Вівторок, 21.11.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Історія Бойківщини

Розлуч. Історія краю.

Розлуч (старі назви – Борисова Воля, Ровінь) – село, одне з найкрасивіших перлин Турківщини, розкинулося в мальовничій долині річки Розлучанки, потоків Студеного та Старого біля витоку другої найбільшої річки України – Дністра.

На його півдні і південному сході красуються в сивій димці вічнозелені гори Чонтеївка, Розлуч , Мохначка, Рашковець, Дмитровський Верх. А з південного заходу на північ йдуть гори Манчів, Плетеників, Суха, Розтічка, Лешкович, Січка, Старий і Таркалівський Верхи, Пасіка і Коханець. На сході відкривається незабутня панорама гір Мленеще і Брещал.

Через східну частину села проходить шосе Львів-Ужгород, паралельно йому петляє навколо г. Кичерки залізнична колія цього ж напрямку. Розташований Розлуч за 125 км від Львова та 15 км від райцентра на висоті 590 м над рівнем моря. В селі є залізнична станція та автобусна зупинка. Населення – 1268 осіб, дворів – 324. У 2000 році народилося 88 чоловік, померло 77. Розлуч є центром сільської ради. В село входять хутори Границя, Кулямбіна, Підполянка, Сухий Потік. Умовно ділиться воно на Верхній і Нижній Кінець, Середину.

Село засноване в 1511 році солтисом Борисом з дозволу Самбірського старости Одровонжа, в лісі “Россен” під г. Розлуч, на берегах потоку Росонь або Ровень. Через вісім років польський король Зигмунд І затверджує заснування села, яке називається Розлуч.

За однією з версій першими поселенцями було три сім’ї, які під час епідемії чуми в Ясениці Замковій розлучилися із своїми родичами, звідки і пішла назва поселення та гори Розлуч.

Цей же староста в 1534 році називає село Борисовою Волею, очевидно в честь його засновника, надаючи лан грунту у формі продажу священику Лазару і його спадкоємцеві, якщо він буде здатним виконувати духовні обов’язки! Але ця назва виявилася нестійкою.

В привілеї, даному солтисові Михайлові 1567 р. на будівництво млинів на річках Ясениці, Старім Потоці й закладання корчми, Розлуч називається Ровінь. Але під цією назвою воно згадується недовго. В другій половині ХУІІІ ст. назва ця зовсім зникає.

Перші його жителі, що осідали серед дрімучих гірських лісів на волоському праві, звільнялися на 12 чи 20 років від кріпосних повинностей та деяких чиншів. Ще за часів Галицько-Волинської Русі на цьому праві заснували села в малопридатних для хліборобства місцях. Ним регламентувалися права і обов’язки селян, що займалися, в першу чергу, скотарством. Розкопки, проведені раніше, виявили на місці села поселення того періоду. В 1534 році Розлуч, входячи в склад королівських маєтків Самбірської економії, стає центром однієї із шести їі країн. Із 55 сіл економії 13 належало до Розлуцької країни. На 1565-1566 рр. в Розлучі сиділо 43 кметів і один священик на 17,5 ланах.

Крім того, було ще два лани війтівських, по одному вільничому, гайдуцькому і церковному. Перші осадники, стаючи кметями, тобто хліборобами, одержували в користування наділи землі, право випасати на лугах і галявинах худобу, користуватися скарбовим лісом. З кожної чверті лану селяни платили за рік 12 грош, за випас худоби, овець в лісі – 12 динарів, за вола – 1 гріш 12 динарів, за використання лісу – 9 динарів. Крім того, громада змушена платити два рази на рік королівській адміністрації так званий “поклін” і сплачувати “стацію” на утримання королівської залоги. Платили чинш за млин і фолюш, який виробляв грубе сукно. Громада повинна давати від лану до замку по дві копи гонтів. Селянські вольності дозволяли їм утворювати в селі свій уряд ­ громадське самоврядування, яке вирішувало сільські справи, пов’язані з господарюванням, порядком. Це самоврядування зберігалося в наших горах аж до кінця ХУІІІ століття.

Солтис (князь) за королівським привілеєм (грамотою, указом) мав право скликати віча, де вирішував сільські справи. Він володів одним-двома ланами грунту, на яких кметі відробляли по два дні панщини на рік. Йому належала третина чиншів і штрафів, які вносила громада до королівського скарбу.

