Понеділок, 18.12.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Християнські свята. Звичаї,обряди.

Вірування православних «язичників» - Старий Завіт християнства. (частина 3 – Весняні свята)

Митрополит Іларіон у праці «Дохристиянські вірування українського народу» зазначав: «Весняний відділ народнього календаря дуже широкий і має в собі багато стародавнього. Розпочинається він приблизно зо старого Нового Року, цебто з 1 березня, і тягнеться власне до Зелених Свят, але в більшості припадає на Великий Піст. Цього часу, але головно від Запустів, співають особливі ритуальні пісні, т. зв. веснянки, найпоетичніші народні твори.

Зараз же в першу неділю Великого Посту, що зветься Збірною Неділею, молодь збирається на вигоні, і вибирають собі на всю весну весняну березу, – найкращу дівчину, щоб керувала веснянками. Цих веснянок до нашого часу дійшло надзвичайно багато, а серед них немало й стародавніх. Веснянки – це, власне, закликання весни, щоб скоріше прийшла, що супроводиться магічними діями та танками. Описане в веснянках, через ці дії, мусить конче збутися. Багато з Різдвяних обрядів перенесені й до обрядів весняних.»

Вдача наших предків вироблена була головно підо впливом природи, а тому весела й поетична; вони любили гри, забави та музики, про що свідчить довгий ряд церковних проповідників, що ввесь час виступали проти цього. Візантійський історик XI–XII ст. Скилиця пише, що Святославові вояки забавлялися музикою та танцями; на давню вдачу до танців указує й своє слово "гуляти" з стародавнім значенням танцювати, а "гулянки" все були і з танцями.

Український народ з найдавнішого часу співучий, – українських різних пісень надзвичайно багато: і пісень ритуальних, і пісень звичайних. А співучість творила веселу вдачу.

Але переслідування християнською церквою усіх народних свят, звичаїв і обрядів, які суперечили християнському умертвляючому аскетизму і безшлюбності, дуже часто завершувалися забуттям або повним їх зникненням. На час буяння веснянкових хороводів християнська церква запровадила передпасхальний піст із суворою забороною співати, танцювати, музикам грати, а також залицятися і цілуватися.

Щоб врятувати веснянки від повного зникнення, в народі придумали для них назву «постові пісні», але й це не врятувало їх від поступового зникання і забуття; врешті, незначна їх кількість перетворилася у дитячі забави... І лише деякі з них ще заховують в собі рештки давнього українського минулого, давньої української дохристиянської духовності і віри, яка й створила могутню і міцну основу для існування і життя цим дивовижним зразкам українського національного світогляду, мистецтва і культури.

Невпинна і непримиренна боротьба християнських церковнослужителів з народними святами та українською духовністю призвела до того, що нині веснянки прийнято співати лише на великі християнські свята весняного часу і, зокрема, на християнську Пасху, тоді як в дохристиянській Україні веснянки і хороводи молодь водила від Стрітення і до Зелених Свят, Русалій.

Однією з форм боротьби з народними віруваннями,після безуспішних спроб викорінити їх, було перенесення народних традицій у християнське богослужіння. Як відмітив Митрополит Іларіон :

«До виведення з нашого народу стародавніх вірувань і до заступлення їх віруваннями християнськими сильно спричинився церковний Требник. Треба сказати, що в нашому Требнику є окрема показна частина його, що міцно зв'язана з господарським життям вірних, – це Чини й Молитви на найрізніші випадки господарського й хліборобського життя, про які ми докладно розповідали на своїх місцях вище: поле, пашниця, худоба, стайня, клуня, город з зіллями, новий дім, новий колодязь, бджоли, моровиця, посуха, непогода й т. ін.

Церква чуйно прислухалась до стародавніх народніх вірувань, і зв'язала їх з Церквою та з християнскою Молитвою. І хоч з цього часом і виходило двоєвір'я, але все таки народ рвав зо своїми волхвами й різного роду відунами й горнувся до Церкви..

Християнські Свята поставляні були на час Свят дохристиянських, і це було причиною легкого їх сприйняття, але стало й причиною двоєвір'я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніш молився, у ті самі дні, як і давніше, а тому й надалі полишалося шанування лісів, великих дерев, річок, колодязів, озер, джерел, криничок, пагірків, гір і т. ін., на що скаржиться ввесь час Духовенство, як то ми часто бачили вище.

Старі боги, підо впливом Церкви, потроху виводилися, але не зовсім, бо ставали бісами й дияволами, цебто всетаки вищими надлюдськими силами, яким людина була змушена годити, щоб вони не мстили їй. Що перше було вірою, з бігом часу переходило в суєвір'я, яке пильнувало жити й далі в оновленій формі. Мало того, якості старих богів почали помалу переносити на християнських Святих, і з цього погляду цікаві народні вірування про Св. Пророка Іллю, Св. Власія, й особливо Св. Юрія…»

Але, як би суворо не забороняли християнські церковники українські духовні пісні і обряди, веселощі і свята (зокрема, веснянки), до нас все-таки дійшли пісенні «перлинки», в яких згадуються імена і призначення давніх українських Богів і Богинь: Лади, Лелі й Полеля, Ярила-Чурила, Дажбога та інших. Яскравим зразком таких пісень є веснянка, записана неупередженим, визнаним і шанованим етнографом-мовознавцем Олексою Ошуркевичем на Волині в 1965 році.

