Субота, 22.07.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Історія Бойківщини

Біль мого серця-Павлокома...

Павлокома... Гострим болем озивається серце щоразу ,коли вимовляю це слово... Не дає спокійно жити жахлива трагедія українського села , де 1—3 березня 1945 року польськими бандитами відділу Армії Крайової під командуванням головоріза поручника Юзефа Бісса (псевдонім «Вацлав») були замордовані 366 мирних жителів. А скільки таких сіл було в тодішньому Закерзонні.

Це і моя трагедія. Моя мати чудом вижила під час цієї різні і була вимушена втікати в Україну втративши в Павлокомі за один день всю рідню. Мати не любила про це розповідати. Напевно ,важко було згадувати. Довгі роки ця болюча тема у нас була закрита для істориків.

В дитинстві ми ,чомусь ,не надто цікавимося історією свого роду. Згадуємо тоді ,коли вже немає живих свідків тих давніх часів. Доводиться по крупицях відтворювати давні події.

Дуже багато робить для цього ОУП (Організація українців у Польщі ).

Польські урядові організації вже багато років ведуть слідство в цій справі, але немає надії на покарання винних ,котрі і зараз живуть у Польщі .Дуже "незручна" тема для поляків ,серед яких ще й зараз є такі , що вважають українців ворогами.

Нижче публікую дещо з того ,що вдалося знайти по цій темі.

В.Ланчак


Павлокома. Пробачити, але не забути

Павлокома: асиметрія історичної пам’яті

Екуменічний молебень під час урочистостей у Павлокомі


Павлокома. Пробачити, але не забути

Польський та український Президенти відкрили під Перемишлем меморіал українцям, загиблим від рук польської армії

Колишнє українське село Павлокома у Польщі, за 40 км від Перемишля, нарешті дочекалося історичної справедливості, щирої молитви й сотень паломників. Про це місце, вмите кров'ю 366 мирних мешканців-українців, убитих у 1945 році польськими вояками, знатимуть віднині більше по обидва боки кордону. Днями тут за участю Президента України Віктора Ющенка та Президента Польщі Леха Качинського відкрили меморіал, запалили свічки, прочитали молитву представники різних конфесій. А раніше ж на місці масового поховання українців був смітник, мешканці Павлокоми не дозволяли навіть ставити хрести та й українців-паломників не жалували...

Десятки років ніхто не знав про страшну різню у Павлокомі. Часи змінилися. Сотні людей різного громадянства, свідки тих страшних подій, родичі загиблих приїхали до Павлокоми вшанувати пам'ять полеглих, вкрили пагорби жовто-блакитними прапорами й згадали ті страшні часи. Для того, аби простити, але не забути...

Час лікує...

Павлокома 13 травня була, як ніколи, людна: десятки автівок та автобусів, сотні людей. Місцеві мешканці усміхнені й привітні — махають руками зустрічним авто й виглядають президентів — свого, Леха Качинського, та українського — Віктора Ющенка. Це був великий день. Принаймні для України: Польща визнала Павлокому й вшанувала разом із українцями її жертв — жертв польської зброї... Це сталося вперше в історії.

Уздовж алеї цвинтаря вишиковуються пластуни та харцежі, майорять польські та українські державні прапори, молоді поляки залюбки фотографуються із ветеранами УПА у військовій формі, тримаючи у руках знамено чужої армії... Сивий дідусь у військовому строї, ветеран УПА, спокійно, по-батьківськи пояснює молодому поляку: «Наш націоналізм — це не шовінізм. Ми — не москалі! Ми теж хочемо у Європу. І ми маємо бути разом... Ми повинні зрозуміти, що час примирення вже настав». На знак згоди юнак киває головою... Так, часи змінилися...

А 62 роки тому все було інакше в Павлокомі, на усій території так званого Закерзоння. Нам відомо про примусове виселення українців із етнічних територій, про операцію «Вісла» й жорсткий супротив наших земляків. Чому страшна трагедія із жорстоким вбивством дітей та жінок сталося саме в цьому селі, ніхто не скаже вже достеменно. У кожного — у поляка та українця — своя правда. Офіційна (польська) версія і передісторія така: упродовж 1—3 березня 1945 року вояки відділу Армії Крайової під командуванням Юзефа Бісса (псевдонім «Вацлав») під час нападу на село Павлокома вбили 366 його мешканців-українців, серед них жінок і дітей. Акція начебто була помстою за вбитих підрозділами УПА 11 поляків.

