Четвер, 14.12.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Древній рід Драго-Сас

До історії роду Ільницьких-Телеп’яновичів з с. Гусного: історична пам’ять та історична дійсність

Історія шляхетських родів Прикарпаття – це не тільки сукупність сухих фактів, набір імен та дат, які лягають в основу історико-генеалогічної реконстукції родоводу. Це також чималий пласт колективної пам’яті, відображеної у родинних переказах, легендах та історичних оповідях. Оперуючи значно ширшим інструментарієм, який часом виходить за рамки раціонального, історична пам’ять здатна зробити, те перед чим безсила евристична діяльність сучасників та науково-дослідницькі потуги вчених-істориків. Прикладів цього чимало.

Наприклад, історична колективна пам’ять здатна заповнити прогалини, що виникали в результаті незворотнього процесу втрати документальних пам’яток історії. Саме вона була почасти творцем добре відомих грамот галицько-волинських князів: недатована дарча Льва Даниловича Степанові Лізді на Гординю та Дорожів (від нього – рід Гординських), акт заміни с. Яриловичі на монастир у Созані для дяка Сенька 1392 р. (рід Созанських), дарча князя Лева на Березницю священнику Костю від 4 травня 1292 р. (Березницьких), грамота князя Льва на с. Шептиці і Онуфріївським монастир (Шептицькі), грамота князя лева Мететієві Турковичу на Кульчиці (Кульчицькі)[1]. На думку, І. Каманіна та В. Інкіна, вони виникли в результаті відтворення по пам’яті змісту утрачених оригіналів. Таким чином, будучи фальсифікатами з точки зору дипломатики тим не менше не були позбавлені історичної достовірності[2].

Інший приклад "творчої діяльності" колективної історичної пам’яті – переказ про засновників роду, наявний в усному творчому доробку більшості шляхетських родин Дрогобицько-Самбірського підгір’я. Окремі сюжети з нього залучалися до наукового обігу й розглядалися як доказова база на рівні з письмовими документальними матеріалами.

Наприклад, твердження про розподіл сіл Турка, Ільник та Явора між синами Ванчі Волоха – Ходком, Заньком та Ванком – кожен з яких нібито заснував окремий рід Ільнцьких, Турецьких та Яворських, вперше було озвучене ....[3] в 1932р. його повторно використав Л.Виростек у своїй монографії, реконструюючи початки цих трьох родин[4]. Аналогічний сюжет – розподіл сіл Комарники, Висоцьке, Матків – між трьома безіменними синами Дуньки Височанського (інший варіант – Дуньки Височанської) – вперше з’явився в багатотомному Географічному словнику Польського королівства у статті про Висоцьке[5]. Її автор – священик Щасний Саламон – для більшої аргументованості послався на ніботи існуючий серед Височанських привілей, яким санкціонувався цей розподіл. На сьогодні цей факт широко присутній у місцевій краєзнавчій літературі з історії Турківщини й місцевих сіл зокрема.

Народна пам’ять здатна не тільки творити, вона береться коментувати та доповнювати документально засвідчені події та факти. Добре відомий з актів Коронної метрики масштабний захід розмежування королівських та зем’янських сіл, проведений у кінці 1530-х років з ініціативи королеви Бони, був, якщо вірити історичним переказам, спровокований відмовою одного з Ільницьких Занковичів надати допомогу Боні, яка потрапила в дорожню пригоду недалеко від шляхетського села Ільника. Цей сюжет також не обійшли увагою історик краєзнавці[6].

Перелік подібних прикладів можна продовжувати. Їхня кількість виимірюється десятками. Закономірно, виникають питання наскільки достовірними є історичні перекази? Де межа між дійсністю та вигадками? Чи може родинна легенда або оповідь використовуватися для реконструкції шляхетського роду? Відповіді на ці запитання можна отримати лише вивчивши кожен окремо взятий випадок. В даній статті пропонується розглянути один з них і на його прикладі показати як відбувається міфологізація історичного минулого, які відмінності між історичною дійсністю та історичним переказом.