На частину земель Розлуча претендували пани з Турки. Суперечка через них дійшла аж до королівського суду. В жовтні 1538 року комісія визначила його межі і встановила її між Розлучем та Яворою. Село залишилося у віданні Самбірської економії, під владою чиновників та посесори.

Розлуцька країна простягалася від Нижніх Турочок до Ріп’ян. Управляв цим великим тереном крайник. Він двічі на рік скликав збори представників сіл країни, на яких вирішувалися питання господарські та побутово-правові. Тут вони також чинили суд над окремими підлеглими чи навіть громадами.

Місцева шляхта, користуючись слабкістю центральної влади та своїми вольностями, не раз чинить злочини і насильства проти слабших, воює між собою. В 1623 році посесор села Войцех Пом’ятовський, коли власниця маєтків Боберки Двірницька відмовила видати дочку Мерехну за нього заміж, разом із Павлом Розлуцьким та іншими наїжджає на боберківський двір, примушує місцевого священика під загрозою смерті дати йому шлюб з коханою. Та, враховуючи просьбу Мерехни, залишив її при матері. Поміщиця не визнає шлюб дійсним і віддає дочку заміж за Тишковського. Пом’ятовський разом з тими самими приятелями під час весілля ще раз нападає на двір, завдає смертельної рани пану молодому, а свою кохану насильно вивозить до Розлуча.

Через три роки (1626) війт і кінник Павло Розлуцький “стріляв з бомбару” в с. Явора, грабував його.

З ревізії Розлуча 1692 р. довідуємося, що тут було заселених 60 хат та 6 порожніх. Їх, очевидно, залишили мешканці, тікаючи від утисків управителів маєтку. Втеча селян з метою пошуків кращих умов життя була явищем хронічним, бо найенергійніші не дозволяли іншим відбирати в них волю. Адміністратор Самбірської економії з крайником Гвоздецької країни, перевіривши село в 1719 році, виявили, що там, де кілька років тому сіяли та косили, місцями виникли “пустки”, придатні тільки для диких звірів. “Я викликав присяжних навіть з далеких сіл і спитав, як довго пустують ЦІ лани, ВСІ сказали, що від кільканадцяти років, коли наступили важкі військові часи, потім прийшли сюди шведи, всі піддані не могли винести тягарів і пішли на Поділля й досі не повернулися.

В універсалі польської державної скарбової комісії від 1736 р. до втікачів із Самбірської економії писалось, що “уряд закликає повернутись протягом шести місяців до своєї власності, а хто не повернеться у визначений час, їх землі будуть роздані громадянам. Однак це не діяло на втікачів. На 1760 рік із 16,25 громадських ланів 3,25 було пустих, 10 сіяних і 3 кошених. Поза громадськими грунтами було ще 2 лани війтівських, 0,5 вільничого і один церковний. Весь чинш громади тоді становив 432 злотих 5 грошів. Платили їх 55 хлібників.

Народний герой Олекса Довбуш, перебуваючи в наших горах з своїми побратимами в 1744 році, відвідав і Розлуч, сподіваючись на підтримку селян цієї країни, життя яких в 30-40-х роках значно погіршилося. Про глибоку шану до нього як захисника простих людей свідчить назва джерела в урочищі Бринівка його іменем.

Під час ревізії Розлуцької країни 1768 р. виявилося, що із 918 її жителів втекло 40,8%. За два роки перед тим в селі господарювало 57 громадських дворів, один попівський, 5 поповичів, 3 солтиські. Солтиськими були двори Івана Лепіша, Юрія Мазника і Федора Гуснича. Господарі мали недостатньо тяглової сили. Один віл припадав на 3-4 господарства, а кінь – на 16. Мололи зерно в млині, який був однокаменним, збудований з круглого дерева, вкритий соломою.

З 1767 року зборові суди в країнах втратили своє значення, а на суд до Самбора не викликали все село, а тільки війта і присяжних.