Однак існує чимало подробиць цієї трагедії та інші версії.

Польські вояки розстріляли навіть дітей і місцевого священика

... Мешканцю Павлокоми Андрію Лемцю у 1945-му було шість років. Він, син місцевого українського священика отця Володимира, добре пам'ятає той страшний день. Польське військо несподівано напало на село. Перелякані мешканці сховалися у сільській церкві — вона, власне, і стала катівнею — місцевих українців там роздягли догола, мордували, а потім групами відводили на місцевий цвинтар і там розстрілювали. Три величезні ями стали братськими могилами для 366 українців. Убили вояки і священика — батька Андрія Лемця. Хлопчика ж із вагітною матір'ю (загалом же врятованих було близько 40 осіб) під конвоєм відвели до сусіднього села Селиська, звідки вже люди розлетілися по всьому світу. Пана Андрія, наприклад, доля закинула у Самбір Львівської області. Але він пам'ятає про цю трагедії, приїхав на могилу батька.

Ганна Прядка приїхала із земляками з Німеччини вшанувати пам'ять загиблих. Їй також на той час було шість років, й інакше, як окупантами, поляків пані Ганна не називає. «Наше серце б'ється інакше, як польське», — емоційно запевняє жінка й переповідає страшні речі. Кажуть, що була для польських воїнів-націоналістів у Павлокомі умова: убивати всіх українців у селі, хто старший восьми років. Але очевидці запевняють: поляки табу не дотрималися, і є, мовляв, цілий список убитих дітей, яким ще навіть не встигли дати імена. Не жаліли вояки, стверджують свідки трагедії, і вагітних жінок... Загалом же тієї ночі було знищено більше 13 українських родин...

Однією з них була родина Катерини Барбашек із Перемишля. Цю малесеньку бабусю в інвалідному візку цiєї суботи неможливо було не помітити на кладовищі — так вона тужила й гірко плакала. Її історію переповідає сестра Катерина (бабуся нині мешкає в будинку для людей похилого віку й не може обійтися без сторонньої допомоги). Їй було 15 років, коли сталася трагедія. Пані Катерину та її батьків урятувала випадковість — на момент погрому вони були в іншому селі. А коли повернулися, то 15 членів їхньої родини вже не було серед живих... « Пані Катерина збирала всі свої сили, аби приїхати сюди сьогодні. Вона вже дуже слаба», — каже сестра милосердя.

«Жінкам вирізали груди, а юнакам випалювали на спинах тризуби»

Звісно, ця трагедія була не одна така. Тому в Павлокомі в суботу можна було зустріти свідків подібних жахів — тільки з інших селищ. «Я також переселенець, — розповідає нинішній львів'янин, художник Іван Мігус, політв'язень, що відсидів 18 років у сталінських тюрмах. — Моє село було на кордоні Галичини із Холмщиною. Ольгівок називається. Я свідок того, як поляки йшли великими загонами на наші села, як вони знищували їх i палили. Нашого села їм не вдалося взяти, бо воно було дуже патріотично налаштоване. І село наше так боронилося, що тільки в одному бою за одну ніч загинуло 24 селян. Якраз тоді з Холмщини втікали до нас люди. І я бачив жахливу картину: батько поганяє підводу, на якій лежать тіла його дітей: донька 17 років із вирізаними й засоленими грудьми і син, у якого на спині випалений тризуб. Я бачив це, дитино, власними очима й ніколи цього не забуду!.. Нас усіх до єдиного виселили — кого в нинішню Україну, кого на німецькі території... Але сьогодні сюди, у Павлокому, приїхало з усіх усюд стільки людей! Я пройшовся: із усієї Польщі купа моїх знайомих — усі вони переселенці».

Нині Іван Мігус не має злоби на поляків. Каже, що потрібно прощати. «Я приїхав сюди для того, щоб віддати честь тим безневинно вбитим людям. Щоб подивитися на це все і щоб, знаєте, зворушити душу. Бо часом уже і починаєш забувати. А не можна. Потрібно миритися, пробачати, але не забувати! Інакше цивілізованими ми не будемо ніколи», — каже пан Іван.

Помста чи спланована акція?

