Понеділок, 21.08.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Християнські свята. Звичаї,обряди.

51. ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ ПІД КУПОЛАМИ? (Продовження).

Необхідність Таїнства Хрещення тісно пов’язана з присутністю в людині успадкованого гріху, який по зачатті починає активно діяти в її природі. Причиною цього являється гріхопадіння родоначальників людства, Адама та Єви: «Бо як смерть через людину, так через Людину і воскресіння мертвих. Як в Адамі всі помирають, так в Христі всі оживуть…» (1Кор.15.21-22). Отже в людині присутні як первородний гріх, так і його наслідки. Щоб успішно долати наслідки первородного гріху, потрібно позбутися самої причини. Саме це, в першу чергу, й відбувається в Таїнстві Хрещення й оправдовує «несвідоме» хрещення немовлят. Звільнити людину від смертних пут, які тримають її у владі первородного гріху, а через нього й у владі диявола – ось найперша та найголовніша причина Таїнства Хрещення немовлят.

Наступне, що відбувається в цьому Таїнстві – це прощення особистих гріхів, звершених людиною за весь період життя, який передував Хрещенню. Звісно, що у немовлят особистих гріхів немає і це стосується тільки тих, хто приймає Хрещення в зрілому віці. Але діставши прощення гріхів в Таїнстві Хрещення, це не означає, що людина вже стала святою й почала нове життя в оновленій природі. Ні. Процес оновлення, який починається ще задовго до самого Таїнства в період оголошення, продовжується і далі. Що це за такий процес, на який ми, сьогоднішні християни, так мало звертаємо увагу? Це процес помирання й воскресіння в Христі: «Ми завжди носимо в тілі мертвість Господа Ісуса, щоб і життя Ісусове відкрилося в тілі нашому» (2Кор.4.10).

Коли Бог створив людину, то створив її досконалою. Досконалість людини полягала в тому, що вона повинна була через фізичну та інтелектуальну працю, шляхом пізнання все більше розкривати в собі образ Бога, свідомо стаючи в Бозі богом по благодаті. Але диявол запропонував коротший і легший шлях: стати богом поза співробітництвом з Богом. Цей шлях виявився для нащадків безрезультатним. Самостійно трудячись над своїм «розвитком», людина, попри всі її матеріальні надбання, далі залишається на порозі духовної еволюції не наважуючись його переступити.

Що заважає людині переступити цей поріг? Смерть самості! Попри Благу звістку, до якої людство має доступ понад два тисячоліття, людина ще не готова поховати свій егоїзм, через який веде страждальне гріховне існування. Вона не прагне зректися старої людини з вчинками її плоті: «Учинки плоті явні, то є: перелюб, нечистість, розпуста, ідолослужіння, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, заздрість, п’янство, безчинство й подібне до цього» (Гал.5.19-21); «…умертвіть ваші земні члени: розпусту, нечисть, пристрасть, лиху пожадливість та зажерливість, що вона являється ідолослужінням» (Кол.3.5); відкиньте «гнів, лютість, злобу, богозневагу, безсоромні слова з ваших уст. Не кажіть неправди один на одного, якщо скинули з себе людину стародавню з її вчинками» (3.8-9).

Під час земного служіння Христа, до Нього підійшов юнак і запитав: «Учителю Благий, що робити мені, щоб вічне життя успадкувати? Ісус же йому відказав:… Знаєш заповіді: Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво, не кривди, шануй свого батька та матір. А він відказав Йому: Учителю, це все виконав я ще змалку. Ісус же… промовив йому: Одного бракує тобі: іди, розпродай, що маєш, та вбогим роздай, і матимеш скарб ти на небі! Потому приходь та й іди вслід за Мною, узявши хреста. А він засмутився тим словом, і пішов, зажурившись, бо великі маєтки він мав!» (Мк.10.17-22). Зовнішнє виконання Заповідей не вдосконалювало внутрішньо юнака, котрий успадкував великі маєтки, проводячи в них плотське життя: «Бо ті, хто ходить за плоттю, думають про плотське… а думка плотська то смерть, …думка плотська – ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може. І ті, хто ходить за плоттю, не можуть догодити Богові» (Рим.8.5-8).

