Неділя, 22.10.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Древній рід Драго-Сас

Виникнення та використання прізвиськ серед шляхти Турківщини у XVI-XVIII ст.
(на прикладі родів Ільницьких, Комарницьких, Височанських, Матківських тощо)

Одним з атрибутів дрібношляхетського середовища Речі Посполитої XVI-XVIII ст. було широке використання так званих придомків, тобто прізвиськ.

Природа їхнього виникнення нічим не різниться від створення та побутування сьогодні вуличних прізвиськ серед мешканців, в першу чергу, сільської місцевості та формування загалом прізвищ більшості населення нашого регіону в минулому.

Намагаючись зафіксувати найбільш яскраві риси психологічного складу характеру, зовнішність людини, її професійну та родинну приналежність, оточуюче середовище витворювало найбільш адекватне вербальне визначення цих індивідуальних особливостей.

Закріплюючись спочатку за однією особою, згодом вони могли передаватися в спадок. Непоодинокими сьогодні є випадки, коли прізвисько окремого мешканця та його родини в повсякденному вживанні витісняє прізвище.

Формування прізвиськ серед дрібної шляхти відбувалося за наявності двох факторів - демографічного та географічного. Перший передбачає наявність такої кількості представників однієї родини, при якій завдяки лише імені вже не вдається ідентифікувати особу. Декілька Василів, Іванів, Яцьків, Грицьків тощо в одній родині – саме той випадок, коли необхідно було подавати додаткові відомості про шляхтича. За таких обставин прізвисько, завдячуючи своїй лаконічності, виявлялося найбільш зручним й придатним для ідентифікації особи.

Поряд з тим необхідно було, щоб всі носії одного прізвища проживали на доволі обмеженій території, тобто в одному населеному пункті або його частині. Відсутність цього другого фактора, як правило, гальмувала виникнення прізвиськ. Наприклад, родина Чернецьких з’явилася в Самбірському повіті в 50-х роках XVI ст. представлена спочатку однією особою – Андрієм Чернецьким, а в наступному поколінні вона нараховувала вже понад 10 осіб. Це були 8 Андрієвих синів та 3 дочки.[1] До початку XVII ст. родина продовжувала розростатися, але проживали вони одночасно в кількох селах, обсівши тут місцеві війтівства-князівства, зокрема в Сможі[2], Яблінці Чернецькій[3], Ісаях,[4] Бутельці Верхній.[5] В середині XVII ст. окремі представники родини Чернецьких опиняються в Ільнику[6], отримують у посесію війтівство у Красному[7], і частину війтівства у Яворові[8], зустрічаємо їх в цей час також серед шляхти с. Угерців[9].

Така розпорошеність не сприяла формуванню прізвиськ. До середини XVII ст. їх взагалі не існувало. Лишень з 1660-х рр. згадується серед війтів Яблінки Чернецької Іван Чернецький Головатий. А його сини Іван, Василь та Андрій неодноразово фігурують з прізвиськом Головаті, Головачі в 70-80-х роках XVII ст. в документах перемишльського гроду.[10] Там само 1682 р. натрапляємо на Івана Чернецького Козака[11], а в 1684 р. – Олександра Чернецького Паливоду. [12] Мабуть, це всі прізвиська Чернецьких, принаймні на кінець XVII ст. Це в той час, як загальна чисельність родини була чималою. В межах 1660-х - початку 1670-х рр. акти перемишльського гроду фіксують від 15 до 18 її представників.

Окремо треба зазначити, що серед прибулої шляхти, яка осіла на Турківщині й Самбірщині, прізвиська використовувалися вкрай рідко, або взагалі не зустрічаються. Так зокрема, до кінця XVIII ст. прізвиська не використовувалися родиною Кречковських, що проживали в Ільнику та Лосинці (в 1670-х рр. вона складалася з кількох сімей, й нараховувала більше 10 дорослих чоловіків), не існувало придомків і серед родини Пацлавських, які осіли в середині XVII ст. на війтівстві у Волосянці Малій. Аналогічна ситуація виникала і серед шляхти Турківщини, чиї окремі представники опинялися за межами своїх родових гнізд.

Перші прізвиська серед шляхетських родин Турківщини почали з’являтися доволі рано.

Серед Ільницьких – це Івашко Ільницький Ігнатович (Ichnathowycz, Ihnathkowycz) та Міклаш Ільницький Сеникович (Szyenykowycz), які в 1516 році викупили частину с. Созань у Василя Созанського та його синів Івана і Грицька[13]. Гриць Ільницький Ігнаткович згадується в 1532 році у зв’язку з заставою частини своїх маєтків в Ільнику Миклашу Ільницькому[14]. Трьох братів Ігнатовичів, або Ігнатковичів – Грицька, Івашка і Олександра – неодноразово зустрічаємо в 1534 р. у справах застави своїх маєтків в Ільнику, Завадці й Мельничному Сенькові Ступницькому, Миклашові Ільницькому та Станіславу з Оріховців[15].

На 1534 р. припадає перша згадка про Василя Ільницького Заниковича (Zanykowycz). Разом з іншими власниками села Ільник він заставив свою частку Станіславові з Оріховців.[16] Його брат Стець Ільницький Заникович в 1537 р. відступив свою частку в Ільнику Мельничному та Завадці Миклашу Ільницькому. А в 1540 р. заставив за 20 флоринів певну частину нерухомості в Ільнику, отриману від того ж Миклаша, іншому брату - Івану Заниковичу[17].

В 1533 р. вперше згаданий серед Ільницьких Василь Петрович (Petrowycz, Piotrowycz), який провадив судовий процес в самбірському замку з Грицем Ільницьким Поповичем. Останній звинувачував його у спаленні будинку та майна[18]. Василя Петровича зустрічаємо неодноразово: в 1534 р. він заставив свого підданого в Завадці за 6 флоринів Олександру Ільницькому[19], а в 1536 р. він позичив 50 флоринів Грицю Ільницькому під заставу двох дворищ та двох нив[20]. Останній використовував прізвисько Рай (Ray). Про це інформує акт передачі вказаних дворищ та нив Василем Петровичем Станіславу Броньовському та введення його у володіння ними[21].

В 1536 р. під час акту дарування частини попівства в Ільнику серед отримувачів названо дев’ять Ільницьких Миклашов’ят (Myklassowyantha)[22].

