Субота, 19.08.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Християнські свята. Звичаї,обряди.

48. ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ПІД КУПОЛАМИ? (Продовження).
«Ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів.
А Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку»
(Мф.28.19-20)

Приймаючи участь в Божественній Літургії, ми молимося за тих, хто готується до вступу в Церкву Христову через Таїнство Хрещення, а саме – за оголошених (оглашенних), тобто ознайомлених з вірою Христовою, щоб Господь помилував їх, наставив їх словом істини, відкрив їм Євангелію правди, приєднав їх до Церкви, спас їх Своєю благодаттю, щоб вони разом з нами славили Бога. А перед «Херувимською піснею» ми чуємо слова очільника євхаристичного зібрання, пастиря, звернені до оголошених, котрих просять покинути храм: «Ті, хто оголошені, вийдіть», оскільки починається Таїнство Євхаристії, участь в якому можуть приймати лишень члени Тіла Христового.

Сьогодні, на початку ІІІ-го тисячоліття християнської ери, ми можемо почути гарячі дискусії довкола ектенії (прохального моління) за оголошених: одні наполягають на тому, аби цю ектенію взагалі видалити з Літургії, інші – скоротити, а ще інші радять залишити її в такому вигляді, в якому вона з’явилася тут завдяки укладачам Літургії. На тлі цих дискусій, а також на фоні профанного християнського життя, ми постараємось розкрити зміст та місце інституту оголошених в християнській Церкві.

Кожна людина, котра прагне стати свідомим учнем Христа та приймати активну участь в преображенні себе та світу, в обожненні, вникаючи у вчення Нового Заповіту, побачить, як в послідовній зміні євангельських подій, тут поступово розкривається вчення благовісницького служіння Христа Спасителя, яке кожен читач повинен спроектувати на своє духовне життя. Хрещення, піст та молитва в пустелі, трояка спокуса хлібом, владою й чудом, вихід на проповідь про Царство Боже, умови надбання Царства Божого як явлення нового буття, свідоцтво про Месію, розкриття змісту служіння Месії страждаючого, слідування за Ним в хрестоносінні, преображення і вхід в славу Отця як ціль духовного шляху. Це систематична форма викладення перед народом основ християнської віри, адже першим катехизатором в історії християнства був Сам Ісус Христос. Не випадково одним з найчастіших звернень до Ісуса, які ми зустрічаємо в Євангелії, це – Учитель. Особиста зустріч з Ним, Його вчення та образ Його життя були тим катехизисом, який пройшли Апостоли.

Серцевиною вчення Христа була проповідь про наближення Царства Божого. Бог прагне від людей того, щоб вони більш за все на світі шукали Його Царства. В притчах, розказаних Ісусом, далеке, таємниче й недоступне Царство ставало близьким та бажаним. Все земне життя Учителя, від народження до воскресіння, являлося великою проповіддю Царства. Унікальність Його катехизису полягала в тому, що Сам Христос був втіленням Свого вчення, адже Він навчав не тільки словом, а й ділом: «Сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищаються, глухі чують, мертві воскресають, вбогі благовістять» (Мф.11.5). Заповіддю всіх заповідей, навчав Господь, є любов до Бога всім серцем, всією душею і всіма силами і любов до ближнього, котра має своїм джерелом любов до Бога. Вчення Христа було шляхом до любові; Його життя – прикладом любові; Його смерть – одкровенням нової, жертовної любові; Його воскресіння – запорукою того, що любов в християнській общині має невичерпне джерело. Прийняти Ісуса як Месію й Спасителя, означало одночасно й поступове входження в проголошуване Ним Царство. Прийняти Вчителя означало визнати Його вчення у всій повноті.

