Неділя, 22.10.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Древній рід Драго-Сас

Про словян , Білих хорватів та волохів...
+відео

В наш час дуже багато публікацій з історії виникнення різних племен на теренах сучасної України. Висловлюються різні гіпотези ведуться гарячі дискусії. Багато гіпотез сформульованих на різних доказових базах взаємовиключають одна одну.

Для розуміння питання необхідно уяснити та чітко класифікувати всі племена , які проживали на наших теренах в ті давні часи. Необхідно зрозуміти відмінності укладу життя та тодішні міжплемінні зв’язки

Трохи про слов'ян.

Докиївські часи. Історія слов'янських земель в докиївські часи — це історія панування тимчасових союзів племен Великого Степу, які стали предками сучасних слов'янських, тюркських та угро-фінських народів Євразії, а також історія постійної взаємодії з племенами, які стали предками сучасних романо і германомовних народів. Саме ця мішанина народів і культур заснована на місцевій стародавній, доісторичній культурній і світоглядній основі породила людей, які стали називати себе слов'янами.

Так середньовічний вчений Мавро Орбіні, автор «Опису історії народа слов'янського», яка була видана 1609 року зазначає: «На думку Іоанна Дубравія, слов'яни або словіни отримали своє ім'я від „слово“ (slouo), що означало слово, оскільки всі народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою».

Більша частина майбутніх слов'янських земель в III–IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, а частково до складу різних державних утворень, які виникали і зникали на цих землях завдяки союзам племен Великого Степускіфів, сарматів, болгар, гунів, обрів, тощо.

У середині І тисячоліття н.е. слов'янські племена ще не мали об'єднуючо-загальної назви «слов'яни». В кожному з регіонів Європи в зоні контактів з сусідами, їх племена одержували окремі власні імена. На Півночі фінські племена звали їх Venäja, на Заході — германські племена звали їх Венеди. Візантійці звали східну групи словянських племен Анти, а південних подунайських слов'ян Склавини.. Слов'янський історик Мавро Орбіні, на основі доступних йому джерел, на межі 16-17ст. у книзі «Слов'янське царство» свідчить:

«…Слов'янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – словяни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візі готи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…»

«.. брали вони (слов'яни) участь і в спустошливих походах в Європу та інші країни. При цьому, за свідченням Герберштейна, по імені провідників тих походів їх всіх назвали готами. Потім вчитил русси велике спустошення і Грецькій Імперії. При імператорі Леві Лакопені у Великому морі флотилія з 15000 парусних суден з незліченною, як пише Зонара, кількістю воїнів, осадило Константинополь. Те ж повторювалось і при імператорі Констянтині Мономаху. На основі цього можна говорити про величність і могутність слов'янського народу, який зміг за короткий час створити такий великий флот, що до цього ніякому іншому народу не вдавалось. Але грецькі письменники, намагаючись звеличити діяння свого народу, пишуть, що руси повернулись додому майже з пустими руками. Єремія Руський в своїх літописах, напроти, свідчить про те, що руси перебили багатьох греків і повернулись додому з великою здобиччю..»

Саме з території теперішньої України, в 5ст. розпочалось велике словянське розселення. А вже протягом 6 ст., словяни проникли в Карпати, освоїли територію Словаччини, Моравії, Чехії, зайняли Угорську низовину, зявились у Саксонії, Баварії та Австрії.

Рух словян на захід стає інтесивнішим у 8-10 ст; коли вони перейшли Одру і рухались на захід до Лаби і за Лабу (Ельбу), поки не наштовхнулися на потужну протидію германських племен.

Протягом лише цього століття виявлено багато археологічних свідчень про Україну, як колиску народів європейського суходолу. Усе переконливіше звучить твердження про те, що мандрівка народів-колонізаторів відбулась з української території, а не навпаки.

Сучасність. Слов'яни займають близько 20% території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги. Згідно з географічним критерієм, поділяються на західну, східну і південну групу.