Інша родина Ільницьких Миклашов’ят (Миклашовичі), чотири сини Миклаша Сениковича Ільницького з’являються в 1539 році у справі квитування Гриця Ільницького за виплату певної суми, позиченої їхнім батьком[23]. В 40-х років XVI ст. ці ж Миклашов’ята – Андрій, Федько, Іван і Петро – провадили судовий спір у перемишльському гроді зі своєю двоюрідною сестрою Марушою Ільницькою, дочкою покійного Гриця Ільницького у справі її спадку по батьку та матері в Ільнику[24] та Томою, попом з Рогозна[25]. В останньому випадку один з Миклашов’ят згаданий з прізвиськом Рибчич [26].

На початку 1540-х рр. з’являється Василь Футро – власник частини Ільника та Угерець з Радиловичами.[27]. Добре відомий продажем в 1543 р. своєї частки в Ільнику королеві Боні за 432 злотих[28].

На 1535 р. припадає згадка про Лукача Івановича та Яцька Федьковича, власників своїх часток в Ільнику. Це єдина вказівка про цих осіб з такими прізвиськами, вміщена в актовій книзі самбірського замку [29].

Дещо пізніше й не в такій кількості з’являються перші прізвиська серед Яворських.

Зокрема, в 1536 р. Васько Александрович Яворський записав посаг розміром 20 марок дружині Ганусі, дочці Дашка Луцького на половині своїх володінь[30]. Щойно 1552 р. вдруге з таким прізвиськом натрапляємо на нього в актах перемишльського земського суду. Він заставив дворище з двома підданими в Турці Федькові Літинському за 40 флоринів[31]. Його брат – Клим Александрович, в 1553 р. записав 25 флоринів у якості віна дочці Марухні[32].

В 1543 р. в ході судової суперечки за право опіки над неповнолітніми дітьми покійного Дмитра Турецького, яка виникла між Матеєм Вачовським, Андрієм Заниковичем Унятицьким з одного боку, та дідичами Турки та Явори - з іншого, серед останніх зустрічається Михайло Піший (Piessy)[33].

Інший Яворський – Андрій Романович – в 1551 році заставив двох своїх підданих Дмитрові Яворському[34].

1563 р. датується перша згадка про Михалка Мжиглода (Mrzyglod) з Явори. Зокрема, він опинився серед тих, кому Федя, дочка покійного Матвія Яворського і дружина Івашка Топольницького, дарувала свої дідичні частки в Яворі і Турці[35].

Кінець 60-х – початок 70-х років XVI ст. – період перших згадок про Яворських: Писков’ят, Яцков’ят, Романов’ят, Іванков’ят, Андрейков’ят, Ігнатов’ят, двох окремих родин Федьковичів, Васков’ят, Олехновичів, Голда [36].

Представники родів Височанських, Матковських та Комарницьких, що на першу половину XVI ст. становили одну родову спільноту, витворили свої придомки.

Зокрема в 1516 р. згадується Івашко Височанський Яцкович. Він був серед тих, хто придбав частину земельної нерухомості у с. Созані від Васька Созанського та його синів – Івана і Грицька[37].

Кількома роками пізніше власник частини с. Жупанє – Тадор Комарницький – заставив свій маєток в цьому ж селі Івашкові Височанському Думці (Dumka) [38]. Сини останнього – Іліаш, Федько, Ігнат, Васько, Гриць, Іван, Стець – в 1529 р. провадили майновий спір з власником частини с. Созані – Созанським Петром. В документі вони названі Думки (Dumkowie)[39].

В 1529 р. інший власник прізвиська цього ж прізвища – Михайло Думчич (Dumczycz), дідич у Висоцькому Верхньому та Жупаньому - записав 20 марок посагу своєї дружини на половині свого маєтку[40].

1526 роком датується перша згадка про Івашка Веригу Височанського, який вів судову суперечку з власником c. Сільця – Федором Джурджем та його сином Михайлом[41]. В 30-40-х роках XVI ст. він неодноразово фігурує в перемишльських гродських та земських актах[42].

В 1531-1538 рр. тривав судовий процес навколо розподілу маєтків між власниками Висоцького Верхнього та новозаснованого села Маткова. В актовому матеріалі, що висвітлює перебіг цієї майнової суперечки, поряд з вищезгаданими прізвиськами Височанських зустрічаються й інші – такі як Петриков’ята, Івашков’ята, Федоров’ята (Petrykowietha, Iwaszkowietha, Fedorowietha)[43].

Серед Комарницьких одним з перших, хто використовував прізвисько, був Васько Комарницький Дуда (Duda). У 1526 році він судився в перемишльському гроді з Федьком Комарницьким. З цього часу й до кінця 70-х років XVI ст. він часто згадується в перемишльських гродських та земських актах саме з таким прізвиськом[44].

В 1533 р. декілька Комарницьких – серед них Лесько Тадор (Tador) та його син Іван Тадор – зобов’язалися здійснити акт розподілу маєтків в Комарниках під загрозою кари в розмірі 120 марок на користь самбірського старости[45]. Через дванадцять років Васько Тадор Комарницький придбав дворище від Леська Комарницького у Верхньому Висоцькому[46]. Одночасно в тому ж таки 1545 р. Венцеслав Сливницький подав скаргу до перемишльського гродського суду на Васька і Михалка Тадорів, звинувачуючи останніх у перешкоджанні й недопущенні у володіння маєтками у Комарниках та Верхньому Висоцькому[47].

Окрім прізвиська Тадор, Лесько Комарницький користувався й іншим – Ванчович (Wanczowicz). Саме про нього йдеться у судовій суперечці між підданим Петра Крушельницького з Коростова та Олеськом Ванчовичем Комарницьким в 1530 р. У 1540-50-х рр. XVI ст. він виступає в документах саме з таким прізвиськом[48]. Його брат – Дмитро Ванчович – згаданий в 1552 р. серед власників сс. Комарник та Жупанє у зв’язку з розподілом маєтку між Комарницькими[49].

У 1548 р. Іван Комарницький Дубець (Dubiec) разом з Леськом Комарницьким був притягнутий до суду Іліашом Чернецьким. Останній звинувачував Івана Бережовського у недотриманні шлюбної угоди та невиплаті ним посагу дружині Чернецького у розмірі 100 злотих. Комарницькі були серед тих, хто виступив гарантом дотримання угоди[50]. Більш регулярні відомості про Івана Дубця (Дубича) та про Михалка і Петра Дубичів припадають на 60-70-ті роки XVI ст.[51]

Ще одна судова справа між Комарницькими, датована 1536 р. й проваджена в самбірському гроді, засвідчує існування й таких прізвиськ, як Онофриковичі (Honofrykowycz) та Петровичі (Pyothrowyczy)[52]. Вдруге їхні власники – Стець Онофрикович з синами (Onifrikowicz) та Іван і Михалко Петровичі (Pyotrowyаtha, Pyotrasczathа) – згадуються серед учасників розподілу маєтків у Верхньому Висоцькому та Жупаньому в 1552 р.[53]

Наприкінці 40-х років XVI ст. з’являється Грицько Комарницький Зелє (Zelie). Він вів судовий процес в перемишльському гроді з Федьком Ільницьким, який звинувачував його у завданні тілесних ран[54].