Через вчення Господь готує народ до прийняття Духа Святого та християнського життя в Триєдиному Бозі. Після чуда П’ятидесятниці, на харизматичну проповідь науки Христової (катехизацію), яка була в силі явлення Духа, виходять Господні учні. Вони навчають народ, який виповнюється Духом Святим, Котрий сходить на них безпосередньо від Бога та через рукопокладення Апостолів і хрестять. Апостольська повчальна проповідь пристосовувалася до двох по-різному підготованих аудиторій: юдеїв та язичників. У одних Закон був написаний на кам’яних скрижалях, у інших – на скрижалях серця (2Кор.3.3; Рим.2.14-15). Як зазначив блаженний Августин, Апостоли проповідували Євангелію світу, в якому язичники не чекали приходу Месії за словами пророків, в той час як юдеї не вірили в те, що Він прийшов, за словами Апостолів. І душа елліна, і душа юдея вимагали значної підготовки до прийняття Благої звістки: «Ви бо за віком повинні б бути вчителями, але ви потребуєте ще, щоб хтось вас навчав перших початків Божого Слова. І ви стали такими, яким потрібне молоко, а не страва тверда. Бо хто молока вживає, той недосвідчений у слові правди, бо він немовля. А страва тверда для дорослих, що мають чуття, привчені звичкою розрізняти добро й зло» (Євр.5.12-14).

Життя з Христом і у Христі стало його основою. Головним мотивом для життя по Заповідях стало прагнення догодити Господу (Кол.3.1-25). Святість життя мислилась як imitatio Christi, тобто як наслідування Христу. Язичник приймав рішення жити по Заповідях, коли в ньому просиналася віра в Христа з вдячності за цю добровільну Жертву, яку Він приніс за спасіння людства. Першим принципом життя у Христі було слідування прикладу Його земного життя у всьому, і в першу чергу, в любові: любові-подяці Богу, любові-служінні, любові-співчутті, любові-милосерді, любові-прощенні, любові-безкорисності, любові-благотворінні, любові-жертві. Не випадково апостол Павло називав тих, хто виконує заповідь любові «богонавченими»: «...самі ви від Бога навчені любити один одного» (1Сол.4.9); «І всі будуть від Бога навчені. Кожен, хто від Бога почув і навчився, приходить до Мене» (Ін.6.45).

Період навчання був різним за часом та характером. Апостоли часто поверталися до новоутворених общин, аби утверджувати їх у вірі, писали для них послання й т.д.. В новоутворених християнських общинах проповідували і харизматичні особи: мандрівні апостоли, пророки, вчителі, а також Єпископи та члени общини, котрі досконало знали євангельське вчення. В якихось общинах мандрівні проповідники затримувалися на кілька днів, а в якихось і на довший період. Ціль навчання – зробити віру свідомою, розумною, діяльною. Але християнський катехизатор був не просто проповідником вчення, а наставником, вчителем та духовним керівником. Катехизація як дар Святого Духу народжувалася з живої потреби ділитися вірою, вченням та образом життя в любові, яка переповнює серце. Ранні християни взагалі не зв’язували свої релігійні надії ні з ніякими конкретними культовими спорудами, ні місцем на землі. Вони вважали, що кожен віруючий вважається богоносцем й що серце кожного християнина є нерукотворним храмом Святого Духа, а поклоніння Христу розп’ятому й воскреслому не було прив’язане до місцевого культу Христа Єрусалимського чи Вифлеємського, оскільки християни жили есхатологічними очікуваннями Єрусалиму Небесного. Мелітон Сардійський, звертаючись до своєї пастви, сказав: «Єрусалим земний був цінним, але знецінився, завдяки Єрусалиму небесному… Бо не в одному місці і не на якійсь малій ділянці землі перебуває слава Господня, але на всю землю проливається благодать Його».

