Неділя, 24.03.2019 | Вітаю Вас , шановний гість | Реєстрація | ВХІД

Турка-жемчужина Карпат ** Turka-the pearl of the Carpathians         В Турці

Статті про м.Турка та наш бойківський край

Головна » Статті » Історія Бойківщини

НАРОДНА АРХІТЕКТУРА БОЙКІВЩИНИ (Частина 1)

Бойківщина як етнографічний район займає територію Українських Карпат від рік Уж і Сян на заході до ріки Лімниці на сході, охоплюючи гірську частину Львівської області; Міжгірський, Воловецький і північну частину Великоберезнянського районів Закарпатської області; Долинський і Рожнятівський райони Івано-Франківської області.

Вічнозелені ліси, пологі схили та круті вершини, бурхливі ріки й стрімкі потоки назавжди запам'ятовуються кожному, хто відвідає цей край. Цікавими є його історія, давня народна архітектура, мистецтво, звичаї та побут.

Через її територію віддавна проходили шляхи із Закарпаття на землі сучасної Львівської області. Поселення Ступниця, Погонич, Старе Місто, Спас, Стара Сіль - існували вже за часів Київської Русі. Цей край був нездоланним бар'єром для монголо-татарської орди, заселяли його завжди мужні та нескорені люди.

З давніх часів славиться Бойківщина своїми мистецькими традиціями. Зокрема архітектура посідає чільне місце в культурній діяльності місцевого населення, принесла йому загальне визнання. І це цілком природно, адже на Бойківщині споконвіку був ліс -чудовий будівельний матеріал. Народні майстри будували хати з галереями, водяні млини, церкви, дзвіниці, які ми сьогодні вважаємо шедеврами народного зодчества. Впродовж століть вироблявся неповторний бойківський стиль, в якому відобразилися кмітливість, спостережливість, естетичні смаки та уподобання будівничих.

Народні зодчі вдало використовували рельєф місцевості, тонко відчували природу, шукали з нею гармонії. Масивні форми даху будівель чимось схожі на гори, а розташування їх повторює обриси рельєфу. Завдяки вмілому конструктивному рішенню будівлі виглядають легкими й ніби здіймаються над схилами гір.

Хати будували з товстих смерекових плениць (півкругляків) з високим гострим, дещо вигнутим дахом. У профіль силуети таких будівель подібні до старих смерек зі звислими донизу гілками, гармонійно створюють з ними єдине ціле.

Важливе місце в старовинній бойківській садибі посідають господарські будівлі. Серед них виокремлюється стайня. Складається вона з двох частин, розділених боїщем (стодолою). Вздовж усієї протилежної від входу стіни стайні тягнеться половник (прибудова, куди зсипали полову, іноді клали сіно). Якщо інтер'єр старого житла (особливо курних хат) створював безрадісне враження, то до господарських будівель відчувалася підвищена увага ґазди, вражала різноманітність і своєрідність складених там предметів, господарського інвентаря.

Село Бітля Турківського району Львівської області

Та найвищого мистецького рівня досягли місцеві зодчі в сакральній архітектурі. Бойківські церкви та дзвіниці відзначаються оригінальністю архітектурних форм, конструктивною простотою, доцільністю та виразністю окремих деталей. Академік Ігор Грабар у книзі "История русского искусства" (т.ІІ, 1912 р.) про них писав: "Ось де самобутнє мистецтво Прикарпатської Русі торжествує своє найвище досягнення! Тут, в цих легко злітаючих до неба струнких силуетах храмів, в дитячій простоті їх конструкцій, що надає їм вигляд дивовижних іграшок, - відбилася вся неповторна чарівність цього справді народного мистецтва".

Два чудових пам'ятники цього виду народної архітектури представлені в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Це церкви 1763 року з с.Кривки Турківського району і 1863 р. із села Тисовець Сколівського району Львівської області. Обидва експонати переконливо свідчать про високу культуру й майстерність народних умільців.

Церква і дзвіниця в с. Верхня Рожанка Сколівського району Львівської області

Важливе місце в історії матеріальної та духовної культури бойків посідають народне мистецтво, художні промисли. Художня різьба збереглася тільки на одвірках та інших архітектурних деталях. Сучасні дослідження свідчать про існування її також на деяких побутових предметах, зокрема посуді.

Високими художніми якостями характеризуються народні ткані вироби: коци, верети, плахти.

Цікаві зразки рослинного орнаменту мають вибійки (фарбування виконували рослинними барвниками за допомогою трафаретів). Вражають фантастичними узорами, тонкістю виконання вишивки. Бойківський старовинний одяг відзначається зручністю, легкістю, багатством орнаменту та способів виконання. Дівчата носили вишиті сорочки, білі спідниці з вишитим краєм, а також прикрашений вишивкою фартушок, на голові - світлу хустку. Заміжні жінки в'язали хустки на чіпець. На сорочки одягали лейбик з коричневого сукна, прикрашений на грудях шнурами і саморобними ґудзиками з того ж таки сукна. Чоловічий костюм був строгим: сорочка та штани з білого полотна з вузькими, здебільшого чорного кольору, вишивками. Штани іноді вишивали внизу і по швах. Лейбик прикрашали скромніше. Влітку носили солом'яний капелюх, взимку - кучму, або баранячу шапку. В давнину бойки відпускали довге до плечей волосся, яке заплітали в коси. Бороди голили.

До шедеврів декоративного мистецтва належать і писанки. Серед декоративних мотивів їх оформлення дуже архаїчні. Наприклад, примітивне зображення сонця у вигляді радіальних ліній, які виходять з центра круга. Переважають геометричні орнаменти. Виразний рослинний орнамент - рідкість.

ТРАДИЦІЇ БОЙКІВСЬКОЇ НАРОДНОЇ АРХІТЕКТУРИ

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ СІЛЬСЬКИХ ПОСЕЛЕНЬ

Розташування, форми поселень і планування їх на Бойківщині в першу чергу визначаються рельєфом місцевості. В давнину люди займали під поселення більш рівні, низинно розташовані простори: улоговини гірських долин, надзаплавні тераси. У вузьких поперечних долинах бойки охоче заселяли котловини.

Зональна будова Карпат відображається в розміщенні поселень. Здебільшого безлісі та зайняті орною землею гірські хребти густо заселені. В західній частині Карпат, де рельєф знижений, грядоподібний, села розташовані ланцюгом між грядами. Східніше умови для поселень гірші.

Річкові долини, особливо поперечні - круті та вузькі. Гори сягають тут висоти 1800 м. Найбільше поселень у долинах Опору, Стрия, Мізунки. Ще східніше гірські масиви вищі, долини звужені. Тут заселені лише верхні долини Тереблі і Тересви.