До західнослов'янської групи належать польська, кашубська, верхньо- та нижньолужицька, чеська, словацька та мертві полабська й словінська мови. У східнослов'янських племен, розташованих на території сучасної Білорусі, України та Росії, сформувалися білоруська, українська та російська мови. До південнослов'янських - сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська мови. Перші слов'янські літературні пам'ятки збереглися з XI ст.

Трохи про Білих хорватів.

Білі хорвати. Нестор Літописець називає їх серед словянських племен. «По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— (од того), де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани.

Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів (пішли одні, що) прозвалися полянами, другі ляхи (прозвалися) лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами».

Білі хорвати — слов'янське плем'я, що жило в VI-X століттях на території заходу України, півдня Польщі, півночі Словаччини, півночі Чехії та частково на сході Німеччини - Саксонії. У 1657р.

Б.Хмельницький, підписуючи таємну угоду з шведами, сказав, що після спільної перемоги, Україна повинна бути всюди, де розмовляють українською мовою, аж до Ельби, тобто Саксонія мала входити до складу України. А тому і зветься рід Драго – Саси. Драга – військова одиниця. Саси - Саксонія.

Рід гербу Драго-Сас – це давній словянський рід (білі хорвати), який під тиском обставин змушений був пересилятися з західної України, щоб через багато віків знову повернутися до своєї прабатьківщини

«...хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, що називалися «білими», які мешкають по той бік Туркії (угрів), поблизу Франкії (германців), і межують зі слов'янами - нехрещеними сербами... Велика Хорватія, звана «Білою» залишається нехрещеною до цього дня, як і сусідні з нею серби..»

У першій половині I тисячоліття хорвати утворили союз племен, після розпаду якого частина з них переселилася на захід та південь. Ключовим джерелом відомостей про білих хорватів є твір Констянтина VII Багрянородного «De Administrando Imperio» . Тут вони згадуються як мешканці Великої («Білої») нехрещеної Хорватії - їхнє державне утворення. Константин VII виводить від них південнослов'янських хорватів, які переселилися на Балканський півострів за правління візантійського імператора Іраклія (610—641) . В «De Administrando Imperio» також зазначено, що серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали Бойки. А хорвати, що не прийняли християнства, є Білими хорватами, а етнонім "хорвати" означає "мешканці великої країни".:

У 907 році карпатські хорвати згадуютсья як руське плем'я що бере участь у поході Олега на Константинополь Остання згадка Нестора про хорватів стосується походу Володимира І Великого у 993 році: У рік 6501 (993) пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він із війни хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні Дніпра од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і встрів їх на Трубежі коло броду, де нині Переяславль Після 10 століття у писемних джерелах згадки про хорватів відсутні.

Про хорватів згадує також польський історик Вінцент Кадлубек в контексті опису завойовницьких походів князя Болеслава Хороброго, що очевидно пов'язане із захопленням ним перемишльської землі у 1019-1030 роках.

За різними теоріями, частина білих хорватів, що склали основу чеського етносу, також називалися «чорними». Вважається, що частина хорватів сформували етнічну основу населення сучасних Прикарпаття, Закарпаття і Галичини. Тобто Карпатські хорвати вважаються безпосередніми предками жителів Галичини.

Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів взаємоінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати». Зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, вони само- означилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» —" ті, що зрозуміло говорять" (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків), «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять».

Алемко Глухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вєпжу, та верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття. В свою чергу дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину.

Відомий хорватський історик Вєкослав Клаіч ідентифіковував Білу Хорватіюприблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече – це міста білих хорватів . Той самий Клаич, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. М.М. Чурич, покликаючись на архівні дані навіть приводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати – 17 228ос. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відович твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами. Клаич твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені.

Покликаючись на візантійського царя Константина VII Багрянородного, Клаич підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з Бойками в Карпатах, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандич, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішич ідентифіковував русинів Галичини з білими хорватами. Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б.Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є приходнями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії. З іншого боку, пояснючи виникнення і відносну стабільність Галицько - Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії.