В ІІ-му столітті загальна церковна організація а з нею й підготовка до хрещення, починають набувати якихось визначених форм. Період підготовки стає довшим, а навчання – поступеневе. Причин було кілька: активне розповсюдження християнства по всій Римській імперії, виникнення єретичних шкіл, розкол з юдаїзмом, занепад харизми. Чим більше людей наверталося до нової релігії, тим складніше було зберегти єдність вчення, яке Апостоли проповідували світу. З’являється велика кількість груп, у вченні та практик яких було немало відхилень від Євангельського вчення. Передача неспотвореної віри з покоління в покоління вимагала досконалої духовної роботи з новонаверненими. В якійсь мірі катехуменат також відігравав роль буферу між Церквою та світом: з одного боку, Церква через настановні бесіди спілкувалася зі світом; а з іншого – інститут оголошених захищав Церкву від проникнення в неї світського духу. Та найголовніше, ця проміжна стадія між свідомістю язичника й вірного християнина потрібна була самим оголошеним: для випробування своєї вірності Христу, покаяння як переміни ума в самому прямому смислі – переміни пріоритетів, цінностей, світогляду та поведінки. Отже головною задачею катехизації було введення оголошених в живе життя Церкви, а тому підготовка була триступеневою: катехизаторська, аскетична та літургічна. Катехизація в древній Церкві була горнилом, в якому душа язичника очищалася, переплавлялася й поступово ставала християнкою. Саме в цій школі закладалася міцна основа всього наступного життя з Богом. Оголошення можна зрівняти з мостом, який поєднує внутрішнє життя Церкви з оточуючою культурою. Становлення оголошувальної практики пов’язане, з одного боку, з історією світської культури та освіти в епоху еллінізму, а з іншого, – з історією церковних місій, гомілетики, догматики, літургіки та покаянної практики. Катехизатор повинен був володіти мудрістю й прозорливістю для розпізнання того, що в світській культурі було співзвучним, а що протирічило Євангельському духу.

В древній Церкві хрестили не всіх підряд, а тому той, хто прагнув приступити до купелі Хрещення, повинен був ясно розуміти зміст християнської віри та являти благочестиве життя, адже в Хрещенні людина переставала бути рабом необхідності, рабом демонічних сил, рабом гріху й ставала сином свободи й світла. Таких людей, почали називати катехуменами (оголошеними). Вони ще не прийняли Хрещення, але вже вважалися членами Церкви Христової й були присутніми на початку Богослужіння й слухали Священне Писання та його тлумачення. Гоніння, єресі та суперечки довкола самого християнського вчення, вимагали від християн стійкості та знання своєї віри. Тому Церква з відповідальністю підходила до прийняття в своє лоно нових членів, оскільки дуже благоговійно відносилася до самого Таїнства Хрещення.

Коли християнство стає державною релігією, в неї приходить велика кількість народу. Одні шукали тут дійсно християнського життя, а інші – просування по службі та різних пільг. Церква зустріла їх провіреною практикою поступового приготування до Хрещення.

В ранні віки процес оголошення був досить простим як і все християнське життя. По мірі відходу від духу та навернення до букви, все почало обростати скрупульозними правилами, обрядами та людськими переданнями, що сприяло зміщенню акцентів з духовного на матеріально-символічне. Спочатку кандидат проходив попередню співбесіду й його зачисляли до групи катехуменів, або слухаючих (audientes, auditores). Його приводили до єпископа общини поручителі (сьогодні хресні батьки) і він розповідав про образ свого життя. Якщо це був раб, а його поручителем був його хазяїн-юдей і коли він не давав рекомендацію, раба до оголошення просто не допускали. Якщо хазяїном був язичник, то раб повинен був дати обіцянку вірності хазяїну («Апостольські» передання). Катехуменами не могли стати: власник борделю, повія, содоміт, державний чиновник, оскільки він був зобов’язаний приносити жертви богам, язичницький жрець, маг, воєначальник, актор, котрий грав ролі перед «богами»: Діонісом, Венерою та Вакхом, шкільний вчитель і т.д.. Так проводилася чітка межа між царством Бога і царством кесаря. З часом ці правила були пом’якшені, тепер уже у «Апостольських» постановах (IV ст.).

