському вісімдесят червоних, аби той зник із села.

Черговим прикладом того, як Зубрицький досліджував пам’ять села є згадка про два документи, що засвідчували скаргу селян щодо останнього посесора війтівства у XVIII столітті, Яна Пйорковського (док. 28). За словами оскаржувачів, Пйорковський жорстоко побирав підданих, щоб сплатити за оренду. Зубрицький описав згадки про зловживання Івана Когута Миськіва, прислужника Пйорковського, і його сина Лучка. Відтак Зубрицький повідомив, що пам’ять про Лучка і далі живе в селі, але про Івана він жодного разу нічого не чув. Подібне бачимо і в описі документів від 1809 року щодо Федя Петричковича, що вирушив в Кути купити овець. В дорозі Петричковича заскочив війт з Серафинців коло Заліщиків і відправив його рекрутом до війська. Зубрицький шукав пізніших згадок про Федя у церковній метриці, але не знайшов жодної, крім тієї, що його дружина 1813 року народила дитину, щодо якої він не значився батьком. Від онука Федя він довідався, що його партнер у торгівлі вівцями повернувся з його особистими речами: сіраком, лейбиком, торбою, шапкою і палицею. Це означало, що війт, щоб відвести його на рекрутську дільницю, перевдягнув його леґінем (місцевим хлопцем). У Серафинцях за нього вимагали викуп у 18 овець, отож, за словами внука, до Мшанця Федьо не повернувся (док. 120).

Використання усних джерел і традицій збирання і підтвердження інформації щодо Мшанця мало своє коріння у тому, як у селі традиційно перевіряли достовірність фактів. У земельній суперечці 1811 року позивачі стверджували “З неперервних оповідей, які нам лишили наші предки, чи як посполіцє кажуть, із звичаїв наших предків і з давніх документів, які ще серед нас можна знайти” (док. 127). Доказ володіння полягав або в наданні документів, або у свідченнях очевидців (док. 45, 48), що підтверджувало велику вагу колективної пам’яти в сільському суспільстві.

Збираючи документи, Зубрицький продемонстрував перетворення Мшанця із стратифікованого сільського суспільства в польсько-литовській Речі Посполитій на більш однорідне селянське суспільство у габсбурзькій Галичині початку XX століття. На практиці Зубрицький сам виявився рушієм цієї зміни. Він повідомив нам, що староство Старого міста (Старого Самбора) 1885 чи 1886 року намагалося зібрати “мешне” чи римокатолицьку церковну десятину на парафію у Самборі. Мешне традиційно сплачували війти (переважно шляхетського походження) і солтиси в селі. Він запитав у війта і писаря, чи знали вони, ким були солтиси села, і чим солтиси різнилися від інших селян. Як він і очікував, вони відповіли заперечно. Така відповідь не дивувала, адже, за словами Зубрицького, піддані в селі давно незлюбили це розрізнення. Тоді він порадив посадовцям відповісти і попросити, щоб імена їм надіслало староство. Так питання постало востаннє (с. 119). Своєю порадою Зубрицький зрівняв відмінність поміж своїми парафіянами, яких прагнув бачити належними до єдиного русько-українського народу; а також розірвав їхній зв’язок з латинською (тобто польською) Церквою. Хоча він стверджував, що своїми діями лише відтворює дійсність 1880-х років, насправді своїми діями він витворював нову дійсність. Такий висновок випливає з його згадки про те, як він змінив сільський звичай свячення великодніх пасок, про що він докладніше розповів в автобіографії. Колись війти і солтиси брали свої паски всередину церкви під час богослужен-ня, і лише пізніше клали їх перед пасками інших селян для свячення. Зубриць-кий зазначив, що його парафіяни, очевидно ті з них, що колись були підданими селянами, попросили пароха скасувати цей звичай, і він їх послухав (с. 118).

