Субота, 21.10.2017 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Історія Бойківщини

У Павлокомі загинули українці
Розмова з істориком, директором Українського архіву Євгеном Місилом

У вступі до вашої книжки написано, що акти, які стосуються справи Павлокоми і зберігаються в ІНП у Варшаві, досі не були використані прокурорами ІНП, в тому і ряшівським, який веде слідство в українських справах. Ось, у звіті із зустрічі тодішнього голови ІНП Леона Кереса з покійним головою ОУП Мироном Кертичаком від 26 лютого 2004 р., вміщеному на інтернет-сторінці Інституту, в пункті про слідство відносно Павлокоми перераховуються матеріали, з якими ознайомився прокурор ІНП, м.ін. називаються судові акти поручника Юзефа Бісса «Вацлава».

Я не знаю цього матеріалу. Свої пошуки я також почав перевіркою інтернет-сторінки ІНП, де знаходяться звіти з праць Комісії з питань переслідування злочинів проти польського народу, м.ін. звіт прокурора з Ряшева, який займається українськими справами. На цій сторінці є перелік слідств ІНП на даний момент. І там написано, що слідство, яке ведеться з 2001 р. не можна завершити з огляду на те, що досі не знайдено свідків і – що мене найбільш вразило – не знайдено жодних ні судових, ні слідчих документів, які вказували б на те, що кого-небудь допитувано, або засуджено у зв’язку з Павлокомою. Спочатку це мене занепокоїло, бо якщо ІНП не знайшов таких документів, то їх справді може й не бути. Однак інтуїція історика, який має досвід у пошуках документів в архівах, підказувала, що треба шукати далі. Я подумав, що варто до українських спогадів, які я підготовляв до друку, додати матеріали з польського боку. Мріялось мені, щоб свідчення з українського боку, які я вважав все-таки досить суб’єктивними (вони були писані з перспективи півстоліття людьми, які в той час були малими дітьми), поповнити документами. Я не хотів, щоб хтось звинуватив нас у тому, що ми створюємо одностороннє, проукраїнське і демагогічне висвітлення цих подій.

«W toku sledztwa przesluchano dotad 62 swiadkow, w tym wielu pokrzywdzonych. Dokonano analizy akt bylego Wojskowego Sadu Rejonowego w Rzeszowie przeciwko [...] Jozefowi B. ps. “Waclaw” dowodcy oddzialu AK “Zgrupowania Warta”, ktory mial brac udzial w pacyfikacji Pawlokomy. [...] Dokonano analizy dokumentow wytworzonych przez funkcjonariuszy UB i SB do lat 60-tych XX wieku, w toku postepowania operacyjnego dotyczacego zbrodni w Pawlokomie. Znajduja sie w niej liczne nazwiska sprawcow. […] Ponadto ujawniono szczatkowa dokumentacje fotograficzna z czesciowej ekshumacji, prowadzonej w 1952 roku przez prokuratora Wojskowej Prokuratury Rejonowej w Rzeszowie i funkcjonariusza WUBP w Rzeszowie». Попри це слідство не можна завершити з огляду на ряд причин, м.ін., з приводу «поганого стану здоров’я свідків та їх похилого віку».

Я не знаю цього звіту. Не знаю, що має у своїх папках прокурор. Цього не знає ніхто з українського боку, що досить абсурдне. Я цим здивований, оскільки в актах, які я дивився у Ряшеві, не було жодного позначення, що прокурор переглядав ці матеріали – ні в Варшаві, ні у Вроцлаві, ні в Ряшеві.

Hасправді ніхто цим слідством не цікавиться. Коли немає жодного тиску на ІНП з боку сімей убитих, з боку нашої громади, це слідство триватиме так довго, аж вкінці помруть усі свідки, а перш за все злочинці. Це стосується не лише справи Павлокоми.

Кілька днів тому подзвонив до мене один павлокомчанин, який тепер живе у Канаді, і розказав, що люди є огірчені, бо вже багато разів зверталися до ІНП, щоб їх переслухали як свідків, та досі ніхто ними не поцікавився.

Якщо прокурор, який займається слідством, дійсно бачив ці документи і протоколи з ексгумації – це погане свідоцтво для ІНП.

Документи, які зберігаються в іпеенівських архівах достатні для того, щоб встановити прізвища тих, які брали участь у вбивствах українців у Павлокомі?