Веснянка зі збірника:
Ой ти, соловейку,
Ти ранній пташку*,
Ой чого так рано
Із Вир’ячка вийшов?
— Не сам же я вийшов —
Дажбог мене вислав,
З правої рученьки
І ключики видав:
З правої рученьки —
Літо відмикати,
З лівої рученьки —
Зиму замикати.
А ще по горах*
Сніги лежали*,
А по дорогах*
Криги стояли.*
Я тії сніги*
Ніжками потопчу,
Я тії криги*
крильцями поб’ю*,
І кубелечко*
Я собі зів’ю*,
І в кубелечці*
Діток наведу*.

Весняні свята мали чотири значення: релігійне, землеробське, родинне і поминальне.

По-перше, то було торжество приходу весни. Воно починалося прикликуваннями матері сонця, великої Лади. Після того співали урочисті гімни на честь сонця; хоровод звертався до місяця і зірок; співали пісні на честь води; молились про родючість і посилання дощу, звертались до лісів, прохаючи їх розвитися, закликали птахів розвеселити співом розквітаючі діброви. Потім відбували символічні ігри; деякі з них символізували весну, інші означали спогади міфологічних подій.

Друге значення цього свята було землеробське; землеробські роботи зображалися в ньому символічними образами. Доказом того є ігри; наприклад, сіяння проса, і хороводні пісні при гаївках, де зображається оранка, сіяння маку, льону, ячменю, пшениці та ін. і різні сільськогосподарські роботи. Все те, відтворюючись в священнодійстві, ніби освячувало польові роботи селян.

Третє значення було родинне. Любов світлоносного чоловічого і водного жіночого божеств, слугувала прообразом поєднання статей на землі. Тому у хороводі, складеному для богослужіння, хлопці та дівчата мали з’єднуватися шлюбом для прославлення верховної любові наприкінці свята, а до того часу у своїх іграх і піснях висловлювали взаємну любов, залицяння тощо.

Четверте значення свята було поминальне. Те ж свято називається нині радуниця, чи проводи і могилки. Після веселих ігор ходили слов'яни на могилки чи до тих пам’ятників, де стояли на стовпах посудини з попелом померлих, приносили туди їжу та напої, робили возліяння на честь покійників, а жінки у піснях-плачах згадували чесноти померлих. Після цього справлялась тризна, урочистий бенкет, на якому їли і пили на честь покійників. А тоді починалась боротьба і ристалища. Ті богатирські ігри вважалися необхідними для померлих.

Звичайно, весняних свят було багато, але нас цікавлять зараз тільки ті, які мали свою аналогію із сучасними християнськими святами. Найбільшим весняним святом був Великдень.

Сонце має чотири основні періоди в річному колі пов'язаних з сонцестояннями і рівноденнями. Ці свята порівнюються з життям людини і віковими посвятами. Кожен тиждень відповідає 1 року життя людини. 25 грудня (Коляда) починається життя Сонця (людини) як дитини. Через 15 шестиденних тижнів (років) Сонце (людина) вмирає як дитина і народжується Юнаком. Тобто народжується весняний прояв Сонця – Ярило. Через 30 тижнів (24 червня) народжується зрілий чоловік (Купало), а через 45 тижнів (24 вересня) сонце старіє (Мир). За постійним календарем свята цього циклу припадають на 24 числа, а коли місяць має 31 день зміщуються на один день вперед, щоб не зламати систему звичаєвих відрахувань наступних свят.

Свято весняного рівнодення називається Великдень, бо день стає більше ночі – тому й Великий. Благовіщення друга назва свята, яка пов'язується із заплідненням Матері-Землі. Земля народить Сонце через 9 місяців – 25 грудня. Аналогічно церква ставить зачаття Івана Предтечі на осіннє рівнодення. Не треба відкидати значення цих свят, бо Біблія не наголошує на чітку дату, коли ці події відбувалися і церква поставила події зачаття на відповідні свята нашої прадавньої віри.

Великдень вираховується православними і католиками за місяцем: в першу неділю після повного місяця, що настає після рівнодення. Якщо враховувати, що в сонячно-місячному календарі кожен місяць починається з молодика, то 25 березня буде на ущербі. Постійно наголошується про рівнозначність свята Великодня і Благовіщення і раніше Благовіщення Великдень святкувати не можна. Так як Благовіщення в католиків 25 березня, а православні і греко-католики відзначають його 7 квітня, то католики можуть відсвяткувати, а друга гілка християнства чекає наступного оберту місяця, тоді свято Великодня зсувається на кінець квітня – травень і повністю втрачає момент відродження природи.

Весняні свята

Новоліття – Весняний Щедрий Вечір - перший весняний молодик (молодий місяць), який випадав на кінець лютого, або на початок березня.

1 березня – Ластівка – початок весни.

9 березня – Сорочини - Пробудження Матінки – Землі - 22 березня за новим стилем у християн - 40 мучеників, що в Севастійському озері мучилися. Вважалося, що в цей день із Вирію пприлітають 40 різних пташок.