Як завжди, Зубрицький радо коментував звичаї своєї пастви, хоч і мав щодо неї власні плани. У своєму вступі він представив ці традиційні поділи, але колекція документів, які він зібрав, переконливо показує їхню природу в ранній період, а також намагання упривілейованих прошарків зберегти свої права, особливо перед 1848 роком, коли піддані селяни ще мусили виконувати робітничі повинності. У 70-х роках XVII століття з’явилися члени родин Стецьковичів, Гулевичів і Петриковичів, що мали права на частину трьох ланів війтівства (док. 4, 5). У цей же період подибуємо першу згадку про солтиса, хоч у сусідньому селі Бистрому (док. 5), а 1723 року - вже і у Мшанці (док. 17). На 1720-ті роки бачимо, як мшанецька шляхта перерозподіляє землю між собою у межах війтівства (док. 15). Вже на 1776 рік солтиси судяться з громадою (док. 34, див. також док. 41). Насправді солтиси і гайдуки низки сіл Липової країни становили собою групову сутність, члени якої навзаєм заступалися за права одне одного і цим ще глибше підважували солідарність у селі (док. 41). Щодо шляхтичів, то новий габзбурзький режим загрожував їхньому становищу, і вже 1782 року частина членів родини Стецьковичів старалася здобути підтвердження шляхетського стану (док. 51). Різні колективні обов’язки груп і належні їм землі підтримували це розрізнення у станах - наприклад тоді, коли “прості війти” мусили платити гіберну (військовий податок) і чинш (док. 55). Однак з боку громади був тиск, щоб змусити інших взяти на себе більше обов’язків, отож солтиси позивалися проти них (док. 79, 1794 р.). До 1797 року громада села оголосила, що війти повинні виконувати всі ті обов’язки, що мала громада, окрім доправлення деревини на соляні копальні у Старій Солі; а також, зобов’язання понад те платити до скарбниці гіберну, чинш і мешне (док. 88; 176). Нова влада не була особливо зацікавлена в збереженні прав упривілейо-ваних груп і на 1802 рік Фервальтерія (Verwaltung, адміністративний округ) Лімни відібрала млин “обивателів” війтівства, проголосивши, що “їх слід трактувати як підданих, а вони мають і далі платити чинш за землю” (док. 103, у цьому тексті ніхто не стверджує свого шляхетського стану, і лише Янків-ський підписується “паном”). Родина Стецьковичів, що претендувала на шляхетський стан, залишила по собі позови і зворотні позови на гроші (10 битих талерів), надіслані до Львова з метою отримати визнання (док. 114, док. 151). Важливість шляхетського статусу виявилася 1821 року, коли Стецькович ствердив, що як люди шляхетського роду він і його брати не повинні виконувати дорожніх робіт (док. 156, док. 200). Ще одним доказом ваги цього статусу стала скарга Михайла Янківського на те, що священик відмовився дати йому шлюб без домінікального дозволу, попри те, що як шляхтич він такого дозволу не потребував (док. 118). Мешканці солтиства і війтівства скаржилися на претензії громади збирати їхні податки (док. 153, док. 160). Року 1827 шляхетні війти (“woycia szlachetni” як вони самі себе називали) намагалися своїм головою зробити префекта, з огляду на те, як до них ставилася громада. Однак, як стверджує отець Зубрицький (противник таких поділів), йому не вдалося знайти відповіді від Фервальтерії, а посади такої не існувало ані до 1827 року, ані після (док. 161). На 1832 рік війти і гайдуки отримували детальні відповіді на скарги щодо надмірного оподаткування. Ці відповіді ставили під сумнів і обсяг належної їм землі, і право більшости родин на шляхетський статус (док. 187). Очевидно, відчутна присутність документів, що стосувалися упривілейованих прошарків сільського суспільства показала велику вагу цих питань для відповідних груп; а водночас вказала на високу ймовірність того, що нащадки чи спадкоємці цих людей зберігали документацію.


Біля памятника М. Зубрицькому
в с.Кіндратів

Згадані документи можуть слугувати також і мапою до світу Мшанця. З одного боку, світ цей був дуже обмежений з огляду на шлюбні традиції, оскільки і шлюбні угоди, і заповіти демонструють переважання одружень між односельчанами, що приносили родині корисні поля та майно. Однак у життя селян втрутилися і ширші світи. Нам невідомо, звідки походили посесори війтівства Липецький, Волов-ський, Гумицький, Зеркович та Пйорковський (можна припустити, що Липецькі походили з Лип’я), але відомо, що долю села вирішували королівські декрети з далекої Варшави. Такі самі декрети вирішували і розподіл війтівства між Петрич-ковичами, Стецьковичами та іншою місцевою шляхтою (док. 15). Та найвідчутніший контакт з Варшавою відбувся тоді, коли селяни 7 червня 1772 року послали делегацію до короля Станіслава Авґуста, щоб обговорити заподіяну їм кривду перед самим розподілом Речі Посполитої, перш ніж стати австрійськими підданцями (док. 29). Світ мешканців Мшанця у XVIII столітті містив і підгабсбурзьке Угорське Королівство - землю, що лежала на відстані якихось п’ятдесяти кілометрів. Двоє членів родини Куделичів втекли до Угорщини у 1760-х роках (док. 75). У XIX столітті до їхнього кругозору потрапила Буковина, що тоді, як і Галичина, була габсбурзькою землею (док. 187), і до того ж, як показав Зубрицький у своїй праці щодо картопляного голоду - місцем втечі у 1840-х.