Українці не вірять у те, що різня у Павлокомі була помстою за вбивство місцевих поляків. Серед аргументів — відсутність будь-яких документів про існування чи поховання, свідчень, прізвищ цих 11 людей. Тоді як дані про всіх загиблих у Павлокомі українців існують. Навіть припускаючи варіант загибелі поляків, ветеран УПА Григорій Слободенюк заперечує участь воїнів Української повстанської армії у розправі над ними. «Рiч у тiм, що ми зустрічалися із польськими боївками — ми їх ловили, це не секрет. І в них командири були — російські комуністи. Вони спеціально йшли до поляків у армію, щоб бити українців, підставляти їх і розбрат сіяти. Так що чиїми руками ці вбивста коїлися — це ще питання», — каже ветеран.

Історик Олександр Колянчук, член головної ради Об'єднання українців Польщі, стверджує, що на час трагедії у сусідніх селах діяв відділ НКВС, убиті поляки могли бути їхніми жертвами. Трагедію ж у Павлокомі Олександр Колянчук помстою все одно не вважає. Саме на лютий—квітень 1945 року припадає пік масових убивств українців у Надсянні. Трагедія Павлокоми — 3 березня (336 жертв), Березка — 11 березня (161 жертва), Бахів — 11 березня (90 жертв), Лубно (78 жертв). Скопів — березень (100 жертв), Малковичі — ніч із 17 на 18 квітня (150 жертв), Пискоровичі — 17 квітня (300 жертв)... Цей список довжелезний... «То яка ж це була помста?» — резонно зазначає Олександр Колянчук.

На кладовищі у Павлокомі поляки не дозволяли ставити хрести й пасли корів

Трагедію Павлокоми не забули завдяки свідкам, які врятувалися та виїхали, — хто за кордон, хто в Україну. Місцеві ж мешканці зруйнували павлокомську церкву, не визнавали поховань українців. Ще на початку 90-х на цвинтарі були хащі й сміттєзвалище, тут паслися корови. Місцева влада усіляко протидіяла намаганням увіковічнити пам'ять загиблих —зрівнювали насипні могили, ламали хрести, навіть за квіти могли побити. А місцевому мешканцю Діонісію Радоню — поляку, який був свідком трагедії й доглядав за похованням як міг, погрожували розправою і навіть підпалили якось стодолу. У 1995 році на панахиді у Павлокомі були присутні 10 осіб.

Сьогодні ж ситуація змінилася. Місцеві мешканці не протидіють і спокійно сприймають паломників. Цвинтар огородили (тепер він займає 2000 метрів квадратних), насадили дерев, встановили меморіальні плити, три гранітні хрести. Одним із тих, хто фінансував ці роботи, став підприємець із Перемишля Олександр Бачик — громадянин Польщі українського походження, також переселенець. «Нікого на цьому цвинтарі з моїх близьких немає. Але я розумію: хтось мусить цим займатися, — каже пан Олександр, — Два роки тому я познайомився з генеральним консулом України в Польщі Іваном Грицаком, і від того часу ми спільно відновлюємо цей цвинтар».

Про кладовище у своєму селі, де поховані загиблі воїни УПА та вбиті мирні мешканці з Холмщини, згадує Іван Мігус: «Село перемістилося в інше місце, і на нашому цвинтарі, де хоронили холмщаків та воїнів УПА, за часів совєцької Польщі зробили стадіон. Нині там поле, засіяне житом. Тепер я займаюся питанням, щоб і там було впорядковане кладовище. Польські діти мені допомагають. Бачте, менталітет міняється. І це добре».

Загалом же, за підрахунками Олександра Колянчука, роботи у цьому напрямі українцям — хоч греблю гати. «У часи українських визвольних змагань 1917—1920 років у Польщі діяло близько 30 таборів інтернованих і полонених українців — вояків Галицької армії та армії УНР. До тих таборів було переселено та депортовано 150 тисяч галичан та волинян. Із періоду 1918—1939 років у Польщі з'явилося більше ніж 130 місць захоронення українців, 13 цвинтарів військових. На території Польщі спочиває понад 13 тисяч вояків армії УГА та УНР, 52 генерали, — розповідає пан Олександр. — Більш як 200 місць пам'яті повоєнного періоду». Усі ці захоронення у плачевному стані. У Варшаві більше ніж 100 могил відреставровано, є меморіал. У Кракові, де спочиває 2000 вояків Галицької армії, поставлено на цвинтарі пам'ятник. Відбудовано під Перемишлем кладовище. Та ще й тут, у Павлокомі. Загалом відомо 44 місця, де є принаймні хрести чи таблиці, а решта вимагає впорядкування.