З цією метою було використано історичний переказ, що до сьогодні побутує серед багаточисельного роду Ільницьких Телеп’яновичів, які проживали і проживають в с. Верхньому Гусному, а також в навколишніх селах Івашківцях, Маткові, Мохнатому, Либохорі, Жупаньому, Верхньому Висоцьку. Ось його зміст:

"Мартин Ільницький, який більше десяти років служив гусаром в панцирній хоругві за короля Саса, отримав від останнього у вигляді вислуги місцевість, на якій заснував село Гусне. Назва поселення, нібито виводиться від слова "гусар". У Мартина було семеро синів. Кожен з них мав ім’я, отримане від батька. Це такі імена як Жук, Каплун, Дзьогало, Сечинець, Іванків тощо. Від них походять Ільницькі, що проживали в Гусному. Ще на початку ХХ ст. кожен з представників роду міг вказати до якого саме відгалеження він належить – чи то Сечинців, Дзьогалів, чи то Каплунів, Іванкових тощо.

Ще за панщини в селі існував маєток, де хлопи, тобто нешляхетська частина населення села, відробляла повинності. Він розміщувався на землях, що називалися "Торинційство" Нагляд і управління цим маєтком здіснював пан-економ Сапіга. Йому допомагав один з синів Мартина Ільницького.

Одного разу на паску Сапіга разом з помічником, проїзджаючи по селу, зупинився біля хати іншого сина Мартина Ільницького. Він зажадав, щоб той вийшов до нього. Слова пана економа мав передати його помічник. Останній виконав наказ й переказав своєму брату вимогу Сапіги. Однак останній відмовився вийти, аргументуючи тим, що щойно прийшов з церкви та сів до святкового столу разом зі своєю сім’єю. Коли помічник повернувся й повідомив про це Сапігу. Останній розлючений сам зліз з коня, увірвався до хати й застрелив господаря прямо за столом. Після цього Сапіга продовжував виконувати обов’язки економа й один з синів Мартина Ільницького залишався його помічником.

Через деякий час, це було влітку, коли на дворі була неймовірна спека, люди відробляли у полі панщину, а Сапіга, який за ними наглядав, зажадав скупатися в річці. Він звернувся до свого помічника з запитання, чи може він йому довірити зброю й отримав відповідь: "Пане, нехай Бог покарає мій рід до сьомого покоління, якщо я вас зраджу!" Сапіга роздягнувся, залишив коня і зброю на помічника й поліз у воду. Однак, запевнення помічника були не щирими. Він тримав в дущі образу на пана економа за вбиство брата й, скориставшись нагодою, схопив зброю сів на коня й помчав в поле до людей, закликаючи їх вбити Сапігу, та демонструючи їм його зброю та коня.

Населення збіглося, схопило Сапігу та вчинило над ним розправу: його тіло було порубане на шматки та розвішано "на палю" по селу.

Пан економ мав дружину та дочку. Вони, дізнавшисть про страшну смерть свого чоловіка та батька, кинулись тікати. В Либохорі, сусідньому селі, дочка покійного Сапіги – Люба – тяжко захворіла. Звідси, нібито походить назва села "люба хора". Щойно звістка про страту Сапіги дійшла до Самбора, звідти було вислано "карну експедицію", для покарання причетних до вбиства економа.

Боячись переслідувань, все чоловіче населення шляхетської частини села залишило Гусне та втекло до Закарпаття. Таким чином, за перевалом виникло нове село з аналогічною назвою, а в Закарпатті з’явилися Ільницькі"[7].

Викладена розповідь є одним з варіантів добре відомого серед старшого покоління Ільницьких Телеп’яновичів переказу про історію роду та села, в якому вони проживали. Ще один варіант цього ж переказу вміщено у книзі Турківщина: ″ Історія населених пунктів″, у розділі до історії Гусного Верхнього та Нижнього. Для порівняння процитуємо його повністю: "За переказами старожилів у кінці XVIII ст. прибув у село поляк Сап’єга, який став управителем маєтку Ільницького. Сам дідич проживав у добротному будинку с. Нижнє Гусне, в урочищі "Дворище". Пан Сап’єга позбавив багатьох людей давніх привілеїв, заборонив ходити в ліс. Одного літнього дня вирішив він скупатися в річці, довіривши зброю своєму кучерові, від якого ще раніше прийняв клятву, що буде вірно служити йому. Неподалік кріпаки відробляли панщину. Як побачили пана без зброї, то вирішили помститися. Порушив клятву і його вірний слуга, віддавши пістоля бунтівникам. Селяни вбили ненависного деспота, порубали і розвішали куски його тіла обабіч дороги, що проходить до села".[8]

Забігаючи вперед необхідно вказати на першу особливість цього феномену усної історичної пам’яті – це її багатоваріантність. Вислухавши п’ять чи то десять місцевих знавців історичного минулого, ви отримаєте відповідно, п’ять і десять варіантів цього переказу, які в окремих місцях збігатимуться в інших, різнитимуться, тому переповідати їх усіх не має змісту. На розсуд читача пропонуємо один з найбільш розлогистих і насичених.