У самій Галичині Кути були місцем купівлі овець, а у Заліщиках бідолашного Федя Петричковича силоміць загнали у рекрути (док. 120). Паспорт на купівлю худоби отримали станиславівський і бережанський округи (Kreise) (док. 196). У розташованих ближче Рудках селяни купували свиней (док. 189). Лютовиська було ярмарковим містечком, у якому мешкав Борух Гірт, що йому селянин винен був гроші (док. 202).

Найбільшу роль відігравали адміністративні центри. Львів був столицею воєводства перед 1772 роком і столицею коронного краю після 1772 року. До того ж саме тут надавалися підтвердження шляхетського стану (док. 114) і тут вчився син родини Стецьковичів (док. 151, док. 182). Перемишль був центром їхньої землі за Польщі, залишався адміністративним центром для гайдуків за австрійського правління, а також увесь час був центром єпархії (док. 15, док. 208, док. 209). Самбір був місцем замку, з якого правили селом, а також цілим королівським володінням у польський період і місцем парафії, якій солтиси і війти сплачували мешне (док. 14, док. 221). У межах Самбірської землі лежала Стара Сіль з її соляними копальнями, до яких селяни мусили звозити деревину і в польський, і в австрійський період (док. 176). Ближче до дому було Старе місто (Старий Самбір) - центр їхнього округу за Австрії (док. 217). Вже 1772 року міщанин Федір Глібун із Старого Самбора був заборгував мшан-ському селянинові Івану Когутові 50 злотих, що їх Когут заповів мшанецькій церкві (док. 30). Лип’я було центром країни, до якої належав Мшанець разом із 21 іншим селом. В австрійський період Лімна була центром габсбурзької фервальтерії (адміністрації) (док. 112). У Жукотині був деканат, до якого належала мшанецька парафія (док. 17, док. 130, док. 148). Розташований недалеко василіянський монастир у Лаврові згадується у фінансовому документі з 1770-х років (док. 98).

“Матеріяли” надають численні нагоди вивчати землеробські практики, економічний статус, родинні стосунки, демографію, податкові платежі та звичаї успадкування, що їх дотримувалися мшанецькі селяни. Міститься тут також матеріал про євреїв, які мешкали в селі, як і про стосунки з польською та австрійською адміністраціями. Можна довідатися і про вірування та світогляди селян, їхні стосунки з церквою та духовенством.

Під багатьома оглядами “Матеріяли” стали кульмінацією понад двох десятиліть пошуків і публікацій документів минулого. У “Матеріялах” Зубрицький звернув увагу своїх читачів на чотири вже раніше видані документи. Три з них з’явилися у Житі і слові. Документ 28 складався з двох скарг на мшанецько-го посесора Яна Пйорковського. Одна з цих скарг була датована 20 вересня 1768 року. Документ 34 розповідав про дії польських конфедератів у Мшанці 1772 року. Документ 61 про розподіл мшанецького війтівства між так званими новосадками з’явився у Записках НТШ . Уривки документів із Мшанця з’являлися також у статтях у Ділі та інших газетах, що їх вмістить третій том. Зубрицький також надіслав документ щодо екскомуніки Мшанця наприкінці ХVIII століття Іванові Франкові, який видав його у Записках .