Нарешті, на 50-х роках XVI ст. припадають згадки про Комарницьких Дмитровичів (Dmitrowycz), які також мали ще одне прізвисько – Гузель (Hussel, Huszel, Huziel). Зокрема, Марухна, дружина покійного Грицька Комарницького Гузеля позивала до перемишльського земського суду Михалка Комарницького Дмитровича Гузеля, звинувачуючи останнього у несплаті 30 марок віна, яке записав їй покійний чоловік[55]. Невідомий на ім’я Комарницький Гузель був позваний в 1552 р. до суду Федором Холпом, підданим Онофрика Комарницького[56].

До 1550-х років слід віднести й перші згадки про Комарницьких Янковичів, Янков’ят (Jankowicze, Jankowiatha), які паралельно використовували прізвище Височанські. В 1552 р. Михайло Комарницький дарував свою частку в Комарниках, Верхньому Висоцькому, Жупаньому братам Микулі та Івану Височанським Янков’ятам [57].

На відміну від Ільницьких, Яворських, Височанських, Комарницьких та Матковських представники роду Турянських почали вживати прізвиська доволі пізно. До середини XVI ст. акти перемишльського гроду та земського суду їх не фіксують. Щойно з кінця 50-х років XVI ст. з’являються перші відомості про використання прізвиськ окремими особами з родини Турянських. Зокрема, в 1559 р. Грицько та Федько Ступницькі відступили свої частки в с. Явора Андрію Турянському Лою (Loy, Łoy)[58]. В 1561 р. Турянські здійснили акт розподілу маєтків у с. Тур’є. Серед власників своїх часток згадуються брати Олехнов’ята (Олехнович) (Olyechnowycz, Oliechnowiętha, Lechnowietha)[59].

В 70-х роках XVI ст. кількість прізвиськ серед Турянських зростає пропорційно до зростання чисельності роду:
– В 1571 р. з’являються Петро Сеникович (Sienykowicz), який заставив свою частку в Топільниці Дмитру Топільницькому та Юрко Сенькович (Sienkowicz), який вніс скаргу до перемишльського гроду проти Грицька Турянського Ігнатовича, засвідчуючи завдані йому тілесні пошкодження[60].
– 1574 р. Ігнат Петрович (Pietrowicz) Турянський разом з іншими власниками с. Топільниця вніс скаргу до перемишльського гроду на князів з Лужка Самбірського староства[61]. З наступних актів відомо, що Ігнат послуговувався ще одним прізвиськом – Лило (Lylo)[62].

Скарги та акти, що засвідчували завдання ран та тілесних пошкоджень, кінця 70 – початку 80-х років XVI ст. засвідчують існування інших прізвиськ, наприклад, Дучич, Каханович (Каганович) (Kachanowicz, Kahanowicz), Бучович (Бучич) (Buczycz, Buczowicz), Климович (Klimowicz), Рожек (Rozek), Кичка (Кишка, Кошка) (Kiczka, Kyszka, Koszka), Угрин (Uhryn), Баш (Basz)[63].

В родині Турецьких прізвиська до кінця XVI ст. не побутували. Можливо, причина криється в нечисельності цього відгалуження колись спільної родини Ільницьких-Яворських-Турецьких. В першій половині XVI ст. вона була представлена Дмитром Турецьким – власником земельних часток у Турці, Яворі, Унятичах, який помер перед 1543 р. та двома його синами – Михайлом та Сеньком. Щойно наступне покоління Турецьких, тобто внуки Дмитра, починають вживати прізвиська: Михайлович (Michaiłowicz) – сини Михайла та Сенкович (Sienkowicz) – сини Сенька[64].

Таким чином, період формування перших прізвиськ серед Ільницьких, Комарницьких, Височанських, Матковських припадає на першу половину XVI ст., натомість середина-остання третина XVI ст. – період виникнення та побутування прізвиськ серед Яворських, Турянських та Турецьких.

Слід відзначити декілька деталей, які доволі випукло їх характеризують саме на цьому історичному етапі функціонування. Насамперед, впадає у вічі домінування прізвиськ патронімічного походження. Утворювалися вони від імені батька, в окремих випадках – від імені діда. Наприклад, Лесько, Іван, Васько та Михалко Тадори були внуками та правнуками Тадора Комарницького, відомого з королівського привілею 1505-1506 рр. на Комарники, Висоцьке та Тур’є. Показово те, що поряд з прізвиськом Тадор вони вживали одночасно й інші, утворені від імені своїх батьків – Ванчович, Петрович (Петрашович). Патронімічні прізвиська безпосередньо вказували на родинний зв’язок його носіїв з власником імені, від якого вони утворювалися. Це зумовлювало, в свою чергу, епізодичність їхнього використання. Для укладача документу, чи то скарги, чи акту купівлі-продажу тощо, існував вибір – послуговуватися прізвиськом осіб - учасника правових відносин, або безпосередньо вказати, кому і ким він доводиться. Аналіз актового матеріалу засвідчує активне використання обидвох способів. Наприклад, "…nobilies Petrus pop Fethko et Andrea Ilniczczi dicti Miklassowietha…" та "… Fedko Petri poponis Andrei et Ivan nlis olim Miklass Ilniczky fily…", "… Piotrowy popowy Andreyowy Ivanowi Fedkowy Ilniczkym braczyey synom Myklassowym… "[65]; "… Iliasz Fiethko Ichnath Wasko Hrycz Iwan Stecz filys legtis olim nlis Iwaszko Dumka Wyszoczanski …", або "… Fyethko Ilyasz Vasko Hrycz Iwani Stheczko Iwaszkowiętha fratres …"[66]; в заголовку документа – "Javorsky Alexandrovicz cum uxore", у змісті – "… Waszko filius Alexandry Javorszky …"[67] і т.д.

Ще однією властивістю прізвиськ на початковому етапі їхнього функціонування була часова обмеженість побутування того чи іншого прізвиська одним поколінням. Оскільки основним їхнім завданням було вказати місце особи в системі родинних зв’язків, щойно останні зазнавали змін – а це відбувалося в кожному наступному поколінні – відбувалася заміна одних призвіськ на інші. Нові, як і попередні, як правило, утворювалися від імен батьків.

