Середа, 16.01.2019 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Історія Бойківщини

Деякі історичні факти та гіпотези з історії Турки
Доповнено 24.05.13- Б.Комарницький .Окремі відомості з історії Турківщини
Доповнено 22.05.13- Б.Комарницький ."Нарід, що забуває минуле, ніколи не буде нацією"

Нікому точно не відомо, коли саме було засновано велике поселення, назване згодом Туркою. Однією із гіпотез є, що сталося це після того, як татари зруйнували 1241 року м. Самбір. Тоді ж, рятуючись від ворога, гурт самбірчан піднявся вверх по Дністру в гори, куди їхні князі ще здавна їздили на полювання, і тут оселився.

Давніші сліди обживання землі, на якій зараз розташований Турківський район, виявлено біля села Лімна, на території якого є рештки укріплень.

Пам’ятки доби середини кам’яного віку – мезоліту (ІХ – IV тис. до н.е.) виявлені в м. Турка та у селах Турківського району: Зубриці, Беньовій, Лопушанці, Либохорі, Комарниках, Мельничному, Яворі, до яких належали кам’яні знаряддя праці.

12 бронзових мечів кінця другого – початку першого тисячоліть до н. е., які викопані в Комарниках, та боринський скарб – сто римських монет І – ІІ століть нової ери, - підтверджують, що через наш край пролягали важливі торговельні шляхи.

Слов’янізація району йшла за рахунок вихідців Полісся. Племена цього періоду залишили нам карпатську культуру курганних поховань.

Подальша зміна племен в краї пов’язана із східними кочівниками – сарматами і гунами. В IV столітті сармати були розгромлені гунами.

Великий їх вождь Аттіла, вбитий в 453 р., був захоронений біля с. Риків на Ватащині (Горбищак). В VI –VII ст. наш край заселили білі хорвати, які на території Прикарпаття і Карпат заснували слов’янську державу Велику Хорватію.

Частина племен у карпатських Бескидах в той час вже називалася бойками.

Отже, ця місцевість була споконвіків притулком людської цивілізації, власністю князів Київської Русі. Відповідно і були публічно-правові відносини, які потребували певного вирішення.

Село ж Турка, що належало панам Турецьким, знаходилося в місцині, де нині розташовані поля, звані Старим селом.

Історики описують, що тодішній куточок колишньої Турки був розташований на місці старого цвинтаря при самбірській дорозі, на його камінному фундаменті залишився хрест. Поблизу стояв старий двір, навколо городи і луки вздовж берегів Стрия. Далі – господарські будівлі, багато худоби, коней та іншого добудку. В тому дворі жив старий зброєносець – Михайло Турецький. Його син був ротмістром прикордонної сторожі в замку, оточеному рікою Турка, яку пізніше назвали Яблунькою.


Замок м.Турка , кінець XVI ст

Замок був у тому місці, де пізніше знаходився будинок повітового суду. Історики та краєзнавці припускають, що саме в цьому замку знаходився повітовий суд.

З другої половини XIV століття, а може дещо і раніше, в Карпатах розпочався процес, який увійшов в історію під назвою волоської колонізації – заснування і переведення сіл на волоське право, яке значно змінило звичаєве руське та польське право. Так, на відміну від польського і руського права, волоське право вже запровадило оплату певної суми грошей за розірвання шлюбу.

Згідно з волоським правом на чолі поселення стояв його засновник – «Князь». Князь мав право судити і накладати штрафи. Села, що підлягали волоському праву, входили до так званих «країн». На чолі кожної «країни» стояв «крайнин», який наглядав за селянами і брав участь у виконанні судових вироків, подібно до князя.

Перша відома письмова згадка про Турку датується 27 червням 1431 року. Тоді польський король Владислав ІІ Ягайло надав привілей (грамоту) на володіння Туркою з навколишніми селами феодалові Ваньчі та його синам.

У 1444 році в Галичині введено новий адміністративний устрій, за яким територія Турківського району входила до Самбірського повіту Перемишильської землі Руського воєводства і Речі Посполитої, який разом із іншими селами був викуплений польською королевою Боною у 1537 році з рук феодалів-кредиторів казни, що тримали його як заставу. Згодом руські шляхтичі не раз пробували повернути собі втрачене шляхом написання численних апеляцій королям.