Кожен із посесорів прагнув за рахунок збільшення повинностей швидше нажитися, тим більше, коли вони змінювалися. На скаргу селян Розлуцької країни було видано розпорядження, яким заборонялося примушувати селян безплатно випалювати поташ. У 1730 році громада подала скаргу до комісарського суду Самбора на nocecopa Турянського, що захопив громадську луку “Згарище”. Суд підтримав посесора. Справу про суперечку між громадою і новим посесором Ф. Вовчанським 1756 року подали аж до королівської скарбової комісії у Варшаву. Селяни, спираючись на свої давні привілеї та люстрації, вперто відмовлялися обробляти задарма землю посесора. Королівська комісія розпорядилася запровадити в Розлучі такі повинності, які були в іншихселах. Та посесорові і цього було замало. Через чотири роки справу передали до Самбірського комісарського суду. Громада грунтовно підготувалася до розгляду справи. На суді ії інтереси, не боячись панських погроз, захищали Василь Велит, Михайло Когут, Іван Бесага, Андрій Ясечний, Дмитро Рудик, Михайло Забезкидський, Іван Хоминець, Андрій Шугало, Іван та Петро Носачі, Михайло Гивлюд та інші. Комісарський суд заборонив посесорові вимагати нових повинностей відкріпаків.

Податки за землю, худобу весь час зростали. В 1760 році кріпаки Розлуцької країни давали від сіяного лану головного чиншу – по 8 злотих, від кошеного – по 6 злотих, кухонного – по 13 грош, “сторожового” ­по 10 грош, “зборівщини” – по 10 злотих, за “великоднього барана” по злотому, за ягня та яструбків – по 28 грош, за “гайдуччину” (запридвірну службу) – по 4 злотих, платили і за копу яєць. Від лану давали дерева 2 фіри, дощок тесаних – копу, крокв, лат та гонтів – по дві копи. За теслярщину від лану платили 4 злотих, за роботу у фільварку ­ 8 злотих. Крім цих основних чиншів, село ще й мало додаткові. Існувала також овеча десятина.

В селі, як і тепер, проживало багато однофамільців. Зокрема Когутів було 4, Велитів, Носачів по 3. Жили розлучани в курних двокамерних хатах, або в довгих будівлях, в залежності від майнового стану. Панські садиби, звичайно, відрізнялися від селянських. До садиби війта (за ревізією 1734 року) вели подвійні ворота, які мали над собою дашок. З сіней був вхід до пекарні та до чистої кімнати з трьома вікнами, за якою було ще два ванкіри. За пекарнею знаходились комора і стайня. Стіни хати були викладені із брусів, а стеля – з тесаного дерева. За рогом стоявамбар з сімома засіками для зерна. Поруч нього була стодола з током, а обабіч неї стояло ще три стайні з дерев’яними помостами. Усі будівлі покриті соломою, а стіни викладені тесаним деревом.

Надання осадникам великих наділів землі, їх природна тяга до неї, сприяли формуванню спочатку дворищ, а пізніше невеличких і більших присілків та частин села.(до наших днів збереглися такі їх назви: Долішній Кінець (Малярманівка), Середній Кінець, Ріка, Кривуля та Горішній Кінець. Із невеличких присілків виділяється Сухий Потік, Відіцький Кут, Підполянка, Смеречка та Границя.

Практика господарської діяльності сприяла і назві великих полів та галявин: Скоки, Відзіцке, Гнилячка, Сухарнистий, Студений Горб, Гришовське, Кулямбіна, Ростанка, Тупик, Мірки і Т.д. Походження всіх назв важко тепер пояснити. А ось про поле Гришовське старожили розповідають таке. Було це давно, ще за австрійського цісаря, чи може польського короля. В селі жила дівчина, яка дуже перебирала кавалерів і тому залишилася в старих дівках. Одного разу зайшов до неї циган Гришко і з першого погляду закохався, запропонував своє серце. Вона, щоб не залишитися назавжди самотньою, погодилася. Бог дав їм багато дітей. Чим ставали вони старшими, тим більше хотіли їсти, а наступили неврожайні роки, в хаті не стало їжі. Вирішив Гришко піти до пана, розказати йому про свою біду і попросили грунту за відробок. А був циган майстром на всі руки. Пан змилосердився і віддав йому кусок поля. З того часу це поле стали називати Гришковим, а потомків Гришка – Гришканичами. Та не всі багачі були такими добрими. Про одного дуже захланного розповідають цілу легенду. Захотів пан Копачів ще більше розбагатіти. Кожен день працював і жодних християнських свят не визнавав. Ото на Великдень запряг він воли і поїхав орати під горою Манчів. Весна того року була дощова, поле перетворилося на багно. Як заїхав на нього – то і потонув разом з волами. З того часу кажуть про цей випадок люди: “Копачів повісився на Манчів”.