Щоб подолати мертві сили зими і закликати весну, випікали з тіста жайворонків, забиралися з ними на дерева і дахи і просили ранньої теплої погоди.

Вербиця, або Вербна неділя - (остання неділя перед Великоднем) - у християн також Вербна неділя в останню неділю перед Великоднем. «Шанування розвиненої верби дуже давнє, ще дохристиянське, і воно перейшло в нас у відомі вдари вербою в Вербну суботу; можливо, що ці вдари – це магічне прогнання нечистої сили від людини: "Верба (в Галичині часто: лоза) б'є, не я б'ю". Верба відганяє від хати злі сили й хвороби. Верба ("під вербою") – стародавнє місце сходин молодих, і відгомоном цього було може те, що Степан Разин († 1671 р.), відомий повстанець проти Москви, позакривавши всі Церкви на Дону, наказав вінчати під вербою. Плакуча верба з дуже давнього часу символ опечаленої матері або вдівства.» - писав Митрополит Іларіон. Четвер після Вербної неділі – Навський Великдень,або Чистий Четвер –у християн Великий Четвер Спомин Тайної Вечері

На Богослужбі у цей день, який припадає на четвер перед Великоднем, поминали Предків (Нава – це світ, в якому жили наші померлі предки), прибирали біля могил

Після відправи люди, прийшовши додому, робили вечерю, на зразок Багатої куті, де обов'язково повинна бути кутя з медом. Це вечеря з предками.

Цей день ще зветься "чистим четвергом", бо до схід сонця необхідно провести обряд ритуального омивання у річці, чи іншій водоймі, а рушники і страви залишали на цілу ніч для предків.

Великдень Дажбожий. – перша неділя після весняного Сонцестояння.

Митрополит Іларіон пише про Дажбога: «Походження назви Даждьбог – своє, народне; це слово складне, зложене з приказового способу даждь, цебто дай, і бог, багатство, разом – податель добра, багатства, бог подавець, дарівник, пор. Deus dator. У цій назві слово бог давніше за даждьбог. В історичних пам'ятках це ім'я звичайно пишеться або по-давньо-слов'янському Даждьбог, або по-староукраїнському Дажьбог; народне було б Дайбог, – може це залишки його чуємо в такому частому в нас "дай боже", особливо в ритуальних обрядах та при питті; пор. у колядках приспів: Ой дай Боже!»

Звідси пішло і побажання працюючій людині: «Дай, Боже, щастя!»

Великдень – одне з головних весняних свят. Люди з особливою пошаною ставилися до нього, оскільки вважали, що Дух світла благословляє Землю і все живе на ній, а відтак, є великим гріхом братися за будь-яку роботу. На Благовіщення-Великдень, сонце, виходячи з-за гір, грає. Від Введіння до Благовіщення не можна порати землі, бо земля відпочиває і набирається сили, а від Благовіщення можна працювати коло неї, бо в цей день Бог благословляє землю і всяке дихання.

Люди йшли на нічну Богослужбу. Біля Храму розводився вогонь, який підтримувався до сходу сонця. Хто залишився вдома, намагається провести ніч без сну і підтримує вогнище в печі або запалює до ранку свічку.Зранку в святковому одязі люди йшли до Храму. Вдома, по можливості, ніхто не залишався. Кому не вистачало місця в Храмі, той стояв у дворі, знявши шапку.

У храмі в цей день святили хлібці (паску) у вигляді фалічного символу і яйця (крашанки, писанки, дряпанки), а також іншу їжу в тому числі м'ясну. Саджаючи паску у піч, господиня читала молитву:

– Свята пасочко, будь велична і красна, як сонце, бо сонцю тебе печемо. Хай усі (перераховуються родичі й члени родини) будуть здорові. Щоб діти так швидко й красно росли, як ти ростеш. Світи нам, паско, як світить сонце святе, щоб хліб на ниві був такий багатий, величний, як ти велична.

Після богослужіння всі браталися, цілувалися, висловлюючи велику радість, вітаючи один одного з Великоднем і Воскресінням природи.

За два тижні перед святом наповнювали тарілку землею, яку засівали вівсом чи іншим зерном. На Великдень, коли зелень підійметься, "могилку" (так називали зелену поросль), обкладали яйцями, освячували у Храмі, і ставили на стіл перед тим, як розговлятися.

Митрополит Іларіон писав:

«На Великдень освячується стародавня християнська їжа: паска, порося, ковбаси, крашанки, сир, що так уразили Царгородського Патріярха Єремію II, і він 1591-го року виступив з окремим Посланням проти того, і видрукував його в Львівській Братській друкарні…

Великдень, цебто Воскресення Христове, врочисто святкується, але до цього святкування здавна увійшли й поганські звичаї. Ще Карфагенський Собор 318-го року виступив проти непотрібного в цьому святкувані. Своїм 68 Правилом він наказує: "Поганських звичаїв не чинити, а саме: на дошках не скакати, і на гойдалках не гойдатися, і яйцями не качати і не бити, і грохотання (реготання) не чинити. А коли хто не послухає цього, нехай буде заборонений 5 років, 140 поклонів на день і 280 Молитов".

Про крашанки й писанки писав християнський чернець Іван Вишенський, який із гори Афон посилав своїм землякам повчання: “пироги і яйця надгробні всюди ліквідуйте” (1599 рік).