На мою думку – так. Там зберігаються протоколи допитів Юзефа Бісса «Вацлава» та членів його відділу, які виразно говорять, хто і коли видав наказ проведення акції, як вона відбувалася і хто брав у ній участь. Є матеріали зі слідства, веденого в 1947-48 рр. проти коменданта динівської організації АК і ВіН, Лeона Цаґа та інших її членів. Їх зізнання під час допитів і судового розгляду виразно засвідчують про те, що в акції на Павлокому брав участь відділ АК поручника «Вацлава», який прибув тут із Львівщини, а також відділи АК з Динова, Бахіря, Дилягової і Бартківки.

Інформації, які зн00аходяться у цих матеріалах, ведуть до великої папки документів з прізвищами, а в багатьох випадках також з іменами батьків, датами народження і з адресами понад 200 членів динівської організації АК і відділу «Вацлава». Вони були опрацьовані Бюро комендатури воєводської громадянської міліції в Ряшеві ще в 70-х рр. на основі судових актів і свідчень учасників акції на Павлокому. Особа, яка відповідала за підготовку матеріалів, перевіряла також актуальне місце проживання цих людей. Отже не було жодної проблеми, щоб встановити – якщо ці люди ще живуть, а вони 5 років тому в багатьох випадках жили – їхні адреси. Найбільша база з адресами колишніх членів польського підпілля в розпорядженні Управління до справ ветеранів, а також Об’єднання колишніх вояків АК.

Група польського телебачення, яка готовила фільм про Павлокому, змогла на основі моїх матеріалів протягом одного тижня відшукати кількох колишніх вояків АК, м.ін. одного з тих, які брали безпосередню участь у розстрілах українців на цвинтарі. ІНП закинув журналістам, що вживають назви Армія Крайова для відділів, які брали участь в акції на Павлокому, тоді як вона в той час вже не існувала. Ви у своїй книжці вживаєте цієї назви.

Роблю це свідомо і згідно з історичною правдою. Подається, що АК офіційно ліквідувалася у січні 1945 р. Це, як відомо, було тактичне рішення, прийняте Головним командуванням. В дійсності в терені ще довгі місяці нічого не змінилося. Динівська АК офіційно ліквідувалася щойно у травні 1945 р. під час наради командирів усіх відділів, яка відбулася у селі Гарта, що біля Динова. До того часу вживалася назва АК. Там також було прийнято рішення про перейменування дотеперішньої структури АК в т.зв. «Самооборону АК». Отже ще й тоді надалі вживалася ця назва, по суті, до створення організації ВіН восени 1945 р.

Чи можна вживати назву АК для тих, які вбивали мирне українське населення не лише у Павлокомі, чи ні? Розумію, що не годиться звинувачувати у злочині проти людства членів організації, яка є одним із символів польського патріотизму. Тому і ця назва не могла появитися на павлокомському пам’ятнику.

Крім цього, всі колишні члени АК мають ветеранські права, а якщо були засуджені, то отримали також високу грошову компенсацію. Тут появляється делікатне питання грошей. З публікованих мною документів чітко видно, що один з найбільших, якщо не найбільший злочинець у повоєнній Польщі, пор. АК Юзеф Бісс був посмертно реабілітований, а його синам признано високе відшкодування. До речі, у більшості судових актів, які я останнім часом читав і які стосуються членів АК, звинувачених, м.ін., за участь у вбивстві українців Павлокоми, останні чотири листки – це рішення суду з початку 90-х років про реабілітацію і надання фінансової компенсації. Треба справді бути непоганим юристом, щоб доказати, що знищення щонайменше 300 українців з мирного населення було складовою боротьби за незалежну Польщу.

Коротко до відкриття пам’ятника у Павлокомі до президента Польщі звернулися ветеранські організації з проханням підтримати ініціативу надання одній з вулиць Ряшева імені пор. Юзефа Бісса.

З публікованих у книжці «Даровано життя, щоб правду розказати» спогадів видно, що часто найбільш жорстокими у вбивствах були члени польських боївок з сусідніх сіл, Бартківки, Диляґової, просто сусіди. Що про це говорять документи

Прізвища деяких з учасників подав у своїй книжці проф. Петро Потічний на основі свідчень очевидців. Коли ми вирішили помістити цей фрагмент у нашій книжці, я серйозно задумувався, чи маємо право без доказів, без документів звинувачувати тих людей. Однак виявилося, що є матеріали, які це підтверджують. Що більше, в них подано чимало нових прізвищ з інформацією, кого з українців конкретно вони вбили.