З приєднанням у 1772 році Галичини до Австрійської імперії в селі з’являються німецькі колонізатори. Вони одержують по 14-18 га найбільш придатних для обробітку земель. До 1855 р. їх поселилося 11 сімей .

Не один раз спустошувала Розлуч чума і холера. У 1831 році епідемія холери охопила все село. З хат мерців витягували гаками і хоронили на городах. В інформації Лімнянської фервальтерії Самбірській окружній адміністрації повідомляється, що отець Мичикевич, який виїхав на деякий час із села, боїться повертатися назад і нема кому надавати останню духовну ПОМІЧ. Консистор доручив Жукотинському деканату виїхати на місце і провести слідство. Панщина в горах ніколи не була такою важкою, як на рівнині, оскільки тут не було таких фільварків. Напередодні реформи 1848 року 141 господарство Розлуча відробляло 2272 піших і тяглових днів на рік, що становило в середньому на двір по 16 днів. Селяни давали двору 228 корців зерна, 227 голів птиці, 120 яєць, виробляли 20 мітків пряжі з панського волокна. Вся сума викупу розлуцьких селян від панщини становила 12594 флоринів. На той час по кількості населення село було середнім. Тут проживало 730 греко-католиків, 28 римо-католиків і 1 іудей. За австрійських властей війта вибирали із трьох кандидатів, яких представляла громада. З 1846 року наслідки виборів затверджував комісар округу (циркулу).

В 1868 році австрійський уряд, щоб поповнити спорожнілу казну внаслідок невдалої війни з Прусією 1866 р., розпродує державні землі. Із 2417 га землі Розлуча державі належало 915 га, селянам і колоністам – 1233; громаді і церкві – 269. Ліси перейшли до рук чотирьох приватних фірм. Починається їх промислове використання. Будується тартак, який щорічно переробляє 320 м3 дерева на дошки і бруси. Його обслуговує півтора десятка робітників. З часом він стає власністю Гуттерера, а від нього купує Гернер Цімерман!.

Культурно-освітній рівень розлучан був досить низьким. У 1853 році в селі жевріла парохіальна школа, в якій навчалося 4 дітей. І тільки в 1883 році відкривається однокласна державна школа.

Село розвивається вшир, змінюється дещо його національний склад. В 1880 році тут проживає 880 греко-католиків, 122 римо-католиків і 47 іудеїв. Із них 894 були українцями і 23 – поляками, 132 – німцями!.

Важким, неврожайним для розлучан був 1890 рік. Повіт одержав 4 тисячі злотих ринських за рахунок безпроцентної позики. Але люди боялися брати, налякані позикою середини ХІХ ст. під час ,великого “недороду”. Тоді горяни взяли по кілька горців зерна, а за нього не могли розрахуватися і внуки. Чиновники нагріли тоді собі добре руки на неграмотних селянах. “Не дивно, – писала газета “Діло”, – що й тепернаші люди бояться тих позичок і кожний газда тремтить, як її приходиться брати”. Руський рятунковий комітет виділив для мешканців Розлуча 60 злотих ринських. Але чим далі, тим важче ставало місцевим чиновникам обдурювати людей. Не погодилися розлучани з наслідками виборів до державної ради (парламенту) в 1897 р. До намісника в Львів прибула депутація в складі Федора Когута та Івана Бандурки, які розповіли, що під час виборів комісар прогнав селян з виборчої дільниці і наказав призначити виборниками начальника громади і єврея. Представники громади звернулися спочатку в Турківське староство, але староста їх вигнав із канцелярії. Коли намісник сказав, що потрібно внести письмову скаргу, то вони показали йому квитанцію з пошти, що така скарга йому вислана. “Добрий” намісник потішив бідних бойків, що відповідь їм прийде!

Стан господарювання в Розлучі був дещо вищим за рахунок колоністів, ніж в інших селах. В середньому на селянський двір у 1900 р. припадало 7,9 га землі, 1,04 коня, 4,22 голови ВРХ, 2,14 вівці і 1,53 свині, що становить 9,1 штук цієї худоби. Звичайно, що за цими показниками не можна побачити всі аспекти майнового стану, але вони показують, що у більшості селянських дворів була худоба. Городництву його мешканці, як і верховинці інших сіл, не приділяли належної уваги. В той час розлучани беруть участь у прокладанні залізничного полотна через село. В 1905 році по залізниці Самбір-Сянки пройшли перші поїзди. Вони дали ще більший доступ панам до мінеральних джерел Розлуча. Село поволі перетворюється на відпочинкову місцевість. У 1912 р. тут поправляє своє здоров’я 100 курортників. Деякі зміни відбуваються і в освіті. Діти місцевих жителів навчаються в однокласній українській школі, а “швабів" – у польській на Колонії. Із 164 українських дітей шкільного віку лише 80 відвідувало школу.