Місцеві поселення розташовуються головним чином в долинах рік. Дуже часто вони скупчуються і утворюють ланцюг, у якому майже зливаються одне з одним, це спостерігається в долині Стрия (села Бориня, Матків, Либохора).

Основна частина сіл тягнеться вздовж течії великих рік, які протікають у північно-східних і південно-західних напрямках. Схили долин при такому положенні мають оптимальну освітленість. У лісистих місцевостях заселення йшло повільніше і садиби будували тільки на вільних від лісу територіях. Первісно постійні поселення виникли на самовільно захоплених територіях.

У часи кочового скотарства території пасовищ і шляхи пересування худоби не обмежувались. У місцях зупинок пастухи будували примітивні курені для відпочинку й тимчасові загони для худоби. З переходом до напівосілого скотарства вже частина населення, переважно жінки та діти, живуть у хатах, які зводили на рівнинах і в долинах вздовж рік. Рідко в таких місцях були найнеобхідніші умови для життя і ведення сільського господарства. Наприклад, щоб потрапити на сінокіс, людям доводилось проходити великі відстані, перебираючись через густі нетрі. Звідси, мабуть, походить назва лісових лук "лази", які зафіксовано і в назвах урочищ і поселень.

Внаслідок вирубок лісу, зі зростанням поселень площа лазів розширювалась. Кращі землі перетворювали в ораницю. Поступово лази, куди переселялась вся сім'я, переростали у хутори. Отже, дворище в давнину могло представляти собою хутір. Таке поселення мало кілька хат. Найчастіше поселення з'являлись на територіях, придатних для ведення господарства, де спочатку поселялась одна або кілька сімей. Розростаючись, такий рід давав назву іноді групі дворів. Прізвища перших поселенців присвоювались назвам сіл, присілків.

Село Лімна Турківського району Львівської області

У густозаселених місцевостях такий порядок виникнення поселень не міг утримуватись без змін: тут гостро відчувалась нестача землі і посилювались права приватної власності. В XV-XVI ст. земля вже була поділена на ділянки.

Пізніше пани стали забирати кращі землі, скуповували їх за безцінь або витісняли селян в необжиті місця, де вони на декілька років звільнялись від сплати податків.


Схема поселення с. Нижнє Висоцьке
Турківського району Львівської об-
ласті. 1851 р.

Чимало сіл у XIX ст. розбудовувалося за німецьким звичаєм. Хати споруджували в ряд, одна біля одної, з обох боків дороги. За кожною садибою простягалася вузька довга смуга землі (загумінки).

На Бойківщині існують різні форми поселень. В середині XIX ст. сформувалися села, які збереглись майже до наших днів. У вузьких долинах рік найбільш поширені видовжені, одновуличні селища, з одним рядом садиб, віддалених одна від другої. Згодом вздовж річок, з одного або двох боків, з'являються також поселення з двома рядами будинків.

Витягнуті вздовж рік одновуличні села з часом змінювали початкове планування. Коли кількість населення збільшувалась, виникало питання, де розташовувати нові сім'ї. Так з'являлися нові вулиці, паралельно до головної, особливо - в розширених ділянках долин; іноді утворювались окремі групи дворів або хутори. Подекуди поселення розросталось не по долині, а по вищих місцевостях і, таким чином, зникав видовжений тип поселення, поступаючись місцю скупченому.

Скупчені поселення з'являлись найчастіше в улоговинах, при злитті рік. Вони характеризуються багатовуличним плануванням, компактністю і мають форму неправильного багатокутника. Цей тип поселення виник у різні часи і з різних причин. Деякі скупчені поселення, особливо на підступах до перевалів, утворились на місці давніх слов'янських городищах (Тустань, Старий Самбір, Корчин, ІІідгородці), інші виросли із старих дворищ.

Скупченість поселень пояснювалась необхідністю використовувати для посівів більше землі. Вулиці в поселеннях скупченого типу іноді сходяться в центрі села, часто своїм розташуванням нагадують хаотичну сітку. Навіть головна вулиця круто звивається. Деякі з цих поселень згодом стали містами, наприклад Турка.

Окрім видовжених і скупчених поселень, поширеними були розкидані села. Це поселення, в яких садиби споруджували в долині або по схилах. Такий характер розселення був зручний тим, що давав змогу зводити стодоли та інші господарські будівлі серед полів. Виникненню цього типу поселень сприяли звуження річкових долин, розкиданість орних земель. Кожний господар будувався на своїй ділянці, тому цей тип поселень має характер хутірського. Такими поселеннями є Славсько, Погар, Камінне.

Вільний характер розселення не міг довго існувати. В 1778 р. австрійський уряд прийняв розпорядження про так звану контракцію. Це означало, що розкидані поодинокі поселення верховинських місцевостей розпорядженням властей втягувалися в общину. З часів проведення контракції іноді відраховують вік поселень, хоч фактично вони існували задовго до неї.

Таким чином, на Бойківщині існують три типи розселень: витягнуті вздовж рік і доріг, скупчені та розкидані безсистемно в долинах і по схилах гір.

САДИБА, ЇЇ ЗАБУДОВА І БЛАГОУСТРІЙ

Садиба - це комплекс житлових і господарських будівель разом з двором, городом і садом, які становлять індивідуальне господарство селянина. Всі будівлі взаємозв'язані. В одних і тих же приміщеннях люди жили й працювали. В хаті не тільки спали і їли, але й тримали іноді молодняк худоби, пряли, виконували інші роботи. Водночас селяни спали влітку не тільки в хаті, але й у коморі, сінях, стодолі. Від характеру заняття мешканців залежали форми та розміри двору, кількість господарських будівель.

У часи середньовіччя садиба-дворище була підпорядкована потребі великої родини. Це були багатобудинкові двори, у яких будівлі не були загороджені і розташовувались безсистемно на ділянці землі, якою користувались спільно всі господарі, що входили до патроніму. Залишки подібного господарства оглядав автор цих рядків на початку 1970-х років у Сколівському районі на Львівщині. З розпадом великої родини на окремі, садиба стала одноосібним господарством.

Нагадаємо, що на вигляд садиби, її планування впливали характер заняття власників, традиції, ступінь економічного розвитку, природні умови, орієнтація за сторонами світу.

На Бойківщині головним заняттям населення було землеробство. Сприяли цьому відносно спокійніші форми рельєфу, пологіші, ніж в інших частинах Карпат, схили. Про це давнє заняття населення свідчать велика розораність схилів, деградованість ґрунтів, наявність солом'яного даху в традиційних будівлях, окремого великого приміщення для обмолоту зернових - боїща, і, врешті, скупченість поселень у долинах, що давала йому змогу зберігати більше земель для полів.

Про землеробський характер заняття бойків свідчить давній звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин, що нібито має забезпечити добробут у майбутньому.