В педагогічні функції Старого Заповіту входило життя за Заповідями, яке передбачало свідоме обрізування крайньої плоті свого серця – внутрішнє преображення на рівні загальної благодаті. Людина заново починала вчитися ходити в Бозі в світлі Його Одкровення, готуючись до зустрічі з Ним в своєму серці. Вона помалу зрікалася самозамкнутості та самоутвердження, «готуючи дорогу для Господа, рівняючи стежки Йому» (Мк.1.3). В Новому Заповіті цю функцію виконував інститут оголошених. Чи могла старозавітна людина на цьому рівні духовної праці повністю відродити втрачений через гріхопадіння зв’язок з Богом? Очевидно, що ні. Гріх настільки полонив людську природу, що без допомоги Самого Бога її праця не давала бажаного результату – вона не здатна була до обожнення. На цьому етапі духовного сходження на допомогу людині приходить Бог, Котрий бере на Себе людську природу, освячує її в Собі, перемагає в ній смерть і робить здатною до життя в Вічності.

Звертаючись до Своїх Учнів після Тайної Вечері, Господь сказав: «Я є Лоза, а ви гілки! Хто в Мені перебуває і Я в ньому, той приносить багато плоду, бо без Мене нічого творити не можете» (Ін.15.5). Чому Господь закликає перебувати в Ньому і творити разом з Ним? Давайте знову повернемось до Старого Заповіту. Чи не закликав Бог Свій народ перебувати в Ньому посередництвом життя за заповідями: люби Бога і в Ньому – люби ближнього як самого себе? Закликав! Але народ відкинувши Заповіді, створив свій закон поза Богом, за яким став фарисеєм по духу. Життя за таким законом не вимагало внутрішнього преображення, зречення гріху, обрізування крайньої плоті свого серця, воно вимагало лишень зовнішнього благочестя, при якому людина залишалася в середині повною всякої мерзоти. Не померши для цього, вона не могла народитися. Людина навіть не знала як це народитися знову: «Никодим Йому каже: Як може людина родитися, бувши старою? Хіба може вона ввійти до утроби своїй матері знову й родитись?» (Ін.3.1-21) (Бесіда фарисея Никодима з Ісусом). А Господь відповів: «Ти учитель ізраїльський, то чи ж цього не знаєш?» (3.10).

Не знав фарисей Никодим цієї науки, оскільки він та подібні до нього жили за людськими переданнями, які відміняли слово Боже: «Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене! Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук, людських заповідей…» (Мф.15.8-9). Такий спосіб життя тримав серце людини, з якого «виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві свідчення, святотатство» (Мф.15.19), в занедбаному стані. Це вимагало кардинально нового підходу до внутрішнього життя: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати. Проводирі ви сліпі, що відціджуєте комара, а верблюда поглинаєте! Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди! Фарисею сліпий, очисти перше середину кухля, щоб чистий він був і назовні! Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти! Так і ви, назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!» (Мф.23.23-28).

Господь ставить умови: «Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста, та й іде вслід за Мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, хто ж за Мене свою душу погубить, той знайде її. Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мф.16.24-26). Господь пропонує людині померти для зла, якого тримається людина і тим самим спасти свою душу для Небесної вічності. Але Господь закликає до співпраці: померти разом з Ним.