Отець Василь Фидик організовує в Розлучі москвофільську читальню та церковну касу. Попівству належало 68 моргів 1487 сажнів поля і 81 м3 дров м’якої породи в рік з панських лісів. Скопщина становила 21 корець вівса. Дяк одержував 40 крон і 10 корців збіжжя. До 1909 року емігрувало в Америку із села 25 душ.

У листопаді 1914 та в лютому наступного року через село прокотилacя хвиля Першої світової війни. На південь від села у вузькій долині відбуваються жорстокі бої між супротивниками. За доносами євреїв та колоністів провадяться арешти москвофілів. Повісили І. Хомниця, П. Гвоздецького, М. Куруса, М. Сковбу. Попав у концентраційний табір 75-ти річний о. Василь Фидик.

Із мобілізованих селян в австрійську армію не повернулося з війни більше 20 чоловік.

Розлуч був єдиним селом Бойківщини, де утворення Західно­Української Народної Республіки відкрито і вороже зустріли колоністи та євреї. А прості селяни вітали утворення ЗУНР. Більше двох десятків їх вступило в УГА. Розлучани обрали громадську раду з українців, яку очолив староста. 19 травня 1919 р. в село вступили нові, хоч і добре відомі польські наїзники. Вони проводять репресивні заходи до сімей солдат УГА, примушують українців підписатися на польську державну ”Позичку вІдродження” та на примусову данину для польського війська, що важким тягарем лягає на обдертих супротивниками селян. Війна завдала горя не одній сім'ї. Епідемії хвороб невблаганними хвилями прокочувалися по селу. Якщо в 1915 році померло 23 особи, в 1916 – 27, то у 1918 р. – аж 43. В наступні два роки намітився спад і в 1921 померло тільки 14. В 1921 році в Розлучі проживало 1251 особа, що на 134 менше ніж в 1900 р. Із них 1016 було греко-католиків, 168 римо-католиків і 67 іудеїв. Національний склад не повністю відображав віросповідання. Було 965 українців, 276 поляків і 10 осіб іншої національності. За наступне десятиліття кількість його мешканців зросте на 291 особу. Польські власті взялися з небаченою завзятістю за колонізацію краю. Вони намагаються витравити з людської пам’яті навіть назву Західна Україна, замінивши ії на “Всходня Малопольща”. За законом від 1924 року в українських школах вводиться польська мова, а українська вивчається як другий предмет.

В той час у селі діяли однокласна двокомплектна школа з українською мовою, в якій навчалося 68 дітей греко-католиків и двокласна двокомплектна польська школа, яку відвідувало 17 дітей колоністів, поляків і євреїв та 24 українців. Реальної потреби переведення обох шкіл на польську мову не було. Хоч українці протестували, та відстояти рідну школу було важко, тим більше, що до влади прийшли поляки та німецькі колоністи. Почався добре організований наступ на все українське, витіснення і ополячення РУСИНІВ.

Внаслідок проведеної земельної реформи до рук поляків і колоністів потрапило 1365,5 га землі із 2532. Українцям належало тільки 9,49 відсотка лісів. Найбільшим землевласником був граф Пінінський.

За Другої Речі Посполитої Розлуч досить швидко розвивається як відпочинково-санаторний центр. Сприяли його популярності мінеральні джерела двох типів, красиві, по-справжньому мальовничі, придатні для заняття лижним спортом гори, м’який субальпійськИй клімат, захищеність села горами від холодних північно-східних вітрів. Далеко замежами краю були добре відомі джерела типу “Нафтуся”. Солону воду вважали корисною при захворюваннях шлунка, дихальних шляхів, кишечника. Як загальнооздоровлюючий вплив на весь людський організм сприймалося чисте гірське повітря.

Великі пани Польщі, євреї, німецькі колоністи вкладають кошти в його розбудову. В середині 30-х років у Розлучі функціонує 14 пансіонатів на 400 осіб, 25 вілл і 20 селянських будинків, гірська лещатарська база на 200 та табір юнацький на 100 місць. Село одноразово могло прийняти 2000-2500 відпочиваючих, а за рік – до 30000. При сільській гміні працювала відпочинкова комісія, яка займалася проблемами приїжджих.