Підготовка слухаючих тривала три роки (за зразком єврейської секти кумранітів). Нею займалися вчителі та пророки, котрих на відміну від єпископів, не рукопокладали – вони були обрані Богом, тоді як єпископа обирала паства. Вчителі-катехизатори користувалися більшим авторитетом у пастви ніж єпископи, котрі досить часто не вміли, ні читати, ні писати, зате прагнули тотального контролю над вчителями так, як буква прагне контролю над духом. З часом вчителів-харизматів позбулися і роль вчителя та пророка взяли на себе єпископи, в своїй більшості далекі від харизми. Богословською задачею наступних поколінь став розвиток загального плану біблійної історії спасіння та осмислення його в світлі боговоплотіння і виникнення Церкви. По закінченні кожного заняття катехизатор клав руки на учнів, подаючи їм допомогу Святого Духа для боротьби з демонами. Церква являлася школою любові, співчуття, покаяння та прощення, а тому в древній Церкві знання про Бога й життя з Богом були нерозривними. Моральним ядром було вчення про Два Шляхи – шлях життя і шлях смерті. За змістом це нагадувало систематичне тлумачення Нагірної проповіді та Декалогу. Після першого етапу катехизації проводилась співбесіда при поручителях, восприємниках (хресних батьках), котрі свідчили про образ життя кандидата, котрий повинен був активно приймати участь в ділах общини. Відібрані таким чином катехумени називались «обраними».

Другий етап катехизації був коротшим та інтенсивнішим. Ним займався єпископ, очільник общини, котрий після кожного заняття, з молитвою клав руки на обраних, аби очистити їх від демонічних сил. Якщо кандидат скреготав зубами, пускав з рота піну, трусився та плакав – це була ознака того, що він слухав науку без віри, а тому йому продовжували період навчання. З’являється й нові ритуали: кандидатам ставлять на чолі знак з хрестом, кладуть на них руки з молитвами, в рот насипають трохи екзорциської солі, осіняють хрестом, дують через стиснуті зуби, «відкривають» вуха та помазують, вони постяться, кладуть поклони, стоять на колінах, звершують нічні молитви, завчають напам’ять правила віри (короткі віросповідальні формули), які заборонено змінювати. Формули були христологічними, тобто виражали віру в Ісуса як Месію та Господа; бінітарними (двійними), тобто сюди добавляли віру і в Бога Отця; або, що було досить рідкісним явищем в апостольський вік, тринітарними, тобто разом з Отцем і Сином згадували й Духа Святого. Наприклад, древній Римський Символ віри, який протримався в Західній Церкві до середини VI-го століття, звучав так: «Вірую в Бога Отця Вседержителя; і во Христа Ісуса, Його єдиного Сина, Господа нашого; Котрий був народжений від Духа Святого і Марії Діви; Котрий був розп’ятий та погребений при Понтії Пілаті; в третій день воскрес із мертвих; вознісся на небеса; сидить одесную Отця; звідки прийде судити живих і мертвих; і в Духа Святого; святу Церкву; залишення гріхів; воскресіння плоті» (Реконструкція по трактату Руфіна «Про віру та символ»). Цікаво те, що за легендою, цей Символ віри був результатом колективної праці самих Апостолів. Перед тим як відправитися з проповіддю в різні країни, Апостоли зібралися разом і склали загальне віросповідання, щоб їм благовістити одне. Кожен з них вклав свій символ у загальний символ. Так з окремих 12-ти символів з’явився один Символ. З часом намагалися вияснити, кому з апостолів належить той чи інший символ. Змінювати «апостольський» символ – все рівно, що змінювати Священне Писання. Це був свого роду пароль, за яким розпізнавали християнина. Не за образом життя, а за знанням символу.

Як далі розвивався чи занепадав інститут оголошених, в наступній статті.

Віктор Саварин. м.Турка.


Схожі матеріали :

Категорія: Християнські свята. Звичаї,обряди. | Додав: Admin (30.03.2016)
Переглядів: 306 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0

УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.