Досить часто процес помирання віруючого разом з Христом, трактують занадто вузько, обмежуючись тільки участю в Його тілесних стражданнях: «Бо на це ви покликані. Бо й Христос постраждав за нас, і залишив нам приклад, щоб пішли ми слідами Його» (1Пет.2.21); «Отож, коли тілом Христос постраждав за нас, то озбройтеся й ви тією самою думкою, бо хто тілом постраждав, той перестав грішити» (1Пет.4.1), повністю нехтуючи протистоянням Христа дияволу в Його земному житті. Вчення Христа про Царство Небесне та умови його надбання майже випадають з уваги віруючого і акцент робиться тільки на стражданнях Христа, до яких привело гріхопадіння людства. В результаті такої спотвореної «аскези», людина починає ридати над муками Бога, навіть не намагаючись якось змінити своє життя, яке стало причиною цих мук. «Помирання» людини з Богом тільки на хресті, не дає ніякого результату, оскільки в неї не було ні посту з Христом; ні протистояння спокусам; ні протистояння людським переданням, букві закону і т.д., протистояння всьому, з чим зустрівся Втілений Бог перед сходженням на Голгофу – людина просто духовно не дійшла до своєї Голгофи.

Людина не померла. Її духу не торкнулася символіка обрізання, розп’яття і погребіння. А це означає, що не може жити у Христі й не може ожити з Христом той, хто з Ним не помер. Це не тільки аскетична норма: це конкретний онтологічний закон духовного життя, закон самого буття: «Вірне слово: коли разом з Ним ми померли, то й житимемо разом з Ним!» (2Тим.2.11); «Ми завжди носимо в тілі мертвість Ісусову, щоб з’явилося в нашому тілі й життя Ісусове» (2Кор.4.10). Так в апостольському спогляданні поєднуються хрещення й аскеза, помирання з Христом і вже діяльне у віруючих воскресіння – і воскресіння не тільки як повернення до життя, але як і введення в повноту слави: «Ми всі відкритим лицем споглядаючи як в дзеркалі славу Господню, в той же образ преображаємось від слави на славу, як від Духа Господнього» (2Кор.3.18). Це не тільки одкровення слави й сили Божої, а й преображення в подвигу її співпомирання з Христом, в якому вона оживає. Тільки в єднанні з Богом, тільки через життя у Христі наповнюється змістом саме відновлення людського життя.

Через співвоскресіння людина починає володіти новим станом життя, яке визначається як свобода від гріху, служіння правді, життя для слави Божої як стан Богосинівства, святості та блаженства: «…вважайте себе за мертвих для гріха й за живих для Бога в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим.6.11); «…ви обмились, освятились і виправдались Іменем Господа Ісуса Христа й Духом нашого Бога» (1Кор.6.11), Котрий нас «…разом із Ним воскресив, і разом із Ним посадив на небесних місцях у Христі Ісусі» (Еф.2.6), бо всі ми «сини Божі через віру в Христа Ісуса» (Гал.3.26).

Це життя не обмежується лишень одною психологічно-моральною сферою, воно являється перебудовою всієї людини, поступово охоплюючи всю її природу. В співвоскресінні з Христом проглядається й запорука майбутнього воскресіння: «…коли ми померли з Христом, то віруємо, що й жити з Ним будемо, знаючи, що Христос, воскреснувши з мертвих, уже більш не вмирає, смерть над Ним не панує вже більше!» (Рим.6.8-9), яке вже фактично почало звершуватися перед началом загального воскресіння: «Ви були з Ним поховані у хрещенні, у Ньому ви й разом воскресли через віру в силу Бога…» (Кол.2.12). Ось чому апостол Павло й називає процес відродження у Христі новим творінням: «…коли хто в Христі, той створіння нове; стародавнє минуло, тепер все нове» (2Кор.5.17).