Наскільки вищенаведений витвір колективної народної пам’яті відповідає дійсності?

Дійсно, Мартин Ільницький – цілком історична постать – певний час проживав у с. Гусному. 14 листопада 1757 р. він отримав королівський привілей Августа ІІІ на війтівство в Гусному Верхньому. З цього акту дізнаємося, що Мартин був сином Яна Ільницького, та відбував військову службу "товаришем панцерного знаку", його дружиною була Елеонора Репецька[9]. На жаль, відсутня інформація про те, яким прізвиськом користувався Мартин й чи належав до Ільницьких Телеп’яновичів, відповідно був вихідцем з Гусного, або такими були його предки. Востаннє він згадується в 1772 р. в якості власника війтівства у Верхньому Гусному. Коли саме Мартин Ільницький помер невідомо. Так само не має відомостей про його дітей. Метричні записи місцевої парафіяльної церкви, які велися, починаючи з 1784 р., й зберігаються на сьогодні у Центральному державному історичному архіві у м. Львові відповідних відомостей про це не містять.

Можна зробити декілька припущень з цього приводу. Або Мартин Ільницький належав до римо католицької\ конфесії, в такому випадку записи про народження його дітей та смерть слід шукати в метриках місцевої римо-католицької парафії. Або Мартин Ільницький залишив село до 1784 р., перебравшись куди інде. В будь-якому випадку можна стверджувати однозначно: Мартин Ільницький, що про живав у Верхньому Гусному в 1757-1772 р. не міг буди засновником цього населенного пунку та не був родоначальником Ільницьких Телеп’яновичів.

Насправді, село засноване братами Іваном та Василем Телеп’янами в 1554 р. Вихідці з Ільника, що коло Турки Телеп’яни були у третьому чи то четвертому поколінні представниками Ільницьких Занковичів. 16 січня 1554 р. брати отримали привілей від королеви Бони на війтівство, для якого було записано 100 злотих, та право заснувати село на річці Ушне[10]. Очевидно, що пам’ять про заснування села Ільницькими не зникла, але дивним чином трансформувалася, ототожнивши перших засновників з особою, що проживала в селі у кінці XVIII ст.

Нащадки Івана і Василя Телеп’янів продовжували залишатися на війтівстві у Верхньому Гусному впродовж XVII-XVIII ст. Вже на першу половину їхня кількість вимірювалася двома десятками сімей. Це був справжній родинний клан, в межах якого виникали свої відгалуження[11]. Однак зростання чисельності роду вело до обезземелення, відповідно зубожіння. Як наслідок, на середину XVIII ст. Ільницькі Телеп’яновичі через суспільну й матеріальну деградацію не змогли отримати чергового привілею на свої 3 війтівські лани й потрапили до категорії безправних посесорів війтівства. Останнє було визнано Королівським скарбом в якості вільного ("wakujące") й після цього потрапило до рук Мартина Ільницького.

Співіснування колишніх та актуального війтівства посесорів було безконфліктним, ймовірно сторони досягнули певної угоди, що зводилася до визнання Ільницькими Телеп’яновичами Мартина Ільницького в якості свого покровителя та протектора, натомість останній не вдавався до насильницьких дій з метою відібрати війтівські землі від своїх попередників. В такий спосіб Мартин Ільницький "уникнув" негативних оцінок у колективній пам’яті Ільницьких Телеп’яновичів. Навпаки, завдяки вищому суспільному статусу він наділяється в переказі невластивими йому рисами родоначальника місцевого шляхетського роду, а його семеро синів започатковують окремі відгалуження Ільницьких Телеп’яновичів.

