Четвер, 14.12.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Християнські свята. Звичаї,обряди.

47. ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ПІД КУПОЛАМИ? (Продовження).
«Апостол Павло, обраний не людьми і не через людину,
а Ісусом Христом й Богом Отцем,
Котрий воскресив його з мертвих…»
(Гал.1.1).

Продовжуючи тему пастирського служіння, а саме двох його типів, левитського та пророчого, ми торкнемося й Таїнства рукопокладення «покликаних та вибраних». В свій час Господь сказав: «Кажу вам, що жоден із запрошених не скуштує моєї вечері, бо багато покликаних, та мало вибраних» (Лк.14.24). Отже покликання та обрання – це різні якісні категорії діяльності людини як в соціумі, так і в Церкві. Багато покликаних до різних ремесл та служінь, але повної їх реалізації, вираження себе через них, проявлення слави Бога через них, досягають лишень обрані, тобто харизматичні особи, талановиті, ті хто вдало поєднав талант разом із служінням, до якого вибраний.

Кожна людина, по дару Творця, наділена якимись талантами, котрі, через наполегливу працю, розкриваються в ній по мірі інтелектуального та духовного росту. І немає жодного, у кого б бракувало тих чи інших талантів. Нажаль, людина не завжди орієнтується на талант, харизму – її більше вабить те, через що вона може розкрити не свій дух, а свою плоть. Вона прагне достатку, комфорту, здоров’я й т.д., навіть не здогадуючись, що саме життя в гармонії з собою, світом та Богом, дає їй все, що потрібно для повноцінного життя, а найголовніше – життя Вічне.

Згадаймо євангельські події, коли Господь вийшов на проповідь. Довкола Нього була велика кількість слухачів, покликаних до слухання слова Правди. Але зі всіх покликаних Господь обрав лишень дванадцятьох, достойних майбутнього пастирського служіння, а з часом явив і інших сімдесят. Як духовно зростали майбутні пастирі, ми також знаємо. Тут були і суперечки про першість, і бажання звести вогонь з неба на непокірних, і готовність померти за Вчителя, і поради від лукавого, і зневіра, і втеча, і зречення, і зрада, ба, навіть і продаж Бога – все, що притаманно гріховній людині. Навіть після чуда святої П’ятидесятниці, коли Апостоли виповнилися Духа Святого, суперечки та спокуси не припинялися: це і дебати довкола виконання старозавітного Закону, і помилкове передчуття кінця світу, і дискусії довкола віри та діл, й т.д.. Маємо приклад того ж самого богообраного народу. Хоча всі народи покликані до Бога, та Він вибрав з поміж них один народ, якому вручив месіанське пастирське служіння. Як воно реалізовувалося й чим завершилося ми можемо прочитати в Біблії. І коли всі ці спокуси терпіли обрані, то що можна сказати про покликаних до пастирського служіння? Отже, ні покликання, ні обрання без синергії нічого не гарантує – воно може послужити лишень в осудження.

Коли Апостоли розійшлися по світу з проповіддю Благої Звістки, вони утворювали християнські общини, в яких рукопокладали достойних очільників – Єпископів. Що й Кого передавали Апостоли Єпископам в акті рукопокладення? Вони передавали апостольське служіння в пастирських дарах Духа Святого. Що вони прийняли від Бога, те і передавали. Прийняли Духа, Духа й передавали, прийняли золото, золото й передавали, а не мідь чи залізо. Прийняли дух, дух і передавали, а не букву, оскільки вони не прийняли духа цього світу, а Духа від Бога, щоб знати дароване нам від Бога (1Кор.2.12). Преподобний Вікентій Лериський (434-450) сказав: «Талант віри вселенської збережи в цілості й неушкодженості, щоб, що тобі ввірено, те хай і залишається в тебе, це ти й передавай. Ти дістав золото, золото й передавай. Не хочу, щоб ти мені підкидував замість одного інше, не хочу, щоб замість золота ти поставляв нагло свинець, або фальшиво, мідь». Передавай «те, що тобі довірене, а не те, що тобою винайдене, – те, що ти прийняв, а не те, що видумав». «Бо я від Самого Господа прийняв те, що й вам передав…» (1Кор.11.23); «Бо слова, які Ти дав Мені, Я передав їм, і вони прийняли й зрозуміли…» (Ін.17.8). Після цього стають зрозумілими слова Апостола, сказані до римської общини: «Ви не в тілі, а в дусі, бо Дух Божий живе в вас. А коли хто не має Христового Духа, той не Його» (Рим.8.9). Так в бесіді з Мілетськими єпископами він говорив: «Пильнуйте себе та всієї отари, в якій Святий Дух вас поставив єпископами, щоб пасти Церкву Божу, яку власною кров’ю набув Він» (Діян.20.28).