В сезон відпочинку хворих обслуговувало.. три лікарі, працювала аптека. Для забезпечення належного зв’язку і порядку було поштове відділення і постерунок поліції. До послуг відпочиваючих були три ресторани, 6 споживчих магазинів, два кіоски з продажу м’яса, постійний продаж пива, три тенісні корти, басейн з мінеральною водою, (з 1937 р.) майданчики для танців на “Лісничівці” та “Малярманівці”, оркестр, бібліотека, впорядковані лижні і санні траси. Організовувалися полювання на диких звірів, екскурсії до витоку р. Дрістер, по екзотичних селах, сходження на гори Пікуй та Галич і т.д. Для задоволення гурманів вироблялися на місці вафлі (андрути), солодкі води, морозиво, м’ясні та ковбасні вироби. Сервіс в будь-який день забезпечував харчуванням і продуктами 3-5 тисяч чоловік. 13 липня 1933 року відновлено рух спеціальних поїздів Львів-Сянки для забезпечення належного доїзду відпочиваючих в Карпати, а через 6 років поширився кемпінговий туризм (у вагонах) на 3-10 днів з довготривалими зупинками в Ясениці Замковій, Розлучі, Соколіках, Сянках. 15 січня 1933 року відкрито природний 50-ти метровий трамплін на горі Кичерка, який тоді вважався другим за величиною в Європі .

Розлуч надавався під забудову пансіонатами та туристичними базами вздовж добре освітленої місцевості під лісом. Староста Йоган Вагнер в 1937 році дає завдання на розроблення генерального плану забудови села як курортної місцевості. В таких прекрасних умовах багаті багатіли, а бідних не залишали злидні.

Влітку 1927 року від зливових дощів і повені потерпіли розлучани. 50 господарств подали заяви в банк на виділення мізерних субсидій в розмірі 50 злотих (l ц жита коштував 24 зл.), щоб хоч трошки поправити своє становище. Серед них були Дмитро Згоба, Стефан Борута.

Все українське життя в Розлучі завжди залежало від священика, його громадсько-політичної свідомості, вміння організувати людей навколо себе. Отець Михайло Конюшко займав активну позицію в повіті, входив у повітовий комітет партії УНДО. З 1922 року в селі працювала читальня “Просвіти”, яка через кілька років перестала функціонувати. Під його впливом у 1926 році Андрій Рівняк писав у Союз українських кооператорів Львова, що “приїжджають у село гості, від яких можна досить багато уторгувати”. Просив він прислати Статут, поучення і повідомити, скільки за це грошей вислати. Через два роки був організований кооператив “Селянська любов”, який пізніше перейменували в “Прикарпаття”. Із 1936 року його дохід становив 2348 злотих і він бул одним з найбільш успішних в повіті. З 1931 року відновлює діяльність читальня “Просвіти”, закладається осередок спортивно-протипожежного товариства ”Луг”. Деякий час в Розлучі жила Софія Парфанович, яка заснувала у Львові протиалкогольне товариство “Відродження”. Її батько, пенсіонер­залізничник, входив разом з А.С. Кисиличиним, С.М. Библиком, О.М. Голишом в осередок КПЗУ а сама Парфанович випустить за рубежем книгу оповідань “Загоріла Полонина”, в якій з великою любов’ю описала природу села.

Початок Другої світової війни приніс нові випробування розлучанам. Польські мародери з Оборони народової розстріляли 15 вересня 1939 року отця Михайла Конюшка, вбили Прокопа Шийку, поранили Миколу Бровара із В. Яблуньки, побили окремих односельчан.

Встановлення радянської влади в 1939 році започаткувало докорінні зміни. Головою сільської ради призначено колишнього члена КПЗУ О.М. Голиша. Селянський комітет розділив землю заможніх селян, націоналізував панські вілли. Частину з ним перевозять у Стрілки підканцелярії районних адміністративних організацій. Початкову школу реорганізовано в семирічку, відкриваються клуб та бібліотека. Революційні заходи властей, спроби організувати колгосп, репресії проти окремих жителів зумовили виїзд колоністів до Німеччини. За категоричну відмову від вступу в колгосп був репресований заможній селянин Василь Библик. З виступу першого секретаря Турківського райкому партії на партзборах 31 травня 1941 р. довідуємося, що “по селу Розлуч є ненормальне відношення між військовими частинами і громадою, де крім відведеного для них поля, безпідставно, всупереч проханням селян, військова частина топче їх посіви, руйнує будинки, забирає заготовлені будівельні матеріали для шляхового будівництва, а комуністи військових частин на це не звертають уваги”.