Цифра сім в даному випадку може трактуватися як міфічне число. В дійсності таких відгалужень було більше, їхня кількість постійно коливалася. Наприклад, на кінець XVIII ст. це були Павловичі (Каплуни), Пилиповичі (Іванківи), Ляховичі (Олексовичі), Лочинці, Сапіжинці, Сечинці, Кепіничі, Жуки, Дзьогали – тобто дев’ять а не сім[12].

Наступний сюжет переказу про Сапігу та його вбиство також не позбавлений історичних реалій. Для цього слід перенестися у середину XVII ст.

Іван на прізвисько Сапіга жив у 1630-х – 1666 роках в с. Гусному. Він належав до родини Ільницьких Телеп’яновичів. Його батько Іван був сином Луки, ймовірно внуком Василя Телеп’яна, засновника села. Всіх нащадків Луки звали Лучинці. Таким прізвиськом послуговувалися брати Івана Сапіги Григорій та Стефан. Згодом звучання цього прізвиська дещо змінилося й у документах другої половини XVII – XVIII ст. воно звучить як Лочинці.

Іван Сапіга вирізнявся з-поміж решти Ільницьких Телеп’яновичів своїм неспокійним характером. В 1640-1650-1660-х роках він – неодмінний учасник багатьох шляхетських наїздів та сутичок, що мали місце в навколишніх селах, починаючи з Турки на півночі й закінчуючи Матковом на півдні. Наприклад, 1657 р. він разом з Ільницькими з с. Кривки здійснив напад на власників с. Висоцьке Верхнє братів Констянтина та Павла Височанських[13]. В 1663 р. Іван Сапіга разом з братами вчинив напад на Василя Височанського Андрійковича та Миколу Яворського Дубика[14]. В тому ж році йому довелося зазнати також нападу з боку Височанських. До кінця 1663 р. Іван Сапіга встиг побувати учасником збройного наїзду Петра Комарницького Дубича й Андрія Любохорського Сулими на Матковських Чучепковичів та Контуровичів[15],

Відповідником уряду економа, який посідає Сапіга в переказі, є уряд либохірського крайника, який займав Іван Ільницький Сапіга в реальномі житті[16]. Цей посадовець наділявся наглядовими поліцейськими функціями, чинив суд в межах воєї компетенції та регулював деякі питання господарського характеру в межах так званих країн – адміністративно-територіальних одиниць, у які об’єднювалися переважно села волоського права у гірській частині Самбірської економії[17]. До Либохірської країни належало в різний час від десяти до тринадцяти сіл. Серед них Верхнє Гусне разом з навколишніми поселеннями[18].

10 січня 1658 р. Іван Ільницький Сапіга отримав дозвіл ("консенс") від Станіслава Скаршевського, адміністратора Самбірської економії на володіння одного лану війтівства з частками "Барановська" і "Павловська". Цей дозвіл у тому ж році 16 липня затвердив король Ян Казимир[19]. Поштовхом для видачі відповідного королівського привілею був факт знищення попередніх документів на володіння часткою на війтівстві під час вторгнення військ трансільванського князя Ракочі й винищення села Гусного та інших поселень на шляху до Нового Самбора[20]. На нашу думку саме це надання стало точкою відліку у конфлікті з рештою родичів Ільницьких Телеп’яновичів.

Справа в тому, що існували два відмінні способи набуття пожиттєвих прав на війтівства в селах волоського права у Самбірській економії. Перший передбачав передачу війтівства у спадок з покоління в покоління, починаючи з перших власників – засновників села. При цьому кожен новий посесор або група посесорів повинна була легалізувати свої права шляхом отримання нового привілею, де були б вписані їхні імена та прізвищеві назви. Таким чином війтівство залишалося в руках однієї родини як це було у випадку з Ільницькими Телеп’яновичами, Волчанськими, Либохірськими, Гнилянськими, Ільницькими Черчовичами в Ільнику, Комарницькими у Росохачі та Багноватому, Боберських у Лопушанці Лехновій, або у руках кількох родин – наприклад, Гвоздецьких, Кривецьких, Дубравських у Гвоздці. Питання внутрішнього розподілу війтіських часток у млині, корчмі, земельної нерухомості регулювалося самостійно без втручання з боку замкової адміністрації Самбріської економії чи Королівського скарбу. Як правило, тут діяв принцип, доволі поширений серед населення цього регіону, влучно названий В. Інкіним як "подворно-дедичный"[21]. Земельна власність сім’ї, розпайована між її членами у другому поколінні, закріплювалася за ними. Представники третього покоління, в свою чергу, могли претендувати лише на наділ, отриманий їхніми батьками. Тільки за відсутності спадкоємців у дядьків, рідних та двоюрідних братів їхні частки успадковувалися "по горизонталі".