Зокрема цінним джерелом є судові справи рядових членів польського підпілля з Бартківки і Павлокоми, які були засуджені в 1947-1954 рр. у зв’язку з приналежністю до АК. В ході слідства і процесу часто появляються дуже цінні подробиці їхньої участі в акціях на Павлокому. Вони цього не приховували, але досить детально описували, як відбувалося нищення цього села, а три дні пізніше також сусідньої Лубної.

Наприклад, у минулому тижні я віднайшов зізнання Станіслава Мудрика з Бартківки. У своїй книжці я двічі про нього згадую: раз – як про людину, яка організувала прийняття для пор. Бісса і командирів інших відділів АК в хаті Анни Радонь після закінчення розстрілів, удруге – як про садистичного вбивцю Ісидора і Марії Стрейків з дому Налесник та її сестри. Пишучи книжку, я не знав, що збереглися його судові акти, в яких він подав поіменні списки членів АК з Бартківки, Павлокоми, Дилягової, а навіть Динова, які брали участь в акції на Павлокому. Подав також деталі цього вбивства, причому заявив, що убивцями були вояки АК з відділу «Вацлава», а він з Сувкою лише придивлявся, а навіть намагався захищати сестер.

З боку прокурора може прозвучати аргумент, що до таких актів слід ставитися з обережністю, оскільки вони були виготовлені комуністичною владою.

Завжди до актів безпеки треба ставитись обережно – я це підкреслюю у своїй книжці. Однак це не означає, що вони не є матеріалом, на основі якого ми можемо з’ясувати прізвища, дати, факти. На мою думку, у випадку Павлокоми документи досить вірогідні. Вояки АК, які були арештовані органами польської безпеки у зв`язку з приналежністю до АК, з атаками на міліцію чи вбивствами радянських солдатів і офіцерів, як це мало місце у випадку групи суджених в 1952 р., то вони саме справи вбивств українського населення використовували як свого роду алібі для їхньої діяльності у підпіллі, мовляв, при нагоді боротьби з українцями, яка була їх основним завданням, допускалися злочинів супроти комуністичної держави. Це виразно видно під час процесу вояків АК з відділу «Вацлава» в 1953 р. у Ряшеві. Звинувачені, передусім «Вацлав», і адвокати посилалися на необхідність їхньої приналежності до підпілля саме з огляду на небезпеку з українського боку. Їхні зізнання у справі Павлокоми, Лубної, вбивства сім`ї Прокопів та багатьох інших українців не були вимушені – це був елемент тактики. Хоча були винятки. Наприклад, за словами одного з допитуваних, Тадеуша Осипанка, його відділ пішов до Лубної вбивати українців, тому що не хотіли добровільно виїжджати в Україну.

У вступному слові до опрацьованої вами збірки архівних матеріалів, які стосуються Павлокоми, пишете, що існував архів поручника Бісса «Вацлава», який частково був використаний в ході слідства. Сьогодні цих документів немає. Чи плануєте подальші пошуки?

З актів «Вацлава», який був уперше арештований 29 травня 1947 р. в лісовій сторожці Змислівці біля Ланцута разом з членами свого штабу видно, що при ньому було знайдено весь архів – листування, копії звітів, а також багато фотографій. У ході процесу це було використано, однак не все, м.ін. документи, які свідчать про те, що їхнє завдання зводиться до вбивств українців. Там є така фраза, що вони вбивають комуністів лише за наказом начальства, а українців – як тільки трапиться нагода. Ці матеріали показують, що цей відділ прибув у Надсяння з завданням, яке могло мати зв’язок з майбутньою боротьбою між поляками і українцями у випадку часткової зміни кордонів. Справа східного кордону Польщі не була тоді ще остаточно вирішена. Польський уряд в екзилі намагався повернути до Польщі перш за все Львів. Передбачувано маневр з 1918 р., коли Львів захопили українці, а поляки коридорами пробивалися в напрямку міста – армія Галлера через Холмщину, а з Кракова через Перемишль ішов другий удар. Тому, м.ін., на територію Ряшівщини перейшла частина відділу АК з Львівщини, яка створила т.зв. Лісове об’єднання відділів АК «Варта» на Ряшівщині на випадок зміни кордонів і приєднання Львівщини до Польщі, що, як передбачали поляки, доведе до спротиву з боку українців і до спалаху повстання. Для походу на Львів їм було необхідно мати безпечне запілля, тобто праве крило на південь від Сяну, а це ж були території з перевагою українського населення, на яких діяло українське підпілля.