В археографічній діяльності Зубрицький не обмежився лише документами щодо Мшанця, адже у мшанецькій плебанії були документи з регіону, а також із адміністративних органів на кшталт Перемиської епархії. Ще 1888 року він надрукував листа отця Івана Ломницького, посла конституційної імперської ради в Кремзьєр (Кромережі), а також інформацію про листування між Михайлом Максимовичем і Денисом Зубрицьким у Зорі. Він також видав дані щодо помічних днів, тобто трудової повинности, що її селяни мусили виконати за оплату після скасування кріпацтва. Доступ до церковних установ і осіб дав йому змогу збагатити документацію щодо церкви і духовенства. Він зібрав інформацію про місцеве духовенство у XVI столітті, і Михайло Грушевський опублікував її у Записках. Окрім того, Михайло Зубрицький видав значну кількість документів, що стосувалися духовенства і парафій регіону під власним іменем. До найцінніших внесків отця Зубрицького в історію XIX століття і релігійні відносини між Галичиною та українськими землями у складі Російської імперії належить публікація листів від галицької священичої родини з під Мшанця, що у 70-х роках XIX століття переїхала на Холмщину. Він також видав збірку документів початку XIX століття щодо стану греко-католицького духовенства у пік його полонізації в Галичині; ця збірка демонструвала відданість, з якою ієрархія підтримувала руську мову. Загальне зацікавлення історією освіти спонукало його видати документи галицького греко-католицького декана з початку XIX століття. Збираючи матеріал щодо бібліотек деканатів Перемиської епархії початку століття, він написав статтю, яка містила майже стільки ж його власного аналізу, скільки публікація та підсумування доку-ментів. Його розгляд давніх рукописів та друкованих книг привело до їх описів та публікацій маргіналій.

Документальні публікації отця Зубрицького часто супроводжувалися обговоренням важливих історичних подій - наприклад військових дій у Речі Посполитій 1772 року, або ж 1848 року. В одному випадку він писав про реакцію на набір Австрією рекрутів для Маґентської кампанії 1859 року в розповіді греко-католицького священика про зустріч у синагозі. Хоча Зубрицький присвятив переважну частину свого доробку Мшанцеві, проте він написав й історію свого рідного села Кіндратова, у якій опублікував важливі документи з власного до-му. В інших працях він заторкував важливі суспільні явища, як-то спроби австрійської влади зупинити епідемію холери 1831 року. У частині статей, що їх теж супроводжують документи чи їх фраґменти, він ширше демонструє свій хист історика, особливо історика соціального, який глибоко аналізує і зіставляє усні свідчення і традиції з документальною спадщиною. На особливу увагу заслуговує його аналіз картопляного голоду 1846 року в Галичині та його наслід-ків. Ще одним вдалим прикладом є розвідка щодо впровадження Габсбурґами обов’язкової військової служби, і реакції на неї сільського населення. Усні свідчення в обох випадках Михайло Зубрицький зібрав у Мшанці.

Отець Зубрицький зосереджував пильну увагу на матеріальній культурі Мшанця; власними колекціями виробів, знарядь, тканин, одягу і моделей будівель він доклався до того, що його село яскраво представлене у великих музеях у Базелі, Відні, а передусім у Львові. Він дбайливо описав цю культуру, додаючи до своїх статей рисунки, а часом - світлини. Особливо прискіпливо він ставився до надання вимірів. Автор писав про хати Мшанця, супроводжуючи текст розлогим коментарем щодо способу їх побудови, і того, як цей спосіб мінявся з часом. В описі ходаків він перечисляє, яке взуття носилося у селі у який час, і доповнює розповідь рисунками. Стаття про зовнішню вовняну одіж у Мшанці теж містила рисунки, а також пояснення того, які прошарки населення носили який одяг, і як цей одяг змінився з часом. У розвідці про будівництво, будівельників і млини він поєднав опис матеріальної культури із звичаями та віруваннями, що її супроводжували.

Зібрання народного побуту, вірувань і приказок Зубрицького значною мірою складалася із транскрипцій зібраних оповідей з коментарями. Опис народного календаря і значення практик ритуальних днів був одним із найповніших в українській етнографічній науці. Дослідження похоронних звичаїв, що містило рисунки домовин, представило слова і ритуали одного з найважливіших подій життєвого циклу у розумінні селян. Розвідка про імена і прізвиська охопила справжні імена, що застосовувалися у селі, де давні прізвища залишалися, як правило, у документах, тоді як у повсякденному житті переважали прізвиська. Крім цього, Михайло Зубрицький записав першу віршовану фацецію в українській традиції81. Хоча він прагнув просвітити свою паству, та все ж не уникав записувати поширені серед неї народні вірування і забобони.