Наприклад, серед Височанських-Матковських, які в 1530-х рр. провадили судову суперечку навколо розподілу маєтку у Верхньому Висоцьку та новозаснованому селі Маткові, натрапляємо на Іванка, Стеця, Пашка, Тимка Леська (Олехна), Станка Петриков’ят (Петриковичів), тобто синів Петра Височанського. На середину XVI ст. в цій родині відбувалася зміна поколінь й сини братів Петриковичів у 70-80-х роках XVI ст. виступають у перемишльських земських та гродських актах вже з прізвиськами, похідними від імені своїх батьків, зокрема це Петро та Іван Тимков’ята, також Федько Тимкович, Федько та Гриць Пашков’ята, Іван і Стець Лесковичі, Іван, Андрій, Васько Станков’ята [68]. Інший представник родини Височанських – Івашко на прізвисько Думка, мабуть, син Думки Височанського – залишив шестеро синів та дочку, які в актах 1530-х років згадуються з прізвиськом Івашковичі (Івашков’ята)[69]. Миклаш Ільницький Сеникович, як вже зазначалося, був серед тих, хто в 1516 р. придав частку в Созані від Василя Созанського. Його синами натомість були вже згадані піп Петро, Федько, Іван та Андрій Ільницькі Миклашов’ята[70].

У тих випадках, коли в судовій справі була задіяна велика кількість членів одного роду, споріднених між собою далекими та ближчими родинними зв’язками, укладачі документу могли вдатися до використання прізвиська, утвореного від імені діда або прадіда, яке вийшло з ужитку. За таких обставин функціональне призначення прізвиська не змінювалося. Воно залишалося своєрідним дороговказом родинних зв’язків між чисельною групою представників одного роду. Наприклад, в майновій суперечці між Комарницькими в 1576 р. серед позивачів опинилися четверо представників чоловічої статі та двоє жінок, які доводилися синами, внуками та внучками Комарницькому Онофрику. Укладач документу це зазначив, намагаючись в такий спосіб акцентувати на тому, що справа ведеться між членами однієї родини та іншими представниками Комарницьких[71].

В цей період нечисленні прізвиська непатронімічного походження також часто використовувалися для з’ясування місця особи в окремо взятій родині. Якщо в акті, наприклад, зазначалося прізвисько Андрія, Михалка, Васька Височанських – Верижичі; Івана, Стецька, Михайка, Тимка Комарницьких – Дудичі; або Андрія Ільницького – Футровий, то малося на увазі, що вони були синами чи то Івашка Височанського Вериги, чи то Васька Комарницького Дуди та Василя Ільницького Футра.

Паралельно в XVI ст. розпочався процес формування нових прізвиськ. В міру того, як чисельність роду зростала, родинні зв’язки слабшали, образно кажучи, в родинного дерева з’являються відгалуження. За таких умов прізвиська видозмінюють своє змістовне навантаження й стають не стільки вказівником родинних зв’язків, скільки незмінним другим прізвищем окремо взятого родового відгалуження. Визначальною ознакою формування нових прізвиськ було його закріплення в третьому та наступних поколіннях родини. Цей процес відбувався поступово й був позбавлений синхронності: в одних родових відгалуженнях він розпочався ще в першій половині XVI ст., в інших – значно пізніше. Цікаво, що на цьому етапі прізвиська непатронімічного походження виявилися більш стійкими й суттєво потіснили прізвиська, похідні від імен. Як це відбувалося, ілюструє таблиця 1:

Перше покоління (І) (перша згадка в документах) Друге покоління (ІІ)(перша згадка в документах) Третє (ІІІ), четверте (IV), наступні (Н) покоління (перша згадка в документах) Період функціонування прізвиська
Занко (Занико) Ільницький, 1515 (І) Василь Заникович, Стець Заникович Ільницькі та ін., 1534-1547 (ІІ) Олекса Занкович, 1597; Яцько Занкович Ільницькі, 1602 та ін. (Н) До кінця XVIII ст.
Василь та Іван Телеп’яни Ільницькі, 1554 (І) Стецько, Лука Телеп’яни Ільницькі, 1566-1603 (ІІ) Петро Телеп’янович Ільницький та ін. 1597-1603 (ІІІ та Н.) До кінця XVIII ст.
Іван Сухина Ільницький б 1555 (І) Андрій, Федько Матвій Сухиновичі, 1567-1577 (ІІ) Іван Сухинович, 1597 (Н) До середини XVII ст.
Сенько Скоба Ільницький б 1567 (І) Васько та Олександр Скобич Ільницькі, 1571-1578 (ІІ) Прокоп Скобич та ін., 1603 (ІІІ) До кінця XVII ст.
Павло Рибка Ільницький, 1570 (І) Яцько Рибчич Ільницький, 1578 (ІІ) Федько Іван, Сенько Рибчичі Ільницькіб 1597 (ІІІ) До кінця XVIII ст.( нині Рибчич)
Лучка Лєпеш Ільницький, 1577 (І) Яцько Лепешович, 1577-1597 (ІІ) Ян Лепешович, 1669 (Н) До кінця XVIII ст. (Нині Лепех)
Васько Дуда Комарницький, 1526 (І) Іван, Стецько Дудичі та ін, 1567-1578 (ІІ) Васько, Андрій, Павло, Юрко ДудичіКомарницькі та ін. (ІІІ) До кінця XVIII ст.
Іван Дубець, 1548; Михалко Дубич, 1570 Комарницькі (І) Петро Дубчич Комарницький, 1572-1581 (ІІ) Лука, Миколай Дубичі Комарницькі, 1668 р. (ІІІ) До кінця XVIII ст.
Стась Комарницький, 1552 (І) Федько, Матвій, Лесько Сташковичі Комарницькі, 1563-1576 (ІІ) Іван Сташкович Матвійович, 1583; Михайло Сташкович, 1602 Комарницькі (ІІІ) До кінця XVIII ст.
Климко Комарницький, 1552 Іван Васько Климовичі Комарницькі, 1557-1561 (ІІ) Іван, Васько, Ігнат Климов’ята Комарницькі, 1597 (ІІ) До кінця XVIII ст.
Ігнат Мотиль Комарницький, 1567 (І) Васько та Андрій Мотильовичі Комарницькі, 1580-1597 (ІІ) NN сини Васька Мотильовича, 1599 (ІІІ); Григорій Мотльович, 1669 (Н) До кінця XVIII ст.
Павло Дружба Комарницький, 1580 (І) Місько Дружбич Комарницький, 1597 р. (ІІ) Олександр та Іван Дружбичі та ін., 1686 р. (Н) До кінця XVIII ст.
Івашко В’язулич Матковський, 1562 (І) Олекса, Петро вязуличі Матковські, 1562-1582 (ІІ) Сенько В’язулич Матковський та ін, 1601 (ІІІ) До кінця XVIII ст.
Федько Яворський, 1560-ті (І) Місько Федчинович Яворський, 1571 (ІІ) Михайло, Лучка та ін. Федчинов’ята Яворські, 1603 (ІІІ) До кінця XVIII ст.
Ігна Яворький, 1549 (І) Васько, Лука, Федір Ігнатов’ята Яворські, 1549-1571 (ІІ) Андрій, Олександр Ігнатовичі Яворські та ін. (ІІІ) До кінця XVIII ст.
Ігнат Лило Турянський, 1558 (І) Яцько Василь та ін. Лиловичі Турянські, 1603 (ІІ) Михайло, Федько Лиловичі Турянські, 1603 (ІІІ) До кінця XVIII ст.