«Вибачати може тільки сильний»

Для багатьох поляків поїздка їхнього президента у Павлокому — хвороблива тема. Це засвідчили ті ж таки місцеві журналісти. Напередодні відкриття меморіалу, на спільній прес-конференції обох президентів, українські та польські репортери мали лише по два питання до глави держави. І польські журналісти, пожертвувавши політикою та економікою, допитувалися: «А чи почують у Павлокомі завтра українці «Вибачте»?», «А чи відомо Президенту Ющенку, що польська молодь влаштовує акції протесту?»... Напередодні усі польські канали обговорювали поїздку, на радіо Павлокома стала темою номер один... Однак Лех Качинський до Павлокоми поїхав. І чимало поляків його підтримало. Польський президент разом із Віктором Ющенком поклали квіти, виголосили промови, дружини глав держав запалили лампадки...

«Перед нашими народами було два шляхи: продовжувати у своїх душах війну, міряти літр на літр крові, рахувати невинно загиблих людей із обох сторін чи подати одне одному руку, — сказав Віктор Ющенко на цвинтарі у Павлокомі. — Із тих доріг ми вибрали дорогу порозуміння. Ми пройшли ряд кроків: відкриття цвинтаря Орлят у Львові, відзначення волинських подій у селі Павлівка та сьогоднішня подія. Це єдина вірна дорога, яка нам може гарантувати перспективу. Наші відносини мають не тільки державний вимір, а й суто людський. Я можу уявити, якою тяжкою була дорога для десятків тисяч людей до примирення, свідками якого ми є. Але я переконаний: вибачати може тільки сильний. Віднині Україна та Польща декларують нову політику солідарності. І для наших стосунків це особливий день, який увійде в історію».

За словами Віктора Ющенка, питанням історичного примирення займається спеціальна українсько-польська комісія, яка працює в тому числі над відновленням пам'ятних знаків по всіх трагічних місцях, які стосуються історії обох народів. До роботи комісії залучені громадські організації українців у Польщі та поляків в Україні. «Сподіваємося, що через цей механізм ми зможемо дати повну відповідь на виклики історії», — сказав Віктор Ющенко.

«Прийшов уже час, аби не приховувати правду й говорити про неполагоджені кривди, — сказав у своїй промові Лех Качинський. — За жодних обставин для жодного злочину немає виправдання. Пам'ятаючи і поганий, і добрий досвід, ми повинні підняти тягар польсько-української історії. Є ще багато трагічних місць, часто безіменних могил із обох боків кордону. Ми повинні говорити про болісне й важке минуле відкрито, крок за кроком опрацьовуючи оцінку всіх тодішніх воєнних трагедій. Ці трагічні події — У Павлокомі, на Холмщині, на Волині, у східній Галичині, ті, які супроводжували акцію «Вісла», повинні знайти ретельне вивчення у діалозі політиків, істориків і звичайних людей. Ми не можемо змінити минуле, але можемо зробити так, аби воно не визначало майбутнього. І наша присутність свідчить про готовність із обох сторін до продовження цієї великої справи».

Павлокома того дня чула чимало зворушливо-важливих слів. Глава Української греко-католицької Церкви Любомир Гузар тим часом сказав прості, однак такі правильні речі: немає жодної нації у світі, яка б нікого не скривдила. І навіть церква має гріхи перед Богом. Тому єдиний вихід, за словами Любомира Гузара, сказати ближньому: «Прощаємо і просимо прощення»...

Марина ТКАЧУК

Україна молода

НАВЕРХ


22-05-2006 15:06

Павлокома: асиметрія історичної пам’яті

Цій крихітці було ледь за сім рочків, коли сталася трагедія у її рідному селі Павлокома. Але й сьогодні жінка ніби наяву знову й знову бачить картини убивств і бузувірської жорстокості, коли в уже розграбованому селищі розстрілювали місцевих українців — чоловіків, жінок, дітей. Пані Тетяна Чума до подробиць пам’ятає, як у криївці, влаштованій у їхній стодолі, пострілом у скроню вбили сусідку, як на порозі місцевої церкви у калюжі крові лежав чоловік з перерізаним горлом... Про ці страхіття жінка може розповідати годинами. І саме через призму того, що всотали її дитячі очі і що навічно закарбувалося у серці й пам’яті, сприймає вона усе, що відбулося в Павлокомі.