Розміщуючи будівлі в садибі, селянин завжди намагався віднайти і використати найцінніше з навколишнього середовища. Орієнтація головного фасаду на південь є головною вимогою при забудові сіл Бойківщини. Тому в одному і тому ж селі нерідко з одного боку вулиці всі хати стоять вікнами у двір, а з другого -навпаки, вікнами до вулиці, аби тільки довгий фасад будинку виходив на південь. В с. Верхньому Висоцькому Турківського району Львівської області в одній із частин села вулиця проходить із заходу на схід. В цьому місці в групі садиб житлові будинки звернені головними фасадами до дороги, на південь, і господарські будівлі розміщуються за ними (з боку поля). На протилежному березі річки житлові будинки стоять бічною стіною до річки.

Хата в с.Нижня Яблунька Турківського району Львівської області

Умови індивідуального господарства вимагали найзручнішого, простого сполучення житла з господарськими будівлями. Колись це мало важливе значення: господар мусів перед своїми вікнами мати стайню, щоб зберегги худобу від злодія. Але тоді він міг під обійстя відвести більше ґрунту. Отже, хату ставив далеко від стайні або збоку від неї, не дбаючи про відведення гноївки, що нерідко погіршувало санітарно-гігієнічні та побутові умови. Вулиця з оберненими в її бік тильними частинами господарських будівель мала доволі непривабливий вигляд.

При перпендикулярному розташуванні житлового будинку відносно вулиці господарські будівлі розміщувались проти довгої стіни будинку. І характерно, що стайні стоять на ділянках, які нахилені до хати. Між стайнею і хатою дуже часто трапляються ділянки орної землі. Місцеві жителі вважають, що ці клаптики землі угноюються якоюсь мірою від стайні.

Садиби селян залежно від ширини наділу найчастіше набирали форми видовженого прямокутника. При цьому, треба зазначити, що на Бойківщині земельні наділи розташовувались перпендикулярно до шляхів сполучень, при яких були садиби, або по обидва боки від них. Останнє іноді було наслідком пізнішого прокладання вулиці через наділи.

Хата 1927 р. в с. Нижній Турів Турківського району Львівської області

Садиби змінювались зі зміною виробничих відносин залежно від суспільного укладу.

Після розпаду великих земельних володінь, парцеляцій, утворювались дрібніші садиби з чіткою специфікою господарства.

Після Першої світової війни зруйновані поселення відбудовували по-новому, з урахуванням усього корисного, що залишилось від старої забудови і вимог часу (архітектори зі Львова пропонували проекти житлових будинків і розробляли плани дворів залежно від величини земельних наділів, які широко пропагувались, роз'яснювались у різних тогочасних товариствах).

За розташуванням житлових і господарських будівель на Бойківщині розрізняють два основні типи селянських садиб. Як зазначає сучасний український етнограф Ю. Гошко, ця межа проходить по лінії дороги Самбір-Турка. На правому боці переважають однорядні, а по лівому боці - двори з вільною забудовою. При цьому необхідно пригадати, що в деяких селах існували змішані типи.

Ще М. Зубрицький, І. Франко описували існування типу садиби, який сьогодні зберігається в Турківському і Старо-самбірському районах Львівської області. Це так звані "довгі хати", де під одним дахом розміщені всі будівлі. Наприкінці XIX ст. в с. Мшанці серед 182 садиб - 143 були такого типу. Ці будинки стояли головним фасадом на південь. Від заходу (в селах говорять "з гори") - комора, хижа, сіни, боїще, стайня. Від сходу сонця такий порядок: сіни, хижа, комора, боїще, стайня.

"Довга хата" має три варіанти, де визначальними є форма і розташування боїща. У першому боїще не виступає за суміжні стіни інших приміщень і має один вхід - широкі ворота. У другому - боїще виступає до переду і має, окрім широких громіздких воріт, ще двоє бічних дверей. Особливістю цієї будівлі є те, що вона складається з двох будівель: зрубу стайні та зрубу хати, з'єднаних стіною половника, воротами, дахом. Часто у цьому варіанті споруду оточує половник також з бічних фасадів. У третьому варіанті функції сіней та боїща об'єднані. Будівля при цьому має своє архітектурне рішення: сіни значно більші, ніж звичайно і мають два входи (широкі ворота для завезення збіжжя і вмонтовані в них двері для повсякденного користування).

Хата 1932 р. с. Вовче Турківського району Львівської області

Змінювалась садиба через низку соціальних причин. Спочатку площа (поля, на яких будували будинки) була певної ширини. Два брати поділились господарством і молодший будувався, а з часом давня ділянка ділилась на дві, а відтак одну половину знов ділили навпіл. При четвертому поділі не було вже багато площі, через що будували будинок бічною стіною до півдня і в тій стіні вирізали вікна. Наліво від згаданої дороги, що з'єднує Самбір і Турку (у Сколівському і Турківському районах), переважають багато-будинкові садиби. Серед них поширеними були садиби з паралельним розташуванням будинків, перпендикулярним до вулиці. Це невипадково, бо при цьому до мінімуму зменшувалась ширина присадибної ділянки (наділи були смугами 20-30 м) і був зручний зв'язок з вулицею та господарським двором. Таке розташування було можливе при широких річкових долинах, наприклад в господарстві С. Щура з с. Либохора Турківського району, яке відтворене у Львівському музеї народної архітектури та побуту.

І, врешті, ще один тип садиби трапляється на Бойківщині. Це садиба з відокремленими будинками, що не стоять щільно один біля одного. У заможних селян всі будівлі створювали чотирикутник, формуючи посередині вільне подвір'я, а у бідніших - будівлі формували тільки дві-три сторони чотирикутника. Житловий будинок при цьому розташовувався по-різному: хата при дорозі; паралельно до вулиці; в глибині садиби, але паралельно до дороги; причілком до вулиці, а господарські будинки перпендикулярно і паралельно до дороги. Перший варіант розташування є одним з найбільш поширених.

Хати в глибині садиби ставились в довжину. На початку XX ст., після Першої світової війни, культурно-освітні установи проводили певну роботу з впорядкування сіл. Відтоді вже дуже рідко трапляється стайня, яка б виходила тильною стороною до вулиці. Скоріше будували її перпендикулярно до хати, як це спостерігаємо в с. Орявчик Сколівського району.

На Бойківщині чимало садиб, у яких хати стоять причілками до вулиці, а стайні та інші господарські будинки - перпендикулярно та паралельно до неї.

Хата початку XX ст. в с. Бабина Старосамбірського району Львівської області

У деяких селах, особливо на схилах гір, можна побачити садиби, забудови яких розміщені без певного порядку. їх зводили там, де зручніше було господарити, незалежно від вулиці.

Прикладом такої садиби може бути ґаздівство С. Зубика з с. Козева Сколівського району. Тут хата і зблоковані стайня-стодола розміщені паралельно, але так, щоб остання споруда виглядала з глибини двору. Від неї попід причілковою стіною проходила худоба до вулиці.