Джерела: ЦДІАУЛ. – Ф. 13. – Оп.1. – Спр. 26-35, 278-300, 319, 386-442. Ф. 14. – Оп.1. – Спр. 6-33, 67, 150, 261-265.

Формування нових постійних прізвиськ відбувалося й в першій половині XVII ст. Чимало з них, відомих з документів другої половини XVII – XVIII ст. та актів підтвердження шляхетства кінця XVIII – початку ХІХ ст., вперше згадуються наприкінці XVI – початку XVII ст. Це такі, наприклад, як Ільницькі Ферелетичі, Фединичі; Височанські Мінковичі; Комарницькі Черленовичі, Павликовичі; Матковські Богушови, Бардзейовичі, Галковичі, Бурдзевичі (Буджевичі), Кобилковичі тощо. В цілому на середину XVII ст. формування нових незмінних прізвиськ окремих відгалужень чи то родини Комарницьких, Матковських, Ільницьких, чи то – Турчанських тощо відбулося.

В межах окремого родового відгалуження доля прізвиськ складалася по-різному. Одні з них, сформувавшись й закріпившись за окремою родиною, з часом, як виявилося, були лише проміжною ланкою в процесі витворення остаточного варіанту. Зокрема, такий випадок мав місце серед Височанських.

Перший представник цієї родини – Іван Верига Височанський – згадується вже в 1520-х роках. Його сини Андрій, Васько, Михалко також використовували прізвисько Верига або Верижич. В 80-х роках XVI – початку XVII ст. воно, здавалося б, остаточно закріпилося за третім поколінням Височанських. Принаймні, внуки першого Вериги – Васько, Федько Васковичі, Федько, Васько, Андрій Михалковичі в актах перемишльського гроду та земського суду незмінно згадуються з прізвиськом Верижичі, Вережичі[72]. Традицію продовжили правнуки: сини Васька Васьковича також йменуються цим прізвиськом. Однак несподівано ситуація змінюється. Син Васька – Петро в актах перемишльського гроду за 1663, 1680, 1683 р. згадується як Васькович (Васьков’ята), традиційного прізвиська Вережич він не використовує[73]. Його двоє синів - Ілля та Дмитро, записані в документах з прізвиськом Васькович або Петрович (Петров’ята, Петрушевич)[74]. П’ятеро синів Іллі названі Петров’ятами[75]. Височанські Петровичі згадані серед власників частини Верхнього Висоцького в генеральній ревізії 1692 р[76]. Нащадки Іллі Петровича підтвердили своє шляхетство в перемишльському земському суді в 1782 р. з прізвиськом Петрушевичі. Молодший син Петра – Дмитро – відповідно започаткував окреме відгалуження Височанських - Дмитриковичі, які разом з Петрушевичами вивели свій рід від Петра Височанського Васьковича[77].

Показово, однак, те, що про існування свого первісного прізвиська представники цього роду добре знали ще у ХІХ ст., зокрема в одному з написів у церкві святого Миколая у Верхньому Висоцькому вказувалося таке: "Сей храм збудував місцевий родак Василь Варега-Височанський-Петрусевич і його повірений псалмоcпівець Йосиф Щербицький. 1839 р."[78] Зміна прізвиськ траплялася й серед інших родів. Наприклад, серед Комарницьких Черленовичів. Першим представником цієї родини був Андрій Черлений (Czerleny), який проживав у Жупаньому. Він з’являється в перемишльських гродських актах наприкінці XVI ст.[79] Його сини та внуки – з прізвиськом Черленовичі – добре відомі з тих самих актів як власники Вижлова, Жупанього, посесори Климця[80]. В 1682 р. один з представників родини, а саме Андрій Черленович та його сини Іван і Миколай – посесори половини війтівства та двох вільницьких ланів у Верхній Бутельці – раптово почали вживати прізвисько Фагараш [81]. В 1782 р. їхні нащадки вилегітимувалися саме під цим прізвиськом[82]. Одночасно в 70-ті роки XVII ст. не менш чисельна родина Комарницьких Шиковичів (Сейковичів) – сім синів Івана Сейковича –прибрала інший придомок - Друдзь (Drudz, Drudziowe)[83].

Траплялося, що заміна прізвиськ відбувалася лише частково й поряд з новоутвореним активно використовувалося попереднє прізвисько. Наприклад, двоюрідні брати Комарницькі Беденіки, сини двох Федьків та Івана, власники частини Маткова та Мохнатого, в 1683 р. розпочинають використовувати ще й прізвисько Татариновичі (Татаринов’ята). В документах представники родини почергово згадуються то з одним, то з іншим прізвиськом[84]. В 1782 р. частина з них підтвердила своє шляхетство в перемишльському земському, та теребовельському гродському судах з прізвиськом Беденик, частина - з прізвиськом Татаринович [85].

Загалом випадки зміни прізвиськ залишалися поодиноким явищем, більш поширеним був варіант відгалуження від вже існуючих родів нових з новими прізвиськами. В XVII- XVIII ст. цей спосіб утворення прізвиськ був найбільш поширеним. Показово, що інтенсивність їхнього формування залишалася доволі високою. Це засвідчує випадок з Ільницькими Телеп’яновичами.