Правові норми, якими користувалися верховинці, брали свій початок від «Руської правди» часів князівської доби та від звичаєвого права, яке мало на території Бойківщини свої особливості. Велика роль відводилася вічам – зборам громади. Вони збиралися по два рази на рік. На них судили як окремих осіб, так і цілу громаду. Рішення їх називали «токмами». Опротестовувати їх можна було тільки в замковому (гродському) суді Самбора. Суд тривав кілька днів. На суд зобов’язані були з’явитися глави сімей. За неявку карали. На зборових судах перевіряли виконання феодальних повинностей. Князі висловлювали різні претензії до громади, а громада до князів і крайників. Справи розглядалися як на вимогу окремих осіб, так і громади. До складу суду входили крайник і ще кілька солтисів (князів).

Крайника призначав самбірський староста після того, як він присягнув громаді. Крім нього були ще присяжні і десятники. Останні визначали шкоду, вирішували різні суперечки, виконували поліцейські функції, відповідали за облік майна, податків, громадських бенкетів. Вели його нарізами на палицях, які зберігалися у них та корчмаря. Коли вони зловживали, пиячили, громада відмовлялася оплачувати їх витрати, як це мало місце в Багнуватому, Бітлі, Нижньому та Верхньому Висоцьку.

В кінці першої половини XVII століття зборові суди були ліквідовані, їх функції були передані громадським судам, куди входили староста зі своїм замісником та судді.

Хоч руське судове право було скасовано польською владою ще в 1434 році, але окремі його звичаєві норми діяли серед верховинців ще не одне століття. На той час вже існував звичай брати на поруки обвинувачених до закінчення справи. В ухвалах суд спирався переважно на доводи інквізиції, тощо.

Так, у 1760 році Самбірський гродський суд засудив жительку с. Вовче до смертного покарання шляхом відсічення голови мечем. По тодішніх законах вона могла бути і спалена живою. Також у цей час існував такий вид покарання судом, як штрафи, арешти, виставлення на громадське посміховисько, зобов’язання лежати на підлозі хрестом в церкві під час відправи в урочисте свято, побиття палицями, тощо.

В 1772 році, через 42 роки після того, як Турка стала містом, Австрія приєднала до себе всю Галичину, яка належала Польщі. Декретом від 15 жовтня 1772 року тут було ліквідовано уряд воєводів і старост. Залишали тільки суддів, які попередньо мусили присягнути австрійській короні.


Ратуша м.Турка, початок XVIII ст.

В 1781 році цісарським указом від 1 вересня було створено так зване патрімональне начальство або домінію.

За австрійських часів турківські землі належали самбірському куркулю Крейсу Безірку, який і ввів нові назви районів – Турківський (давня назва Турецький), Старосамбірський,Самбірський і Дрогобицький.

Мандаторій становив першу державну інстанцію, другою був начальник куркуля (куркуль), а третьою – губернатор у Львові, який підпорядковувався безпосередньо цісареві. Мадаторій, що очолював чи представляв котрийсь із домініумів, називався «паном суддею», оскільки йому підлягав ще й суд у володіннях домініума. В Турці в 1785 році мандатарієм був Владислав Сарчевський, в 1792 – Михайло Ільницький, в 1799 – Владислав Урбанський, в 1808-1819 роках – Павло Кульчицький, в 1821 році – Йозеф Кавецький, а в 1828 році – Михайло Ярчевський. Пізніше – Фелікс Жегадлович (1833), Баранський (1834) і Францішек Чернінський (1837). Останнім мандаторієм був Северин Богучвальський (1838).

У 1848 році патрімональний устрій був ліквідований.

У 1854 році крайова організаційна комісія підписала контракт з володарями Турки про найм та використання будинків для приміщень суду та інших державних установ.

До 1867 року Турка складалася з кількох окремих гмін, кожна з яких керувалася війтом і присяжними, асесорами і радою.

Туркою керував магістральний уряд, на чолі якого стояв війт міста, що призначався з міщан спадкоємців. Магістрат Турки, як і в інших містечках, об’єднував владу радних суддів (війта-бургомістра) і владу «народного засідателя», який вирішував всі цивільні справи, спадкові і земельні суперечки, що виникали між членами міської гміни. Дрібні ж суперечки розглядали самі бургомістри.

В 1844 році міським війтом в Турці був Йозеф Бочаський, присяжним – Ян Сільберт. Війтом Середньої Турки був Стефан Льопата, присяжним – Василь Роздольський; війтом Нижньої Турки – Федір Бобовський, присяжним – Петро Шалабавка, війтом Верхньої Турки – Петро Різак, присяжним – Андрій Карплюк. Перфектом шляхетської гміни був Ян Білінський, а присяжним – Михайло Яворський-Шустійович.