На Закарпатській Бойківщині наприкінці XIX - на початку XX ст. були найбільш поширені селянські двори з вільним розміщенням в них непоєднаних між собою (або частково поєднаних) будівель. При такій системі забудови житлові споруди ставили фасадом до дороги, стайню - причілковою стіною вздовж двору. При вузьких садибних ділянках хату та господарські будівлі зводили причілковою стіною до дороги. У північній частині Великоберезнянського району побутували однорядні двори (довгі хати), в яких усі будівлі були зблоковані в одну споруду.

У бойківській садибі на Закарпатті, крім Великоберезнянського району, було небагато господарських споруд, які здебільшого будували щільно одна біля одної. Основною господарською будівлею була стайня, зблокована з боїщем. Біля неї часто ставили окремо кучу для свиней. Заможні селяни будували і шопи-колешні для возів, сільськогосподарського інвентаря, облаштовували ями (рупи) для картоплі, копали криниці.

Хата 1912 р. в с. Мшанець Старосамбірського району Львівської області

У Міжгірському і Воловецькому районах стайні зводились з добротного матеріалу, найчастіше з кругляків (рідше брусів) смереки. Покривали їх соломою. Дахи, як правило, робили високі, що було необхідно в умовах великих опадів. У Пилипці, що на Міжгірщині, дахи іноді в три-чотири рази перевищували видиму частину зрубу.

Збережені до сьогодні стайні у згаданому Пилипці, а також у Синевирі, Синевирській Поляні можна віднести до класичних зразків народної архітектури. Крім того, вони придатні й зручні для користування. Стайні найчастіше складаються з власне стайні і боїща, які розміщуються по довжині будівлі. У давніших з них вздовж тильної стіни ще добудовували половники для зберігання полови. Ворота боїща були здебільшого у довшій стіні будівлі, а в стайні - в причілковій, що забезпечувало чистоту подвір'я. Наявністю двох дверей (до боїща і на вулицю) стайні Закарпатської Бойківщини відрізняються від аналогічних будівель, що побутували на галицькій Бойківщині, де були тільки одні двері - у довшій фасадній стіні.

На обійстях (садибах) садили дерева, які рідше зустрічались у лісі, а людям потрібні були у господарстві. Біля кожної садиби росло по 2-3 ясені, які використовувались як матеріал для виготовлення возів. Садили берези, але дуже мало, бо їх було достатньо в лісі. З березового стовбура виготовляли сани і отримували сік. Росли і липи, з яких виготовляли бочки, хатній посуд, збирали цвіт. Садів майже не було. Сливи росли у горах лише на закарпатській стороні. Росло чимало диких груш і яблунь; плоди їх згодовували свиням, а також використовували для сушіння. У с. Кіндратові, як зазначає М. Зубрицький, майже в кожного ґазди біля хати був сад, в якому здебільшого росли дички, але були й щепи яблуньок, груш, слив, а також порічки. Сади завжди обгороджувались. Кущів при садибах не садили, бо взимку їх завжди обгризали зайці.

Завжди біля хати росли м'ята, любисток. Особливе місце відводилося барвінку, без якого не відбувалося жодне весілля. На городі садили капусту, біб, цибулю, огірки, буряки. Після Першої світової війни з'явилась квасоля. Сіяли також льон, а на Закарпатті - коноплі.

Архітектурний ансамбль давньої садиби зумовлювався завжди взаємозв'язком житлових і господарських будівель, розташуванням хати відносно вулиці, формами дахів, огорожею та іншими компонентами. Стайні на Бойківщині, крім свого окремого розташування, будували досить часто під одним дахом з боїщем (стодолою), деколи при хаті, або з боку сіней. Комори конструктивно входили до хати чи були окремими спорудами, які ставили недалеко від житла, часто над пивницею (льохом). Боїща розміщували трохи далі від житла.

Усі будівлі в садибі обносили огорожею, яка природно вписувалась у місцевість. Про огорожі, їх типи збереглося багато документальних матеріалів, особливо про ті, що загороджували садиби багатших селян.

Ю. Гошко в книзі "Населення Українських Карпат ХУ-ХУIII ст." знаходить архівні матеріали про огорожі війтів. Фільварок війта с. Бистрого обгороджений лупаним деревом, частково плотом з хмизом. Садиба війта с. Смерічки кругом огороджена парканом. Деякі війтівства були загороджені навіть частоколом - одним з найдавніших видів огорожі. Огорожа війта с. Розлуча складалась з подвійної брами, зробленої з трьох стовпів, ворота були виготовлені з ялинових дощок. Від воріт йшли смерекові кілки, вбиті один біля одного.

Хата в с. Опорець Сколівського району Львівської області

Садиба князя (війта) Яворського була обнесена парканом, а з тильного боку - стіною з каменю.

М. Зубрицький зазначає, що в с. Мшанець усі садиби були загороджені, а на дорозі, що вела з села ставили "громадські ворота", щоб худоба не могла вибігти в поле і наробити шкоди.

У XIX ст. на Бойківщині садиби, будівлі, подвір'я загороджували найчастіше жердинами, прикріпленими до стовпів дерев'яними цвяхами, укладаючи їх серед двох стовпів і перев'язуючи лозою. В с. Либохорі Турківського району збереглася загорожа з ліщинових палиць, вплетених між жердинами, подібна до частоколу на східній Україні.

В. Кобільник описує різні види огорож, перелазів і хвірток в с. Жукотині, подає їх малюнки. Перелази робили з дощок або кругляків. Коло перелазів вмощували великі камені або зрізані стовбури дерев, щоб їх можна було легко переступати. Хвіртки укріплювали на "вужівках".

У с. Мшанець Старосамбірського району городили "тиняками" - дощечками до 5 см шириною і 1,6 м довжиною. їх дерли із смерекового дерева. Тиняками переплітали три лати, закріплені між стовпами.

У закарпатській частині Бойківщини (Воловецькому, Міжгір-ському районах) збереглися садиби-двори без огорож. Територія двору визначається площею на схилі гори або біля потічка, чи біля дороги, на якій розміщені житло і господарські будівлі.

Планування садиби зумовлене виробничою діяльністю селянина та його побутом. Ось чому на Бойківщині дуже часто житло губилось серед господарських будівель і про нього менше дбали.

Так у загальних рисах можна змалювати традиційну бойківську садибу.

ЖИТЛОВЕ БУДІВНИЦТВО

Основними будівлями в бойків є хата і стайня. Як і по всій Україні, бойківська хата в плані має форму прямокутника. Це давало змогу максимально спростити роботи при зведенні стін, а особливо даху. Будівля складається з трьох приміщень. Особливістю її є те, що хата розташовується між коморою та сіньми (комора, хата, сіни). Це, за словами бойків, роблять з метою її утеплення. Такий план конструкції править за основу всього житлового будівництва. Він є невід'ємним елементом всіх типів хат, подекуди з певними доповненнями і змінами.