Таким чином, вже на середину XVII ст. гуснянське війтівство складалося з п’яти – шести частин, названих іменами та прізвиськами їхніх перших власників: Павловська, Баранівська, Іванківська тощо. Кожна з цих частин ділилася, у свою чергу, між наступними поколіннями окремих відгалужень Ільницьких.

Другий спосіб передбачав отримання війтівства або його частки шляхтичами, які не належали до війтівсько-князівської родини. Користаючись своїм вищим суспільним статусом та прикриваючись військовими та іншими заслугами, такі особи отримували за певну платню привілей на війтівство-князівство або його частину, посесори яких померли, а їхні наступники невстигли чи не могли вчасно отримати підтвердження на володіння належного їм спадку. Звичайно таке "вклинювання" розцінювалося вкрай негативно війтівсько-князівською родиною. Непроханих гостей намагалися всілякими способами позбутися[22].

Здається, Іван Ільницький Сапіга обрав саме цей другий шлях. Скориставшись втратою попередніх надань, він отримав новий привілей, де фіксувалося право на посесію своєї частки батьківського спадку у наділі Ільницьких Телеп’яновичів-Лучинців, а також на частки Баранівську та Павлівську. Вони належали двоюрідним та троюрідним братам Івана Сапіги, які мали спадкоємців по прямій лінії. Отже, за тогочасними уявленнями Сапіга незаконно привласнив їх.

В середовищі Ільницьких Телеп’яновичів розпочалися чвари та незгоди. Протистояння, в кращих традиціях того часу, супроводжувалося перманентними сутичками, що закінчувалися завданням тілесних ран та ушкоджень. Наприклад, в 1660 р. Михайло та Федько Ільницькі Павловичі-Прендоличі порубали плуги та розігнали челядь Івана Сапіги, перешкоджаючи орати щойно втрачену земельну власність[23]. Під час однієї з таких бійок у 1662 р. Іван Сапіга убив Тимка Ільницького Торинця, який напав на його дім та повибивав вікна[24]. Помста не забарилася. У 1666 р. Михайло Ільницький Павлович, Лесь Ільницький Тюхвач, Ілько Ільницький Кепінич та інші убили Івана Ільницького Сапігу[25]. Обставини його смерті, на жаль, невідомі.

Так само чимало питань викликає ще один елемент цієї сюжетної лінії – втеча дружини та смерть дочки. Тут також присутня складова історичної дійсності, правда, щещо у незвичний спосіб. Зокрема, напрямок втечі – до с. Либохорі, як це подається у переказі не є довільно обраним. Він має певний сенс. Іван Ільницький Сапіга був одружнений з дочкою Миколи Либохорського – Катериною. Вона разом з чоловіком згадана у привілеї 1658 р.[26] Логічно припустити, якщо така втеча існувала (виникають, однак, сумніви, стосовно того, Катерина Любохорська ще жила у 1666 р., чи була вже покійницею), то Либохора в даному випадку, була надійним місцем пристанища. Згадка дочки, попри те що у Івана Сапіги було п’ятеро дітей, не рахуючи Василя, згаданого у привілеї 1658 р.(здається, на 1666 р. також був уже покійником), також не випадкова. У протестації до перемишльского гроду з приводу вбиства Івана Сапіги серед позивачів вказано його братів а також дочку Анастасію з чоловіком Петром Терлецьким Савчаком, яка виступала від імені решти двох синів та двох дочок убитого[27]. Здається вона була старшою серед решти живих на той час дітей Івана Сапіги.

Кінцівка цієї історії в дійсності дещо відрізняється від переказу. Вже у наспупному, 1667 р., сторони досягнули полюбовної угоди. Учасники убивства погодилися виплатити потерпілій стороні "композицію" у розмірі 160 злотих[28]. Нащадки Івана Сапіги продовжували мешкати у селі, започаткувавши окреме відгалуження Ільницьких Телеп’яновичів – Сапіжинці. Востаннє вони згадані у парафіяльній метриці села Гусного Верхнього у 1794 р.