Церква впродовж майже сімсот років накладала покарання на українських селян, які щороку з настанням весняного рівнодення, коли літнє світло перемагає зимову темряву, здійснювали обряд причастя до космічного Воскресіння Світла.

Сьогодні Великодня писанка відома у всьому світі як етнокультурний символ України.

Для тих, хто не знає, скажемо, що в давній Іудеї ніколи не було звичаю писати писанки чи красити крашанки, тим більше – пекти пухкі Великодні короваї. Кочовий скотарський народ не знав хліборобства. Юдейський «Песах», до якого стараються прив’язати свято Пасхи – це криваве свято убивства родовим богом юдеїв – Єговою всіх перворідних дітей і свійських тварин у Єгипті

“І станеться, коли запитають вас ваші сини: “Що то за служба ваша? то відкажете: “Це жертва — Пасха для Господа, що обминув (песах) був доми Ізраїлевих синів У Єгипті, коли побивав Єгипет, а доми наші зберіг” (2М. 12: 26-27).

Завдяки Велесовій Книзі ми знаємо, що душа покійного йде до Лук Сварожих (в небесний Рай), де “перебуде якийсь час і отримає нове тіло”. Тоді Сварог посилає цю душу знов на Землю для втілення в українських немовлятах. Таким чином, воскресіння означає кругообіг душ через три світи: людський (Ява), покійних Пращурів (Нава), Божественний (Права). Отже, споживання Великодніх крашанок – магічний обряд викликання цих душ до життя! У Велесовій Книзі знаходимо пояснення істинного значення Великодньої писанки. Цьому присвячена вся перша дошка: “Се бо Дажбог створив нам яйце, яке є світ-зоря, що нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була. Так це душі Пращурів суть і ті світять нам зорями од Іру”.

Дажбог сотворив яйце – універсальний зародок всього живого на Землі й у Всесвіті, і сама Земля наша нагадує Великодню писанку. Тоді Дажбог повісив Землю-писанку в безмежному Всесвіті й влаштував так, щоб вона була “удержана”. А тримають її Душі Пращурів наших (духовна сила, енергія), які світять нам зорями з Вирію – Раю, тобто країни Предків. Духовну силу Пращурів підтримують наша пам’ять і молитви. Коли ж народ забуває про свій зв’язок поколінь, тоді відбувається непоправне – зникає Рід (народ, нація).

Тому Волхви нагадують і застерігають: “Це душі Пращурів наших од Іру дивляться на нас і там від жалю плачуть, і дорікають нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, а ще й глузували. Це істинно, що недостойні бути Дажбожими Внуками!” (дошка 1).

Отже, ще задовго до Коперника наші Пращури знали, що Земля не стоїть на трьох слонах, а крутиться в космічній “безодні”, і що вона не плоска, а кругла, як яйце. Знали вони й про ту силу, яка “удержує” цей космічний рух, тобто правує (керує) Всесвітом. Цю силу вони називали Прав, або Права. На Великодень, коли їдять крашанки, то шкаралупу від яєць несуть до річки й пускають на воду, приказуючи:

– Плиньте, плиньте в рахманські краї і сповістіть рахманам про їхній Великдень!

За повір'ям, шкаралупи мають через двадцять п'ять днів (при шестиденці – на 21-й день) доплисти до рахманів і в такий спосіб оповістити їх, що воскресла природа і сонце.

Про ці звичаї писав митрополит Іларіон: « Первісна людина глибоко вірила, що зо смертю вона не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу. У цьому віруванні душа ще не відділялася від тіла, і людина жила й по смерті. Померлий, переходячи до іншого світу, ставав людиною незвичайною, дуже сильною, і робився охоронцем свого роду

З бігом часу померлі ставали могутніми оборонцями своєї родини й сильно допомагали їй у житті. Коли мерлець покинув родину в нещасті, він може приходити й допомагати їй. Це наші батьки й діди охоронці. Померла мати, коли покинула малих безпризорних діток, часом приходить до них, щоб їх упорядкувати, а то й нагодувати. Так само жінка приходить до безпорадного чоловіка. Взагалі, померлий стає охоронцем своєї родини, свого дому, стає домовим божеством.Ось чому був час, коли померлих ховали спершу в себе в хаті або під порогом, або під покутем, і ці місця вважалися почесними, бо там жив домовий охоронець. Ось чому, виносячи померлого з хати, треба конче тричі стукнути труною об поріг, а тоді вже виносити на двір на мари…

Поняття про Рай було в нас ще задовго до Християнства, про що свідчать наші обрядові пісні, напр., колядки, і саме слово "Рай" це слово праслов'янське, дохристиянське, і грецьке paradeisos не змогло його виперти й заступити.

В мерлецькому царстві люди живуть без робіт, без турбот, бо все само родить. Земля померлих далеко за морем, куди збігаються річки. Наський чи Рахманський Великдень буває трохи пізніш від нашого, – у нас на Великдень шкаралущу з освячених крашанок кидають у річку, щоб вона сповістила померлих (рахманів) про Великдень. »

Цей обряд символізує обмін інформацією з духовними силами індоєвропейців (в образі «рахманів» — брагманів).