Будували бойки з природного матеріалу - ялиці і смереки, добре знаючи їх технічні та естетичні властивості. Ялицю використовували на зруб, на дошки йшла смерека. Останню вибирали в рідкому лісі, де дерево росло повільніше і мало щільнішу структуру, а отже могло зберігатись роками. Заготовляли ліс взимку або восени, коли дерево мало низьку вологість.

Площу під хату вибирали близько біля річки чи потічка. Варто зазначити, що у бойків виробилися певні вірування, пов'язані і вибором місця. Якщо територію перетинала стежка, то це була зла прикмета. На облюбованому під забудову місці по кутках клали хліб. Якщо за ніч він зникав, вважали місце непридатним для обійстя. Одначе цих вірувань не завжди дотримувались. Найбільше при закладанні будівлі брали до уваги віддаль від річок, потоків, доріг, лісів, рівень ґрунтових вод тощо.

Зруби зводили з кругляків, плениць та брусів. Можна припустити, що найдавніші помешкання будували з кругляків, які на кутах зв'язували примітивними замками (півдугами). Це вимагало менших затрат праці. Пізніше колоди розколювали на дві частини. Це робили за допомогою сокири і свердла. Наприкінці XIX ст. колоди розрізали трацькою пилою і на тартаках.

Бруси в'язали в "замки". При закладанні нижнього вінця (підвалини, трам'я) в кожний кут сипали жито чи інше збіжжя, "щоб хліба було багато". В деяких місцевостях клали гроші. Стіни (протеси) робили високими. Це оберігало житло (у давнину більшість хат були курними) від пожежі, запобігало отруєнням чадним газом. Між пленицями закладали мох як своєрідний утеплювач. На Бойківщині хат не білили, за винятком сіл Старосамбірського і Турківського районів Львівської області. Стеля була із товстих плениць (повал), які клали на грагар (брус), що простягався від зовнішньої стіни комори аж до сіней. Проте в сінях стелі не було, тому хата добре вентилювалась. У верхній частині зрубу на півметра нижче стелі вмонтовували з трьох боків по дві гряди. На них клали для сушіння льон, дрова. В коморі гряди розміщували при задній стіні. їх використовували, як жердки для одягу. На видовжених поперечних підвалинах настеляли поміст. Таким чином утворювалась відкрита галерея, що прикривалася звисаючим дахом. Дах будівель здебільшого високий, утричі більший від зрубу. Такої висоти досягали завдяки конструкції крокв, а також острішками, які продовжували стріху.


Фрагмент хати кінця XIX ст. в с.Поляниця Долинського
району Івано-Франківської області

Крили дах китицями з житньої соломи, які пошивали від кута хати з другої лати, а гузир (падолок) спирався на першу лату. Покритий таким способом дах довше зберігався, а уступи, утворені сніпками, оперізуючи горизонтально будівлю, прикрашали її. Добре крита хата з причілка була схожа на ялицю. Цікаво, що застосовували такий спосіб покриття переважно у тих районах, які входили до складу Галичини. Продимлена солома ніби консервувалась, робилась смолистою, менше гнила.

На Закарпатській Бойківщині крили соломою-мервою, накладаючи її на сучкуваті лати товстим шаром (до 70 см). Коли сучкуватих лат не було, то в них спеціально вбивали дерев'яні кілки. Знизу кілька рядів крили кичками і так закладали їх між лати, щоби четвертий або п'ятий ряд лягав на лату майже горизонтально. Це створює площину, на яку вкладали мерву. Завершували покриття дашком з драниці. По ньому легко стікала вода з гребеня, що оберігало солому від гниття. У верхів'ях рік Мізунки, Тересви, Тереблі крили хати драницею або ґонтом.

Розміщення дверних і віконних прорізів на фасадах, їх розмір, пропорції, особливо спосіб оздоблення істотно впливають на зовнішній вигляд будинку.

Двері, що своїм виглядом нагадують трапецію, здебільшого характерні для тридільних хат. Одвірки не обшивали наличниками. При їх декоративному оздобленні найчастіше застосовували різьблені розети різних величин, сполучені між собою орнаментами. Розети - це символічне зображення сонця, яке в народі вважали священним. Пізніше зображення сонця стало декоративним елементом архітектури.

Розташування одностулкових дверей має усталену традицію, яка виходить з принципу зручності та доцільної організації приміщень. У будівлі четверо дверей. Двоє з них припадають на сіни, одні виходять на господарський двір. Вони відчиняються в бік сіней, а ті, що з хижі - в сіни. Це робиться з метою економії житлової площі. Двері розміщуються на відстані від 1 до 1,5 м від зовнішньої стіни.

Як видно з планів, на головному фасаді є двері до комори. Не можна було робити вихід з комори до хати. Це порушувало традиційний інтер'єр житла, створювало протяги.

До хат Сколівського району на Львівщині і Міжгірського на Закарпатті характерним є розміщення по двоє вікон на головному і одного на тильному фасаді. Найчастіше трапляються вікна розмірами 0,66x0,75 і 0,67x0,80 м. На тильній стіні вікно зазвичай було меншого розміру, його робили, щоб наглядати за господарським двором (стайні розташовували переважно в глибині садиби). В деяких садибах, забудова яких нагадувала літери Г і П, вікно на тильному фасаді не прорізували, бо господарські будівлі були попереду.

Обв'язки віконного прорізу робили з товстих брусів. Надвіконну та підвіконну плениці, які підтримували ззовні обв'язку, оздоблювали уступчатоподібними вирізами. Віконні прорізи в бойківських хатах розширюються назовні, внаслідок чого при малих розмірах вікна до кімнати проникало більше сонячного проміння. Такі вікна властиві для експонату Львівського музею архітектури та побуту - хати з с. Пилипець Міжгірського району Закарпатської області.

Народне житло на Бойківщині формувалось багатьма поколіннями народних майстрів. Будівлі на території цього краю мають певні відмінності, які виявляються в плані, в оформленні галереї, способах покрівлі, розміщенні та використанні приміщень. Беручи все це до уваги, на Бойківщині можна виділити кілька типів житла.

Перший тип - це тридільна хата з відкритою галереєю (помостом) від головного фасаду. Такі будівлі мають високі стіни, третина яких розміщена під навісом даху. Хату такого типу придбав Львівський музей народної архітектури та побуту в с. Либохорі Турківського району Львівської області. Інший експонат музею -хата 1846 року із Бойківського Закарпаття (с. Пилипець Міжгірського району Львівської області) також має надзвичайно високий дах (в 3,5 рази вищий від видимої частини зрубу).