Австрійське законодавство докорінно змінило суть громади, громадське судочинство уряду, що складалося із війта, писаря та присяжних, було обмежене. Вони мали право розбирати тільки дрібні проступки, незначні крадіжки і т.д. Вони мали право накладати невеликі розміри штрафу чи до 5 днів арешту.

З утворенням Турківського повіту в Борині і Турці стали функціонувати суди, які взяли на себе ці права.

Як відомо, навесні 1919 року Західна Україна увійшла до складу Польщі. Польські власті встановили свої правові відносини між різними станами людей та національностями.

Не стільки закони, як розпорядження були спрямовані на урізання прав українців. Українське селянство практично було позбавлено можливості здобувати освіту, купувати землю, а інтелігенція – працювати в державних установах. Суди і тюрми в Турці та Борині стали одними із найбільш показових споруд повіту.

За матеріалами court.gov.ua

19.05.13


Доповнено 22.05.13

"Нарід, що забуває минуле, ніколи не буде нацією" А. Шептицький

«…нікому точно не відомо, коли саме було засновано велике поселення, назване згодом Туркою. Однією із гіпотез є, що сталося це після того, як татари зруйнували 1241 року м. Самбір. Тоді ж, рятуючись від ворога, гурт самбірчан піднявся вверх по Дністру в гори, куди їхні князі ще здавна їздили на полювання, і тут оселився…»

«… отже, ця місцевість була споконвіків притулком людської цивілізації, власністю князів Київської Русі ???.»

З цією гіпотезою не згідний, хоча всі вони мають право на життя. Маю своє бачення. До 1280р. кордон з Угорщиною проходив по лінії: Лаврів – Синевицьке. Якщо більш детально, то кордон проходив на 25-30км ближче, а вірніше по лінії, вже існуючих на той час поселень: Боберка – Лімна – територія між Яворою та Розлучем – вздовж р.Стрий (Ісаї, Ясінка) – Синевицьке (Сколівщина).

Щодо існування вищезгаданих поселень, то у “Галицько – Волинському літописі”, згадується: ,,рішуча битва відбулась в 1245р. під Ярославом, між Ростиславовим військом та військом братів Данила і Василька. До війська братів входила Володимирська дружина з тисяцьким Демяном; воїни з Берестя, які перейшли до Данила; драго-сасівські лицарі; сини ще вірних князю Роману бояр: Кормильчич, боярин з Корелич; Самбор, боярин з Купнович і Ломни (Лімна); боярин Мелоніг із Бобрики (Боберка); Юра Коливанович та інші. Перемогу здобули Данило і Василько…”

Як бачимо, що ще в 1245р. згадуються сс .Ломна, Бобрика (Лімна, Боберка). Можемо також припускати, що в цей час також вже могли існувати поселення на місці теперішніх сс.Ісаї, Ясінка, Свидник, Ластівка – вздовж р.Стрий - це колишній, до 1280р., кордон Галичини з Угорщиною.

Лише за князювання Лева Д. Галицького (1264 –1301рр.), до Галичини, від Угорщини, в 1280р., було приєднано незаселену на на той час територію теперішньої Турківщини, а також Закарпаття, включно до р.Тиса. Так далеко кордони України ще ніколи не заходили. Як бачимо, незаселена територія теперішньої Турківщини, до цього часу, входила до складу Угорщини.

Вже після 1280р., адміністрація Лева Д. .Галицького, розпочала активно осаджувати вздовж р.Стрий - водного торгового шляху, який носив назву Руський путь, драго - сасів – професійних військових, які знаходились через певні привілеї, на утримані держави тогочасної, але, які одночасно мали і певні зобов’язання перед князем - охорона кордонів, участь в бойових діях, супровід торгових караванів. Осаджуючи свіжих прибульців, засновували при цьому села – гнізда . - а це: Явора, Турка, Ільник, Комарники, Висоцьке,

Тут доречним буде повернутись до часів князювання Данила Р. .Галицького, який постійно перебував серед неустанних війн, змов та інтриг. Постійно відбивався від зазіхань сусідів на галицький престол. Мав потребу в охороні торговельних шляхів, зміцнення галицького пограниччя. Мав недовіру до своїх бояр – дружинників, вороже налаштованих один до одного. Земельна аристократія вступала у військову дружину в малій кількості, інш. Тому все це, змушувало Д.Галицького, утримувати добре вишколене і чисельне військо, поновлювати його склад, за рахунок входження чужих лицарів, шукаючи відповідних захисників, здатних перебувати у постійній небезпеці пограниччя. Для цього найбільше підходили ,,одноплемінні і одновірні» русинські колоністи і сасівські лицарі з Угорщини.