Хоча зібрання матеріальної культури та усних традицій, що їх уклав Зубрицький, проливають світло на життя народу, чи не найцінніші його статті стосуються щоденної діяльности парафіян в історичному контексті. Опис вирощування і торгівлі вівцями є зразковою розвідкою всіх чинників цього підставового заняття, займаючись яким мешканці Мшанця здійснювали посередництво між гуцульським та лемківським регіонами. Серед найвартісніших статей у його доробку є опис пачкарства (контрабанди) тютюну з Угорщини і пояснення причин занепаду цього промислу. Обидві статті показують, як далеко селяни мандрували від рідних місць навіть перед тим, як почалася велика еміґрація до Америки, і ламають уявлення про ізольований світ села. Він також звернув увагу на тогочасну сільську економіку, збираючи статистику про засіви, худобу та маєтковий стан кожного з ґазд. Пишучи про залишки “великої родини” у Мшанці, отець Зубрицький долучився до гострої дискусії про соціальні утворення у селах.

Іван Франко міг сперечатися із Зубрицьким щодо місії науки, однак глибоко цінував його досягнення. Годі знайти більшої похвали, ніж та, що її Франко висловив з приводу оповідей, зібраних пастирем, як прикладів стилю Bel parlar.

У зв’язку із збиранням цієї народної прози Франко стверджував:
“З новіших наших етнографів найближче підійшов до сеї теми отець М. Зубрицький. Як сільський священик у однім із етнографічного і з культурно-історичного погляду дуже цікавім закутку нашого краю, історик і етнограф, а при тім сам син селянської сім’ї, він почуває потребу вникнути якнайглибше в душу народу і передати нам, відбитим культурною течією далеко набік від того народу, його духове і моральне обличчя в можливо повній і автентичній формі. Він перший у нас звернув увагу на ті зерна культурної історії та народної психології, що котяться день у день у тих сірих безконечних селянських розмовах, і пробував виловлювати з них причинки для своїх наукових тем. Народні спомини про рекрутчину, про тяжкі роки, про годівлю і торгівлю овець, про пачкарство, про заселення поодиноких сіл, про одежу і т. і., позаписувані ним у часі довголітньої душпастирської практики, містять, одначе, обік культурно-історичних даних, дуже часто ще щось інше, з деякого погляду далеко цінніше - а власне характеристики живих людей, їх пригод і настроїв, їх світогляду й етики. Отець Зубрицький, чоловік настільки широко освічений, що не боявся позірних дигресій від теми, але коли йому вдалося чути тямущого оповідача, записував і такі оповідання про особисті пригоди чи то самого оповідача, чи його знайомих. Сказавши по правді, для наукової робітні такі записи поки що непотрібні: се ані етнографія, ані історичні документи. Та досить приглянутися до них трохи ближче, щоб зрозуміти їх властиву ціху: се народна белетристика, народні новели та романи. Хоч їх теми все беруться з дійсного життя, мають героями дійсних, по ім’ю знайомих, іноді живих ще людей, але сам спосіб оповідання, трактування матеріалу, стилізування сирих фактів до тої міри, що з них робляться типові явища, проте не позбавлені індивідуального колориту, все те показує нам, що се вже твори коли й не свідомого артизму, але дуже тонко розвиненого артистичного інстинкту”.

На початку XX сторіччя Франко звернув увагу на високу цінність публікацій отця Зубрицького. Через століття, з виданням його зібраних праць, науковці та ширше читацьке коло мають змогу осягнути повний науковий доробок мшанецького душпастиря.

Франк Сисин Університет Альберти (Канада)


Схожі матеріали :

Категорія: Твої люди, Бойківщино ! | Додав: Admin (14.05.2013)
Переглядів: 1737 | Коментарі: 2 | Теги: Зубрицький | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 2
0
2 KRAYANYN   (17.05.2013 10:58)
Та не така ми вже й лупина. Хоча деколи стидно стає за самого себе. Дуже багато часу втікає на буденну рутину. А може стимулу малувато? Як його підняти? Хто порадить? (Алкоголь не пропонувати!)
P.S. Пане Віктор, я написав Вам особисте повідомлення. Ще не читали?

0
1 Victor   (17.05.2013 09:27)
Сила. Коли читаю про таких людей, то здається, що сьогоднішні люди нагадують більше «лупину», аніж сам плід. Вперше відкрив для себе Михайла Зубрицького, коли для Романа шукав в Інтернеті якусь його книжку. Трохи перечитував статті про цю велику людину і радів за неї. Для сьогоднішніх людей це яскравий приклад, як потрібно жити та творити. Дякую автору статті.

Ім'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Всі смайли
Код *:
Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.