Хата кінця XIX ст. в с. Волосянка Сколівського району Львівської області
З книги: Українці. Історико-етнографічна монографія. - К, 1959. — Т1

Другий тип - це житло із закритою галереєю з одного, двох, трьох або й усіх боків. У плані будівля тридільна з двома житловими приміщеннями. Такого типу помешкання були найбільш поширені на Тухольщині (села Тухля, Тухолька, Славсько, Плаве, Либохора, Головецько, Козева), а також у районі Сколе.

Як зазначалось вище, галереї будувались на виступі поперечних трамів, але завжди конструктивно закриті брусами, які з одного боку входять у зруб з бічною стіною. Навпроти вікон вирізували верхній брус поруччя, щоб проникало більше світла у житло. Зовнішні ребра верхнього та нижнього брусів прикрашали різьбою. Вхід до галереї обрамляли колонками. В придбаному музеєм експонаті (хата 1792 року із с. Орявчик Сколівського району) вхід до галерейки - з торця. Хата має припіднятий головний фасад (побудована на схилі тераси). Зруб хати тримається на фундаменті з річкового каменю, а з боку комори та сіней - лише на кам'яних підпорах. Тому здається, ніби будівля зависла над землею. Галереї використовувались для сушіння овочів, у негоду тут виконували дрібні ручні роботи, іноді відпочивали після праці.

Наприкінці XIX ст. заможніші сім'ї почали змінювати традиційний тип житла. Хати почали споруджувати з таким плануванням: комора + хата + сіни + хата + комора. У такому помешканні стало більше житлової площі і сім'я мала змогу, особливо влітку, жити вільніше, із вигодами, але взимку знову переходили до однієї кімнати, щоб менше витрачати часу на заготівлю дров для опалення.

У Турківському, Старосамбірському районах Львівської області поширена так звана довга хата, в якій під одним дахом розміщені житлові й господарські приміщення. Будівля складається з комори, хати, сіней, стодоли, стайні і шопи.

Хата тут виділяється із всієї забудови зрубом та вікнами. Трапляються хати з побіленими стінами або замазаними глиною шпарами між брусами. Місцеві мешканці стверджують, що помешкання почали білити наприкінці XIX ст. - цього вимагала влада. Це мало продемонструвати "вболівання" місцевих управителів за культуру сіл. Виходили також розпорядження облаштовувати біля кожної хати відхідні місця (туалети), виводити димарі, білити житла ззовні. Але звичаї були настільки сильними, що ці заходи здебільшого не виконувались.

Вікна в довгих будівлях своєрідні - багатошибкові. У найдавніших хатах кількість шибок сягає шістнадцяти. На півдні Турків-ського району хати мають по два вікна, а на півночі цього району і в Старосамбірському - по три. Біля хати є відкрита галерея. І. Франко вважає "довгу хату" характерною для житлового будівництва західної частини Бойківщини, а Ф. Вовк зазначає, що цей тип житла розвинувся в деяких бойків, а також у лемків. І. Коперницький 1880 р. між Орявою і Попрадом взагалі не бачив інших будівель, хоч описував лемківські і західнобойківські варіанти. Наприкінці XIX ст. в с. Мшанець на 182 садиби припадало 143 довгих будівлі.

Більшість дослідників вважають, що довгі хати мали лише бідні селяни, але є й інша думка - передумовою для виникнення цього типу житла були суворі зими, велика вилісненість гір. Житло такого типу давало змогу краще доглянути худобу в негоду. Як бачимо, така будівля за своїми функціями наближається до гуцульської гражди. Певну роль відігравали і соціальні причини, характер розміщення земельних наділів. На довгі будівлі йшло менше дерева, ніж при відокремленому будівництві, бо в цих місцевостях ліси були майже винищені, що створювало труднощі з матеріалом. Поширенню такої конструкції сприяв і рельєф з низькими грядоподібними горами, широкими долинами і пологими схилами. Архітектурні форми будівель деякою мірою співзвучні тутешній природі: вищим горам відповідають вищі дахи, а пологим - подовжені.

У деяких селах, по-сусідству зі Старим Самбором і Туркою, трапляються навіть житлові ансамблі, де під одним дахом з хатою розмістився цілий виробничий комбінат (водяний млин, фолюш, тартак).

Таким чином, для бойківської народної забудови характерні різноманітність типів, глибока продуманість кожної деталі та усього житла, вдалі пропорції, стримане використання прикрас, різьби.

ХУДОЖНЄ ОЗДОБЛЕННЯ БОЙКІВСЬКОЇ ХАТИ

Сьогодні збереглося чимало пам'яток дерев'яного будівництва. Використання деревини сприяло розвитку її художньої обробки та технології.

Давні будівлі вражають своїм виглядом, вдалим дотриманням пропорцій, завжди доречним декоративним оздобленням, доцільністю і раціональністю. Кращі зразки архітектури витримали випробування часом і стали пам'ятниками культури, свідчать про високу майстерність, художній смак їх творців.

Особливої уваги заслуговують традиційні бойківські хати і як твори мистецтва. Ще видатний польський етнограф І. Коперницький, відвідавши в 1889 році Українські Карпати, зокрема Бойківщину, відзначив високу мистецьку цінність місцевих житлових будівель: "Мені вдалось ближче і докладніше пізнати тільки їм (бойкам - авт.) властиве замилування в оздобленні будівель. Маю багато цікавих рисунків дверей луковатих, оздоблених з великою видумкою", - писав вчений.

Силуети бойківських хат завжди чіткі, динамічні, водночас мальовничі та м'які в своїх лініях. Цю неповторність і оригінальність, зразкову гармонію пропорцій і тісний зв'язок з природою та давніми традиціями українського народу підтвердили пізніше вже сучасні дослідники Г.Н. Логвин, П.Г. Юрченко, В.П. Самойлович, П.І. Макушенко, С.А. Таранушенко.

Дослідження бойківської хати львівським мистецтвознавцем П.М. Жолтовським дали цікаві результати: в кращих зразках виявлені пропорції золотого перетину, що переконує нас у високих художніх якостях бойківського житла.

Детальний огляд бойківської хати свідчить про велику роль конструкції, зокрема зрубу і його елементів у зовнішньому вигляді. Будували бойки з плениць, які кололи з смерекових колод. Ритм вінців з гладким і чистим малюнком волокон надавав будівлі простої і чіткої форми. У деяких селах Турківського, Старосамбірського районів Львівської області і в долинах рік Тересви, Тереблі, Ріки на Закарпатті стики плениць прокладали "іншили" мохом, обмазували глиною і білили вапном з синькою. Ці смуги ритмічно повторювались по площині стіни, надаючи будівлі оригінального вигляду. У багатьох селах білими смугами обводили вікна, дверні рами. Білою глиною обмазували торці випусків замків на кутах. Зрідка одвірки прикрашали широкими ламаними білими смугами, а обмазану коричневою глиною площу дверей - ромбами і квадратами, подекуди мальованими вазонами квітів.