У кінці ХХ ст. н.е на території Галичини було виявлено понад 40 городищ, більшість з яких мають площу понад 20 га (найбільше — Стільське. городище із площею 250 га), побудованих у VII—X ст. н. е. та співвіднесених із білими хорватами. Частина з городищ проіснували до XIV ст. н. е. Дослідження проводяться Верхньодністрянською археологічною експедицією НАН України.

Трохи про волохів.

Ігор Коваленко.

На території східної частини Балканського півострова та в районі Південних Карпат здавна проживали фракійські племена: даки, гети, одриси, власне фракійці та ін. Їх східний і північний кордон із слов’янами, скіфами та іншими племенами Давньої України був нестабільний у зв’язку з постійними війнами і міграцією племен. Західний кордон Великої Скіфії в VI-IV століттях до н. е. проходив по Георгіївському гирлу Дунаю, далі по Дунаю до Пруту і по Пруту вверх, перетинаючи його верхню течію далі до Серета. Десь наприкінці IV ст. до н. е. скіфи оволоділи територією сучасної Добруджі, де після розпаду Великої Скіфії в III ст. до н. е. була одна із трьох скіфських держав, а в римський і візантійський періоди існувала провінція Скіфія. Територію між Дніпром, Прутом і нижнім Дунаєм з І століття н. е. займають сармати (роксолани, а потім аорси) в II ст. – бастарни, а з початком III ст. – вестготи.

На поч. II ст. н. е. римляни розгромили царство даків і гетів на території сучасної південної Трансільванії, Південних Карпат та лівобережжі Нижнього Дунаю. За твердженням самих римлян, було вбито півмільйона даків, а ще півмільйона було обернуто на рабів і переселено далеко на південь за Дунай. В новостворену провінцію Дакію римляни переселили велику кількість зроманізоваиих колоністів з різних провінцій Римської імперії, які асимілювали рештки даків. Однак римляни відмовилися від тої частини Дакії, яка розташувалася на лівому березі Дунаю нижче гирла Олта, і гети (родичі даків), що там жили, були поступово знищені або асимільовані сарматами, бастарнами, вестготами та іншими племенами. В 270-х рр. Рим вивів війська та частину колоністів із підвладної йому Дакії, після чого, вона стала об’єктом експансії різних племен, у т. ч. і слов’ян (антів і склавинів), які в безжальній боротьбі нищили один одного. Проте зроманізовані метиси, яких германці і слов’яни називали «волохами», змогли вижити й розмножитись в горах Трансільванії і Південних Карпат, і як тільки ситуація відносно стабілізувалась, почали розширяти свою етнічну територію за рахунок земель східних і південних слов’ян, а також трансільванських мадяр (угорців).

Після міграції германців і сарматів на південь і захід слов’янські племена антів і словен (склавинів) з поч. V ст. остаточно утверджуються на землях між Дністром, Східними Карпатами та в північній Трансільванії і Закарпатті (де жили білі хорвати), які з другої пол. IV ст. входять до складу Київської Русі, а після її розпаду в XII ст. – до складу Галицького князівства (крім закарпатських земель, які в ХІ-ХІІ ст. були загарбані угорцями). На землях між Дністром, нижнім Дунаєм і Східними Карпатами в києворуський і галицький періоди існували давньоукраїнські міста: Білгород (нині Білгород-Дністровський), Пересечень, Малий Галич (нині румунський Галац), Яський Торг (нині рум. Яшь), Берладь (нині рум. Бирлад), Текуча (нині рум. Текуч), Сочава (нині рум. Сучава), Оргіїв (нині молд. Орхей), Радівці (нині рум. Редеуць), Баків (нині рум. Бакеу) та ін.