Тарас Шевченко вказує на неприйняття християнством культу предків та культу роду навіть тоді, коли язичницький обряд жертвоприношення на могилі предків чи родичів , навіть чужих ( і незалежно, самогубці вони, чи ні) завершується встановленням хреста : «…За моєї пам’яті в Україні на могилах самогубців здійснювався обряд не менш поетичний та істинно християнський, котрий наші вищі, освічені пастирі, як обряд язичницький повеліли знищити. Впродовж року всі, хто йде чи їде мимо нещасного покійного, повинен був що – небудь кинути на його могилу. І що язичницьке знайшли ви, лжеучителі, в цьому християнському всепрощаючому жертвоприношенні?..» («Щоденник». 15 липня 1857 року)

25 БЕРЕЗНЯ - Благовіщення - 7 квітня за новим стилем - Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Богиня Весна пробуджує Блискавицю – жіночу пару Перуна і пробуджується Перун і своїм громом благовістить Землю про весняні зародки Життя.

Благовіщення – велике і величне Свято, коли, шануючи його, навіть пташка гнізда не в'є. На сонце виганяється все живе, щоб довідалося, що весна наступає. З старим поєдналося глибоке шанування Діви Марії.

Благовіщенський хлібець і стрітенська вода – цілющі, а тому їх зберігають на божнику поміж святими образами і дають хворому на пропасницю як ліки.

У народі побутувало вірування, що на Благовіщення відкривалося небо. В той час можна випросити собі від Бога славу.

А як уже маєш славу, то обов'язково станеш і багатим і щасливим. Тому у вечір на Благовіщення люди виходили на подвір'я, дивились у небо, шукаючи на ньому прірву з великою зорею. Уту хвилину, як відчиняється небо, слід було закричати:

"Боже, дай мені велику славу!"

Тиждень після Великодня – Світлий (Білий) тиждень – Радуниця – прихід на Землю наших пращурів..

Понеділок після Великодня – Благовісника. Волочильний, або Обливаний Понеділок

«Світлий понеділок – це волочільний понеділок, бо люди "волочаться" зо свяченим з хати до хати й вітають один одного, обмінюючись "дорою" (свяченою паскою) та писанками, проти чого виступав іще Іван Вишенський у XVII столітті

Цей же понеділок зветься ще обливаним, бо парубки обливають дівчат. Звичайно обливають тільки "своїх" дівчат, чужої ж жінки обливати не вільно. Воду ллють на одіж, а то й на голову, а дівчина дає крашанку, або обоє обмінюються ними» , - відмічав митрополит Іларіон.

Господарі в день Благовісника носили в храм хлібні зерна для посвячення на посів. Прийшовши додому, вони змішували зерна з насінням. Від Благовісника починають сіяти ранні ярі зернові – овес, ячмінь та пшеницю. Отже, Благовісника святкували перед першими яровими посівами.

Інша частина свята взята з описів етнографів про понеділок після Великодня з назвою "Волочильне" чи "Обливальний понеділок", в постійному календарі має збігатися з Благовісником. "Волочильне" можна пояснити не тільки обрядовими, а й польовими роботами, які в ці дні дійсно пов'язані з волочінням землі.

Василь Скуратівський повідомляє, що понеділкові обряди розподіляються на два окремих дійства: відвідування знайомих ("нести калача"), що й дало назву "Волочильного понеділка", та обливання водою – "Поливальний (обливальний) понеділок".

За звичаєм люди в цей день провідують один одного, щоб привітати зі святом, обмінятися крашанками або писанками. Хлопці можуть збиратися у "волочебні" ватаги. Матері кладуть їм у миску чи хустину великодні калачі, крашанки чи писанки та інші свячені харчі. Невеликими гуртами вони вранці обходять дідусів та бабусь, хрещених батьків, знайомих. Заходячи в оселю, діти вітають:

– З Великоднем! Будьте здорові зі святом! Тато й мама просили взяти калач...

– З Великоднем! І ви будьте здорові! – Відповідають їм. – Спасибі татові й мамі і вам діточки! Поздоровляємо вас, ростіть великі та здорові! – приймають "волочебне", а натомість кладуть свої віддарунки – калачі, крашанки чи писанки, печиво, цукерки, інші ласощі.

Дітей можна запросити до столу, пригостити і дати "на дорогу" кілька копійочок. Зібрані дарунки складають до купи, а після останнього обходу рівномірно розподіляються між усіма учасниками.

Найцікавішою забавою є обливання водою. Подібні дії вважаються очисними. Ще до сходу сонця дівчата йдуть вмиватися до криниць. Хлопці тим часом вже підстерігають юнок. Як тільки відерце з водою з'являється на цемринні, парубок, що уподобав дівчину, тут же зненацька обливав її джерелицею, так вчиняли і на вулиці, і у хаті – це є природною витівкою. Великодній вівторок – "день господаря", день взаємних відвідувань родичів, сусідів, знайомих. Селяни цього дня провідують озимі посіви. Привітавши ниву з Великоднем, сідають на узбіччі, їдять свячене й закопують крашанку – щоб добре земля родила. Потім відбуваються масові гуляння.