Сьогодні, коли вже відомі деталі тодішньої політики Сталіна, знаємо, що це були мрії. Однак у 1945 р. як польське, так і українське підпілля вірили в спалах третьої світової війни і розпад Радянського Союзу.Цих документів сьогодні в актах немає, наче щезли. Не можна також віднайти архіву Динівської АК, про який згадується в актах справи Леона Цаґа. Якби не було Ялти і владу в Польщі не перебрали комуністи, доля українців склалася б по-іншому?

Як подивитися на документи і плани польського уряду, також еміграційного та програми партій, то видно, що вони передбачали саме таку розв’язку українського питання як комуністи після війни. Там також є мова про виселення українців за Збруч, а тих, які не хотіли б добровільно виїхати – на понімецькі території. Заходи комуністичної держави навколо остаточної розв’язки українського питання у Польщі були точно такі самі як ідеї, розроблені Польською підпільною державою. Там навіть була мова про табори. Одна з ідей Корпусу громадської безпеки – формації, яка відповідала у підпіллі за репресійну політику супроти тих національних груп, які не виявилися надто лояльними під час війни – говорила про запроторення усіх нелояльних громадян, тобто німців, які підписали фольк-списки, українців, які прийняли українські кенкарти, до понімецьких концентраційних таборів.

На конференції в Красічині, за участю перш за все польських істориків, яка відбулася в 55-у річницю акції «Вісла», в ході дискусії прозвучало запитання, чи доля українців у Польщі склалася б по іншому, якби у Польщі владу не перебрали комуністи. Всі, по суті, дійшли висновку, що доля українців склалася б так само, а можливо навіть гірше.

Повертаючись до справи Павлокоми, то тут йшлося не про відплатну акцію, тільки про заплановану акцію атаки на українські села вздовж Сяну, що мало спричинити усунення з цієї території українців, примушення їх виїхати на Радянську Україну. Відплата відбулася раніше – міліція арештувала 11 мужчин з Павлокоми, забрали їх до Березова, де їх допитували і слід по них загинув. Раніше командування АК Ряшівського округу видало наказ ліквідації відомої української сім’ї Прокопів з Динова – там виразно написано, що це відплата за зникнення 7-и поляків з Павлокоми. Вбили тоді трьох братів, дружину одного з них, тещу, троє дітей, найстарше мало 4 роки, всіх вкинули до студні в Динові, в 1948 р. під час ексгумації всі ці тіла звідти витягнули.

На мою думку, немає жодного сумніву, що Павлокома це перша жертва акції, яка мала викликати психоз страху. Це своєрідний евенемент, що антикомуністичне польське підпілля допомагало комуністичній державі здійснювати її ідею побудови єдинонаціональної польської держави. Складовою цієї побудови була примусова виселенська акція українців в Україну, відтак акція «Вісла».

Тут маємо до діла з певним феноменом. Українське питання, подібно як німецьке, в абсурдний спосіб об`єднувало людей і організації з абсолютно протилежних політичних сторін – комуністів з найбільш правими силами. Після вересня 1945 р. українців з українських сіл виселювала не якась банда, а військо польської комуністичної держави. Регулярні відділи війська атакували села, вбивали мирне населення, як у Завадці-Морохівській, в Терці, у Ветлині. А вночі таку ж роботу, часто в тих самих місцях, робили відділи польського підпілля. Третім елементом, який появляється в цьому абсурдному трикутнику є польський Костел, який у цей час відіграв негативну роль і спричинився до підтримування антиукраїнських настроїв. Комуністи в той час почали свідомий флірт з Костелом, що мало на меті здобуття підтримки для цих акцій з боку польського населення. Другим рішенням, після проголошення маніфесту ПКНВ ще у Москві польського комуністичного уряду, який приїхав до Холма як першої столиці Польщі, був акт урочистого передання римо-католикам православного собору в Холмі. Це мало символічне значення. У тому випадку інтереси комуністів і антикомуністичного, але католицького населення були тотожні. Як написав тарнівський єпископ Я. Степа до пізнішого прем`єра Циранкевича – у тих питаннях ніщо нас не повинно ділити, але все нас повинно об`єднувати. Важко про це говорити чи писати, оскільки це суперечить тодішній польській рації стану і не всі розуміють, що подібний механізм комуністи застосовували супроти німців – виселення, реполонізація понімецьких територій, використовування стереотипу німця і воєнної травми, тобто таких елементів, які мали, так само як у випадку українців, призвести до того, що пересічний громадянин підтримував державну політику.