Саме тому він і прислухався до порад свого свата, угорського короля Андраша ІІ - в Галичині, за його князювання, зявляються перші сасівські села-гнізда, але в першу чергу, по південно-східному пограниччю Галичини з Османською імперією (Коломийщина) та на західному - з Польщею. Щодо кордонів між сватами - Д.Галицьким та Андрашом ІІ - кордон з Угорщиною, - був умовни, який проходив, як було сказано вище. Висновок можна зробити слідуючий – початок освоєння та заснування сучасної Турківщини належить саме Леву Д. Галицькому. Давній польський історик Ян Длугош стверджує, що саме князь Лев Галицький, на самому верху г.Пікуй, поставив камяний стовп з руським написом, який значив межу його володінь.

В цей час існував певний порядок, щодо заселення території, заснування сіл, їх назви, отримання прізвищ.

Можна навести декілька прикладів переселення саме сасівських родин з Угорщини в Галичину, або переселення їх в межах Галичини. Переселення драго-сасівського роду з Угорщини: лицар Стефан Джула Сас, який жив у 13ст. над р.Тисою, мав 8 синів: Балка, Драга, Івана, Драгомира, Стефана, Татара, Косту та Мирослава. Прибувши в Галичину - весь рід отримував відсільне прізвище Тисовські - звідки прийшли – з Тиси), а також отримували дозвіл на заснування села – гнізда Тисовець (Сколівщина).

Приклад переселення із села-гнізда Созані, на кордоні Галицького князівства з Польщею (тепер Перемишель, РП ), сасівської родини у Самбірську землю, де вона отримує групове відсільне прізвище Созанські, яке вказує, з якої місцевості вони прибули. Тут вони отримують дозвіл, на заснування нового “села- гнізда”- Созань. Для розрізнення Созанські використовували придомки.

Із села-гнізда Турка, (тепер Коломийський р-н, Ів.-Франк.обл.), яке знаходилось на південно-східному кордоні Галицького князівства з Османською імперією, переселилась сасівська родина, вони ж отримали групове відсільне прізвище Турецькі, які отримали право, на заснування села-гнізда, яке тепер називається Турка (Турківщина). Звідки прийшли? З Турки – нове поселення отримало назву Турка. Чому саме така назва? Відповідь потрібно шукати на цих теренах.

Із села-гнізда Комарники (Верхні чи Нижні), які знаходились на кордоні Галицько-Волинського князівства з Польщею (тепер Перемишль, РП), переселилась сасівська родина - вони ж отримали групове відсільне прізвище Комарницькі, яке вказує звідки вони прибули, отримали дозвіл на заснування села-гнізда, яке носить сьогодні назву Комарники (Турківський р-н.). Для розрізнення Комарницькі використовували придомки: Комарницький-Дудич, Комарницький-Чижевич, Комарницький-Хомич і тд. Закінчення придомків на –ич, вказує на приналежність роду до племені білих хорватів.

Із села гнізда Ільниця (нині Іршавський р-н, Закарп. обл. тод. Угорщ.), переселилась сасівська родина, вони ж отримують групове відсільне прізвище Ільницькі, яке вказує звідки вони прибули, отримують дозвіл на заснування села-гнізда, яке носить сьогодні назву Ільник. Для розрізнення використовують придомки: Ільницький-Рибчич, Ільницький-Янінович, Ільницький-Зенкович, Ільницький-Черчович, Ільницький-Юсипович і т.д.

Із села-гнізда Висоцьке (тепер Любомльський р-н, Волинська обл.), яке знаходилось на північному пограниччі Галицько-Волинського князівства, переселилась сасівська родина - вони ж отримують групове відсільне прізвище Височанські, яке вказує звідки вони прибули та отримують отримують дозвіл на заснування села-гнізда, яке носить сьогодні назву Висоцьке (Турківщина). Для розрізнення Височанські використовували придомки: Височанський-Петрушевич, Височанський-Янкович, Височанський-Мінькович.

Із села-гнізда Явора, яке знаходилось на кордоні з Польщею (тепер Перемишль, РП), переселилась сасівська родина, вони всі отримують групове відсільне прізвище Яворські, яке вказує звідки вони прибули, та отримують дозвіл на заснування села-гнізда, яке носить сьогодні назву Явора (Турківщина). Для розрізнення використовували придомки: Яворський-Косачевич, Яворський-Леневич, Яворський - Зубович і т.д.