Як другого, так і третього великоднього дня дівчата водять хороводи – танцюють, співають пісень, влаштовують , влаштовують гойдалки та інші забави. Якщо в понеділок обливають водою переважно хлопці, то у вівторок це роблять дівчата.

Тиждень після Великодня – Провідний тиждень, Радуниця (Проводи)

Наступна після Великодня неділя, а відтак і увесь тиждень називався Провідним або Радуницею. Значення слова «Радуниця» (Радониця) пов’язане з радістю весняного пробудження природи та позачасовим єднанням Роду (покоління живих вшановує померлих). Наші Предки-землероби вірили, що покійні родичі, поховані в землі, пов’язані з її багатством і репродуктивною силою, отже, можуть впливати на майбутній урожай.

Це своєрідне виряджання духів. Вважається, що від четверга до Провідної неділі покійники провідують своїх близьких і далеких родичів. Особливо активізуються духи-душі від сутінків і до третіх півнів. Удосвіта на Великдень вони разом з членами родин розговляються, а через тиждень їх потрібно вирядити – до вирію та на охорону нив і врожаю.

Напередодні Проводів у Провідну неділю жінки несли до храму кошики (хлібини, шмат сала, ковбаси, яйця) й відправляли поминки. Потім з цим їством, що символізує колово, тобто жертву предкам відвідували могилки. В основному могили відвідували в понеділок – Проводи (іноді йдуть у неділю після Богослужіння). При цьому гробки приводять у порядок. Якщо страву не святили в храмі, то годиться це зробити на гробках, біля каплиці. Кошики ставили в ряд, біля них запалювали свічки, і жрець ( волхв) правив велику Богослужбу по предкам. Після чого їжу несли покійникам і розкладали на могилках. Споживаючи їжу, поминали померлих:

– Дай нам, Боже, довго на цім світі прожити, в добрім щасті панувати, а померлим – добре у вирії перебувати!

Існував давній звичай пригощати людей їжею, щоб поминали предків, а залишені на могилах ласощі пропонувати взяти дітям (або діти опісля поминок самі забирають їх) як згадку про померлого.

Микола Костомаров зазначає, що у багатьох слов'ян після поминальної церемонії в честь покійників проводили тризну, що включало поминальний обід і змагання (битви), а також різноманітні весілля. Це вказує на те, що слов'яни вірили у воскресіння.

Після поминок починалися польові роботи. Тут якраз співпадає звичай засівати оселю (пов'язаний із народженням, весіллям і похованням) із засіванням поля.

25 –й день після Великодня - Свято Прави, Переполовеніє - Навський чи Рахманський Великдень.(у християн Переполовення П’ятидесятниці)

Цей день ще має назву «Права середа»

Наведу цитату з праці митрополита Іларіона:

«На Світлому тижні в четвер справляється Наський Великдень (цебто Навський, мертвецький, від "навь" – померлий); часом це роблять в четвер на Страсному тижні21. А наступного тижня, в понеділок чи в вівторок – Проводи, про що я вже розповів вище.

Рахманський Великдень це теж Наський (мертвецький) Великдень, але часто його відділюють і святкують у середу четвертого тижня по Великодні на т. зв. Преполовеніє, коли припадає половина (25 днів) часу від Великодня до Тройці). Третього дня Великодня люди кидають шкаралупи від освячених крашанок в річку, і вони пливуть до Чорного моря, до країни мерців, до Рахманів, і туди прибувають якраз на Преполовення в середу. З цього мерці Рахмани довідуються, що на живій землі Великдень, тому й собі його святкують.

Рахмани – це індійська каста брахмани. Рахмани великі посники, їдять крашанки раз на рік, живуть десь у Раю на Сході. Різні наші подорожні, що їздили в Індію чи взагалі на Схід, поширили відомості про рахманів чи брахманів.

У деяких містах України в суботу під Тройцю ставляють дідам за померлих трапезу з семи страв...

… Ще на початку ХVІІ ст. християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу про знищення писанок, колядок, щедрівок, купальських вогнищ, поминальних трапез на могилках покійних родичів, вказуючи на їх язичницький зміст. Але вже в середині ХVІІІ ст. церква, нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї практики.»

22 квітня — свято Лади — Богині жіночої пристрасті, материнства.

Вона — старша Рожаниця, мати двох першопочатків життя Лелі (втілення води й жіночості) і Полеля (втілення вогню й чоловічої сили).

У цей день також вшановують і молодшу Рожаницю, Лелю (або Лялю) — Богиню дівочого кохання. На її честь водять хороводи — «лельники».

Дослівно Леля, Ляля означає « лялечка, маленька дівчинка», так називають і дівчинку, навколо якої водять обрядове коло, і яка після обряду обдаровує всіх учасниць дійства обрядовими стравами, гостинцями. Ім’я Ляля надають дівчаткам, які народжуються близько до цієї дати.

23 квітня — Бог весняного Сонця й розквіту - Ярило - Ладо (чоловіча пара Лади), - 6 травня у християн День Святого Юрія

Вшановуються чоловічі сили природи: Ладо (чоловіча пара Лади), Ярило Ладо згадується у Велесовій Книзі як Бог-Предок, який відкрив достойному русичу Квасурі секрет приготування священного напою сури, якою слід прославляти Богів Прави (дощ.22).