Однак, польсько-німецьке поєднання, започатковане листом німецьких і польських ієрархів у 1965 р., стало можливе, тоді як польсько-український діалог про важку історію надалі недостатній і, по суті, ведеться лише на державному рівні. Для поляків, зокрема тих, які проживають у східній Польщі, українці ­– це надалі причина всякого зла. Це було чітко видно у Павлокомі під час розмов з мешканцями, поколінням 30-40-літків.

Я цих людей дещо розумію. Вони роками живуть в атмосфері, просякнутій ненавистю до українців, яка роками була підтримувана в літературі, пресі. Від 1947 р. вони, так насправді, не бачили нормальних українців, які не були б ототожнювані ними з упівцями, зі злом, з яким вони зустрічалися в тому часі. Коли ми намагалися перепоховати останки вояків УПА з Бірчі, я на зустрічi з місцевим населенням пережив шок – рівень ненависті з боку людей, не тільки старшого покоління, просто був вражаючий. А ще більше мене жахнув рівень ненависті з боку римо-католицьких священиків. У Бірчі це саме з приводу ставлення польського священика до спроби примирення, яке не вдалося. Він підбурював місцевих людей, щоб спротивлялися задумові перепоховання і поставлення там хреста. Польський Костел мав відвагу простягнути руку до німців та сказати прощаємо і просимо прощення, натомість не зробив нічого для польсько-українського поєднання, хоч, без сумніву, міг.

У тому самому часі, коли польські й німецькі ієрархи висловлювали цю формулу вибачення, на території Польщі нищено наші церкви. Мало хто знає, що від 1944-го до 70-х рр. на території Ряшівщини знищено щонайменше 250 українських церков. Декілька років тому я написав, що два роки до 1000-ліття хрещення Польщі і перед цим відомим листом, висадили у повітря одну з найбільших греко-католицьких церков у Польщі. Як не важко додуматися, ніхто мене за це не похвалив.

А що з теперішнім часом?

У справах примирення між двома народами завжди керівну роль будуть мати священики плюс місцева влада повітового рівня. Поєднання польсько-українське починається з верхів – на рівні президентів, які часто не мають підтримки з боку суспільства. Польська громадська думка не готова до такого процесу, в неї немає просто знання, правдивої інформації про події – це зокрема помітне у справі Павлокоми. Коментарі, які ми чули по телебаченні, були на скандальному рівні.

Ніхто з польського боку, ні з ІНП, ні з українського не подумав, щоб знайти гроші на пошуки документів, свідків, щоб організувати дискусію, яка передувала б урочистості освячення пам’ятника, щоб люди усвідомлювали, що існують дві правди, що вбивство у Павлокомі це не лише відплата за 7-х поляків, які зникли, і що цей факт виправдовує злочин. Є й друга правда, свідченням якої українські розповіді й документи, що зберігаються в архіві у Ряшеві, всього кількадесят кілометрів від Павлокоми. ІНП, який від 5-и років веде у цій справі слідство, не був спроможний їх використати. Я до них дійшов протягом двох місяців.

ІНП не зумів опрацювати, так як у випадку Єдвабного, т.зв. білої книги. Тоді було створено комісію не лише прокурорів, а й істориків, які вели розшуки документів, свідків, записували їхні свідчення, їздили до Німеччини, до Ізраїлю. У випадку Павлокоми я сам їду до Ряшева, Вроцлава, Ополя, а тепер до Києва, роблю це на власні кошти і, по суті, за власні гроші видаю книжку, оскільки різні звернення до спонсорів у Польщі та в Канаді, також до українського середовища, залишилися без відповіді.