Та й інших очевидців павлокомської трагедії, попри те, скільки б про це не писали й не говорили, впродовж років пекла й пектиме думка, що “не все сказано”, що “правда замовчується”.

Далебі, це святе право людей, які дивом не приєдналися до тих сотень замордованих односельців, котрим 13 травня цього року відкрито пам’ятник-меморіал на цвинтарі у Павлокомі. Понад 60 років тому, коли вже закінчувалась Друга світова війна в Європі, на цьому місці було викопано три глибокі ями, куди скидали тіла убитих українців. Селом несамовито гасали польські партизани, яких очолював колишній поручник Армії Крайової (сама армія була на той час вже розпущена) Юзеф Біс (Вацлав). Як свідчить польський прокурор Марек Сова, нема сумнівів, що злочин у Павлокомі скоїли поляки: “Людей витягували з їхніх хат, вели до місцевої церкви, де відділяли чоловіків від жінок і дітей. Особи, що доказували свою приналежність до польської національності, були звільнені. Звільнено також тих, хто походив з так званих мішаних сімей. Усіх інших, в основному чоловіків, виведено групами на цвинтар у Павлокомі, де відбулася страта, де їх розстріляно”. Тим не менш на пам’ятному кам’яному хресті написано: “Вічная пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1—3 березня 1945 року в селі Павлокома”. Тобто не вказано, ні хто саме, ні від чиїх рук загинув. Навіть обійдено факт, що це були тутешні мешканці.

Як пояснив згодом відповідальний секретар української державної комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій Віталій Козакевич, поляки, мовляв, не мали впевненості, що усі страчені були етнічними українцями. Хоча наведені вище свідчення польського прокурора М.Сови повністю спростовують це. Та й село було здебільшого українським: напередодні війни, наприклад, у ньому налічувалося 1370 мешканців, з яких 1190 означали свою національність — “українці”. Тут не було навіть костелу, а тільки церква східного обряду.

Водночас на пам’ятному хресті, що знаходиться за триста метрів від щойно облаштованого українського кладовища, всі крапки над “і” поставлено: “Пам’яті поляків, мешканців села Павлокома, які у 1939—1945 рр. загинули від рук українських націоналістів”.

Отака дивна історична асиметрія! Хоча ніхто ж не втаємничує факт, що у ті роки по обидва боки кордону йшла жорстока й кровопролитна братовбивча війна, в якій з обох боків гинули сотні мирних жителів. І марними виглядають потуги з обох сторін будь-що виправдати “своїх”.

За участю президентів України і Польщі у селі Павлівка відкрили пам’ятник, на якому двома мовами викарбувано слова: “Пам’ять. Скорбота. Єднання”. У Павлокомі Президент України Віктор Ющенко ще раз повторив цей рефрен, наголосивши, що “дорогу порозуміння обрано 1997 року, зроблено ряд кроків, у тому числі відкриття “Цвинтаря орлят” на Личаківському кладовищі у Львові і сьогоднішнього меморіалу”. А президент Польщі Лєх Качинський зауважив: “Настав уже час, аби не приховувати правду й говорити про неполагоджені кривди...”

Саме одну таку “неполагоджену кривду” поляки й тепер намагалися замаскувати біло-червоною стрічкою. Це були слова про “українських націоналістів” на пам’ятному хресті, встановленому неподалік українського цвинтаря у Павлокомі. Адже президенти двох країн, за протоколом, поклавши квіти до цього меморіалу, мали вшанувати також пам’ять полеглих поляків. І оці слова — “від рук українських націоналістів” соромливо(!) прикрили біло-червоною символікою польської державності. А Ющенко, за словами того ж Козакевича, просто “був погано поінформований і в деталі його особливо не посвячували”. Та нічого подібного! Президент Ющенко знав про цей напис і свідомо поклав квіти до хреста з непримиренними словами. Про це, до речі, повідомив на прес-конференції львівський губернатор Петро Олійник, додавши, що цей факт — не приниження почуття нашої національної гордості, як дехто вважає, а питання компромісів.

І справді, подія, що сталася у Павлокомі, — вагомий крок до майбутнього повного порозуміння і поєднання двох народів. Досить сказати, що десятки років на місці нинішнього меморіалу трагічно загиблим українцям було сміттєзвалище, поруч випасали корів і сільське населення було категорично проти будь-якого увічнення пам’яті жертв терору. Сьогодні все зовсім по-іншому. Село Павлокома, де впорядковано перше українське поховання на польській землі, стало справжнім символом трагічної пам’яті, що кличе до прощення. А всього таких облаштованих пам’ятних місць має бути 44. І стільки ж польських меморіалів має постати на українській землі. Саме про це минулого року у Варшаві було підписано міжурядову угоду.