Рід започаткували брати Василь та Іван Телеп’яновичі, які вперше згадуються в 1554 р. у з’язку з отриманням привілею від королеви Бони на війтівство та заснування села Гусного[86]. Син Василя – Стецько, виконував тривалий час обов’язки крайника Стрийської, згодом Либохірської країни, та був засновником Гусного Нижнього. В 1603 р. Стецько разом з братами Пилипом, Павлом, Лучкою виділили посаг своїй племінниці Марухні, дочці покійного Янка Ільницького Телеп’яновича, яка одружилася з Іваном Ільницьким Гузельовичем. Дещо раніше в 1599 р. серед війтів-князів Верхнього Гусного згаданий Яцько Телеп’янович[87]. Всі ці особи стали засновниками окремих відгалужень, що прибрали собі прізвиська , похідні від імені батьків. Таким чином, в 30-40-х роках XVII ст. в актах Самбірської економії неодноразово натрапляємо на Ільницьких Телеп’янів Павловичів, Пилиповичів, Яцьковичів, Лучинців. Окрім них згадуються також Телеп’яновичі Іванковичі, Торинці, родинний зв’язок яких з іншими представниками роду до кінця не з’ясований[88]. На цьому процес виникнення нових прізвиськ серед Телеп’яновичів не завершився. В судовій суперечці навколо війтівства у Верхньому Гусному в 1660-х роках зустрічаємо, окрім вже згаданих, й нові прізвиська: Піліпович-Кепінич, Пилипович-Тюхович (Тюхвач), Попович-Баранович, Сап’єга, Гарга, Кутневич[89]. Крім того, в протоколах зборових судів Либохірської країни Самбірської економії за 1656-1668 рр. згадуються такі прізвиська як Пренделичі, Сєка, Печунчич, Іван Губа, Олексичі[90].

В цьому різноманітті прізвиськ, що вживалися двома десятками родин Ільницьких Телеп’яновичів, губляться родинні зв’язки між окремими її представниками. З певністю можна вказати лише на те, що Пренделичі були відгалуженням Павловичів, Кутневичі – Івановичів, Кепіничі – Пилиповичів, Тюхвачі – Кепіничів, Сапіжинці – Лучинців. Більшість цих прізвиськ фігурує під час суперечки навколо війтівства в Гусному Нижньому, яка розпочалася після смерті посесора цього війтівства бездітного Михайла Бурмили Ільницького Телеп’яновича (кінець XVII – початок XVIII ст.)[91].

До кінця XVIII ст. вказані прізвиська не виходили з ужитку. Перші записи в парафіяльній метриці с. Верхнього Гусного фіксують серед Ільницьких Павловичів, Пилиповичів, одного Кепінича, Сапіжинців, Олексовичів, Лучинців. Поряд з тим тут присутні й раніше не відомі прізвиська, які використовуються почергово зі старими. Це такі як Каплуни, Дзьогали, Ляховичі, Іванківи, Мацараби, Жуки. Метричні записи останньої чверті XVIII – першого десятиліття ХІХ ст., демонструють тенденцію до поступової заміни старих прізвиськ на нові. Наприклад, замість Пилиповичів – Іванківи, замість Сапіжинців – Дзьогали та Ляховичі, Павловичів – Каплуни, Лучинців – Мацараби[92]. Показово те, що під час підтвердження шляхетства в перемишльському земському суді в 1782 р. жодне з цих прізвиськ, окрім основного – Телеп’яновичі, в акті легітимації не вказане[93].

Випадок з Ільницькими Телеп’яновичами не був винятком. Аналогічні процеси, наприклад, відбувалися і серед Матковських. В одній із протестацій 1682 р. серед власників Маткова та Мохнатого згадано більше півсотні Матковських з такими прізвиськами як: Бобрин, Вайдичі, Вовкунці, Гагаловичі, Галковичі, Герегеровичі ( Герович ), Герегеровичі- Головчаки, Жолобович, Заяцьковичі, Івашкович, Кобильнєвичі, Кусинці, Нетильничаки, Пістурович, Попиковичі, Скібановичі, Тиркошовичі, Туровичі, Федуркевичі[94]. Окрім них, в 1660-80-х роках в перемишльських гродських актах згадуються Бліщі (Бліщевичі), Близнюки, Боєвковичі, Гусаковичі, Кепівка, Кліщевичі, Поповичі, Скориті, Срокоші та ін[95]. Зайве говорити, що лишень невелика частка ( близько-10 % ) з цих прізвиськ була зафіксована в документах на підтвердження шляхетства різним відгалуженням Матковських та потрапила до Почету шляхти галицької і буковинської.