Уже після 13 травня 2006 р. голова ІНП заявив, що польська сторона розглядає можливість проведення ексгумації на цвинтарі в Павлокомі, щоб встановити дійсну кількість жертв.

Немає значення, чи там загинуло 366 осіб чи менше або більше. Щоб припинити того роду закиди, які, до речі, появлялися з польського боку вже раніше, справу Павлокоми слід було почати від ексгумації. І не було до цього жодних перешкод. Навпаки. Віддавна було відомо, де знаходяться три збірні могили.

Тепер з технічних причин ексгумація є просто неможлива. Чому? А тому, що хтось придумав поставити центральний пам’ятник і два хрести саме на місцях де знаходяться поховання.

Якщо тепер польська сторона закидає, що українці подають більше число вбитих, ніж було насправді, то це перш за все питання їхньої тактики і незрозумілої для мене політики. Тому не хочу цього коментувати. Пригадаю лише, що у протоколі, підписаному польською і українською сторонами про увіковічення місць національної пам`яті, в польському варіанті – там, де загинули поляки в першому пункті завжди мовиться про проведення ексгумації, встановлення місця і кількості жертв. В українському варіанті такого ніде немає. Єдиним винятком стала Бірча, а це зайняло нам 10 років часу, і Лішна, де проведено ексгумації лише тому, що була інформація, що там загинули поляки.

Чим спричинена відсутність такого запису?

Це, перш за все, доказ непрофесійності з українського боку. Україна до цього питання ставиться байдуже. Протягом певного часу існувала польсько-українська комісія, до складу якої входили представники української громади в Польщі, м.ін. Мирон Кертичак, Михайло Козак, Осип Мица, я і ще деякі особи. Коли виявилося, що генеральний секретар РОПіМ А. Пшевознік не може здійснювати своєї програми, польська сторона розв’язала цю спільну комісію і підписала договір з Україною, по суті, накидаючи їй список місць, які мають бути впорядковані. Я бачив цей список в українському варіанті. Це був жахливий переклад з польської мови з помилками назв місцевостей, а не список, розроблений українськими істориками, проконсультований з представниками української громади у Польщі. В Павлокомі українська сторона погодилася, що на могилах українців, убитих вояками АК, немає інформації, що тут спочивають українці, не називається вбивця. А поруч, біля польського костелу знаходиться хрест, де написані прізвища осіб, вбитих і українцями, і німцями, і тих, які попали в Сибір. Однак напис на хресті так сформульований, якби всі вони загинули з рук українських націоналістів. Це просто скандал. Цей хрест офіційно посвячено з участю делегацій польських ветеранських організацій саме того дня, як і пам’ятник українських жертв. Зараз опісля до того хреста поклали квіти президенти Л. Качинський і В. Ющенко. До речі, на той час напис дипломатично перекрили біло-червоною стрічкою.

Це дискредитує Українську державу, її ставлення до місць національної пам’яті та ставлення польської сторони до наших прав якщо йдеться про форму увіковічення, яку ми вважаємо гідною. Тому і нічого дивного, що на пам’ятнику 366 жертвам у Павлокомі немає ні слова, що вони були українцями.

Розмовляла Марія Бучило

на фото: Євген Місило передає останні книжкові виданя про Павлокому президентові України В. Ющенку. Зустріч відбулася у Ланцуті після відкриття пам’ятника жертвам Павлокоми. Фото Михайла Кертичака

Коментарі

* * * Prochytal ja cju statju o Pawlokomi i absoljutno ne je zdywowanyj powedynkom Poliakiw teper. Upamiatnenia w Pawlokomi ne bulo prymyreniom, ale shoyom jakih pidgotowyl Andrzej Przewoznik shchob "wybielic swoih, a opluc ukraincow jeszcze raz publicznie"... O cim swidczat napysy na mogylah tam w Pawlokomi. Sprawa i wyna za takij shoy... je w ukrainciah samyh nasampered-wyna po nashyj storoni:

1. Shche "Samostijna i Nezalezhna Ukraina".... ne wyznala na derzhawnym riwni UPA wojujochom sylom w 2-gij Switowyj Wijni. I wos ni Werhowna Rada Ukrainy shche ciogo ne zdijsnyla, ni sam prezydent Ukrainy - WiktorJushchenko... zaniatyj wsimy inshymy sprawamy, ale ne sprawamy UPA... Ne znaju komu takij prezydent je potribnyj...