25 червня 1941 року “червоних визволителів” заміняють коричневі “спасителі”. Багато хто з селян знову з надією дивиться на завтрашній день. На честь проголошення Самостійної Соборної Української Держави, звільнення від більшовизму в церкві відправлено Службу Божу, насипано символічну могилу борцям за волю України. З патріотичними промовами виступили отці Савчук та Санецький, селяни Петро Дзонза та Луць Скоба. В читальні було дано концерт. Однак раділи недовго. Режим діє жорстоко і безоглядно. За роки окупації в селі розстріляно 6 чоловік, вивезено на каторжні роботи в Німеччину Ганну Є. Хоминець, Анастасію О. Велит, Степана М. Курус, Григорія Я. Гришканича, Анастасію Ф. Кисиличин – всього 62 особи. Голодувало багато розлучан того нещасного 1942 року. У вересні 1944 року угорські сапери підривають залізничний міст, йдуть бої між супротивниками. За оцінкою спеціальної комісії Розлуч було зруйнована на 45%. Мобілізували в Червону Армію 135 чоловік. Із них ніколи не побачили рідних домівок, загинули в боях Євстахій П. Андрійчин, Федір С. Варварич, Костянтин О. Гришканич, Пантелеймон М. Кисиличин, Федір І. Когут, Семен В. Крецул, Семен М. Назар, Михайло В. Розлуцький, Яків М. Юськович ­ всього 37 розлучан. Після війни поселяються на віллах військові, які знищують до кінця бази оздоровлення і відпочинку. 21 червня 1946 року на засіданні Дрогобицького облвиконкому слухалося питання антидержавної дії Самбірського КЕЧ при експлуатації будинків куроротного села Розлуч. 26 з них корисною площею 7976 кв. м. знищено на 57%, державі завдано збитків на 1491,7 тис. крб.

В післявоєнний період в краю розгорнулася громадянська війна, яка своїм крилом захопила і Розлуч. Відстоювали незалежність України Петро Я. Когут, Василь Кисиличин, Василь Скоба, Семен Курус, Василь Лабич, Федір П. Назар – всього більше 10 осіб. 8 листопада 1945 року біля села смертю відважних в нерівній борні полягло 8 повстанців із групи “Залізняка” Стрілківського районного проводу. Загинула і більшість сільських оунівців. Власті жорстоко карають не тільки родичів, а й підозрюваних в допомозі їм.

Були вивезені у Сибір сім’ї Михайла Варварича, Семена Лепіша, Андрія Кисиличина, Григорія Гришканича, Семена Пшеницького, Антона Бабича – всього 8 сімей. Засуджені були на 15-25 років Яким М. Варварич, Семен А. Кузан, Дем’ян П. Велит, Микола І. Когут та інші за те, що вони хотіли мати свою державу, мову, віру. А їх називали “ворогами нapоду”, націоналістами, екстремістами та сепаратистами. А скільки їхніх родичів натерпілося від різних уповноважених. В.К. Суворов і І.0. Семенов, будучи відповідальними особами від райкому партії за опис та збереження майна осіб, які висилалися органами МДБ, забрали собі у родини висланої Юлії Варварич три голови ВРХ, коня, 34 мішки картоплі, дві бочки капусти, шафу, 25-30 листів оцинкованої бляхи. Частину цього майна пропили. Судом з сім’ї Варварич було вилучено тільки корову на 1371 крб, і повернено 773 крб. Фінагент Г.А. Пазій взяв ще в них шестимісячне порося на 600 крб, яке оформив нібито за не взяту корову.

Восени 1948 року розпочинається насильницька колективізація. Біднячка Олена Іськович “по завданню куркулів влаштувала тяганину з метою зірвати збори селян”, а 12-13-літні Микола Назар и Михайло Груба за їх завданням і завданням націоналістів повертали на вулицях селян, які йшли на збори”.