Ігор Смуток




[1] Вперше Андір Чернецький згадується в перемишльських гродських актах в 1570 році у судовій справі з Микитою Унятицьким. В 1574 році, він названий війтом в с. Сторона. Його численне потомство – сини Ілля, Грицько, Стецько, Петро, Місько, Лукаш, Іван і Андрій, дочки Анна, Марухна і Марта – судилися з іншим претендентом на війтівство в цьому ж селі – Матвієм Сецінським, королівським дворянином (Центральний державний історичний архів України у м. Львові (ЦДІАУЛ). – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 289. – С.193, 437; Спр.291. – С.686; Спр. 293. – С.55.
[2] Сини Іллі, відповідно, внуки Андрія Стефан та Ян Чернецькі, в якості державців села Сможе, 10 жовтня 1592 р. внесли скагру до перемишльського гроду на мешканців села, звинувачуючи останніх в непокірності (Селянський рух на Україні 1569-1647 рр. Збірник документів і матеріалів. – К., 1993. – №55.). У посесії Чернецьких Сможа або Сможанська воля перебувала до 1633 р., після чого була відступлена синами Яна – Павлом, Станіславом і Стефаном Чернецькими – подружжю Красницьких (Наукова бібліотека. Львівського національного університету. Відділ рідкісної книги і рукописів (НБ ЛНУ. ВРКіР). – Спр. 548/ІІІ. – Арк. 559зв.-60зв.;)
[3] Яблінка Чернецького була заснована в 1554 р. Стецьком Чернецьким, сином Андрія, війтівство в цьому селі Чернецькі утримували до кінця XVIII ст. (Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie (AGAD). Archiwum Zamojskich. – Nr 2978. – S.92.)
[4] В 1606-1621 роках посесором війтівства в Ісаях був Васько Чернецький (НБ ЛНУ. ВРКіР. – Спр. 517/ІІІ. – Арк. 485-5зв., 571зв.-2, 766; Спр. 518/ІІІ. – Арк. 309зв.-10;)
[5] Війтівство в Бутельці Верхній перейшло до рук Чернецьких у 1566 році після одруження Грицька Чернецького на сестрі Івана і Миколая Височанських Янковичів, у вигляді посагу (Мatricularym Regni Poloniae Summaria (MRPS). – P.5, V.1. – Nr 3353). Представники роду зустрічаються серед власників війтівства в 1680-х роках (ЦДIАЛ. – Ф. 13. – Оп.1. – Спр. 436. – С.2502)
[6] Базилій Чернецький був одружений з Анною, дочкою Григорія Ільницького Чернцовича, власника частини війтівства у Ільнику Королівському. Неодноразово згадується у судових суперечках 1660-х років між родиною Ільницьких Чернцовичів з місцевою шляхтою (ЦДIАЛ. – Ф. 13. – Оп.1. – Спр. 401. – С. 244-245; Спр.405. – С.2910, 3086)
[7] Чернецькі Михайло – батько та Олександр і Базилій – сини згадуються власниками війтівства в Красному в 1664-1666 роках (НБ ЛНУ. ВРКіР. – Спр. 520/ІІІ. – Арк. 234зв.-235, 345зв.-346, 349-349зв.)
[8] В 1686 р. Іван та Базилій Чернецькі, сини Андрія, були введені у володіння двома частками війтівського лану у Яворові, отриманими від Івана Стефановича (ЦДІАЛ. – Ф. 13. – Оп.1 – Спр.442 – С.631-32.)
[9]
[10] ЦДІАУЛ. – Ф. 13. – Оп.1 – Спр.415. – С.1767; Спр.436. – С.2384-2385, 2502; Спр.437. – С.1065; спр.438. – С.588, 1796-1797; спр.444. – С. 1689.
[11] Там само. – Спр.436. – С.2401.
[12] Там само. – Спр.438. – С.564. Прізвисько Паливода ще на початку ХІХ ст. зустрічається в церковних метриках с. Мохнатого, серед представників родини Чернецьких (ЦДІАЛ. – Ф. 201. – Оп.4"а" – Спр.)
[13] Там само. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр.9. – С.93.
[14] Там само. – Спр. 11. – С. 1.
[15] Там само. – С. 355-357, 361-362, 423-425, 444-446.
[16] Там само. – С. 444-446.
[17] Там само. – Спр. 13. – С.732.
[18] Там само. – Ф. 9. – Оп.1 – Спр.961/1. – С.70, 82-83, 97-99.
[19] Там само. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр.11. – С.365.
[20] Там само. – Спр. 13. – С.45-46.
[21] Там само. – Ф. 13. – Оп.1 – Спр.21. – С. 410.
[22] Там само. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр. 12. – С. 239-240.
[23] Там само. – Спр. 14. – С. 33.
[24] Там само. – Ф. 13. – Оп.1 – Спр. 23. – C. 809-816. Спр. 25. - С. 125, 126-128, 132-133, 142.
[25] Там само. – С. 346-347, 347, 349-353.
[26] Там само. – С. 347, 353-356.
[27] Там само. – Ф. 13. – Оп.1 – Спр. 21. – C. 410. Ф. 14. – Оп.1 – Спр. 13. – С. 779, 997-998, 1042-1043, 1065-1066, 1237, 1329-1330, Спр. 14. – C. 27, 153,154, 348, 363, 505-507, 519-520, 696-697 та ін.
[28] Там само. – Ф. 856. – Оп.1 – Спр. 211. – Арк.1-2. ЦДІАЛ. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр. 14. – C. 505-507.
[29] Там само. – Ф. 9. – Оп.1 – Спр. 961/1. – С.193-194.
[30] Там само. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр. 11. – C.236.
[31] Там само. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр. 16. – C.442-443.
[32] Там само. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр. 17. – C.60-61.
[33] Там само. – Ф. 13. – Оп.1 – Спр. 22. – C. 117-118.
[34] Там само. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр. 16. – C.114-116.
[35] Там само. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр. 19. – С. 828-829.
[36] Там само. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр. 24. – С. 524, 526, 772-773, 969-971, 972-973, 979-980, 1023-1024. Ф. 13. – Оп.1 – Спр. 289. – С. 641; спр. 293. – С. 329-330; спр.295. – С. 1-2.
[37] Там само. – Ф. 14. – Оп.1 – Спр. 9. – С. 97.
[38] Там само. – Спр. 8. – С.318.
[39] Там само. – С. 784.
[40] Там само. – Спр. 9. – С. 708-709.
[41] Там само. – Спр. 7. – С. 484. Ф.13. – Оп.1. – Спр. 15. – С. 597-604; Спр. 15. – С. 597-604, 628-631; Спр.16. – С. 19-20, 24-25, 51-52.
[42] Там само. – Ф.13. – Оп.1. – Спр.20. – С. 854-855; Спр. 21. – С. 304; Спр. 23. – С. 527-528, 819, Спр. 25. – С. 125, 197-198. Ф.14. – Оп.1. – Спр. 13. – С. 1449-1450, 1518-1519; Спр. 14. – С. 235, 237-239, 1083.
[43] Там само. Ф.14. – Оп.1. – Спр. 12, c. 498-499, 518; Спр. 261. – С. 702-703, 738-739, 841-850, 906; Спр. 262. – С. 49-52, 115-117, 228-229, 445-447, 455, 480-481, 811, 812. Ф.13. – Оп.1. Спр.17. – С. 383-392, 402-403, 485-486, Спр. 18. – С.876-877.