2. Wynne takozh je suspilstwo ukrainskie w Polshchi. Chomu? A tomu shcho je "welyce zahoplene".... swoim "Zwiazkiem Ukraincow w Polsce"... A dla mene takij "Zwiazek" ce nichogo bilshe jak jakijs "Zwiazek Pszelarstwa w Polsce".... Tobto "duza brzeczenia, jak pszczoly, a nic konkretnego z tego nie wychodzi"... Chy ne je wzhe pora staty soboju i stworyty sylnu politychnu Partju Ukrainciw w Polshchi i wtudy budut bilshe chyslytys Poliaki z Ukrainciamy w Polshchi, jak do teper...

3. Wynne je takozh cerkwa greko-katolycka w Polshchi tomu shcho "prowodyry" cih cerkow dumaju shcho i sami ne znajut dobre istorii swogo narodu. Koly ja osobysto zapytal odnogo razu odnogo greko-katolyckogo swiashchenyka chomu cerkwa greko-katolycka w Polshchi nichogo ne zdijsnuje w sprawi kapelana UPA" Kadyla" rozstriljanogo w Rjashewi, wtudy cej wielebnyj... podywylsia na mene zdywowanyj i zapytal mene: " A kto to takij cej cilyj"Kadylo"?....

Odnochasno ukrainci w Polshchi powynny znaty troshki bilshe o "wilku w owczej skorze"..., tobto cim Andrzeju Przewozniku... jakij takozh powelsia z upamiatneniamy w Pawlokomi tak jak ce jomu nrawylos... Tobto ponyzhshe konkretno proshu prochytaty ce shcho Poliaki sami pyshut o "swoim aniolku" Przewozniku.....

Kostyk Yamabe, 16.06.2006, 17:32

Andrzej Przewoznik ur. 13.V.1963 r., s. Jana i Marii, historyk. Absolwent Wydzialu Filozoficzno-Historycznego Uniwersytetu Jagiellonskiego w Krakowie (1988 r.). W 2002 roku ukonczyl studia podyplomowe na Wydziale Strategiczno-Obronnym Akademii Obrony Narodowej w Warszawie w zakresie obronnosci panstwa.

Od 1986 do 1990 r. prowadzil w Krakowie dyskusyjny "Klub Historyczny" wspoltworzony przez srodowiska bylych zolnierzy Armii Krajowej, ktory byl baza dla organizowania niezaleznych struktur ruchu kombatanckiego i propagowania nieporuszanych oficjalnie tematow z najnowszych dziejow Polski.

Od 1 wrzesnia 1990 r. pracownik Urzedu Wojewodzkiego w Krakowie; kolejno w Wydziale Spraw Obywatelskich i Wydziale Spraw Spolecznych; rownoczesnie w Zwierzynieckim Komitecie Obywatelskim NSZZ "Solidarnosc". Radny dzielnicy Zwierzyniec w Krakowie, z rekomendacji ZKO NSZZ "Solidarnosc".

1 wrzesnia 1992 r. powolany przez Prezesa Rady Ministrow H. Suchocka na funkcje Sekretarza Generalnego Rady Ochrony Pamieci Walk i Meczenstwa. Organizator m.in. dzialan na rzecz upamietnienia ofiar Zbrodni Katynskiej, od sierpnia 1994 r. do maja 1998 roku pelnil funkcje Wiceprzewodniczacego i Sekretarza Komisji ds. Upamietnienia Ofiar Zbrodni Katynskiej przy Prezesie Rady Ministrow. Bral udzial w pracach Miedzyresortowej Komisji ds. Polonii i Polakow za Granica, Miedzyresortowej Komisji ds. Mniejszosci Narodowych. Jest czlonkiem Rady Muzealnej Panstwowego Muzeum KL Auschwitz-Birkenau w Oswiecimiu-Brzezince, Muzeum Niepodleglosci w Warszawie, Centralnego Muzeum Jencow Wojennych w Lambinowicach-Opolu, wiceprzewodniczacym Rady Muzeum Wojska Polskiego, czlonek Rady Programowej Muzeum Powstania Warszawskiego. Przewodniczacy rzadowej Komisji Polsko-Niemieckiej ds. grobow i cmentarzy wojennych. Wiceprzewodniczacy Zespolu ds. Organizacji Obchodow 60 rocznicy Zbrodni Katynskiej. Czlonek Polsko-Brytyjskiej Komisji Historycznej ds. akt wywiadu polskiego w latach II wojny swiatowej.