Ярило, Орій(Овсень) - Бог весняного Сонця, пристрасті й полум'яного кохання. Це свято пробудження чоловічої любові та пристрасті. Парубки вибирали собі пару. Лельники у давніх слов'янських країнах святкували протягом цілого місяця у весняному гаю, над річкою, біля святинь свого народу.

Овсень -покровитель бджіл та коней . Орій відчиняє небо в зелені трави : до сходу сонця умивалися цілющою росою, обходили ниву з хлібом , палили вогнища.Дівчата обиралм найкращого парубка , квітчали вінком , саджали на коня і водили від хати до хати з побажанням родючості.


А де ж він ногою –
Там жито копою,
А де ж він не зирне –
Там колос зацвіте...

«Надзвичайно популярним весняним Святом став у нас Св. Юрій, що святкується 23-го квітня. Це велике народне дохристиянське Свято, про яке, як і про самого Юрія, склалося багато різних оповідань. Дослідники вказують, що Юрій замінив якогось стародавнього бога, але невідомо тільки, якого саме. І з бігом часу в нас постало два Юрії: один канонічний, церковний, а другий – утворений народнім віруванням, апокрифічний, і ці два Юрії мають між собою мало спільного. Проф. Кирпичников у своїй праці про Юрія пише: "Св. Георгій стал богом весны, покровителем земледѣлія й особенно скотоводства, й при этом притянул к себѣ черты вѣроятно, нескольких светлых й благодѣтельных человѣчеству божеств, которих мы точно опредѣлить не в состояніи".

А. Фаминцин обсяг діяльності Юрія накреслює дуже широко: "Юрія чествуют как бога с Небес, как коня, как бога свѣта или Бѣлобога, как поборника злой силы, как бога весенняго плодородія й покровителя нив и стад, как покровителя охотников, наконец, как оракула й подателя женихов".

Як інші стародавні боги не раз побивали злі істоти, так само й Юрій забив многоголового дракона чи змія, що кривдив довгий час людей, чому головним епітетом його став "хоробрий", "воїн", і чому іменем Юрія стали заклинати змій. Старші наші дослідники мітологічної школи в перемозі Юрія над драконом убачали перемогу сонця над зимою, бо самого Юрія приймали за символ сонця. Юрій зветься ключником, бо відмикає весною Небо ключем, якого дає йому Бог, щоб тепло йшло, відмикає й землю для весни, щоб зелена трава росла, відмикає землю на дощі та роси. Він весною сурмить у сурму, і все навкруги зеленіє. Приказка наша каже: "Святий Юрій по полю ходить, хліб-жито родить". Юрій зводить весну на землю.

Юрій має різні назви, як до місцевості: церковне Георгій, Юрій, місцеве: Юрко, Юр, Юрай, Урай, а то й просто Рай. Потебня доводив, що назва Юрія постала з стародавньої дохристиянської назви "Рай". В народніх творах він надзвичайно поважається, а в одній пісні зветься навіть "сином Божим".

Виступає Юрій і як громовик, пор. приповідку: Гур-гур, їде Святий Юр!

Юрій – охоронець скота, і береже його від хвороби та звірини. Але що Юрій призначить звірині, те мусить їй піти: "Що в вовка в зубах, то Юрій дав", каже наша приказка, і на Юрія від звірини не можна відбирати того, що попало їй у зуби, бо це їй призначене.

Юрій керує також і звіриною: "Святий Юрій звіра пасе". Юрій також і вовчий пастух, а вовки – то Юрові собаки; взагалі Юрій – господар над усією звіриною. Він покровитель ловців: може звіря нагнати на ловця, або відігнати від нього. Коли він ходить, він оточений вовками, або звіриною. Юріїв день, 23 квітня, це Свято пастухів, коли починається новий пастуший рік; цього дня рано пастухові зносять їжу та дарунки.

Велес був "скотій бог", охоронець череди, але в цьому його потроху замінив Юрій, а також Св. Власій, що святкується 11 лютого.

Усі обряди на Юрія мають головно скотарський характер. Молодь іде на поле з піснями, хороводами та танцями, а старші йдуть хресним ходом. Уся худоба окроплюється свяченою водою; по церемоніях справляється громадський обід. Як знаємо, наш письменник XVII віку Іван Вишенський гостро виступав проти цього ходження на поле на Юр'я, і накликав знищити цей "празник диявольський на поле ізшедших сатані офіру танцями і скоками чинити", - писав митрополит Іларіон.

Перші свята Ярила відзначають навесні, коли він пробуджується. У білорусів навесні «водили Ярила» – гарного парубка, прикрашеного вінком, вбраного в світлі, урочисті шати. У греків ідентичними Ярилу були Вакх та Діоніс. А в Україні ще на початку ХХ ст. влітку робили символічний похорон Ярила, відомий ще під назвою "похорон Кострубонька": жінки з жартами ховали опудало Ярила (Коструба, Костроми), який уже все запліднив і завмирає на зиму, щоб навесні знову пробудитися. Такий обряд означає завмирання сонячної сили, бо після Купайла «Сонце на зиму повертає».