У 14ст. в Галичині нараховувалось більше 500 сасівських сіл-гнізд..

У звязку з груповим поселенням сасівських родин, їхні відсільні прізвища стають колективними із закінченнями на – ський, -цький: Комарницькі, Яворські, Височанські, Ільницькі, Турецькі і т.д. Ці прізвища означали місце, з якого переселились осадники, спадковість у володінні та служили ознакою приналежності їх власників до шляхетського стану.

Адміністрації князя використовували відсільні прізвища для реєстрації, хоча шляхта і опиралась цьому, бо ці прізвища не висвітлювали роду, гербу. В побуті вони і надалі користувались придомками.

Коли Драго-Сасівські родини поселялись великими групами на виділених землях, то в окремих випадках це визначало назву населеного пункту: Якщо сасівських прибульців осаджували біля вже існуючих поселень, хуторів, а також біля урочищ, річок, гір, які мали певні назви, то від них, також пішли назви сасівських родин. Лімна – Лімнянські. Боберка – Боберківські. В 1320р. Закарпаття знову відійшло до Угорщини - кордон проходив вже не по лінії Боберка - Лімна – Ісаї - Синевицьке, а по головному вододільному хребту Карпат – перевали: Ужанський – Верецький (Н.Ворота) – Лавочненський.

Скоріш за все, саме в період з 1280 по 1320рр з’явились укріплення навколо г.Козакова Поляна, біля с.Мохнатий Матьків, в с.Н.Турів. Тоді ж напевно, виникають дворища - хутори з дерев’яними вежами біля них, у верхів'ях річок-приток р.Стрий, вздовж головного вододільного хребта на шляхах, якими можна було перейти Кавкасійськими (так називались Карпати) хащами, вздовж річок, з Угрів в Галицьке князівство.: Мохнатий Матьків, Кривка, Гусне, Либохора, Бутля чи Гнила (Бітля, Карпатське), Яворів, Бориня (Розтоки, Вільховате, Штуківець), Буковинка, Заясенів, Риків, Багнувате, Зубриця.

Ці поселення не мали вигляду сучасних сіл. Це були групи осель (дворища), які розміщувались біля веж. Їх мешканці жили з доходів від військової служби. Основним завданням воїнів, які жили в цих поселеннях - було, в разі небезпеки, запалити сигнальний вогонь на вежі, яка знаходилась на високій горі.

Захисні укріплення ставили для оборони десь серед лісу, на високій горі або серед болота ( пр. над Яворою ), насипали вали, копали рови, аби ворог не міг приступити. В небезпечний час туди збирали своє майно, жінок і дітей та боронилися від ворога, або ж воїни виходили із постоялого двору на захист села. Туди приїздили купці на торги та привозили товари.

Назви «пан», «пані», «пани» були занесені в Галичину драго-сасівськими лицарями. Згідно із тлумаченням греків і словян «Пан» , це той, хто всім володіє. І саме тому «Пан» по словянськи означає «великий господар» (maior dominus)… Усі господарі називаються «Пан» , а вожді війська називаються «воєводи».

Руський путь отримав назву тому, що йшов з північного побережжя Руського моря (Чорного), долиною рр. Дністер, Стрий, з грецьких городів-колоній. Найславніша з яких, була Ольвія. Грецькі купці їздили зі своїми товарами далеко в чужі краї, і тому різні їх вироби в т.ч. гроші, вироби з золота, срібла, мідь, бронзу, знаходимо в основному по більших торговельних дорогах. (1889р. в с.Комарники - 12 бронзових мечів вигот. в 1200-1000рр. до н.е.; 100 римськ. монет вигот. в 1-2ст. н.е. – знайдено в с.Штуківець, Бориня, ін.). Торгові каравани по шляхах супроводжували спеціальні військові дружини.

Осілі в Галичині Драго-Саси послуговувалися принесиним ними правом, укладеним Енріке фон Репковим Сас, яке в Галичині називали саським (звод законів “Саксонське зерцало”). За цим правом провіднику надавався земельний наділ, забезпечувалося місцеве самоврядовання. Землі обкладалися невеликим податком при обовязковому відбуванні військової служби. Драго-Саси підпорядковувалися безпосередньо князеві (королю).