У апостола Іоанна відродження визначається як «народження від Бога», в протилежність народженню від крові та плотської хіті (Ін.1.13). Народжений від Бога, в силу самого народження, вже являється чадом Божим, котре має єднання з Богом вже тут і тверду надію на прославлення в майбутньому житті: «Подивіться, яку любов дав нам Отець, щоб ми були дітьми Божими, і ними ми є. Світ нас не знає тому, що Його не пізнав. Улюблені, ми тепер Божі діти, але ще не виявилось, що ми будемо. Та знаємо, що, коли з’явиться, то будем подібні до Нього, бо будемо бачити Його, як Він є» (1Ін.3.1-2). Ознакою народження від Бога служить те, що відроджений «не може грішити», оскільки в ньому перебуває «насіння» Боже (вірш 9); – не може грішити не в тому сенсі, що у відродженому немає ніяких гріхів, а в тому, що гріх чужий відродженому по основному напрямку його морального характеру, по визначальному його особистість началу: «Ми знаємо, що кожен, хто народився від Бога, не грішить, бо хто народився від Бога, той себе береже, і лукавий його не торкається» (1Ін.5.18). Апостол передбачає гріх й необхідність очищення від нього навіть у відродженому: «Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди» (1Ін.1.8); «А коли хто згрішить, то маємо Заступника перед Отцем, Ісуса Христа, Праведного» (2.1); «І кожен, хто має на Нього надію оцю, очищає себе так же само, як чистий і Він» (3.3). З позитивного боку стан народженого від Бога характеризується як творіння правди: «Коли знаєте, що Він праведний, то знайте, що всякий, хто чинить справедливість, народився від Нього» (1Ін.2.29), любов до Бога та ближнього: «Цим пізнаються діти Божі та діти дияволові: Кожен, хто праведності не чинить, той не від Бога, як і той, хто брата свого не любить» (3.10); «І кожен, хто любить Того, Хто породив, любить і Того, Хто народився від Нього» (5.1) й перемога над світом: «Бо кожен, хто родився від Бога, перемагає світ» (5.4).

Безсмертя єства повинно розкриватися в житті духу, плодами якого являються: «любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість: Закону нема на таких! А ті, що Христові Ісусові, розп’яли вони тіло з пожадливостями та з похотями. Коли духом живемо, то й духом ходімо! Не будьмо чванливі, не дражнімо один одного, не завидуймо один одному» (Гал.5.19-26). Отже, щоб ці плоди проявилися, потрібно включитися в процес преображення не тільки на словах, а й на практиці: «…Я преображаю плоть свою, щоб звіщаючи іншим, не стати самому негідним» (1Кор.9.24-27). Якщо цього не відбувається, не відбувається «обрізання серця», Таїнство Хрещення залишається безплідним, як залишилося безплідним в юдеїв обрізання крайньої плоті.

Духовне відродження відбувається тільки в умовах абсолютної свободи, через самозречення, посвячення себе Богу у Христі. Як зазначив у своїй праці «Про життя у Христі», християнський богослов і літургіст, вчений-енциклопедист, філософ, письменник і представник візантійської традиції ісіхазму, Николай Кавасила (1322-1398), що воскресіння – це «відновлення єства» і Бог дає його даром. А ось Царство Небесне, споглядання Бога й єднання з Христом доступне тільки тим, хто возлюбив Бога і в Ньому полюбив свого ближнього. Безсмертя дістане кожен, як і кожен насолоджується Божим Промислом. Від нас не залежить, воскреснемо ми після смерті, чи ні, як не залежало від нас і наше народження. Христові смерть і воскресіння приносять безсмертя й нетління всім, оскільки кожна людина володіє тим же єством, як і Людина – Христос, але блаженство приймуть лишень ті, хто, поєднавши сили свого єства з силою благодаті в акті синергії, рухався шляхом оновлення. Як сказав у свій час святий Августин, для творіння «бути, не те саме, що жити».

В наступних кількох статтях ми будемо говорити про Таїнство Миропомазання, в якому на віруючих сходить Святий Дух як дар, Котрий зрощує та укріпляє людину в її духовному житті.

Віктор Саварин. м.Турка.


Схожі матеріали :

Категорія: Християнські свята. Звичаї,обряди. | Додав: Admin (29.07.2016)
Переглядів: 321 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.