Через набіги половців у ХП-ХШ ст. ці землі значною мірою обезлюдніли, а від поч. 1240 років їх центральна і південна частини увійшли до складу Золотої Орди. Користуючись вигідною для себе ситуацією, волохи, починаючи десь з XII ст., поступово заселяють більшу частину цих земель і в XIV ст. створюють князівство Молдова. У 1360-х рр. Молдова захопила Шипинську землю, тобто Буковину), бо Галицьке князівство було загарбане Польщею і цю землю було нікому захищати. Волохи заселили також болгарські землі на північному березі Дунаю, асимілювавши місцевих слов’ян, де в XIV ст. створили князівство Валахія (Волощина), а також правобережжя нижнього Дунаю (Добруджа). Крім того, волохи заселили більшу частину Трансільванії (Семигороду), яка з ХІ-ХІІ ст. належала Угорщині, відділивши значну частину угорців від їх основної етнічної території. Після агресії турків проти Угорщини в XVI ст., Угорщина розпадається і Трансільванія стає окремим князівством, а з 1541 р. – васалом Османської імперії. Ще раніше її васалами стали Волощина (1393 р.) і Молдова (1456 р.). У 1484 – 1538 рр. турки захопили Буджак (південь Бесарабії), де кочувала Буджацька (Білгородська) орда.

1775 року Австрія відторгла від Молдови Буковину. В 1812 р. Хотинщина, Бесарабська частина Молдови і Буджак увійшли до складу Російської імперії, а в 1829 р. і дельта Дунаю. У 1856 р. Росія, програвши Кримську війну, віддає Молдові дельту Дунаю і південь Бесарабії, проте вже в 1878 р. повертає назад південь Бесарабії, але без дельти Дунаю (кордон проліг по Килійському гирлу Дунаю).У Буджак мігрує частина запорізьких козаків, де створюється їх адміністративний центр Волонтирівка. Частина козаків переселилась також за Дунай, де заснували Задунайську Січ, яка розміщувалась у Сейменах (1785 – 1812 рр.), Картилці (1813–1815 рр.) і Верхньому Дунавці (1815 – 1828 рр.).

У 1859–1862 рр. Західна Молдова (між Східними Карпатами і Прутом) і Волощина об’єднуються в Румунське князівство, яке в 1878 р. стає остаточно незалежним від Туреччини, а в 1881 р. стає королівством. У ті ж роки Румунія захопила Добруджу, яка мала належати болгарам (яким дісталась лише південна її частина). У 1918–1920 рр. Румунія, скориставшись розвалом Російської і Австро-Угорської імперій та ослабленням через агресію сусідів обох українських держав УНР і ЗУНР, захопила Бесарабію, включно з Хотинщиною і Буджаком (які мали увійти до складу УНР), Буковину (північ якої мала увійти до складу ЗУНР), а також Трансільванію (на півночі якої жили українці) і східний Банат, які впродовж багатьох віків належали Угорщині. У 1940 р. СРСР визволив з-під Румунії Північну Буковину і Бесарабію, південь якої та більша частина Хотинщини, як і Північна Буковина, увійшли до складу УРСР. У той же час, із більшої частини Бесарабії та Молдавської АРСР (штучно створеної в 1924 р. в межах УРСР на лівому березі нижнього Дністра) створили Молдавську РСР.

Румуни (волохи) - даки і гети, були майже повністю знищені й асимільовані римлянами та іншими народами ще в стародавні часи, тому говорити про те, що румуни – це дако-римляни було б неправильно. Румуни є нащадками римських колоністів із незначною домішкою даків, слов’ян, гепідів, і навпаки – з великою кількістю румун циганського походження.

Розвідка опрацьована Богданом А. Комарницьким.




Схожі матеріали :

Категорія: Древній рід Драго-Сас | Додав: Admin (29.06.2013)
Переглядів: 3493 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
0
1 sokil   (30.06.2013 15:15)
Чому білі хорвати?  

 Адже кольорами давні народи визначали сторони світу:

"білий" - захід,
"чорний" -північ
"червоний" - південь,
"жовтий"  - схід,


звідси і походить дуже багато нам відомих назв...


УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.