Драго-Саси, як і представники інших Галицьких шляхетних родів, нащадків хорватів, зберегли основні привілеї, не за те, що вірно служили полякам, (хоча були і такі, які прийняли римо-католицьку віру, ополячились), а за те, що мали захист від папи римського за участь у Хрестових походах – боротьбі за Святу Землю. Як польська, так і австрійська влада, змушені були рахуватись з "покореним півмісяцем на гербі." Не рахувалась з цим тільки радянська влада, яка все робила для того, щоби всіляко принизити та підмінити розуміння “української шляхти”- “польською шляхтою.”

З 1387р. Галичина остаточно увійшла до складу Польщі. На цей час, на території теперішньої Турківщини, нараховувалось вже 26 населених пунктів. Саме з цього часу, в Галичину, активізувався рух волохів – племені з якого походять молдавани та румуни і, які йшли на службу до польських королів (надання військових послуг), отримуючи від них, за вірну службу, привілеї. З ними прийшло і так зване волоське право.

Як відбувався процес формування інших населених пунктів Турківщини? Хто ставав засновниками цих сіл та сіл, які були засновані до 1387року? Це окрема тема, але можна декілька слів сказати, що саме Білі хорвати освоювали територію сучасної Гуцульщини. Саме там формувались перші села, формувались прізвища з закінченнями на –ак, - ук, -юк, -ик, інш. Саме звідси, трохи пізніше, прийшли роди, які освоювали територію теперішньої Турківщини. Це Ланчаки, Стефаники, Іжики, Шевчуки, Костюки, Михайлюки, інш. Саме звідси пішли походження назв сіл, які є на Турківщині, а також на Франківщині (Косівщина, Коломийщина). Це Турка, Ісаї, Яблунів, Заясенів, Слобода, Хащів, Яворів, Риків (колишня назва м.Косів), інш.

Нам важливо відійти від совкових стереотипів, відносно нашої історії. Бо ворог, який окуповує чужу територію, спершу нищить еліту, а процес її формування займає століття.

Богдан Комарницький


Доповнено 24.05.13
Окремі відомості з історії Турківщини


"Кожному бовім потребная єсть реч о своєй отчизні знати, бо свого роду незнаючих людей за глупих почитают "
Ф.Софонович.

Польські історики вперто твердять, що до 14ст. карпатські землі стояли пусткою і тільки після приєднання Галичини до польської держави (1387 -1772рр.), почався процес заселення Карпат в т.ч. території теперішньої Турківщини Ці твердження не відповідають дійсності, бо документально підтверджено, що в 1387р., коли поляки зайняли Галичину, то на території теперішньої Турківщини нараховувалось 26 поселень.

У першій половині 15 ст. в Галичині проживало близько 600 тисяч жителів. Заселення тереторій було нерівномірним: у Саноцькій землі густина доходила до 40 чол. на квадратний кілометр, коло Самбора, Дрогобича і Стрия – 20-25 осіб, а в гірських районах – менше 5 осіб.

Посилення феодальної експлуатації у низинних районах, було однією з причин, що сприяло заселенню гірських територій, але не основною, як прийнято говорити в радянських документах. Селяни тікали від панщини в гори, міняючи родючі низинні землі на особисту свободу в горах, а також на вигідніші економічні умови проживання. В ці роки, був також значний природний приріст населення.

Основним фактором масового освоєння і заселення земель Турківщини, було загосподарювання території. Відмова драго - сасівських родин приймати римо-католицьку віру, тобто ополячуватись, привело до того, що польська влада відмовилась від військових послуг, які вони надавали, запросивши для цього волохів. Драго - саси опинились на межі виживання. Щоби вижити вони брали додаткові земельні загони (звідки і пішла назва – «загонова», або «ходачкова» шляхта). Але обробляти великі земельні ділянки, було практично неможливо – бракувало робочих рук. Саме тоді було прийнято рішення про залучення, на вигідних економічних умовах, селян з низинних районів. І саме в цей час, зявляються так звані “нешляхетські” поселення у Турці, Яворі, Ільнику, Комарниках, Висоцьку, поширюється процес утворення нових сіл.

Частково про заснування сіл. Якщо говорити про заснування сіл Турківщини за часів Польщі, то ми побачимо, що засновниками цих поселень, були люди українського походження, хоча дозвіл на заснування сіл і надавався польським урядом.

Для прикладу:

с.Н.Яблунька (Яблінка Нижня, Яблінка Чернецька) було засноване над притокою Стрия р.Яблунька у 1552р. Грічом Тарнавським (рід гербу Драго – Сасів).

с.Лопушанка-Хомина – заснована в 1532р. шляхтичем з с.Комарники, Петром Хомичем з роду Комарницьких (рід гербу Драго-Сас). Дозвіл надано за військові заслуги.