Ми вже розповідали в попередніх статтях, як знищувався інститут пастирства в Церкві, як витісняли з неї харизму, як насаджували священичий інститут за старозавітними жрецькими лекалами-кодексами, як передавали не золото, не дух, а мідь та букву. Якщо раніше Апостол одноосібно рукопокладав в новоутвореній общині Єпископа: «...нагадую тобі зігрівати дар Божий, котрий в тобі через моє рукопокладення» (2Тим.1.6), котрий в подальшому одноосібно рукопокладав іншого в сусідній общині: «Не рукополагай скоро нікого, і не приставай до чужих гріхів. Бережи себе чистим!» (1Ти.5.22), то з часом це право було втрачене. Єпископа в іншій общині повинні були вже рукопокладати кілька єпископів, що і виражено в так званому 1-му Апостольському правилі, яке до апостольського духу немає ніякого відношення: «Єпископа хай ставлять два, або три єпископи» (Прав.1). Церква канонізує те, чого не передавали Апостоли, тобто узаконює спотворення.

Цій ситуації сприяло те, що в Церкві на чолі общин почали ставити тих, хто покликаний: правителем, натовпом, батьком, кумом, братом, сватом…, а не обраний Богом. На волю Божу вже ніхто не звертав уваги – з Богом перестали радитися, а почали радитися з «плоттю і кров’ю». Ось що пише з цього приводу святитель Іоанн Златоуст: «Є також багато покликаних бути вчителями у всіх церквах (общинах – авт.) Божих і покликаних бути служителями, але не знаю, хто серед них вибраний бути вчителем чи служителем (вже тоді не могли відрізнити покликаних від вибраних – авт.). Думаю, є і покликані постраждати за Христа, але не вибрані до цього, тобто мученики покликані, а не вибрані. Такі ті, хто після тортур та ув’язнення не зуміли сповідувати свою віру до кінця. Є й діви покликані, та не вибрані, тобто не святі тілом та духом. Є й пастир покликаний, але не вибраний, котрий хоча й пасе стадо, і п’є молоко, і стриже шерсть (по старозавітному закону – авт.), але хвору тварину не щадить, кульгаву не береже, сильну виснажує працею. Порівняйте: «Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці. А наймит, і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить. А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці» (Ін.10.11-13). Є й покликані до посту, котрі постяться зі смутком та знесилюють себе, аби сподобатися людям, та вони не обрані. І так на всякій ступені благодаті ти знайдеш багато покликаних, та мало вибраних». Апостол Павло свідчить про себе так: «Коли ж Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, уподобав виявити мною Сина Свого, щоб благовістив я Його між народами, я не радився зараз із плоттю та кров’ю…» (Гал.1.14-16).

Якщо вибраний звершує своє служіння в Дусі, то покликаний звершує його «в плоті та крові», тобто в страсті та букві, які Царства Божого не успадкують (1Кор.15.50). Звідси й риторичне питання: а наскільки дійсні церковні Таїнства, якщо вони звершуються через покликаного, а не обраного пастиря? Такі питання неодноразово піднімали смуту в Церкві, провокуючи церковний народ на розбрат, єресі, чвари та розколи. Натомість ми повинні усвідомити одне, якщо вибраний являє в своєму пастирському служінні Христа, то покликаний – лишень пастирське ремесло, букву, обряд, канон, рецепт. Але ми також знаємо і те, що звершує Таїнства у Церкві через людину Бог. Отже звершує Бог посередництвом людини, а не одноосібно. Людина, посередництвом якої Бог звершує в Церкві Таїнство, це не бездумний робото-подібний інструмент. Людина – це співробітник Христа: так би мало бути, але вона може бути й слугою, й наймитом, рабом і навіть вовком в овечій шкурі.