В 1949 році семирічну школу закінчили перші випускники, а в 1964 році вона одержує нове восьмикласне приміщення. Працює клуб, бібліотека, медпункт. У 1954 році завершено роботи з відбудови залізничного полотна, відновився залізничний зв’язок із Львовом і Туркою. Турківський райпромкомбінат споруджує печі для випалювання вапна. А в сільському господарстві зрушень немає. Колгосп не виходить з боргів як перед державою, так і колгоспниками. В 1960 р. він разом з іншими такими ж відстаючими артілями входить у допоміжне господарство Турківського лісгоспзагу, а через 6 років – на правах відділення в радгосп “Комсомолець”. За відділенням було закріплено 767 га сільгоспугідь, в тому числі 385 га ріллі. Займалися вирощуванням кормових трав, льону та картоплі, відгодівлею ВРХ.

Для ефективнішої експлуатації навколишніх лісів та Їх відновлення в 1963 році в селі організовано лісництво. А в наступному році відкрита перша база відпочинку “Карпати”. В 1965 році відбудовано трамплін, але використовується він мало і на відзначення 150-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка один гектар лісу, що прилягає до села, перетворено у взірцевий парк ім. Шевченка.

Не оминули авантюри СРСР і розлучан. Три його вихідці брали участь у війні проти Афганістану.

В 70-80 роках село змінює свій вигляд, прикрашається новими індивідуальними будинками. Йде невелике будівництво і організація будинків відпочинку. Зараз в ньому є 11 баз відпочинку, в яких може одночасно відпочивати до 1,5 тисяч осіб. Найбільші з них лікувально­оздоровчий комплекс “Джерела Карпат”, “Полярон”, “Термоприлад”, “Іскра”, “Колос” та “Карпати”. Більшість з них не працює. Ще не функціонують два лижні підйомники. До послуг відпочиваючих ресторан, їдальня, бар, 9 магазинів.

Життєвий рівень розлучан ніколи не був високим, хоч в останні роки радянської влади не було причин для нарікань. Частина дорослого населення працювала на залізниці та лісництві. А ті, що робили в радгоспі, заробляли небагато. В 1965 році оплата людино-дня в господарстві становила всього 1 крб 95 коп і зросла до 4 крб 36 коп у 1988. А середньомісячна зарплата штатних робітників, а їх було небагато, становила 92 крб. Основним джерелом доходу з введенням індивідуального підряду була вiдгoдівля ВРХ

В 1989 році організована первинна організація Товариства української мови ім. Т.г. Шевченка (голова Ганна Назар), а в наступному році – осередок Руху. Основним їх завданням було домогтися перемоги прогресивних кандидатів у депутати до Верховної Ради УРСР 4 березня 1990 р. та одностайного голосування виборців на референдумах за незалежність України.

На Всеукраїнському референдумі підтримали проголошену незалежність України 882 виборці і лише 3 було проти. 72,5% розлучан на виборах 2002 р. підтримали блок “Наша Україна”.

В даний час селянами використовується як рілля тільки 19,2% сільгоспугідь. Індивідуальні господарства розвиваються повільно, хоч техніки мають немало. В середньому на двір припадає 0,87 га, що тільки вдвічі більше, ніж колишня присадибна ділянка, 0,09 коня, 2,26 голови ВРХ, в тому числі 1,53 корови та 0,53 свині. На 324 двори припадає 28 тракторів, 6 диг і 22 вантажні автомобілі. Населення обслуговує Народний дім з кіноустановкою, бібліотека з 5723 книгами, два медичні пункти, 6 магазинів та дві їдальніАдміністративний будинок , відділення пошти та ощадбанку.

В основній школі 20 вчителів навчає 161 учня. Уродженці села Микола Гивлюд та Василь Дзонза стали доктором і кандидатом наук. До 1988 р. 86 розлучан закінчили вузи і 106 – середні спеціальні заклади.

Розлуцький храм Різдва Пресвятої Богородиці (1876 р.) М. Драган ставив в числі ще кількох на вершину розвитку триверхої церкви. Він має середній зруб з п’ятьма заломами, а бічні – з чотирма. Двоповерхова її дзвіниця є також вдалим витвором того часу. Обидві споруди є пам’ятками архітектури. Належать громаді УПЦ КП. Греко-католицька громада об’єднує тільки 72 особи. В селі насипано могилу Січовим Стрільцям.

rozluch.com.uа


Схожі матеріали :

Категорія: Історія Бойківщини | Додав: Admin (18.10.2017)
Переглядів: 182 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.