Певних згадок про кумири Ярила немає: відомо, що молодиці щороку виготовляли його опудала, причому особливу увагу приділяли дітородним органам

Отже, Ярило і Кострубонько уособлювали торжество життя над смертю. Це Боги, які завмирають на зиму і пробуджуються (воскресають) навесні. Велесова Книга згадує Ярила під ім’ям Ярбога: "...славословити [маємо]... Ярбогу, який править весняним цвітінням і Русаліями, Водничами, і Лісичами і Домовичами" (дошка 38-А).

Сьомий тиждень після Великодня - Русалії (Русальський тиждень, Зелений тиждень).

Свято Берегинь Роду, поминали Душі Праматерів, приносили пожертви із свіжовипеченого хліба на воді річок (особливо на Русальчин Великдень - четвер). У суботу разом із зеленим клечанням Душі заходять до нашої оселі, щоб подивитися на наше Життя. Треба всій родині жити в ладу, не сваритися, не підвищувати голосу, не ображати один одного. Слід згадувати Пращурів добрими словами, влаштовувати поминальний обід. У Велесовій Книзі записано:" Слава Отцям нашим і Матерям, що вчили нас про Богів наших і вели нас за руку по стежці Права, слава!"

У ці дні завивали вінки, заплітали берізку, заквітчували хату і подвір'я. Жінки розвішували на деревах рушники, стрічки, шматочки полотна - "Русалкам на сорочки", дівчата кидали на воду вінки, пахучі зела (лепеху, полин, любисток, м'яту, шовкову траву) - це були пожертви Русалкам перед початком купального сезону. Польовим Русалкам приносили жертовний хліб і клали на ниву.

В четвер на передодні Зелених Свят - Русалчин Великдень - свято Берегинь Роду.

Поминали Душі Праматерів , приносили жертви зі свіжоспеченого хліба на води річок. На Русалчин Великдень починається Зелений тиждень: завивання вінків ,заплітання Берізки . Клечення хати , воріт, поминальні обряди , обіди в полі , в лісі .Ритуальні страви : солодощі , яєчня , пироги тощо. У понеділок проводи Русалок.

П’ятниця Русального тижня - Мокоша «весняна». Зільник. Вшанувують Богиню Мокошу — покровительку жіночого рукоділля.

Цього дня заборонені всі види жіночих робіт, пов’язані з рукоділлям (не можна шити, прати, прясти, виплітати і т. д.). Також проводять обряди Русального тижня.

Збір цілющих трав, копання лікувального коріння. День знахарок. Трави збирали самі жінки . Ритуальні обіди в лiсi, в полі, де збирають зілля: яєчня, вареники, риба, ряжанка. Жертва траві у вигляді хмільного напою — кроплять траву перед обідом. Після збору трав жінки влаштовували колективне купання у трав’яному напарі.

Клечальна субота. Напередодні Зеленої неділі, в суботу вранці, до схід сонця, дівчата й молодиці йдуть на левади або в поля рвати запашне зілля: чебрець, полин, любисток, канупер і татарське зілля. Ввечері цього ж дня квітчають свої хати зеленим гіллям клену, липи, ясеня та осики. Перед дверима будівель, на воротях, а також в сараї, де ночує худоба, ставлять гілля зеленої осики.

Зелена неділя, або Клечальна неділя (50-ий день після Великодня Дажбожого).

Цього дня заносили в хату зелене клечання (пахучі трави — лепеха, полин, любисток, м’ята, шовкова трава та ін.), а вслід за ним Душі наших Предків заходили до нашої оселі, щоб подивитися на наше Життя. Цього дня дуже важливо всій родині жити в ладу, не сваритися, не підвищувати голосу, не ображати одне одного. Обов’язковим є влаштування поминального обіду. Пращурів варто згадувати добрими словами і говорити про них, як про живих..

Понеділок - проводи Русалок.

Це спеціальні обряди, щоб позбутися них, спонукати повернутися їх у свій світ. У цей день дівчата в полі, в житах, робили спільний обід — тризну в честь Русалок. Після тризни дівчата ходили по полях з розплетеними косами і вінками на голові, співаючи проводи Русалкам:


Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.

Споконвіку Русалії мали прямий стосунок до буяння рослинності, яка розмаювалася у травні. Тож у цей період наші Предки вшановували усі Божества, які так чи інакше були причетними до вегетативного процесу у Природі і з яким нерозривно був пов’язаний майбутній урожай. Тож Русалії — це і культ поля, і культ лісу («шума»), поклоніння річкам і озерам, населеним русалками, це і пошанування родичів, які відійшли у світ Нави, — культ Предків. Власне, це цілий комплекс весняних (читай — уже літніх) свят, який розтягнувся на цілий тиждень і міцно переплівся із Зеленими святами, або Зеленим тижнем.

У цей час приходили до нас і духи наших померлих родичів — вони прилітали до нашого обійстя у Клечальну суботу і разом із зеленим клечанням потрапляли у нашу хату в Зелену (Клечальну) неділю, щоб подивитися, як ми нині господарюємо, як живемо. Тож їх потрібно було не лише поминати, а й розмовляти з ними, як із живими.

Геннадій Когут


Схожі матеріали :

Категорія: Християнські свята. Звичаї,обряди. | Додав: Admin (27.07.2013)
Переглядів: 5300 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.