[44] Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 15. – С. 631-632; Спр.16. – С. 8-9; спр.17. – С. 538; спр.22. – С.792-793; спр. 24. – С. 292-293; спр. 25. – С. 12, 766; спр. 23. – С.767; спр. 25. – С. 308; спр. 25. – С. 311, 375, 1377-1378.
[45] Там само. – Ф.9. – Оп.1. – Спр. 961/1. – С.93-95.
[46] Там само. – Ф.14. – Оп.1. – Спр. 14. – С. 831-832.
[47] Там само. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 23. – С. 370.
[48] Там само. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 17. – С. 154.
[49] Там само. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 25. – С. 1644.
[50] Там ссамо. – Спр. 23. – С. 870-1; спр.25. – С. 25.
[51] Там само. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 289. – С.465, 552-3; спр 290. – С.401-402; спр. 291. – С.723; ф.14. – Оп.1. – Спр. 24. – С. 403-404; спр. 25. – С.499-500, 686-638, 660-661 та ін.
[52] Там само. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 961/1. – С. 208-209.
[53] Там само. – Ф. 13. – Оп.1. – Спр. 25. – С. 1644.
[54] Там само. – Спр.24. – С. 512-513; спр. 25. – С. 62-68.
[55] Там само. – Ф.14. – Оп.1. – Спр. 265. – С. 497.
[56] Там само. – Ф. 13. – Оп. 1-. – Спр. 25. – С.1643.
[57] Там само. – Ф.14. – Оп.1. – Спр. 17. – С.4.
[58] Там само. – Ф.14. – Оп.1. – Спр. 17. – С. 1004-1005
[59] Там само. – Спр. 23. – С. 265-268.
[60] Там само. – Спр. 27. – С. 676-678; ф.13. – Оп.1. – Спр. 293. – С. 99.
[61] Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 29. – С.1054.
[62] Там само. – Спр. 296. – С.1171.
[63] Там само. – Спр. 295. – С. 549; спр. 296. – С. 45; спр. 296. – С. 244; спр.296. – С. 1171; спр. 297. – С. 475-6; спр. 297. – С. 984, 987.
[64] "… Uniatycze … Sors Iwani Turecki Michaiłowicz …" (1589 r.) (Źródła dziejowe. – Warszawa, 1903. – T. XVIII, cz.1: Polska XVI wielu pod względem geograficzno-statystycznym. Ziemie Ruskie. Ruś Czerwona. – 1902. – S.38.)
[65] ЦДІАУЛ. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 25. – С. 125, 197-198.
[66] Там само. - Ф.14. – Оп.1. – Спр. 8. – С. 784; спр. 12. – С.498-499.
[67] Там само. - Ф.14. – Оп.1. – Спр. 12. – С. 236.
[68] Там само. – Ф.14. – Оп.1. – Спр. 12, c. 498-499, 518; Спр. 261. – С. 702-703, 738-739, 841-850, 906; Спр. 262. – С. 49-52, 115-117, 228-229, 445-447, 455, 480-481, 811, 812. Ф.13. – Оп.1. Спр.17. – С. 383-392, 402-403, 485-6, Спр. 18. – С.876-877; спр. 295. – С.1294-1295; спр. 297. – С. 590-592, 686-687; спр. 299. – С. 287, 1968.
[69] Там само. – Ф. 14. – Оп. 1. – Спр.8. – С. 784; спр. 9. – С.707-708, 711-712, 845-846; Спр. 12, c. 498-499
[70] Там само. – Ф.14. – Оп. 1. – Спр. 9. – С.93; ф. 13. – Оп. 1. – спр. 25. – С. 197-198.
[71] "… Ihnath Motyl Matias Fiethko Liesko Sthaszkowiętha Iwan Jaczko Klimowiętha Maruchna olim nobilis Vasko Weryzyc consors relicta ac Fenna consors Wasko Mychalowicz Komarniczczy Onofrykowętha actores …" (Там само. – Ф. 13. – Оп.1. – Спр. 292. – С. 335)
[72] Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum t. zw. Bernardyńskiego we Lwowie. – Lwów. – T.20. – S.12.
[73] ЦДІАУЛ. – Ф. 13. – Оп.1. – Спр. 396. – С. 1824.
[74] Там само. – Спр. 432. – С.214-215; спр.436. – С.2635.
[75] Там само. – Спр. 439. – С.159
[76] Там само. – Ф. 14. – Оп.1. – Спр.258. – С. 140-141.
[77] Львівська наукова бібліотека НАН України ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. Чоловського-ІІІ. –Спр.68. – Арк. 13-14.
[78] Гайда Ю.І., Шуптар В.Д. Турківщина: історія населених пунктів. Монографічний опис. – Ужгород, 2002. – С.157-158.
[79] ЦДІАУЛ. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 313. – С.134.
[80] Там само. – Ф. 13. – Оп.1. – Спр.349. – С.741-742; спр. 431. – С.176-177; спр. 435. – С.571-577.
[81] Пор.: там само. – спр.436. – С.2384-2385 та спр. 436. – С.2502.
[82] Marcinek R., Ślusarek K. Materiały do genealogii szlachnty galickiej. – Kraków, 1996. – Cz.1: A-K. – Nr. 1698-1700.
[83] Порів.: ЦДІАУЛ. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 417. – С.209 та спр. 435. – С.1682-1683.
[84] Там само. – Ф.13. – Оп. 1. – Спр. 436. – С.1913-1914; спр.436. – С.2325; спр.437. – С.1180-1182; спр.437. – С. 1200.
[85] Marcinek R., Ślusarek K. Materiały do genealogii szlachnty galickiej. – Kraków, 1996. – Cz.1: A-K. – Nr. 1687, 1688, 1714-1716.
[86] Matricularum Regni Poloniae Summaria. – Varsoviae, 1961. – P.V. vol.2 – Nr 8340.
[87] Archiwum Glówne Akt Dawnych w Warszawie, Archiwum Zamojskich, Nr 2978. – S.198, 211. Наукова бібліотека Львівського національного університету ім. І. Франка (НБ ЛНУ). Відділ рідкісної книги та рукописів. – Спр. 517/ІІІ. – Арк. 13, 36, 96, 98, 265, 317зв.-8.
[88] НБ ЛНУ. ВРКіР. – Спр. 518/ІІІ. – Арк. 36, 91; спр. 519/ІІІ. – Арк. 16-6зв., 17-18, 135зв., 194зв.-5.
[89] ЦДІАУЛ. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 394. – С. 1131; спр.394. – С.894; спр. 398. – С.1156; спр. 401. – С. 2293.
[90] НБ ЛНУ. ВРКіР. – Спр. 514/ІІІ. – Арк. 72, 205; Спр. 515/ІІІ. – Арк.19, 110
[91] Там само. – Спр. Там само. – Спр. 548/ІІІ. – Арк.22-22зв.
[92] ЦДІАУЛ. – Ф.201. – Оп.4а. – Спр.1446. Арк. 1-89.
[93] Marcinek R., Ślusarek K. Materiały do genealogii szlachnty galickiej. – Kraków, 1996. – Cz.1: A-K. – Nr. 1602-1619.
[94] ЦДІАУЛ. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 435. – С.609-611.
[95] Там само. – Спр. 436. – С.455-456; спр.437. – С.1199; спр.438. – С.1476; спр.439. – С.773.

Схожі матеріали :

Категорія: Древній рід Драго-Сас | Додав: Admin (23.06.2013)
Переглядів: 2309 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 2
0
2 Дожилися   (25.06.2013 18:50)
Історик напевно писав.

0
1 Дожилися   (25.06.2013 00:42)
респект


УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.