с.В.Яблунька – засн.в 1559р. Дозвіл на заснування отримали брати Михайловичі із с.Присліп. ( тут вказані придомки без відсільного прізвища ).

с.Н.Турів (Турочка Матенчина, Турочки Нижні) – засн. в 1567р. Дозвіл отримали Павло Івашкович та Теодор Ячковичс.

Розлуч - засн. в 1511р. Дозвіл на заснування села під горою Розлуч на пустирі в лісі “россен”, отримав солтис Борис. Хоча правдоподібно оборонне поселення тут існувало ще до 1280р

с.Ломна (Лімна) – перша згадка датується, коли привілей отримали Фредко та Ячко на вже існуюче поселення. Від Ячка, який утримував його до 1534р. і передав синам, виводиться шляхетське відсільне прізвище Ломницьких гербу Кривікімнати.

с.Вовче засн. у 1519р. протопластом шляхетської родини Вовчанських (рід гербу Драго-Сас). Цей рід кілька століть тримав у своїх руках війтівство і попівство, а з часом розділився на кілька віток.

с.Ясениця-Замкова, засноване шляхтичем Турецьким (Турка, рід гербу Драго-Сас).

с.Либохора – перша згадка в 1553р., коли князь Олександр одержав привілей на вже існуюче поселення. Нащадки Олександра прийняли прізвище від назви поселення – Либохорські.

с.Тарнава Вижня – в 1444р. привілей на цю територію отримав лицар, Занко з Турки. Дозвіл же на заснування поселення отримав, в 1537р., священик Василь Ільницький (рід гербу Драго-Сас). Він же в 1537р. заснував також село Тарнаву Нижню.

Частково про інші села. Привертають увагу назви сіл, які існують по сьогоднішній день, на землях, які входили до Галицького князівства. Аналогічні поселення існують на Турківщині. Якщо взяти назви сіл в інших областях України, що не входили до складу Галицько – Волинського князівства, то ми не знайдемо жодної подібної назви населених пунктів, які існують на Турківщині.

Яблунів, Яворів, Риків, Заясенів ( Косівщина.); Турка (Коломия); Міжгіря; Дзвиняче; Спас, /Хащів/; Ясінка, Жукотин – всі на Івано-Франківщині.

Завадівка, Бенева, Росохач, Кривка – всі на Тернопільщині;

с.Висоцьке – Волинська область;

Явора; Верхні та Нижні Комарники - нині ці села, через переміщення кордонів, опинились в Польщі.

А також: сс..Розтока, Вільховата, Турочки, Присліп, Задільське, Завадка, Гусний, Івашковець, Заріччя, Ільниця і інш. – всі в Закарпатській області.

Частково про прізвища. Можемо також припустити, що деякі прізвища, які зараз є поширеними на Турківщині, цілком реально можуть бути пов’язані з населеними пунктами, які знаходяться на сході Галичини. Для прикладу.

Якщо переселенець, прибуваючи на поселення до Турківщини, маючи родинний герб, його тут реєстрували як: Сеньківський, або Якубович, або ж Середич або Васильківський і т.д. Якщо герб відсутній, то реєстрація проходила за принципом – «звідки прибув?», але вже без –ський, - цькуй.

Для прикладу:

Якщо переселенець прибув з села Васильківці (Гусятинский р-н, Тернопільщ.) – його тут реєстрували з прізвищем Васильків;

с.Москалівці (Липовецький р-н, Терн.) – прізв. Москаль;
с.Федьківці (Збаражський р-н, Терн.) - Федько;
с.Савчиці (Крименчуцький р-н, Терн.) Савчак;
с.Васьківці (Шумський р-н, Терн.) – прізвище Васьків;
с.Сеньківці (Монастириський р-н,Терн.) – Сеньків;
с.Якубівка (Заліщицький р-н, Терн.) – прізвище Якубів;
с.Серединці (Зборівський р-н,Терн.) – Середич;
с.Хомівка (Зборівський р-н, Терн.) – Хомик і т.д.

Цей перелік можна продовжувати.

Для інформації. Час найбільшого економічного розвитку територіі Турківщини - це 1772 - 1919рр., коли територія Галичини, включаючи Турківщину, була у складі Австро – Угорської імперії.