Володимир РУДЕНКО

Львів

Громадсько-полiтичне видання "СВОБОДА"

НАВЕРХ


Екуменічний молебень під час урочистостей у Павлокомі

15 Мая 2006, 9:57

13 травня, в Польщі у селі Павлокома (Підкарпатське воєводство), у контексті продовження історичного примирення українського та польського народів, відбулося урочисте відкриття пам'ятника-меморіалу загиблим українцям.

Окрім високого духовенства різних конфесій, до Павлокоми із Варшави прибули Президент України Віктор Ющенко та Президент Польщі Лєх Качинські, які взяли участь у відкритті пам'ятника-меморіалу загиблим українцям, а також, покладанні квітів. Дружини президентів поклали свічки на могили, як українських, так польських жертв трагедії.

Представники українського та польського духовенства різних конфесій, в тому числі і православні, об`єдналися в екуменічній молитві, а також, провели Божу службу за різними обрядами на двох мовах.

"Розум, вільну волю, здібність пізнавати правду, добро, красу дав нам Господь, але людина прекрасний Божий твір, маючи вільну волю, може зловживати цими Божими дарами", - сказав у своєму виступі Глава Української Греко-католицької Церкви Любомир Гузар.

"Рік тому єпископи Польщі і України, перед народом, задекларували бажання примирення. Ми один одному сказали: "Вибач". Ми сказали ці слова у Варшаві і Львові, але перед нами ще багато роботи, щоб наші народи також зрозуміли і хотіли вибачити", - закінчив він, висловлюючи слова подяки президентам та польській громаді за їх присутність.

Наступним виступив Архієпископ Польської католицької Церкви Йожеф Міхалік зі словами: "Винятковий екзамен здає кожна людина і народ, коли доводиться визнати помилку. Кожний має вибір вибрати йому дорогу правди чи помсти. В Павлокомі, як і на кладовищі у Львові зібралися два народи разом, щоб покласти край ворожнечі і ненависті. В Павлокомі спочатку загинули поляки, а потім значно більше українців. Сьогодні ми соромимося цієї історії і перепрошуємо, в першу чергу перед Богом. Акт примирення з братом - це не соромно, а прямий наказ Христа", - закінчив він, передавши слово Президенту України.

"Сьогодні історичний день. Сьогодні переді мною стоять представники двох народів, у яких славна історія, лицарська історія, але є у цій історіїї сторінки за які соромно. Перед двома народами було дві дороги: продовжувати в своїх душах війну, або подати руку один одному. Я глибоко переконаний, що пробачати можуть лише сильні. Із тих двох доріг ми вибрали дорогу примирення", - сказав Віктор Ющенко, нагадавши про відкриття аналогічного меморіалу у Львові.

"Я дуже вдячний жителям села Павлокома, а особливо тим, які приходили на це місце, що було десятки років в забутті. Дозвольте від імені України засвідчити глибоку повагу до польського народу і ми декларуєму нову політику солідарності. Нехай Бог нам в цьому допомагає", - закінчив він.

Президент Польщі, Лєх Качинські відмітив, що за весь час президентства він сьогодні лише втретє читає промову з листа, як він завжди робить на особливо важливих урочистостях. Останній раз це було під час інавгурації.

"В ХХ ст. доля особливо болісно торкнулася наших народів. Земля просякла кров`ю українців і поляків в братовбивчій боротьбі. В 1945 році Павлокома стала місцем трагічних подій. Цей злочин десятиліттями прикривався мовчанням. Павлокома стала для українців символом їхніх страждань. Прийшов час не приховувати правди і говорити про заподіяну кривду. Сьогоднішня урочистість є свідченням того, що ми визнаємо ті самі цінності, що жодному злочину немає виправдання. Ми повинні підняти тягар української і польської історії. Є ще багато трагічних місць по обидві сторони кордону. Трагічні події в Павлокомі, на Холмщині, на Волині, а також операція "Вісла" повинні досліджуватися істориками".