Коли співробітник-пастир разом з Христом звершує в Церкві Таїнство, він розкриває його не як якийсь магічний акт, а як процес всього життя. Для прикладу: Апостол Павло, рукопокладаючи Тимофія в єпископи, наголошує на умовах нормального функціонування в ньому пастирського дару: «…будь зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистості! …пильнуй читання, нагадування та науки! Не занедбуй благодатного дару в собі…» (1Тим.4.12-16); «…щоб ти розгрівав дар Божий, який у тобі…» (2Тим.1.6); «зміцняйся в благодаті» (2.1); «Силкуйся поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди» (2.15); «…будь пильний у всьому… виконуй працю благовісника, сповняй свою службу» (4.5).

Вибране старозавітне пастирство, діставши дар через рукопокладення, передаючи його з покоління в покоління, спотворило суть служіння. «На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї. … Вони ж в’яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хочуть їх порушити… перед людьми зачиняють Царство Небесне, самі не входять і тих, хто хоче ввійти, не пускають, …вдовині хати поїдають, і напоказ моляться довго, …обходять море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли те стається, то роблять його сином геєни, вдвоє гіршим від них! …дають десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; …відціджують комара, а верблюда ковтають, …чистять зовнішність кухля та миски, а всередині повні здирства та кривди! …назовні здаються людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!» (Мф.23.1-39). Вони настільки відійшли від істини, що коли прийшла сама Істина, Господь Ісус Христос, вони розп’яли Її, не визнавши в Ній Месію.

Тими ж самими недугами страждає й новозавітне священство, незважаючи на нібито безперервний ланцюг-процес передавання пастирських дарів в Таїнстві рукопокладення. Разом з золотом тут передають і навіть продають мідь, залізо й що завгодно, тобто владу й гроші, за якими навіть і не видно самих дарів. Цікаво й те, що до пастирських дарів віднесли й «богоугодну централізацію» через знищення общинного єпископату, й насаджування в общинах своїх батраків-пресвітерів з якимись напів-благодатними дарами, котрим заборонено через рукопокладення звіщати Дари Духа Святого в Хрещенні, а тому для них варять спеціальне миро. До пастирських дарів відноситься й намагання керувати державами, відлучати народи від Бога за непослух собі та світській владі, карати, надавати індульгенції, благословляти на загарбницькі війни, прославляти тиранів й т.д., – про всі ці канонізовані спотворення ми вже розповідали в попередніх статтях. І дійсно, люди, котрі покликані людьми, внутрішньою оманою (дияволом, страстями) чи якимись зовнішніми обставинами до пастирського служіння, а не обрані Богом, не можуть поступати інакше, ані інакше вчити. Вони так передали народу Божому через Таїнства «успадковану» ними від Апостолів благодать, що перетворили святий народ Божий, синів, царів і священиків, у мирян, в рабів Бога та царя, котрим дозволено доступ до Бога в Чаші лишень через індульгенцію-сповідь. Натомість у апостола Павла було зовсім інакше розуміння Церкви: «Ви вже не чужі й не приходьки, а співгромадяни святим, і свої Богу, збудовані на основі апостолів і пророків, маючи Самого Ісуса Христа наріжним каменем, на якому вся будівля, улад побудована, виростає в святий храм у Господі, що на ньому і ви разом будуєтеся Духом на оселю Божу» (Еф.2.19-22).

Те, наскільки дієве в них рукопокладення і наскільки дієві Таїнства, звершувані ними «разом» з Богом, ми можемо бачити не тільки на власні очі, а й переконатися в цьому особисто, оцінивши своє церковне життя. Чи можемо ми назвати себе учнями Христа? Чи можемо ми назвати наших пастирів, котрі пасуть себе, пастирями народу Божого? Чи являємось ми служителями Бога, Його співробітниками в ділі служіння преображення світу? Питання залишається відкритим для кожного з нас. Тоді до чого тут всі ці суперечки про безперервну благодать, канонічність, законність, святість людей, котрі на особистому досвіді не здатні в цьому пересвідчитися?

Перш, ніж розповідати про Таїнство Хрещення, як духовний процес, ми розповімо про те, що йому повинно передувати і чим ми повністю нехтуємо кілька тисячоліть, профануючи церковні Таїнства. Отже наступна стаття про інститут оголошених (оглашенних).

Віктор Саварин. м.Турка.


Схожі матеріали :

Категорія: Християнські свята. Звичаї,обряди. | Додав: Admin (21.02.2016)
Переглядів: 443 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.