На стінах бойківських хат добре виділяються завжди маленькі вікна. У будівлях XVIII та XIX ст. обв'язки вікон робили з масивних брусів, у пази яких закріплювали стесані по краях вінці зрубу. Частини верхнього та нижнього вінців, які підтримують зовні обв'язку, оздоблювали східчастою різьбою.

Оригінальності бойківським хатам надавали помости (призьби) та галереї (присінки), (ґанки), на яких у теплу пору виконували різні роботи, відпочивали.

Галереї мали невисокі (з трьох-чотирьох брусів) зрубні огорожі, які на верхньому і нижньому вінці оздоблювалися декоративною різьбою, найчастіше у вигляді кривої лінії. Архітектор Т. Обмінський в 1905 р. в с. Плаве на Сколівщині (Львівська область) зафіксував складнішу огорожу в галереї, де внаслідок використання двох замків ширина галерейки напроти вікон житлового приміщення в тридільній хаті ставала дещо вужчою, ніж напроти приміщень комори і сіней. В огорожі галерейки ставили масивні арки - портали, звужені і заокруглені догори, прикрашені декоративною різьбою. Ці арки були опорою для прогону та підкреслювали вхід до будинку.

Заокруглені завершення аркових порталів та одвірків були зумовлені характером матеріалу. Бічні одвірки з'єднувались по кривій лінії з верхніми. Це досягалося за допомогою вирізних дощок (підкосів), які прибивали дерев'яними кілочками. На фасаді вони завжди виступали, створюючи своєрідний орнамент.


Фіртка з фрагментом огорожі.
Малюнок Є.Васільківського. Салібір 14.04.1930р.

Оригінальний вигляд бойківських хат пояснюється дуже високим і крутим дахом, широким піддашшям, яке захищало стіни, вікна і двері від дощу. Декоративна різьба в оздобленні бойківських хат стримана. Різьбою прикрашали ті архітектурні деталі хати, які потрібно було виділити, підкреслити. І майстрам надзвичайно влучно вдавалося поєднати ці різьблені прикраси з усією архітектурою хат. Найчастіше художньою різьбою прикрашали верхні частини одвірків, портали галерей. Оздоблювали різьбою також завершення кронштейнів, стовпів, зрідка сволоки.

Здебільшого різьбою прикрашали ті деталі, які можна було розглянути на відповідній відстані. Дрібну різьбу використовували рідко.

У декоративній різьбі найчастіше використовувалися відомі у слов'ян різновиди розет - круги, які перетиналися прямими та скісними лініями або заповнювалися шестипелюстниками, концентричними колами, півколами. Одне або кілька концентричних кіл з різноманітними заповненнями зображали сонце, яке було символом життя. Три або два концентричні півкола в нижній частині одвірків доповнювалися в деяких зображеннях загадковою кривулькою, що дуже нагадує роги бика. Трапляються в дощатих огорожах галерей оздоблення у вигляді зигзагів і трикутників, з'єднаних між собою, або й відокремлених. Трикутники (трактуються як знаки родючості) розміщені по всій поверхні кількома рядами. Поширені й рослинні орнаменти у вигляді складних барокових вазонів або окремих гілок.

Своєрідним оздобленням одвірків вхідних дверей, сволоків були написи, у яких зазначали дату побудови хати, прізвище майстра. Ці написи засвідчують повагу народу до грамоти, писання, а також до історичної обґрунтованості житла. Зразком художнього оздоблення в архітектурі є хата 1910 року з села Тухолька Сколівського району Львівської області, що експонується у Львівському музеї народної архітектури та побуту. Майстром її був Іван Волошин. На особливу увагу в цій споруді заслуговують галерейки, що розташовані з фасадного і тильного боків. На них можна ввійти через аркові портали з широкими одвірками, які багато оздоблені площинною різьбою з традиційними орнаментальними мотивами.

У художньому оздобленні хати помітна єдність у використанні орнаментальних мотивів. Ключем до розгадки може служити давнє уявлення про поділ Всесвіту на три яруси: небо, землю та потойбічний світ. Верхній ярус - розети, що повторюються в оздобленні всіх зовнішніх одвірків (сінешніх, дверей до комори) і аркового порталу, стовпів галереї. Середній ярус представлений рослинним орнаментом, виноградною лозою на стовпах галереї. Потойбічний світ відмежовується трьома зубчастими лініями, що повторюються на одвірках аркового порталу. У чіткому поділі різьби на яруси, в розташуванні окремих композицій, в обов'язковій наявності одних і тих же сюжетів і мотивів втілювалося уявлення селян про світ, його будову, добрі та злі сили.

ІНТЕР'ЄР ЖИТЛОВОГО ПРИМІЩЕННЯ

Традиційно простір народного житла розподілявся таким чином, щоб кожен кут і суміжні зони мали певне призначення. Тільки виділивши місце для відпочинку, їжі, праці, могла розміститися в ньому велика родина.

Щоб мати повніше уявлення про традиційний інтер'єр бойківської хати, оглянемо деякі пам'ятки архітектури у Львівському скансені.

Будівля 1792 року з с. Орявчик Сколівського р-ну за планом тридільна: комора - хата - стіни. Вона має курне опалення. Коли палилося в печі, дим виходив на хату, тому стеля і сіни в ній чорні від сажі. Нижню частину стін зрідка обшкрябували склом або річковими черепашками і мили гарячою водою, тоді дерево ставало темно-жовтого кольору. В стелі є отвір, через який дим виходив на горище. Маленьке віконце пропускало мало світла. Деякою мірою робила житло світлішим біла піч. За піччю дерев'яне ліжко з грубих дощок, застелене соломою і вкрите веретою домашнього виробництва. Над ліжком висить колиска. Під стінами - лави. Між ними невеликий стіл-скриня з масивною дубовою лядою. У кутку, зліва від дверей, мисник для посуду. Посуд простий, переважно дерев'яний, за винятком кількох глиняних горщиків для приготування їжі. Під стелею з трьох сторін гряди. На них сушили дрова, вудили м'ясо, димили цибулю та часник. Долівка глиняна.

Для ночівлі членам сім'ї служила піч, привілейоване місце на ній, особливо взимку, відводилося дітям. При печі та попід стінами - лавки. Батько та мати спали на ліжку.

Жодна прикраса, ніщо барвисте не тішить ока, немає розмальованої кераміки, ані ікон. "Щодо образів святих, - як пише Іван Франко у своїй праці "Етнографічна експедиція на Бойківщину", - то ми знайшли тільки де-не-де малі сучасні кольорові літографії, приклеєні на західній стіні кімнати (навпроти дверей) - спосіб нечуваний для мешканців долин, де кожний господар вважає справою честі повісити на стіні, — скільки можна, -кольорові малюнки в рамах за склом або мальовані на дереві олійними фарбами".