Organizowal m.in. budowe polskich cmentarzy wojennych w Katyniu, Miednoje i w Charkowie, odbudowe Cmentarza Obroncow Lwowa (Ukraina), budowe pomnika upamietniajacego ofiary zbrodni w Ponarach pod Wilnem, odbudowe kilkunastu cmentarzy zolnierzy gen. W. Andersa w Uzbekistanie i Kazachstanie, budowe cmentarza i pomnika upamietniajacego ofiary zbrodni w Jedwabnem i wiele innych obiektow majacych na celu upamietnienie Polakow-ofiar totalitaryzmu w latach 1939-1956 w Polsce i poza Polska. Ponadto organizowal wiele znaczacych uroczystosci rocznicowych, w tym ostatnio 60. rocznice powstania w Getcie Warszawskim i 60. rocznice mordow dokonanych na Polakach na Wolyniu.

Autor wielu publikacji naukowych i artykulow publicystycznych dot. problematyki katynskiej oraz Polskiego Panstwa Podziemnego; publikowal m.in. na lamach "Dziennika Polskiego" i "Dziennika Zolnierza" (Londyn), "Niepodleglosci" (Londyn-Nowy Jork), "Wiezi", "Wojskowego Przegladu Historycznego", i "Polskiego Slownika Biograficznego" (wyd. przez PAN), "Palestry". Redagowal m.in. pierwsza prace monograficzna o gen. Emilu A. Fieldorfie "Nilu" oraz wydawnictwa o tematyce katynskiej. Wspolautor (z A. Strzemboszem) ksiazki "Gen. Nil". Redaktor naczelny rocznika "Niepodleglosc", wydawanego z upowaznienia Instytutow Jozefa Pilsudskiego w Londynie i Nowym Jorku.

Do zadnej partii nie nalezal i nie nalezy. Czlonek Klubu Inteligencji Katolickiej w Krakowie i przez wiele lat takze Glownej Komisji Badania Zbrodni Przeciwko Narodowi Polskiemu. Czlonek Honorowy wielu organizacji spolecznych, kombatanckich i towarzystw kresowych. Czlonek Polskiego Komitetu Narodowego Miedzynarodowej Rady Ochrony Zabytkow ICOMOS. Prezes Towarzystwa Przyjazni Instytutow Jozefa Pilsudskiego Zagranica.

Stypendysta Fundacji Armii Krajowej w Londynie, Instytutu Jozefa Pilsudskiego w Nowym Jorku (stypendium nie wykorzystane). Wspolzalozyciel Fundacji Archiwum Polski Podziemnej 1939-1956 w Warszawie.

Laureat Nagrody Mlodych im. W. Pietrzaka (1990), Niezaleznej Fundacji Popierania Kultury Polskiej POLCUL FOUNDATION i nagrody im. Jerzego Giedroycia, przyznanej za "dzialanie w imie polskiej racji stanu" (2003).

Odznaczony Srebrnym Krzyzem Stowarzyszenia Kombatantow Polskich w Wielkiej Brytanii, Krzyzem Kawalerskim Orderu Odrodzenia Polski (1.III.1995 r.), Krzyzem Oficerskim OOP (XI.2000 r.) i rosyjskim Orderem Przyjazni (XI.2001).

Zonaty; zona - Jolanta, pracownik Sekretariatu Prezesa Rady Ministrow; 2 dzieci: corki - Joanna i Julia

Журнал "Наше слово" №25, 18 червня 2006 року



Схожі матеріали :

Категорія: Історія Бойківщини | Додав: Admin (17.11.2009)
Переглядів: 1346 | Теги: Павлокома | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0

УВАГА ! 3 1 квітня 2017р вводиться премодерація коментарів неавторизованих відвідувачів. Ваш коментар буде опублікований після схвалення модератором ! Деталі читайте тут...

Им'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Код *: Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.