З матеріалів ревізії Перемишльської землі в 1692р. довідуємося, що в Комарниках було 54 хати, з них хат Комарницьких - 28. Це приблизно 300-350 життелів. В 1816р. – 1474 особи. В 1835р.- 1750осіб. В 1877р. -1860 осіб. В 1878р. – 2112 осіб, що проживали в 401 будинку, родин було 457. 2014 комарничан були греко-католиками, 25 – римо-католиками і 73 іудеями.

Аналогічна ситуація, щодо зростання кількості населення, завдяки економічному розвитку в цей період, спостерігається в Борині та інших селах Турківщини, де був ефективний власник. (стаття «Якщо незнаємо, як рухатись вперед, вивчаймо своє минуле»)

Часто загадкові таємниці в нашій історії лишаються загадковими, бо це були заборонені теми.

Професійні історики вивчали долі чужоземних племен, проминаючи становлення своєї власної території – тому всюди пишу «частково про…», тому, що немає повної інформації. Обовязок наших сучасник професійних істориків – максимально відновити нашу минувшину, бо

Розвідка опрацьована Богданом А. Комарницьким


Схожі матеріали :

Категорія: Історія Бойківщини | Додав: Admin (22.05.2013)
Переглядів: 4729 | Коментарі: 4 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 4
0
4 Viki(В_Димочкіна)   (08.12.2013 16:45)
Нікому точно не відомо,коли саме було засновано ве­лике поселення, назване згодом Туркою. Та все ж бага­то хто з істориків схильний думати (і цьому є не одне підтвердження), що сталося це після того, як татари зруйнували 1241 року Самбір. Тоді ж, рятуючись від ворога, гурт самбірчан піднявся вверх по Дністру в го­ри, куди їхні князі ще здавна їздили на полюванн, і тут оселився.

Село ж Турка, що належало панам Турецьким, зна­ходилося в місцині, де нині розташовані поля, звані Старим селом.

Про ті часи нагадують залишки старого цвинтаря, що збереглися до наших днів.

Про це пише І.Юсипович у своїй книзі "Турківщина за завісою століть" на с. 31

0
3 Sarmat   (14.09.2013 20:34)
.

Що це Вам, пане Комарницький, зробив такого поганого граф Іван Волох, власник Турки (з 1431), що Ви у своїй статті позбавили його нащадків на Турківщині? Дозвольте поцікавитись, а на чому базуються дані вашої публікації про походження турківської шляхти з поза меж Турківщини?

Дуже дивно, адже чомусь такий знаний дослідник волинський населених пунктів, як історик Олександр Цинкаловський, у першому томі своєї праці "Стара Волинь і Волинське Полісся", згадує, що с. Висоцьк (а не Висоцьке, до речі, що на сучасній Любомльщині) належав одному з російських дворянських родів - Балашовим. До чого тут Височанські?

Чи відомо Вам, що у 1782 р. під час підвердження шляхетства Альбін Височаснький-Верижич довів, що він є нащадком Івана Волоха? Родове дерево й по сьогодні зберігається в одному з фондів ЦДІАЛ - 165. - Оп. 3. - Спр. -743. А що ж тут говорити й про інші шляхетні роди Турківщини?
Цитата
Із села-гнізда Висоцьке (тепер Любомльський р-н, Волинська обл.), яке знаходилось на північному пограниччі Галицько-Волинського князівства, переселилась сасівська родина - вони ж отримують групове відсільне прізвище Височанські, яке вказує звідки вони прибули та отримують отримують дозвіл на заснування села-гнізда, яке носить сьогодні назву Висоцьке (Турківщина).

Коли Ви вже пишете розвітку, то доречно було б порадувати читачів джерелами на неї. А взагалі такі є?

0
2 Богдан Комарницький   (24.05.2013 10:48)
Цю розвідку я опрацювував більше 10років тому. Я не професійний історик і не міг передбачити, що хтось-колись мене спитає про рік виданя, сторінку, місце видання. Виписку я робив сам особисто - помилки не може бути - головне знайти книгу. За ці роки, я три рази змінював місце проживання. Але думаю, що знайду.

0
1 smutokigor   (22.05.2013 18:35)
"... війська братів входила Володимирська дружина з тисяцьким Демяном; воїни з Берестя, які перейшли до Данила; драго-сасівські лицарі; сини ще вірних князю Роману бояр: Кормильчич, боярин з Корелич; Самбор, боярин з Купнович і Ломни (Лімна); боярин Мелоніг із Бобрики (Боберка); Юра Коливанович та інші..."
де це в Галицько-Волинському літописі? В якому виданні літопису це написано? Будь ласка, рік і місце видання видання, сторінка.

Ім'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Всі смайли
Код *:
Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.