ІГОР СМУТОК



[1] Інкін В.Ф. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI-XVIII століттях: історичні нариси. – Львів, 2004. – С.356-359.
[2] Каманин И. Из истории подложных документов // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. – Киев, 1907. – Кн. ХХ, вып.І, отдел V: Заметки и известия. – С.4. Інкін В.Ф. Сільське суспільство Галицького Прикарпаття у XVI-XVIII століттях: історичні нариси. – Львів, 2004. – С.131. 135. Інкін В.Ф. Чи є історична основа в фальсифікатах грамот князя Льва Даниловича // Вісник Львівського універститету. Серія історична. – Львів, 1988. – Вип.24: З історії стародавності і середньовіччя. – С. 55-63.
[8] Гайда Юрій. Шуптар Володимир. Турківщина: історія населених пунктів. Монографічний опис. – Ужгород, 2002. – С. 167-168.
[9] Наукова Бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів. – Ф. 141 (А. Чоловського). – Оп.3. – Спр.205. – Арк.14.
[10] MRPS. – Varsoviae, 19. – P.V. vol.2 – Nr 8340
[11] Див детальніше: Смуток Ігор. Виникнення та використання прізвиськ серед шляхти Турківщини у XVI-XVIII ст. (на прикладі родів Ільницьких, Комарницьких, Височанських, Матківських тощо) // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Львів, 2004. – С.
[12]
[13] ЦДІАУЛ. – Ф. 13. – Оп.1. – Спр. 384. – С.868-9
[14] Там сам.о. – Спр.395. – С. 367-8
[15] Там само. – Спр.396. – С.1612-1613
[16] Відповідна згадка про це, датована 9 серпня 1658 (ЦДІАУЛ. – Ф.13. – оп.1. – Спр.386. – С.428)
[17] Инкин В.Ф. Волость (краина) и вече (сбор) на Галиции в XVI-XVIII вв.// Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1970г. – Рига, 1977. – С.72-79.
[18] Смуток І. Адміністративно-територіальний устрій королівських столових маєтків у Галичині XVI-XVIII ст. (Самбірська економія) // Київська старовина. – 2000. - № 6. – С.37. НБ ЛНУ. Відділ рідкісної книги стародруків та рукописів. – Спр. 514/ІІІ. – Арк. 28- 40. Спр. 515/ІІІ. – Арк. 16-30. Спр. 538/ІІІ. – Арк.26-30. ЦДІАУЛ. – Ф.181. – Оп.2. – Спр. 1866. – Арк.60.
[19] ЦДІАУЛ. – Ф.13. – оп.1. – Спр.390. – С.2750-2754.
[20] Там само. – Арк.. 2750-2751.
[21] Общинные переделы земли и подворно-дедичный принцип владения в Галичине XVI–XVIII вв. // Тезисы докл. и сообщ. XV сессии межресп. симпозиума по аграрной истории Восточной Европы (Вологда, 7–13 сентября 1974 г.). Москва, 1974. С. 149–152.
[22] Детальну інформацію про княхів-війтів та князівства-війтівства можна почерпнути у грунтовному дослідженні цього питання В. Інкіним: Инкин В.Ф. К вопросу о происхождении и эволюции волошского института “князя” (кнеза) в галицкой деревне в ХV–ХVІІІ вв. // Славяно-волошские связи: Сб. ст. / АН МССР; отдел этнографии и искусствоведения. Отв. ред. Н. Мохов. – Кишинев., 1978. – С. 114–147.
[23] НБ ЛНУ. Відділ рідкісної книги стародруків та рукописів. – Спр. 514/ІІІ. – Арк..134.
[24] Там само. – Арк..172.
[25] Тапм само. – Спр.520/ІІІ. – Арк. 539-539зв. ЦДІАУЛ. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 401. – С. 2293.
[26] НБ ЛНУ. ВРКС Р. – Спр. 519/ІІІ. – Арк. 218зв.-9.
[27] ЦДІАУЛ. – Ф.13. – Оп.1. – Спр. 401. – С. 2293.
[28] ЛНУ. ВРКС Р. – Спр. 515/ІІІ. – Арк.19.

Схожі матеріали :

Категорія: Древній рід Драго-Сас | Додав: Admin (17.07.2013)
Переглядів: 1862 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.