Веселіше порівняно із житлом виглядає комора. У ній зліва є жердка, на яку вішали верхній одяг. На полицях тримали запаси продуктів, різноманітний посуд - барильця, близнюки, мацьки, полумацьки (мірки для виміру овечого сиру і збіжжя), корито, у якому розчиняли тісто, гелетки на сіль, муку, насіння, прилади для сукання мотузків, сувої білого полотна і сукна, пасма пряжі (мітки, полумітки).

Інтер'єр курної хати. З книги: "Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження". —К., 1983

У сінях є ручна ступа для товчення зерна, жорна, бочка на капусту, граблі, коса, за дверима стоїть драбина на горище.

Не багатша й хата 1812 року, що з с. Либохора Турківського району, у якій інтер'єр дещо інший. Зліва від вхідних дверей мисник, де є товкачка для товчення картоплі, глечик, миска з суцільного дерева, з якої вся родина їла страву, горщик (лоханка) для варіння їжі, скопець (виготовлений із суцільного куска дерева, має накривку з ручкою), кошичок, гелетя-святилче, бочівка, масничка, цідилка з двадцятьма сімома отворами (для проціджування картоплі), конов'я для води. В кутку стоїть лопата для хліба та кочерга. На стіні біля мисника - налижник.

Між двома нерухомими лавами невеличкий стіл-скриня з масивною дубовою лядою, накритий лляним обрусом. На столі -глиняна миска і барилка для горілки з різьбленим орнаментом.


Інтер'єр хати поч. XIX ст. з с. Рокіти Міжгірського р-ну.
Закарпатський музей народної архітектури та побуту

Біля столу стілець з грубої соснової дошки. Є в хаті ткацький верстат. На стіні біля ліжка шафка на документи. Ліжко з грубих дощок, застелене білою лляною плахтою (простирадлом). Зверху коцаня - верета, ткана з лляних і вовняних білих та коричневих ниток. Над ліжком висить колиска. Піч велика, курна, з припічком і запічком. На стику їх є виїмка, у якій спалювали смерекові скипки для освітлення хати вечорами.

Під піччю влаштовували отвір до "курячої кучки", у якій тримали узимку курей. Нерухомі лави, глиняна долівка, гряди під стелею - архаїчні елементи, що збереглися в інтер'єрі бойківської хати ще з часів первісної землянки.

У сінях стоїть терлиця - ламачка, жорна, мотовило. На стіні висять граблі, решето, в якому дно виплетене з тонких пасом смерекового коріння. Наявність лише необхідних предметів користування і відсутність прикрас зумовлені самим характером курної хати. Цінні речі, святковий одяг, запаси продуктів харчування зберігали в коморі.

На Бойківщині довго побутувало курне опалення. Процес реконструкції печей почався лише в другій половині XIX століття. У статті-звіті про етнографічну експедицію на Бойківщину І. Франко відзначав, що звичай споруджувати печі без димарів був поширений. І коли турківський окружний староста видав розпорядження побудувати у старих хатах димарі і вивести їх на дахи, то бойки це зробили, але жоден комин не мав сполучення з піччю. При новому старості бойки радісно скинули "страховища" зі своїх дахів. До курної печі прибудували в сінях димовивід, що дало можливість білити стіни, збільшувати вікна.

Переобладнання курної хати у напівкурну сприяло оздобленню інтер'єру. Ширше стали використовувати декоративні тканини, ліжники, рушники. Постіль прибирають домотканими коцами і подушками у вишитих наволочках. Стіл прикривають білою скатертиною - обрусом.

Хата 1900 року з с. Мшанець Старосамбірського району збудована за планом: хата - боїще - стайня. Житлове приміщення вже має комин з виводом диму на горище. Це відразу змінює вигляд житла. Стіни і стеля у хаті побілені. Обладнання традиційне: стіл-скриня, лави, мисник, ліжко. Долівка глинобитна.

У боїщі, яке після обмолоту збіжжя перетворюється в сіни, є жорна, велика скриня для зерна, бочка на капусту, ступа з товкачем; на стіні висять граблі, ціп.

Ззаду за житловою частиною хати є невеличка комірка, перероблена з половника, у ній на полиці стоїть різноманітний посуд -валівче, цебр, корито, в куті - невеличка скриня, щітка для льону.

Фрагмент інтер'єру хати з с. Гукливий Воловецького району Закарпатської області.
Закарпатський музей народної архітектури та побуту

Хата 1848 року із с. Пилипець, що на Закарпатті, також півкурна, хоч первісно була курною, про що свідчать гряди під стелею, отвір в стелі і сажа, що проглядає через побілку. В інтер'єрі на відміну від курної хати використовуються декоративні елементи - фаянсові тарілки фабричної роботи на спеціальній дерев'яній поличці, званій "фугашем".

За давньою традицією залишились нерухомими лави, стіл-скриня. З'являється складна прядка. Мисник набуває форми шафки з дверцятами. Верхня дошка фігурно вирізьблена. На жердці висить вівчарська гуня - куцовата, виткана з вовняної та конопляної пряжі, яка має вигляд вивернутого кожуха. Під піччю стоїть курник -дерев'яна клітка для курей.

У сінях розміщена олійня, яка складається з двох масивних вертикальних колод, вкопаних в землю, і горизонтальної з отвором, в який закладали підготовлену для видавлювання олії масу. Зверху цей отвір накривали кружком, на який накладався брус. На останній тиснули з боків клинами, які забивалися підвищеними молотами-таранами.Тут же є плита для підсмажування насіння льону чи конопель, з якого тиснули олію.

Привертає увагу бочка на капусту - "станов" у формі зрізаного конуса, виготовлена з окремих дуг, скріплених дерев'яними обручами. Має плетену з соломи накривку.

На стіні висить качалка з праником для прасування білизни. У коморі різноманітний посуд - гурчів, гурчів-маслянче, корито, гелетка, скриня на збіжжя, гордів - бочка на ропу, станок для витискання меду, прилад для сукання посторонків, полапка для мишей.

Таким в загальних рисах був традиційний інтер'єр бойківської хати, який вдалося відтворити в музеї. Він достовірний, бо створений на основі тривалих наукових досліджень, свідчень старожилів.

Архип Данилюк, 2014

Продовження - Частина 2


Схожі матеріали :

Категорія: Історія Бойківщини | Додав: Admin (07.02.2015)
Переглядів: 3067 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім'я *:
Email:
ВВ-коди       Завантаження зображень Зp

Правила спілкування на сайті
Всі смайли
Код *:
Якщо погано видно код безпеки , натисніть на нього. Він обновиться.