"Ми не можемо змінити минуле але ми можемо зробити так, щоб воно не визначало майбутнє. Те, чого досягли українці і поляки найкраще було видно на Майдані Незалежності, коли серед українських прапорів майоріли і польські, а українц, в свою чергу, вигукували: "Нехай живе Польща". Дякую, ніхто з нашої історії цього не викреслить", - сказав він, закінчуючи словами із молитви Господа, -

"Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. Амінь".

Після виступів було покладено квіти на могилу поляків, яких було вбито воїнами ОУН-УПА, за декілька тижнів до винищення українців. Нагадаємо, що трагедія в Павлокомі - це була відповідь на вбивство цих людей.

Участь у заходах також взяли міністр закордонних справ Борис Тарасюк, міністр економіки Арсеній Яценюк, міністр палива та енергетики Іван Плачков, міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко, міністр аграрної політики Олександр Баранівський, народні депутати Юрій Костенко та Олексій Івченко, голова Львівської ОДА Петро Олійник.

Сергій Лисенко Christian Today Русское издание

НАВЕРХ



Схожі матеріали :

Категорія: Історія Бойківщини | Додав: Admin (01.03.2012)
Переглядів: 2304 | Коментарі: 1 | Теги: Павлокома | Рейтинг: 4.7/10
Всього коментарів: 1
0
1 Victor   (20.03.2012 09:49)
Вчора сидів, читав і плакав. Господи, доки ми перестанемо ненавидіти й винищувати одні одних, ради якихось дурних ідей, світоглядів, ба, навіть ради Бога? Звідки це безумство в нас, кого рабами ми стали, що відкинувши совість, страх, милосердя, любов, йдемо на вбивство собі подібних? Одні стали месниками, інші – патріотами, ще інші – місіонерами, всі щось хочуть довести один одному, тримаючи один одного за горлянку. Шукаємо своєї волі через поневолення інших, шукаємо свого збагачення через зубожіння ближнього, прагнемо показати людині Бога, а показуємо диявола. Гріховне покривало лягло на очі нашого розуму й скрило від нас світло Істини. Людина стала рабом людини, а через неї й диявола. Замість Бога поставила собі батька народу, назвала його отцем й готова виконати будь яку його волю, ба, навіть у своїй завзятості вислужитися перед своїм кумиром, готова десятикратно перевиконати його наказ. Замовили з центру 100 тон зерна відібрати в населення. Ні, свої ж холуї заберуть 1000. Замовили знищити 100 бандитів – ні, свої ж холуї винищать тисячі невинного населення й стануть на задніх лабах перед своїми господарями, очікуючи на похвалу-цукерку й готові в цю ж хвилину стрімголов кинутися на виконання нового наказу, хоч би й прийшлося вбити батька й матір. Звідки це в нас? З минулих віків.

Людина, відірвана своїм життям від життя свого Творця, з покоління в покоління, через гени, передає гріх, що раз, то в спотворенішому вигляді. Образ Бога, котрий вона носила в Раю, все більше тускніє в її серці, і все більше проявляються в ній риси диявола. Кажуть, що перед кінцем світу земля стане пеклом, а люди своїм життям будуть нагадувати більше демонів, ніж небесних ангелів, та хоча б людей. Психози та безумство будуть вважатися вершиною «духовної» досконалості.

Та чи про це вчить Церква-мати? Ні! Людина покликана на те, щоб розкрити своїм життям Бога. Перевтілюючись в Бозі, перевтілити світ. Павлокома – це те, на що людина здатна поза Богом. Пам'ять про Павлокому – це те, на що здатна людина в Бозі. Простити – великий внутрішній подвиг. Мало кому це вдається. Але в Бозі, котрий нас укріпляє Своєю ласкою, все можливе.

Спасителю наш, Ісус Христе! Навчи нас прощати від всієї душі всіх, хто чим-небудь нас образив. Зм’якши наше скам’яніле серце. Навчи нас прощати так, як Ти на Хресті простив Своїх ворогів. Даруй нам милосердне серце, котре б тужило, переживало й несло допомогу всім тим, хто її чекає від нас. Зв’яжи нас союзом любові, як Ти зв’язав Своїх Апостолів, щоб творити Твої заповіді, нелицемірно любити один одного й молитись один за одного. Зі святими упокой, Господи, душі невинно убієнних рабів Твоїх, прости їм всі гріхи, вільні й мимовільні. Даруй їм Царство й причетність до вічних Твоїх благ та насолод Твого нескінченного й блаженного життя. Амінь.
Вічна їм пам'ять!


УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.